Нециклічні коливання економічної динаміки

Коливання в економіці не завжди носять циклічний характер. Існують не- циклічні коливання, які викликаються іншими причинами і носять інший ха­рактер у порівнянні з економічними циклами.

До нециклічних коливань відносяться сезонні коливання ділової активно­сті, структурні та системні кризи.

Сезонні коливання - це зміни обсягів виробництва в залежності від пори року, характерні для таких галузей, як будівництво, сільське та лісове госпо­дарство.

Структурні кризи мають складну будову, вони проявляються у формі енергетичної, сировинної, фінансової, екологічної, продовольчої криз. Поро­джуються структурні кризи диспропорціями між розвитком окремих сфер та галузей економіки і, як правило, носять затяжний характер. Вони мають вла­сну амплітуду і не збігаються з початком циклічних коливань.

Передумови для сировинної, енергетичної та продовольчої криз склада­лись протягом післявоєнних років. Ці галузі мали несприятливі умови для розвитку. У розвинених країнах норма прибутку в них була нижча, ніж в бі­льшості галузей обробної промисловості. Уряди намагались покращити умо­ви, надаючи податкові пільги (США, Канада) або навіть шляхом націоналіза­ції добувних галузей (Великобританія, Франція, Італія). Але олігополії пере­орієнтувались на експлуатацію ресурсів у країнах, що розвивались, закупо­вуючи там сировину за низькими цінами. В розвинених країнах видобуток сировини і палива скорочувався. Натомість за 1950-72 рр. імпорт сирої нафти в США виріс більш як у 9 разів, в країнах Західної Європи - в 17 разів, в Япо­нії - в 193 рази. В цей час влада міжнародних монополій була підірвана Орга­нізацією країн-експортерів нафти (ОПЕК), які взяли під контроль власні при­родні ресурси і почали здійснювати самостійну цінову політику на ринку наф­ти. Нафтовий шок став основною причиною загострення кризи 1974-75 рр.

Нафтова криза внесла парадоксальність в динаміку макроекономічних змінних: світові ціни на нафту і нафтопродукти зросли, зріс також попит, а пропонування зменшилось - тоді як у класичного циклу динаміка цих змін­них протилежна.

У виникненні продовольчої кризи значну роль відіграло відставання тем­пів зростання сільського господарства в країнах, що розвивались, від темпів зростання населення в цих країнах, в результаті чого і так низький рівень ви­робництва продовольства на душу населення впав ще нижче. Загострили про­блему неврожаї 1972-1974 років, в бідних країнах виник голод. США, як круп­ний експортер сільськогосподарської продукції, виграли від підвищення цін на світовому ринку, але зростання цін на продовольство всередині країни сприяло посиленню інфляції. Країни Західної Європи мали внутрішні ціни на продово­льчі товари вищі за світові, тому населення постраждало менше. В найсклад­нішому становищі були Японія та Великобританія, де був великий імпорт про­довольства, і країни, що розвивались. Отже, нафтова і продовольча кризи но­сили характер криз відносного недовиробництва.

Фінансові кризи - це розлад фінансової системи країни. Вони проявля­ються в результаті стрімкого зростання боргів держави та дефіцитів держав­ного бюджету. Зростає рівень інфляції, розгортається криза неплатежів, об­мінні курси валют різко коливаються, іноземний капітал відпливає з країни. В останній третині ХХ ст. ряд фінансових криз потрясли різні країни світу, особливо країни Латинської Америки та Південно-Східної Азії.

У 1994-95 рр. зазнала фінансової кризи мексиканська економіка. В Мек­сиці виявилося величезне від'ємне сальдо зовнішньоторговельного балансу (21 млрд. дол.). Дефіцит платіжного балансу становив 17 млрд. дол. З країни почався відплив іноземних капіталів.

У 1997 р. почалась фінансова криза в країнах Південно-Східної Азії (Пів­денна Корея, Таїланд, Гонконг, Індонезія, Філіппіни, Японія та ін.). Монетар­ні заходи урядів не змогли її припинити. Національні валюти знецінювались, країни втрачали свої золотовалютні резерви. Тільки Гонконг і Таїланд не за­знали девальвації національних валют. Ситуацію спасли лише величезні кре­дити, які були надані цим країнам МВФ та Світовим банком.

Почавшись як локальна, південно-азійська фінансова криза швидко пере­творилась на світову фінансово-економічну кризу, зачепивши у числі інших країн Росію і Україну. У 1998 р. рубль знецінився майже втричі. Погіршило ситуацію зниження світових цін на енергоносії, через що Росія втратила 20 млрд. дол. Уряд та Центральний банк Росії в односторонньому порядку ого­лосили про реструктуризацію внутрішнього державного боргу. Зазнала дева­львації й гривня, внаслідок чого різко скоротився імпорт, а національні екс­портери активізували діяльність. Це стало поштовхом до економічного по­жвавлення у 1999-2000 рр.

Чергова світова фінансова криза почалася у 2007 році з краху ринку іпо­течних кредитів у США, на що одразу відреагували фондові ринки. На поча­тку 2008 року триваюче падіння фондових ринків світу зумовило переорієн­тацію фінансових потоків у сировинні та енергетичні активи, що спричинило шокове підвищення цін на нафту і сировинні товари. У 2009 р. фінансова криза поширилася на реальний сектор світової економіки, падіння попиту на дорогі сировинні ресурси викликало обвал цін на світових ринках сировини. Почалася стагнація провідних економік. Експерти МВФ оцінили цю кризу як серйозний спад і умовах найнебезпечнішого фінансового шоку з початку 1930-х років.

Вивчення сучасних фінансових криз показує, що в цілому вони є наслід­ком значного перевищення фінансовими потоками виробничих потужностей реальної економіки. Крім того, фінансові кризи відображають сучасні супе­речності розвитку світової економіки, зокрема - пов'язані з політикою Між­народного валютного фонду та інших міжнародних фінансових організацій. Заходи цих установ спрямовані перш за все на те, щоб врятувати іноземний капітал, а не запобігти кризам у фінансовій сфері.

Екологічні кризи, пов'язані з тим, що втручання людини в природу завдає їй все більшої шкоди: спустошуються природні надра і забруднюється навко­лишнє середовище. Тільки за період з 1945 до 1995 р. з надр землі було видо­буто стільки сировини, скільки за всю попередню історію людства. На одного жителя планети видобувається 25030 т. корисних копалин, з яких вилучаєть­ся лише 1-5% корисних речовин, а решта потрапляє у відходи, забруднюючи довкілля. Непомірне забруднення атмосфери порушує баланс сонячної енер­гії, яку земля поглинає і відбиває, від цього змінюється клімат та генетична структура всього живого. Винищуються ліси, а також забруднюється світо­вий океан, фітопланктон якого постачає в атмосферу 80% кисню, решту кис­ню виробляють ліси та інша рослинність. Моря і океани забруднюються по­бутовими відходами, радіоактивними речовинами, нафтою, ртуттю та інши­ми отруйними речовинами.

Багато вчених стурбовані таким положенням і пропонують різні заходи з метою обмеження згубного впливу на природу діяльності людей. Одні звину­вачують у розгортанні глобальної екологічної кризи непомірно швидке зрос­тання виробництва, тому пропонують „нульове економічне зростання“, інші шукають причини у недосконалості технологічних процесів, ще інші - в рин­ковій погоні за максимізацією прибутку. Уряди країн запроваджують деякі обмежувачі в погоні за прибутком. Питання екологічної безпеки привертають увагу міжнародних організацій, передусім ООН. Існують заборони на ті види діяльності, які шкодять довкіллю, уряди запроваджують великі штрафи, ви­сокі податки для підприємств-забруднювачів, можуть навіть припинити їх ді­яльність, якщо вони порушують встановлені нормативи. Однак ефекти цих заходів незначні.

Особливим різновидом криз є системні кризи. Системні кризи порушу­ють цілісність попередньо утворених систем господарювання. За основними першопричинами можна виділити два типи системних криз.

Перший тип, пов ’язаний з науково-технічними революціями, розгорнувся у розвинутих індустріальних країнах. Впродовж двох століть, починаючи з середини XVIII до середини ХХ ст., в країнах з ринковою економікою скла­лась трьохсекторна система суспільного виробництва. Первинний сектор - сільське господарство, яке було основою доіндустріального суспільства, вто­ринний сектор - промисловість, третинний сектор - сфера послуг. Промисло­ва революція сприяла швидкому зростанню обробних галузей, але в цей же час зміцнювався і аграрний сектор, тому що промисловість пред’являла роз­ширений попит на його продукцію, яка слугувала джерелом сировини. У ХХ ст. аграрний сектор поступився місцем промисловості. Ринкова система вступила в стадію індустріального суспільства. Водночас швидко почала роз­виватись сфера послуг. Поділ суспільного виробництва на первинний, вто­ринний і третинний сектори, а також передбачення відносного зростання час­тки третинного сектора, зроблені наприкінці 1940-х рр., належали англійсь­кому економісту К. Кларку. Точкою відліку зміни ролі сектора послуг вва­жають середину 1950 рр., коли у США число зайнятих у сфері послуг пере­вищило число зайнятих у матеріальному виробництві^[42]. Порушення структур­ної цілісності економічної системи наприкінці 1960-х - початку 1980 рр., пов’язане зі зростанням третинного сектора, російський вчений В.Л. Інозем- цев назвав першою системною кризою^[43].

У другій половині ХХ ст. науково-технічна революція також сприяла ви­никненню нового - четвертинного сектора, який виробляє інформаційний продукт. У 1950-70 рр. швидкість розгортання інформаційної революції не лише у 3-6 разів перевищувала темпи розвитку технологій використання ене­ргії, але й мала тенденцію до постійного прискорення. Радикально скоротив­ся проміжок часу між появою нової технології та її використанням у масово­му виробництві: якщо людству для освоєння фотографії знадобилося 112 ро­ків, телефонного зв'язку - 56, то відповідні терміни для радара, телебачення, транзистора та інтегральної мікросхеми становили 15, 12, 5 і 3 роки^[44].

Відбулись докорінні зміни в структурі господарської системи. На початку 1980-рр. у США, а кількома роками пізніше у Західній Європі валовий про­дукт сфери інтерперсональних послуг перевищив валовий продукт сфери ма­теріального виробництва. Темпи його приросту перевищували аналогічні по­казники у сфері матеріального виробництва: у Франції - у 2 рази, у США і Німеччині - в 6 разів, в Англії - у 30 разів^[45]. Переорієнтація виробництва зі створення матеріальних благ на надання послуг і продукування інформації знаменували становлення постіндустріального суспільства. З трансформаці­єю індустріального суспільства у постіндустріальне В.Л. Іноземцев пов'язує другу системну кризу, яка розпочалася з кінця 1990-х рр.^[46]

До системних криз другого типу відносять формаційну кризу, яку пере­живають країни Східної Європи та колишнього Радянського Союзу, котрі в результаті антикомуністичних переворотів повернулись до капіталістичного способу виробництва, основаного на приватній власності на засоби виробни­цтва і ринкових механізмах регулювання економіки. Необгрунтовано різкий розрив економічних зв'язків між країнами, які були тісно поєднані в єдиний народногосподарський комплекс, швидкий перехід від адміністративного планового управління до стихійного ринку, від планових цін до вільного ці­ноутворення, безсистемна і кримінальна приватизація державних підпри­ємств, корумпованість владних структур і некритичне виконання монетари- стських рецептів МВФ мали своїм наслідком надзвичайно глибокі спади еко­номіки, безробіття, гіперінфляцію та соціальну і моральну деградацію насе­лення.