Нові тенденції конкуренції на глобальних ринках

Протягом останніх десятиліть XX ст. економічні умови реалізації конкурентної політики радикально змінилися.

По-перше, спостерігається значне підвищення ролі нововведень в еко­номічному розвитку.

Формування економіки знань й підвищення конкурентоспромож­ності в Україні має враховувати як зазначені особливості глобального економічного середовища, так і реальний стан справ у вітчизняній економіці в наведеному аспекті. Щодо проблем з ефективністю та конкурентоспроможністю української економіки, то, узагальнюючи картину потенціалу конкурентоспроможності матеріального вироб- ницгва та його укладів, А. Кінах зазначає, що в останні роки в Украї­ні на групу високотехнологічних галузей припадає лише 4,5% випуску продукції, 5,8% зайнятих та 4,0% здійснених інвестицій, тоді як на низькотехнологічні — 75% випуску, 63% зайнятих та 78% інвестицій¹.

Все це відбувається в період, коли у технологічному сенсі найрозви­неніші країни світу, де сьогодні проживає лише 15% населення планети і водночас здійснюється 90% світових витрат на інновації і розробку су­часних технологій, забезпечують приріст свого ВВП на 85-90% за раху­нок виробництва та експорту високотехнологічної наукоємної продукції. Це свідчить про те, що у світі відбуваються істотні економічні зміни.

Сутність цих змін пояснюється виникненням “нової економіки”^{[12] [13], ефективність якої визначають вже не матеріальні (товари, сировина, робоча сила, устаткування), а інтелектуальні чинники (знання, інфор­мація, високі технології). Інформаційно-комунікаційні технології (ІКТ) створюють глобальну конкуренцію, в умовах якої нововведення стають важливішими за масове виробництво.}

Процес виробництва наукомісткої продукції, світовий ринок якої оцінюється різними фахівцями від 2,3 до 3,0 трлн дол. США, забезпе­чується приблизно 50 макротехнологіями. Сім провідних країн, які воло­діють 46 макротехнологіями, контролюють понад 80% ринку наукоміст­кої продукції: США отримують від експорту цієї продукції 700 млрд дол. щорічно, Німеччина — 530 млрд дол., Японія — 400 млрд дол. США. Водночас частка РФ — найбільшої країни СНД, що володіє 17 макро­технологіями (ядерні; космічні; авіаційні; видобуток та переробка на­фти і газу; виробництво зброї; хімічне, енергетичне, транспортне маши­нобудування, верстатобудування), дорівнює лише 0,3% світового ринку наукомісткої продукції^[14]. Україна входить до п’ятірки країн, які володі­ють найпередовішими аерокосмічними технологіями: з 22 базових тех­нологій ракетно-космічної галузі вона володіє 17^[15].

Розділ 2. Конкурентна політика в епоху глобалізації та її індикатори 53 наукоємної продукції на світовому ринку високотехнологічної продук­ції становить 0,05—0,1%. Водночас на Україну припадає 2,6% світових постачань озброєнь.

Внаслідок цього за рейтингами конкурентоспроможності, які роз­раховуються Всесвітнім Економічним Форумом, Україна виглядає не кращим чином. Так, за індексом конкурентоспроможності рос­ту (Growth Competitiveness Index — GCI), який оцінює перспективи економічного зростання на 5—8 років, за 2004 р. України посіла 86 місце проти 77 місця за 2002 рік^[16]. Існуючий технологічний розрив між Україною та ринково розвиненими країнами стимулює до підви­щення конкурентоспроможності вітчизняних галузей на основі ІКТ, визначення місця України на технологічному ринку. Тим більше, що вже є правова база взаємодії України у науково-технологічній сфері з ЄС^[17], із США^[18], з країнами СНД^[19], а також з іншими країнами.

Конкурентоспроможність на будь-якому рівні, безперечно, реа­лізується через торгівлю — внутрішню і зовнішню, але так само без­перечно, що базис конкурентних переваг створюється в усіх ланках суспільного виробництва, у тому числі значною мірою за рахунок передової структури реального сектора економіки та її своєчасної перебудови.

У науковій літературі національна конкурентоспроможність тра­диційно трактується як зумовлене економічними, соціальними і по­літичними факторами стійке становище країни або її продуцента на внутрішньому і зовнішньому ринках. У зв’язку з цим, на нашу дум­ку, конкурентоспроможність країни є не чим іншим, як сукупністю притаманних конкретній національній економіці факторів, здатних забезпечити пропозицію товарів і послуг, виготовлених за умов за­стосування новітніх технологій, вільного і справедливого ринку та зростаючих доходів населення, що є прийнятним для міжнародної торгівлі за співвідношенням ціна — якість. Дія цієї сукупності чин­ників повинна мати своїм наслідком позитивну динаміку випуску продукції, зайнятості та факторних доходів, а також зміцнення по­зицій національної економіки на світовому ринку^[20].

Загальновизнана теорія конкуренції виходить з тези, що конкуру­ють не країни, а окремі виробники чи продавці продукції.

В останньому випадку завдання ускладнюється, зокрема через над­ходження в Україну так званого “сірого” імпорту, пов’язаного із за­ниженням реальної митної вартості товарів, які перетинають кордон України^{[21] [22] (за деякими оцінками — на 15 — 30% в цілому), що при­зводить до наповнення ринків дешевими товарами низької якості по­ходженням з інших країн і вкрай негативно впливає на національних виробників, поставлених, тим самим, у нерівні з конкурентами умови. Не випадково, що тільки за 2003 рік частка легкої промисловості у за­гальному обсязі промислової продукції скоротилася з 1,3% до 1,1%, а харчової — з 18% до 17,4%. У 2004 р. порівняно з 2003 р. частка легкої промисловості залишилася незмінною — 1,1% до загального випуску, а харчової промисловості — знизилася з 17,4% до 15,1%11. На тлі зрос­тання обсягів випуску експортно орієнтованих галузей та збереження залежності від традиційних сировинних галузей це продовжує нести довгострокові структурні ризики для конкурентоспроможності націо­нальної економіки в цілому.}

На сьогодні основними конкурентними перевагами України є такі:

— високий освітній рівень працездатного населення;

— розвинена мережа академічних та наукових установ, що в ряді галузей мають наукові доробки світового рівня. Це надає можливість національному бізнесу розширювати свою участь у становленні та розвитку високотехнологічних наукоємних галузей виробництва;

— наявність великих і, водночас, близько розташованих один від одного запасів різноманітних природних ресурсів.

Цілеспрямоване використання цих переваг вимагає від держави врахування фактору поляризації багатства. Держава має дбати не лише про динамічний розвиток малого і середнього бізнесу, але й сприяти передусім формуванню великих компаній та промислово-фі­нансових груп, які створюватимуть конкурентоспроможні товари і по­слуги, забезпечуватимуть раціональне співвідношення спеціалізації та універсалізації вітчизняного виробництва, необхідні для успішної конкуренції на світовому ринку.

Характерним у плані можливостей великого та малого бізнесу є до­свід США, де темп зростання кількості підприємств перевищує темп зростання населення країни в цілому. Так, з 1980 р. до 1997 р. насе­лення США зросло на 17,5%, а кількість підприємницьких одиниць збільшилася на 71%, серед яких найбільше зростання продемонструва­ли підприємства, що знаходяться в індивідуальній власності — 76,5%. Вони складають основну масу малого і середнього бізнесу. Підрахунок показує, що в 1980 р. в середньому на одну підприємницьку одиницю в країні припадало 17 осіб, а в 1997 р. — ледь більше H^[23]. Виходить, що в епоху “нової економіки” спектр вибору не звужується, а розши­рюється, ще більше підвищується в економічному потенціалі країни роль окремої людини та людського капіталу взагалі. Разом з тим, не можна не відзначити деякі зміни у структурі економічних відносин і капіталу. На початку ХХІ ст. близько 90% усіх доходів створювалося в корпоративному секторі, тобто в акціонерних товариствах. Порівняно з 1970 р. цей сектор збільшився на 20 відсоткових пунктів^[24]. Корпора­тивна форма власності, як найбільш ефективна з точки зору залучен­ня додаткових капіталовкладень, можливостей використання новітніх управлінських методів, підвищення продуктивності праці та удоскона­лення трудових відносин, стала переважаючою. Ці важливі обставини свідчать про збереження провідної ролі концентрації та централізації капіталу як класичних тенденцій розвитку корпоративних структур. Наразі дана тенденція підживлюється тим, що “нові економіки”, утво­рені наукоємними компаніями, відрізняються більшою динамічністю, ніж “старі галузі”^[25]. Наведені тенденції, притаманні найбільш розвине­ній економіці світу, мають враховуватися при формуванні та реалізації структурної, промислової та конкурентної політики в Україні.

Враховуючи, що в Україні провідною галуззю реального сектора є промисловість, можна вважати Концепцію державної промислової політики, затверджену 12 лютого 2003 р. Указом Президента Украї­ни № 102/2003, основним документом, регулюючим проблеми під­вищення конкурентоспроможності вітчизняного виробництва через упровадження інноваційної моделі його розвитку. Сформульована у цьому документі Стратегія реалізації державної промислової по­літики, зокрема, передбачає забезпечення конкурентоспроможності промисловості через реалізацію її інноваційного розвитку, форму­вання нових технологічних укладів, підтримку розвитку наукоємних виробництв, особливо на початкових етапах. В ній наголошується, що різноманітність промислового виробництва зумовлює необхід­ність застосування таких стратегій у галузі промисловості:

стратегія використання природних ресурсів. Наявні в Україні ро­довища корисних копалин та джерела сировини дають змогу реалі­зувати цю стратегію у вугільній, металургійній, гірничорудній про­мисловості, промисловості будматеріалів;

стратегія “переслідування ” (“копіювання ”). Полягає в освоєнні випус­ку конкурентоспроможної продукції*, що вже виробляється в розвинутих країнах. Ця стратегія має застосовуватися для виробництва побутової техніки, двигуно-, автомобілебудування, хімічної промисловості тощо;

стратегія “лідерних технологій”, Передбачає використання власних науково-технічних досягнень для створення нових видів продукції і тех­нологій, формування попиту на них і виходу на нові ринки. Таку стра­тегію потрібно застосовувати в оборонній, аерокосмічній, суднобудівній промисловості, хімічному, важкому та енергетичному машинобудуванні, індустрії інформаційних технологій, інших наукоємних виробництвах;

“проривна” стратегія. Полягає у створенні принципово нових видів продукції, що випереджають сучасні зразки на одне—два по­коління. Стратегія базується на концепції “обганяти не доганяючи”, має селективний характер і здійснюватиметься в науково-технічних установах та на інноваційних підприємствах.

Загальним для кожної з цих стратегій є досягнення нового тех­нологічного рівня.

У Стратегії також проголошується, що “головною метою науко­во-технічної й інноваційної політики є повне й ефективне викорис­тання наявного наукового потенціалу і подальший його розвиток для підвищення конкурентоспроможності промисловості”^[26].

Як видно, Концепція державної промислової політики спрямова­на на комплексне розв’язання проблеми використання конкурент-

Розділ 2. Конкурентна політика в епоху глобалізації та її індикатори 57 них переваг усього реального сектора вітчизняної економіки для створення на його підприємствах конкурентоспроможних товарів і послуг. Необхідно зазначити, що Концепція вимагає ефективного використання конкурентних переваг, пов’язаних не лише із наяв­ністю багатих природних ресурсів, а й інтелектуального потенціалу і науково-технічної інфраструктури країни. Водночас наявність по­тужного сировинного комплексу та пов’язаного з ним ринку техно­логій і послуг дає змогу сформувати первісний внутрішній ринок збуту продукції, яка створюється на основі використання існуючих в Україні освітнього й науково-технічного потенціалу.

Поява даної Концепції є невипадковою. П’ять років зростання віт­чизняної економіки із середньорічним темпом приросту 8,3% довели можливість її екстенсивного розвитку на базі усталеної галузевої струк­тури та існуючого набору технологій протягом певного часу. Проте тем­пи цього зростання є нестійкими (5,9% приросту ВВП у 2000 р., 9,2% - у 2001 р., 5,2% - у 2002 р., 9,6% - у 2003 р. та 12,1% - у 2004 р.) й істотною мірою залежать від кон’юнктури на світових ринках.

Дійсно, аналіз структури виробництва та зовнішньої торгівлі України свідчить, що позитивна динаміка збільшення обсягів ви­пуску промислової продукції, яка зберігається з вересня 1999 року, формується значною мірою зовнішнім попитом. Саме він приско­рює темпи росту виробництва експортно орієнтованого сектора. За даними Мінекономіки, у 2004 р. головний “валютний донор” — ме­талургійна промисловість — дала 39,9% валютних надходжень від експорту товарів^[27]. Однак є сумніви, що у найближчому майбутньому це вже не зможе забезпечити гідне місце України у світовому поділі праці, оскільки вітчизняній промисловості властиві: високій рівень матеріаломісткості (69,2% у структурі витрат); незначна питома вага витрат на оплату праці (11,1%), що стримує зростання продуктив­ності праці; надмірне фізичне і моральне старіння основних фондів (ступінь зносу становить 54,5%), яке змушує вкладати кошти пере­важно у ремонт застарілого обладнання, а не в нові технології^[28].

Внаслідок суттєвого переважання у випуску продукції низько- технологічних галузей над високотехнологічними (75% проти 5%) маємо відповідну структуру експорту. Так, в обсязі українського експорту до країн ЄС понад 70% становить продукція з невисоким рівнем доданої вартості та незначним рівнем технологічності (у тому числі 18% — чорні метали). Водночас частка машин, устаткування,

приладів в експорті України до країн ЄС становить лише 10%. Це го­ворить, насамперед, про нестабільність позицій українських експор­терів на міжнародних ринках, конкурентоспроможність яких грун­тується переважно на ціновій конкуренції у сфері напівфабрикатів. До того ж, ця конкуренція не завжди добросовісна — на Україну припадає 5% усіх запроваджених ЄС антидемпінгових заходів, що за частки України в торгівлі з ЄС у розмірі 0,4% є надзвичайно ви­соким показником. Натомість, у “зустрічному потоці” переважають машини, устаткування, механізми, прилади та транспортні засоби (близько 40% сукупного імпорту товарів з країн ЄС), що свідчить про неповне використання потенціалу внутрішнього ринку продук­ції машинобудування, який за умови зростання споживання про­дукції виробничо-технічного призначення та доходів населення міг би стати потужним джерелом технологічного оновлення^[29].

З наведеного випливає, що наявність факторів виробництва є важ­ливою, але недостатньою умовою успішної конкуренції. Для цього ще потрібні певний попит на продукцію, зокрема вимогливі споживачі, конкурентоспроможні постачальники і суміжники, сумлінне веден­ня конкуренції, відповідна стратегія підприємств щодо їх розвитку і підвищення конкурентоспроможності. На жаль, слабкість конкурен­ції на внутрішньому ринку, його незначна місткість і невибагливість українських споживачів не дають можливості створити належні умо­ви для зростання конкурентоспроможності вітчизняної продукції.

Виходячи з цього, ключовим поточним завданням є вивірена у часі та в галузевих пріоритетах “точкова” підтримка технологічних і орієнтованих на експорт виробництв. Зарубіжний досвід свідчить, що і в складних економічних умовах сильна держава може здійсню­вати в певних обсягах орієнтуючу промислову та інноваційну полі­тику. На нашу думку, основою розробки й реалізації такої політики має стати розв’язання наступних завдань:

— об’єктивна оцінка ступеня конкурентоспроможності національної економіки з визначенням умов і факторів, які можуть сприяти ефек­тивній конкуренції, збільшенню експортного потенціалу держави;

— наукове обґрунтування пріоритетних галузей, виробництв та ви­дів продукції, що мають або можуть отримати в коротко- і середньо- строковій перспективі конкурентні переваги на світовому ринку;

— визначення шляхів і заходів державного сприяння підвищенню конкурентоспроможності вітчизняного виробництва, зокрема за ра­хунок цільової підтримки пріоритетних галузей і виробництв;

- поєднання зусиль держави із зусиллями регіонів у здійсненні структурної перебудови, проведенні інноваційної політики, спрямо­ваної на соціально-економічний розвиток регіонів та підвищення конкурентоспроможності місцевих підприємств;

— науково-практичне та інституційне забезпечення заходів щодо підвищення конкурентоспроможності вітчизняного виробництва, виходячи з національних умов та особливостей світового ринку.

Крім того, слід розділяти можливості підвищення конкуренто­спроможності реального сектора економіки в цілому і можливості отримання конкурентних переваг в окремих галузях та виробни­цтвах. У першому випадку йдеться про стратегічну лінію державної економічної політики взагалі, у другому — про визначення пріо­ритетних галузей, виробників і видів продукції, які вже мають або можуть отримати найближчим часом певні конкурентні переваги через наявність необхідних сприятливих умов, тобто про те, що є предметом промислової та інноваційної політики. Відповідно до цього мають розподілятися ресурсні можливості держави та окре­мих її галузей. Такий дворівневий підхід до заходів з підвищення конкурентоспроможності та їх фінансування здатний забезпечити максимально ефективне використання існуючих ресурсів.

Щодо інноваційної складової забезпечення національної конку­рентоспроможності та моделей її реалізації, то ця проблема роз­глядалася нами спеціально^[30]. Отримані у нашому монографічному дослідженні наукові результати було розвинуто за результатами опи­тування керівників 1012 провідних підприємств-експортерів різних галузей і усіх регіонів України, що знайшло відбиток у колективній монографії “Економіка України: стратегія і політика довгостроково­го розвитку”^[31], Стратегії економічного і соціального розвитку Укра­їни (2004 — 2015 роки) “Шляхом європейської інтеграції”^[32].

Зміцнення конкурентних позицій в опорних галузях переробної промисловості може бути досягнуто лише за умов істотного збільшен­ня інвестиційних можливостей і нагромадження інноваційного по­тенціалу. Інвестиції взагалі мають домінантне значення для галузей з підвищеною капіталоємністю, де економічні показники їх діяльнос­ті, власне ефективність, істотно залежать від масштабів виробництва. Враховуючи, що в Україні переважна більшість галузей відповідає саме цим критеріям, проблема пошуку інвестиційних ресурсів набуває над­звичайного значення. Виходячи з цього, при розробці промислової та інноваційної політики і, зокрема, конкурентної стратегії у тій чи іншій галузі українська держава повинна розв’язувати проблему інвестицій­ного забезпечення заходів щодо модернізації виробничого апарату та підвищення конкурентоспроможності виробництва. Незважаючи на те, за рахунок яких джерел відбудеться інвестування, воно має здій­снюватися за умови переважного спрямування коштів у виробництво для забезпечення його конкурентних переваг, а не на їх “проїдання”.

Слід відзначити, що останнім часом у поведінці інвесторів спо­стерігаються відповідні позитивні зміни, динамічніше зростає ін­вестиційний попит. Так, у 2000 р. зростання інвестицій в основний капітал випереджало зростання ВВП на 8,5% (14,4 проти 5,9%), у 2001 р. - 15,6% (20,8 проти 9,2%), у 2002 р. - на 4,3% (8,9 проти 5,2%), у 2003 р. — на 21,7% (31,3 проти 9,6%), а у 2004 р. — на 15,9% (28% проти 12,1%)^[33].

Необхідно підкреслити, що держава тільки створює відповідні умови для виникнення і поліпшення чинників конкурентних пере­ваг, а безпосередньо створюються ці переваги товаровиробниками. Тому державні зусилля по створенню набутих або спеціалізованих чинників конкурентних переваг можуть бути зведені нанівець, якщо не прив’язати їх до конкретних галузей і підприємств, — через по­вільність державних структур та їх нездатність своєчасно усвідомити нові напрями діяльності або потреби конкретних галузей.

Крім вказаних вище тенденцій, слід зазначити, що в епоху глобаліза­ції виникають також нові чинники, що впливають на ступінь конкурен­ції або концентрації на ринках. Це, передусім, позитивні зовнішні ме- режні ефекти, фрагментація виробництва між різними країнами і вплив міжнародної конкуренції на ринкову владу національних монополій.

У зв’язку з цим необхідними стають міжнародні інститути конт­ролю за злиттями і поглинаннями, оскільки відносини між фірма­ми зачіпають тепер інтереси кількох країн, і дії фірм, що ведуть до підвищення концентрації на світових ринках, виявляються поза юрисдикцією будь-якої окремої країни. Тому в епоху глобалізації мета антимонопольно! політики окремої країни полягає в тому, щоб визначати допустимість тієї чи іншої практики економічних агентів з точки зору її впливу на конкуренцію у світових масштабах.

У більшості так званих мережних галузей економіки вже в 90-х рр. з’явилися тенденції, що закріпилися на даний час, до по­ділу різних компонентів єдиного продуктового ланцюжка по само­стійних структурах (наприклад, від виробництва електроенергії до оптових постачань і аж до постачань кінцевому споживачеві). Вва­жається, що монопольний компонент є притаманним лише етапу надання оптових послуг. На інших етапах цілком може розвиватися конкурентна структура в тій чи іншій формі. Роль регулюючих ор­ганів полягає в тому, щоб забезпечити вільний доступ потенційним конкурентам до ядра послуг, що надаються природним монополіс­том, а також забезпечувати контроль за відповідністю ціни і якості послуг. Це стає особливо важливим в умовах швидких технологічних змін, які поставили під сумнів необхідність збереження у колишньо­му вигляді державного регулювання галузей, відомих як природні монополії. Проте їх реструктуризація, особливо шляхом вертикаль­ної дезінтеграції, за відсутності сильного антимонопольного регу­лювання може виявитися дуже небезпечною і не досягти не тільки власне цілей стимулювання конкуренції, але й цілей підвищення виробничої ефективності та конкурентоспроможності.

Підтримування високого тонусу конкурентної боротьби та про­тидія монополістичній поведінці фірм вимагає прийняття комплек­су заходів, що обмежують прагнення фірм-конкурснтів укладати між собою угоди, які фіксують рівень цін і обсяг продукції, що ви­пускається ними, а також розподіляти між фірмами ринки збуту; пе­решкоджати зловживанням з боку найбільших фірм їхньою еконо­мічною могутністю; ставити під контроль держави процеси центра­лізації капіталу. У ряді країн застосовуються певні кількісні норми, досягнення яких при поглинанні однієї фірми іншою або їх злитті робить обов’язковою реєстрацію відповідної угоди у державному ор­гані, покликаному контролювати централізацію капіталу.

Природною метою антимонопольного регулювання є створення умов для ефективного функціонування товарних ринків. При цьому слово “ефективність” означає здатність певних дій наближати до поставлених завдань.

У конкурентній політиці епохи глобалізації простежуються вза­ємодії між прагненнями до досягнення різних видів економічної ефективності: алокативної ефективності (ефективності розподілу ресурсів між альтернативними варіантами їх використання), вироб­ничої ефективності (оптимізації розміру заводу і фірми) і динаміч­ної ефективності (ефективності галузі як структури, що розвива­ється, упровадження інновацій, що мінімізують витрати, розвиток стимулів до інвестування).

Ефективність антимонопольного регулювання вирішальною мі­рою залежить від того, яким чином сформульовано мету ефектив­ності. Тут можна виділити чотири варіанти представлення ефектив­ності в законах.

По-перше, багато законів згадують про суспільний добробут.

По-друге, закони можуть бути спрямовані на добробут споживачів.

По-трете, може вводитися завдання підвищення темпів еконо­мічного зростання.

По-четверте, у ряді випадків закони обходяться без конкретиза­ції критерію ефективності. Так, датський закон про конкуренцію го­ворить про “ефективний розподіл ресурсів за допомогою працюючої конкуренції”, український закон — про “ефективне функціонуван­ня економіки України”, хорватський закон вводить поняття “ефек­тивної ринкової конкуренції”, а норвезький закон ставить завдання “ефективного використання суспільних ресурсів”.

Неможливість для національних компаній виростати до рівня, коли вони здатні конкурувати на світовому ринку, призводить до багатьох бід у міжнародній торгівлі. Це досить легко простежити, якщо звернути увагу на історію антимонопольного законодавства. Більшість авторів сходиться в думці, що антимонопольне законо­давство в сучасному вигляді з’явилося у США в 1890 р., коли був прийнятий Акт Шермана (Sherman Act), який став моделлю для ан­тимонопольных законів в усьому світі.

Прибічники антимонопольного законодавства пов’язують при­йняття даного Акта з монополістичними тенденціями в економіці США, які наносили шкоду добробуту споживачів. Втім неупередже- ний статистичний аналіз свідчить про те, що звинувачені в монопо­лізмі галузі зростали швидше, ніж інші, а також швидко знижували ціни. Основним “двигуном” такого динамічного розвитку стали ве­ликі компанії, що мали серйозні переваги в ефективності порівняно зі своїми більш дрібними конкурентами. Саме це й підштовхнуло останніх до активного лобіювання конгресменів, серед яких був се­натор Д. Шерман^[34].

Метою Акта Шермана, як і метою вже чинних протекціоніст­ських законів, був захист одних конкурентів від інших. Специфіка ж заходів, що застосовувалися, відповідала ситуації, що змінилася: найбільшу загрозу для фермерів^[35] та промисловців стали представля­ти не їх колеги з інших країн, а ефективніші конкуренти всередині країни. У цьому сенсі антитрестівське законодавство стало аналогом

Розділ 2. Конкурентна політика в епоху глобалізації та її індикатори 63 протекціонізму для “внутрішнього використання”, відрізняючись, Щоправда, від звичайного протекціонізму інтенсивною “проринко- вою” риторикою.

Інший бік проблеми полягає в тому, що успішна участь компаній У міжнародному поділі праці передбачає і можливість безперешкод­ного росту фірм до того рівня, який дасть їм змогу успішно конку­рувати на світовому ринку. Відкриття кордонів і розширення ринків надає національному бізнесу додаткових можливостей для зростан­ня. У свою чергу, зростання розмірів фірми створює можливості для зловживання домінуючим положенням на ринку. Велика фірма за­вжди може обрати одну із заборонених практик: встановлення моно­польних цін; встановлення “хижацьких” цін; “зв’язування”; цінова та інші види дискримінації; вертикальна та горизонтальна інтегра­ція; створення бар’єрів для входу. Це ставить перед антимонополь- ними органами складну проблему — як не зруйнувати природний процес відбору найбільш ефективних компаній всередині країни і не завадити появі конкурентоспроможних лідерів але, разом з тим, не допустити спотворення конкурентного середовища в країні.

На основі нових уявлень про конкуренцію будується і сучасна конкурентна політика. Антимонопольне регулювання стає більш гнучким, повсюдно спостерігається відхід від принципу “букви за­кону”, переважає розгляд справ на основі “духу закону” з урахуван­ням усіх моментів ринку. Основним методом конкурентної політики стає забезпечення рівних умов конкуренції, зниження бар’єрів входу на ринки, передусім шляхом забезпечення недискримінаційного до­ступу до ключових ресурсів. Крім того, конкурентна політика на­буває міжнародного характеру, створюються й активізуються між­народні інститути регулювання поведінки фірм на світових ринках.

2.2.