Платіжний баланс

Платіжний баланс відіграє роль макроекономічної мо­делі, яка систематично відображає економічні операції, що здійс­нюються між національною економікою та іншими країнами світу.

Платіжний баланс — співвідношення між платежами, які здійснені економічними суб’єктами даної країни в інших країнах, та надходженнями, які одержані ними з інших країн за певний період часу (квартал, рік).

Стан платіжного балансу країни визначається її економічним потенціалом, особливостями структури економіки, участю еко­номічних агентів країни в міжнародній кооперації, зв’язками зі світовим ринком позичкових капіталів, станом державного регу­лювання економіки і зовнішньоекономічних відносин. Тому пла­тіжний баланс чітко відображає економічне становище країни, широко використовується в інтересах прогнозування і макроеко- номічного регулювання.

За формою складання платіжний баланс визначається як платіж­ний звіт за певний період часу, в якому відображаються усі еконо­мічні ситуації між резидентами і нерезидентами держави. Платіж­ний баланс базується на принципах бухгалтерського обліку: кожна економічна операція має подвійний запис — по кредиту однієї стат­ті та дебету іншої. Це правило свідчить про те, що більшість еконо­мічних операцій за суттю є обміном економічними цінностями. У випадку, коли має місце безоплатне надання економічних цінностей (товарів, послуг або фінансових активів), для відображення цієї опе­рації подвійним записом запроваджується особлива стаття «транс­ферти» — група операцій проведених на безоплатній основі.

Таким чином, сума кредитових проводок повинна співпадати з сумою дебетових, а загальне сальдо завжди повинно дорівнювати нулю. Але на практиці баланс ніколи не досягається. Розбіжності, що можуть мати місце між сумами кредитових та дебетових про­водок називаються «чисті помилки та упущення» і відобража­ються у відповідній балансуючій статті.

У більшості країн платіжні баланси розробляються за схемою, яка рекомендована Міжнародним валютним фондом. За характером операцій платіжні баланси включають два розділи: баланс поточних операцій; баланс капіталів та фінансових операцій. Поточними є операції з товарами, послугами, доходами та поточні трансферти. Капітальні операції пов’язані з інвестиційною діяльністю і являють собою операції з активами та зобов’язаннями. До них можна віднес­ти: прямі та портфельні інвестиції, середньострокові та довгостроко­ві кредити, короткострокові міжбанківські кредити, резервні активи.

Зміст кожної позиції у платіжному балансі потребує спеціаль­ного розгляду. Торговельний баланс розраховується на підставі даних митної статистики, оскільки вона більш повно відображає експортно-імпортні потоки, враховуючи і дрібногуртову торгівлю.

Для складання статті «Послуги» використовуються дані бан­ківської звітності, міністерства статистики, додаткова інформація від окремих міністерств та відомств, довідки з посольств та екс­пертні оцінки.

Рахунки торгового балансу і балансу послуг відображають ціннісні обсяги експорту та імпорту країни за період.

До статті «Доходи», відповідно до міжнародної практики, включаються не тільки дані про трудові надходження та виплати, дивіденди з прямих та портфельних інвестицій, відсотки на залу­чений капітал, а також і відсотки, що мають бути сплачені у звіт­ному періоді. Таким чином, йдеться не тільки про фактично сплачені відсотки, а і про виконання графіка відповідних плате­жів. Саме вони дають уявлення про розміри реальних прибутків та витрат відповідно від наданого та залученого капіталу.

«Трансферти» характеризують некомпенсовану передачу Украї­ні матеріальних та фінансових цінностей із-за кордону. У платіжно­му балансі відрізняють поточні та капітальні трансферти. Поточні трансферти збільшують рівень доходу та споживання товарів і по­слуг країни-реципієнта і зменшують доход та потенційні можливості країни-донора. Поточні трансферти відображаються у рахунку пото­чних операцій та складаються за даними банківської звітності, інфо­рмацією з агентства міжнародної технічної допомоги та ОЕСД.

Сальдо поточних платежів є чистим експортом (NE) країни.

Сумарне сальдо угод, здійснених в даному періоді по рахунку поточних операцій, лише випадково може виявитися нульовим. До­датне сальдо по рахунку поточних операцій (NE > 0) означає, що країна збільшила свої інвестиції в закордонних країнах, а від’ємне сальдо по цьому рахунку (NE < 0) свідчить про приріст закордонних інвестицій в країні. В стані рівноваги NE = (S + T - G) - I, тобто пе­ревищення заощаджень приватного сектору і держави (сума в дуж­ках) над інвестиціями всередині країни інвестується закордоном.

Крім надання торгових кредитів у балансі руху капіталів відо­бражаються «портфельні» інвестиції. В кредиті балансового раху­нку операцій з капіталом враховуються витрати жителів країни на придбання закордонних фінансових активів (KZ), а в дебеті — грошові надходження від нерезидентів, що придбають фінансові активі в даній країні (КЕ). Сальдо рахунку операцій з капіталом нази­вається чистим експортом капіталу (NKE). При NKE > 0 країна має чистий відтік капіталу, а при NKE < 0 — чистий притік капіталу.

Сумарне сальдо рахунку поточних операцій і рахунку опера­цій з капіталом є сальдо платіжного балансу (ZB). Країна має ак­тивний платіжний баланс (надлишок), якщо NE > NKE, і пасив­ний (дефіцит), якщо NE < NKE.

Дефіцит платіжного балансу означає, що жителі країни в даному періоді заплатили іноземцям більше (оплата благ плюс експорт ка­піталу), ніж одержали від них (виручка від експорту благ плюс ім­порт капіталу). Отже, іноземці мають суму грошей даної країни, рі­вну величині дефіциту її платіжного балансу. Ці гроші будуть пред’явлені в Центральний банк країни для обміну на девізи (інозе­мні валюти), і валютні резерви Центрального банку скоротяться. Це відображає сальдо рахунку валютних резервів Центрального банку (AR). При надлишку платіжного балансу валютні резерви Центра­льного банку зростають за період на величину надлишку.

У введених позначеннях сальдо платіжного балансу запису­ється рівнянням:

ZB = (E - Z) - (KE - KZ) ? NE - NKE = AR, (14.1)

де AR — приріст валютних резервів Центрального банку.

Отже, стан платіжного балансу, змінюючи активи Центрального банку, безпосередньо впливає на пропозицію грошей в країні.

В українській економіці протягом 1992—1998 рр. була хронічна не- збалансованість платіжного балансу. Від’ємне сальдо поточного раху­нку платіжного балансу у зазначений період сягало 2,7—3,3 % ВВП.

У 1999—2001 рр. позитивне сальдо рахунку поточних опера­цій платіжного балансу склало 3,0—3,9 % ВВП, а у 2002— 2003 рр. — 7,6—6,0 % ВВП (табл. 14.1).

Таблиця 14.1

ДИНАМІКА ПОКАЗНИКІВ РОЗВИТКУ ЗОВНІШНЬОГО СЕКТОРУ ЕКОНОМІКИ УКРАЇНИ

Дефіцит платіжного балансу свідчить про неконкурентноздат- ність вітчизняних товарів та послуг на світовому ринку і активне втручання імпортної продукції, про недосконалість та низьку привабливість нерезидентів до внутрішнього ринку капіталів. Існують, звичайно, і зовнішні причини незбалансованості: зрос­тання світових цін на енергоносії, погіршення загальної економі­чної кон’юнктури тощо.

При визначенні сальдо платіжного балансу його статті мо­жна поділити на основні і балансуючі. До основних статей відносяться операції, що впливають на сальдо балансу і воло­діють відносною самостійністю: поточні операції і рух довго­строкових капіталів. До балансуючих статей відносять опе­рації, які не є самостійними або мають обмежену самостій­ність. Ці статті характеризують методи і джерела погашення сальдо платіжного балансу і включають рух валютних резер­вів; зміни короткострокових активів, окремі види іноземної допомоги, кредити міжнародних валютно-кредитних операцій тощо.

Якщо за основними статтями балансу платежі перевищують надходження, то виникає проблема погашення дефіциту за раху­нок балансуючих статей, які характеризують джерела і методи врегулювання платіжного балансу.

До традиційних методів балансування можна віднести: міжна­родні кредити, імпорт іноземних капіталів, міждержавні позички. До нових методів покриття дефіциту платіжного балансу можна віднести взаємне короткострокове кредитування в національній валюті Центральними банками згідно угоди «своп». Це тимчасові методи балансування, оскільки країни-боржники зобов’язані ви­плачувати відсотки і дивіденди, а також суму основного боргу (табл. 14.2).

Допоміжним засобом балансування може бути реалізація іно­земних та національних цінних паперів на іноземну валюту. На­приклад, США частково погашає дефіцит платіжного балансу шляхом розміщення скарбницьких облігацій в Центральних бан­ках інших країн.

Основним завершальним методом балансування платіжного балансу є резервні активи країни.

Валютне забезпечення платіжного балансу виражає зміст ва­лютної ліквідності. Це поняття характеризує можливість тієї чи іншої країни безперервно оплачувати свої зовнішні зобов’язання відповідними платіжними засобами (табл. 14.3).

Таблиця 14.2

КОНСОЛІДОВАНИЙ ПЛАТІЖНИЙ БАЛАНС УКРАЇНИ

Продовження табл. 14.2

Таблиця 14.3

МІЖНАРОДНА ЛІКВІДНІСТЬ УКРАЇНИ (млн дол. СІНА, на кінець періоду)

Міжнародні резерви — це зовнішні активи, що контролюють­ся органами грошово-кредитного регулювання і можуть бути ви­користані для фінансування дефіциту платіжного балансу, для проведення інтервенцій на валютних ринках і для інших цілей. До складу міжнародних резервів входять:

• монетарне золото;

• СДР, що належать Україні (в доларовому еквіваленті);

• резервна позиція України на Міжнародному валютному фонді;

• валютні активи (валюта, вклади та депозити і цінні папери).

Іноземна валюта — грошові знаки іноземних держав, а також кредитні засоби обігу і платежу, виражені в іноземних грошових одиницях і використовувні в міжнародних розрахунках.

Золото монетарне — високочисте золото у формі монет, злитків або брусків не нижче 995 проби, перебуває у власності або під контролем Центрального банку або органів державного управління і є частиною їх міжнародних резервів.

Органи грошово-кредитного регулювання включають лише Національний банк України.

Депозитні банки охоплюють державні, акціонерні і приватні комерційні банки та Ощадний банк України.

Таблиця 14.4 відображує позицію України у Міжнародному валютному фонді.

Таблиця 14.4

ПОЗИЦІЯ УКРАЇНИ У МВФ (млн СДР, на кінець періоду)

Квота у Міжнародному валютному фонді — частка країни— члена МВФ у капіталі Фонду. Залежно від квоти у МВФ визнача­ється кількість голосів країни у керівних органах Фонду, сума СДР при розподілі, умови одержання кредитів. Статутом МВФ передбачено, що величина квоти (внеску) встановлюється для кожної країни окремо, з урахуванням її ролі у світовій економіці, перш за все — у міжнародній торгівлі (також враховуються наці­ональний доход і міжнародні резерви). Внески у МВФ робляться в національній валюті, СДР або іноземній валюті, що визначаєть­ся МВФ. До 1 квітня 1978 р. 25 % квоти сплачувалося золотом. Розмір квоти у МВФ переглядається не рідше одного разу за три роки.

Авуари в СДР — це резервні активи, що належать учасникам Фонду та встановленим міжнародним фінансовим установам і є частиною міжнародних резервів країн—членів МВФ. СДР, або СПЗ — Спеціальні права запозичення. Запроваджений у 1968 ро­ці спеціальний рахунок запозичення МВФ надає країнам—членам МВФ додаткові міжнародні резерви. СДР не є зобов’язаннями МВФ, а розглядаються як активи, тому що дають право на отри­мання інших активів — іноземної валюти або інших резервних активів. Вартість одиниці СДР розраховується щоденно як серед­ньозважене значення валютних курсів п’яти провідних валют.

Резервна позиція у Фонді становить: резервна частка (квота) країни плюс кредити, позичені у МВФ.

Економічною наукою розроблено різноманітний арсенал ме­тодів регулювання платіжного балансу, спрямованих на ліквіда­цію його дефіциту. До них відносяться: дефляційна політика, бюджетно-податкова та грошово-кредитна політика.

Дефляційна політика щодо проблем державного регулювання платіжного балансу тлумачиться макроекономічною теорією як політика, спрямована на скорочення внутрішнього попиту. Це означає, що дефляційна політика в основному спрямована на зниження інфляції і стабілізацію економіки через стримування бюджетних витрат та сукупне скорочення грошової маси. Завдя­ки цьому посилюється тиск на прибутки, ціни, зайнятість насе­лення, державне інвестування. Але використання такої політики з метою регулювання платіжного балансу може завадити зростан­ню національної економіки.

В рамках бюджетно-податкової політики у світовій практиці широко використовуються бюджетні субсидії експортерам; про­текціонізм шляхом підвищення імпортного мита, пільгові подат­ки для експортерів та іноземних інвесторів.

Монетарна політика особливо ефективна щодо впливу на платіжний баланс за умов плаваючих валютних курсів. Відомо, що зміна курсу національної валюти безпосередньо впливає на платіжний баланс країни. Якщо він має активне сальдо, то курс валют має тенденцію до підвищення, і навпаки, якщо протягом певного часу валютні виплати країни перевищують надходження валюти з-за кордону, то курс національної валюти буде знижуватися.

В Україні девальвація національної валюти провадилася прак­тично з моменту її введення з 10 січня 1992 року. Однак, вона відображала не так спроби підвищити обсяг експорту з країни з метою регулювання платіжного балансу, як загальне зниження реальної вартості національної валюти через кризу української економіки.

Важливим елементом впливу на платіжний баланс є також ва­лютні обмеження. Вони являють собою сукупність законодавчих або адміністративних обмежень на купівлю, продаж та інші опе­рації з іноземною валютою, а також правила, що регулюють ва­лютні операції, котрі повинні враховуватися у статтях руху капі­талу платіжного балансу.

У світовій практиці валютні обмеження впроваджуються дер­жавами, які мають дефіцит платіжного балансу через незбалансу- вання своїх валютних відносин. Ці обмеження можуть бути у фо­рмі відвертих заборон, лімітування валютних операцій, введення кредитної «стелі» тощо.

Метою політики валютних обмежень є, як правило, вирівню­вання платіжного балансу, підтримка валютного курсу, концент­рація валютних резервів.

3.