Політика державних видатків

Державні видатки являють собою витрати, пов’язані з діяльністю держави.

Сукупні державні видатки (G) поділяються на чотири категорії:

1) споживання в державному секторі (заробітна плата робіт­никам державного сектору, платежі за товари, що купуються для

Три перші категорії утворюють поточні видатки, остання ка­тегорія — державні капітальні видатки.

Споживання в державному секторі може бути пов’язане з на­ціональною обороною, утриманням транспортної системи, осві­тою, енергетикою, наукою, системою правосуддя та виконанням службових обов’язків іншими гілками влади, охороною здоров’я, житловим будівництвом тощо. Для того, щоб товари і послуги, пов’язані з переліченими видами діяльності, були створені, уряд повинен виступити суб’єктом відносин на ринку факторів вироб­ництва. Урядом «наймаються» працівники державних освітніх закладів, купується обладнання для державних підприємств. Час­тково держава виступає суб’єктом відносин на ринку благ, коли, наприклад, у приватних фірм купуються створені на державне замовлення будівлі або результати науково-технічних розробок.

Соціальні трансферти окремим особам охоплюють допомогу непрацездатним, пенсіонерам, безробітним, малозабезпеченим тощо.

Процентні платежі пов’язані з позичками (боргом) держави у зв’язку з перевищенням у попередньому періоді витрат над над­ходженнями. Як і будь-який інший борг, він має повертатися кредиторам з відсотками.

Зміна структури видатків шляхом вибіркового скорочення окремих категорій витрат спричиняє скорочення сукупного по­питу і впливає на інші характеристики економічної системи.

Одним із ключових економічних питань теорії й практики фіс­кальної політики є вибір оптимального рівня державних видатків.

До факторів, які визначають рівень державних видатків нале­жать: історичні тенденції в проведенні бюджетної політики; рівень багатства країни; ставлення країни до перерозподілу доходів та гос­трота проблеми бідності; трансфертна політика; процедури прийн­яття бюджетних рішень; уявлення про те, що є суспільним благом, і,

відповідно, про те, які витрати необхідно фінансувати з бюджету. Наприклад, як правило, шкільна освіта є безоплатною, але вища освіта фінансується по-різному. По-різному організовується оборо­на: в одних країнах існує військова повинність, в інших — профе­сійна армія (наприклад, у Великій Британії — з 1956 р., у США — з 1975 р., у Бельгії — з 1995 р., у Нідерландах — з 1996 р.).

Таблиця 11.1

РІВЕНЬ ВИДАТКІВ СЕКТОРУ ЗАГАЛЬНОДЕРЖАВНОГО ~ ' ∙∙ ∙∙ '' ⅛

A’TTP A R TTTtTtTCT f T> A TtT TATTTX'' Т А ATfPATtTtT IOOfiD

УИгДоЛ1..Н.П.л 19√o

* Джерело: Economic Outlook, June, OECD.

З другої половини XIX ст. у багатьох країнах світу відбувало­ся зростання державних витрат. Від початку 80-х рр. XIX ст. і до періоду після Другої світової війни видатки бюджетів промисло­во розвинутих країн збільшились з менш як 10 % ВВП до майже 30 %. За 1960—1994 рр. державні видатки в промислово розвину­тих країнах (особливо в Європі) зросли майже так само ( % ВВП), як і за попередні сто років (табл. 11.2).

Таблиця 11.2

РІВЕНЬ ДЕРЖАВНИХ ВИДАТКІВ У США, НІМЕЧЧИНІ ТА ШВЕЦІЇ, 1870-1994 PP., % ДО ВВП

Джерело: Wirtschaftswoche. — Nr.25/ 13.06.1996. — S.26.

Така тенденція зміни державних видатків була вперше перед­бачена у 1863 р. німецьким економістом А. Вагнером і пізніше у фінансовій науці дістала назву «закон Вагнера» — закон про пос­тійно зростаючу державну діяльність.

Три важливих аргументи наводить автор із цього приводу.

По-перше, з розвитком економіки і поглибленням поділу праці економічне життя стає складнішим, що потребує додаткових ви­трат. Державі для підтримання ефективної і дійової економіки, а також правопорядку потрібно виділяти більше засобів на утри­мання правоохоронних органів, міліції, надання юридичних пос­луг тощо.

По-друге, нові технології потребують більших капіталовкла­день, необхідних для виробництва. Задовольнити ці потреби мо­жуть тільки акціонерні компанії або державні корпорації.

По-третє, зростання державної активності в таких сферах, як охорона здоров’я й освіта.

За оцінкою Вагнера, широкий поділ праці та зростання частки населення, що проживає у містах, мали привести до ускладнення транспортних і правових відносин, а перехід від репресивного принципу виправлення порушення права до принципу попере­дження — до зростання витрат на управління, поліцію, армію, флот, дипломатичні служби.

За Вагнером, у майбутньому держава більше братиме на себе завдання, зумовлені цілями культури і добробуту, — збільшення видатків на освіту, охорону здоров’я, соціальне забезпечення. Згідно зі законом Вагнера зростання державних витрат випере­джає номінальне зростання суспільного продукту. В сучасній те­рмінології це означає, що коефіцієнт еластичності попиту на сус­пільні блага перевищує 1, тобто суспільні блага є товаром вищої якості. Це пов’язано з тим, що із збільшенням реальних доходів змінюється структура потреб домогосподарств, у якій знижується питома вага потреб у товарах першої необхідності (продуктах ха­рчування, одязі, житлі) і зростає значущість потреб, які задоволь­няються за рахунок послуг суспільного сектору (у культурі, сус­пільній безпеці, охороні здоров’я вищого рівня, шкільній освіті вищої якості).

Емпірично положення Вагнера повністю підтвердилися не тільки на зламі століть, а й у розвитку країн після 1950 р. Так, із 1960 по 1995 рр. питома вага витрат у ВВП держав, що входили до ЄЕС, зросла: у Бельгії — з 30,7 % до 54,9 %, у Нідерландах — із 33,7 % до 53,2 %, в Данії — з 24,8 % до 6θ,1 %, у Німеччині — з 32,5 % до 49,3 %, у Франції — з 34,6 % до 54,3 %, в Італії — з 30,1 % до 53,6 %, у Великобританії — з 32,2 % до 42,1 %. Загаль­ний показник частки державних витрат у ВВП 12 держав спіль­ного ринку з 1981 по 1995 рр. становив 50,1 %.

Очевидним є те, що у всіх державах ЄЕС частка державних витрат у ВВП значно вища, ніж у США, де за 100 років (із 1890 по 1990 рр.) вона зросла з 6 % до 32,0 %.

Одним із найменших серед розвинутих держав показник пи­томої ваги державних витрат у ВВП є у Японії. Так, із 1964 по 1991 рр. питома вага державних витрат Японії у ВВП зросла з 18,7% до 24,7%. Найвищим цей показник був у 1983 р. — 29,6 %. При цьому частка витрат центрального уряду у ВВП збі­льшилася з 5,9 % до 9,3 %, місцевих органів — з 12,8 % до 15,4 %.

До важливого фактору зростання витрат держави може бути віднесена і війна— «ефект зрушення рівня державних витрат» (А. Т. Пікок і Дж. Вайсман). За звичайних спокійних часів грома­дяни країни своєю готовністю сплачувати податки нібито зада­ють межу збільшення витрат. У періоди соціальних криз (напри­клад, у разі війни) ця готовність під тиском обставин підвищується. Після закінчення кризи витрати падають, але ніко­ли не зменшуються до вихідного рівня. Отже, уряду залишається певний простір для розширення наявних і введення нових бю­джетних витрат. Ефект збільшення державних витрат у разі війни добре видно на прикладі США. Якщо в 1938 р. консолідовані ви­датки американського уряду становили 20,9 % ВНП, то наприкі­нці Другої світової війни (1944 р.) — 52,3 %. У 1950 р. рівень ви­трат хоч і знизився більш як у 2 рази (до 24,7 % ВНП), але все одно залишився вищим, ніж на початку війни.

За останнє десятиріччя зростання державних витрат в усьому світі супроводжувалося поліпшенням якості життя: підвищенням рівня освіти, поліпшенням системи охорони здоров’я і зростан­ням тривалості життя. Тому у складі державних витрат (у % до ВВП) найшвидше збільшувалися трансферти — на відміну від витрат на придбання товарів і послуг. Відповідні дані для низки промислово розвинутих країн (Австрії, Швеції, Німеччини) за 1959—1993 рр. та країн із перехідною економікою (Чеської Рес­публіки) за 1993—1998 рр. наведено у табл. 11.3.

Таблиця 11.3

РІВЕНЬ ДЕРЖАВНИХ ВИДАТКІВ В АВСТРІЇ, НІМЕЧЧИНІ, ШВЕЦІЇ ТА ЧЕСЬКІЙ РЕСПУБЛІЦІ, 1959—1998 PP., % ДО ВВП

Відповідно до офіційної статистики, що відображає стан наці­ональних рахунків, за оцінкою економістів Міжнародного валю­тного фонду В. Танзі та Л. Шукнехта, у найближче десятиліття у багатьох країнах прогнозується зменшення частки держави у ВВП. Світова економіка дедалі стає конкурентнішою, а праця і капітал — дедалі мобільнішими, тому країни з великим і неефек­тивним державним сектором ризикують відстати у зростанні до­бробуту.

В Україні на фоні циклічного спаду простежується тенденція до зменшення частки бюджетних витрат в обсязі ВВП. Так, пи­тома вага видатків зведеного бюджету у валовому внутрішньому продукті у 1994 р. становила майже 53 %, а у 2003 р. — 28,7 % (табл. 11.4).

Таблиця 11.4

ЗВЕДЕНИЙ БЮДЖЕТ УКРАЇНИ

Продовження табл. 11.4

3.