Прибуток та пропорції його розподілу в українській економіці

Головні характеристики процесів відтворення в українській еко­номіці визначаються структурою валового внутрішнього продукту. Найбільш узагальненим є поділ на виробництво товарів і послуг, в якому частка послуг безперервно зростає.

Проте є досить великі сумніви щодо реальності даної пропорції в Україні. У системі Національних рахунків України за 2003 р. за­значено, що обробна промисловість забезпечувала 49,7 млрд грн. валової доданої вартості в ринкових цінах, або 20,7% ВВП, а такі галузі сфери послуг, як торгівля та транспорт і зв’язок відповідно 31,6 млрд гри., або 13,2% ВВП та 35,8 млрд, або 14,6% ВВП. Вихо­дить, що ці дві галузі виробляли 27,8% ВВП проти 20,7% обробної промисловості, хоча середньорічна кількість найманих працівників у них була в 1,56 раза меншою^[181]. При цьому валовий випуск товарів і послуг в обробній промисловості вдвічі перевищував сукупний по­казник торгівлі та транспорту і зв’язку, що кореспондує з різницею в зайнятості у цих видах економічної діяльності.

Зазначені відмінності у валовому випуску та обсягах доданої вар­тості можна по-різному пояснювати, зокрема неоднаковою часткою проміжного споживання. Однак вражають дані щодо частки валово­го прибутку та інших компонентів доданої вартості. Так, в обробній промисловості валова додана вартість розпадається на такі елементи: зарплата — 61%, податки, крім субсидій на виробництво та імпорт — З, валовий прибуток — 35%, у торгівлі відповідно 32%, 3 і 63%; транспорті і зв’язку — 47%, 0,001, 51%.

Зазначені вище невідповідності між різними видами економічної діяльності характерні не тільки для України, а й для інших держав. Наприклад, у Росії, згідно із статистичними даними, на нафтовий та газовий сектор припадає 9% ВВП, однак тільки доходи від експорту цих продуктів формують 20% російського ВВП. В Україні експортна виручка металургії, машинобудування, хімічної та харчової промис­ловості дорівнює 36% ВВП. Така загадкова деформація пояснюється кількома причинами, в першу чергу так званим трансфертним ці­ноутворенням. Об’єктивні передумови мобілізації відтворювальних ресурсів та часток різних видів економічної діяльності закладені пе­редусім у пропорціях розподілу валової доданої вартості на оплату та валовий прибуток. Відношення валового прибутку до оплати праці є певним аналогом того, що раніше називалося нормою додаткового продукту, хоча їх неможливо нині повністю ідентифікувати. Вало­вий прибуток у ринковому середовищі, крім корпоративного при­бутку, включає так званий змішаний дохід окремих господарюючих суб’єктів і кошти, призначені для компенсації спрацювання осно­вного капіталу. Проте всі елементи валового прибутку можуть бути Джерелом відтворювальних процесів і структурних зрушень.

Як свідчать дані національних рахунків, розподіл ВВП на оплату праці та валовий прибуток становив у середньому рівну пропорцію, Що коливається навколо 100%, характеризуючи граничні межі поточ­ного споживання та гіпотетичні ресурси розвитку, включаючи джерела структурної перебудови^[182].

У валовій доданій вартості та співвідношенні між валовим при­бутком і заробітною платою норма валового прибутку становить 92—93%, залежно від методології її обрахування в національних ра­хунках чи міжгалузевому балансі. Це — загальноекономічна пропор­ція, стандартна для ринкової економіки більшості країн. Проте вона свідчить передусім про великі, навіть надмірні внутрішні коливання дохідності. З різних причин пільгові умови мають галузі — видобу­вання вуглеводів, нафтоперероблення, торгівлі, пошта і зв’язок тощо. Найскладніші умови — в реальному секторі економіки, який власне і формує ключові передумови прибутковості української економіки. У невигідному становищі (про що свідчить нестача відтворювальних ресурсів та передових технологій) знаходиться видобування вугілля та торфу, виробництво коксопродуктів, виробництво машин та устатку­вання, більшість інших видів обробної промисловості тощо.

Водночас категорії валового прибутку та змішаного доходу до­сить обмежені для визначення макроекономічних передумов при­бутковості, бо включають три елементи — амортизацію основного капіталу, власне змішаний дохід, що привласнюється домашніми господарствами і в малих дозах йде на розширене відтворення, і, нарешті, чистий прибуток.

Слід зазначити, що категорія валового прибутку в економічному аналізі має в основному пізнавальне значення. Інформативнішою є категорія чистого прибутку.

По економіці в цілому норма чистого прибутку становить в останні роки 26—28% валової доданої вартості.

1. Валовий внутрішній продукт 267,3 млрд грн.

2. Споживання основного капіталу 38,9 млрд грн.

3. Чистий внутрішній продукт (1—2) 228,5 млрд грн.

4. Оплата найманих працівників 122,8 млрд грн.

5. Внески на соціальне страхування 28,3 млрд грн.

6. Валовий прибуток, змішаний дохід 114,9 млрд грн.

7. Чистий прибуток, змішаний дохід (6—2) 76,0 млрд грн.

8. Норма валового прибутку (6/4) 94,0 %

9. Норма чистого прибутку (7/1) 28,0 %

Частка чистого прибутку, з додаванням змішаного доходу, дорів­нює в останні роки в середньому 26% валової доданої вартості. Трохи більше половини чистого прибутку привласнюється приватними осо­бами на індивідуальні потреби. Проте фактична норма чистого при­бутку (26%) є об’єктивним показником нормальної організації сус­пільного виробництва ринкового типу, створює потенціальну можли­вість формування відгворювальних фінансових ресурсів, підвищення конкурентоспроможності економіки, впровадження інновацій. Вод­ночас великі відхилення та диференціація прибутковості різних ви­дів економічної діяльності виступають свідченням невпорядкованості структурної, цінової, податкової політики тощо, істотних недоліків в системі державного регулювання економіки, конкурентної політики.

Про назрілі проблеми свідчить перш за все низький рівень рен­табельності промислового виробництва — відношення прибутку до операційних витрат. У 2003 р., тобто у фазі економічного піднесення, 37,2% підприємств працювали збитково, окремі галузі — видобування енергетичних матеріалів, легка промисловість, виробництво та розподі­лення електроенергії, газу та води мали від’ємний фінансовий резуль­тат. Сільське господарство і легка промисловість хронічно зазнавали збитків. У прибуткових галузях промисловості 76% доходу акумулюва­ли дві галузі — металургія, хімічна і нафтохімічна промисловість. У ці­лому рентабельність промислового виробництва складала 4 відсотки.

У результаті виходить, що маючи стандартні показники норми валового і чистого прибутку, українська економіка функціонує на

нижчій межі рентабельності виробництва, що негативно впливає на конкурентоспроможність економіки та потенціал її підвищення. Разом з тим об’єктивні індикатори щодо норми валового і чистого прибутку повинні кореспондувати з такими ж індикаторами рента­бельності. Нормальний показник становить 8—10% рентабельності виробництва, що у 2,5 раза перевищує українські показники.

Для характеристики конкурентного середовища та рентабельності велике значення має співвідношення витрат і результатів, методоло­гію дослідження якого розробив Нобелівський лауреат В. В. Леонтьев У вигляді таблиці “витрати-випуск”. Особливістю цього методу є ви­користання в аналізі всіх вартісних елементів, які в кінцевому підсумку формують ціну товарів і послуг — проміжного споживання, кінцевого особистого і колективного споживання, нагромадження основного ка­піталу та ефекту міжнародного обміну. Пропорції системи виїрати-ви- пуск визначають рентабельність виробництва, тобто його конкурент- ність. Чим меншим у валовому випуску буде проміжне споживання, тим більшою виявляється частка доданої вартості, вищим прибуток. Самостійне значення мають також інші елементи, зокрема кінцеве споживання, нагромадження, імпортна та експортна складові.

Одним з ключових показників конкурентоспроможності еконо­міки є експорт. Західні експерти вважають експортоорієнтований розвиток головним важелем економічної стратегії. Це не завжди від­повідає конкретним умовам розвитку тих чи інших країн. З фор­мальної точки зору, частка українського експорту у ВВП (2003 р.) складала 55,1%, імпорту ~ 50,7%. Однак за рейтингами конкурен­тоспроможності Україна займає невисоке місце. Вона зазнає понад десять років збитків внаслідок випередження (в 1,3 раза) імпортних цін у порівнянні з експортними. Тому реальний стан прибутковості економіки потребує додаткового спеціального аналізу на базі систе­ми “витрати-випуск”, що дає змогу оцінити головні чинники, обся­ги і пропорції продукції, яка була використана на теренах країни.

В економіці України відбувається чітке розмежування виробни­цтва на експорте- та імпортоорієнтовані види економічної діяль­ності. До першої групи відносяться металургійна, хімічна промисло­вість, машинобудування. Водночас машинобудування є й імпорто- залежним. У цій же групі з виробництвом вуглеводів представлена текстильна й шкіряна промисловість. Нейтральними в цьому відно­шенні є сільське господарство та харчова промисловість.

Так, текстильна та шкіряна промисловість з додаванням ряду інших підгалузей на 37% є експортоорієнтованою і на 60% імпор- тозалежною, при цьому 95,4% проміжного споживання галузі при­падає на імпорт, тобто майже абсолютна частка матеріальних ви­трат регулюється імпортом. Домінування іноземних постачальників, кон’юнктурні коливання здатні миттєво торпедувати роботу галу­зі. Вона до того ж є хронічно збитковою, має найнижчий рейтинг конкурентоспроможності. На товарних ринках, особливо в мережі супермаркетів, відповідна продукція реалізується за надвисокими цінами. Людям з високим достатком вигідніше купувати текстильну та шкіряну продукцію в зарубіжних країнах.

Диференціація прибутку та викривлення його пропорцій відбува­ється через систему трансфертного ціноутворення. Західні експер­ти К. Рюль та М. Шадгер у статті “Потёмкинский ВВП” докладно дослідили механізм дохідності на базі трансфертного ціноутворен­ня. Він, власне, полягає у наступному. Великі промислові фірми вступають у змову з торговельними компаніями. Вони реалізують дочірнім торговим фірмам вироблену продукцію за низькими ціна­ми, які потім реалізують її за ринковими цінами. Одержана різниця привласнюється на нееквівалентній основі і без сплати належних податків. У результаті додана вартість, створена в реальному секторі економіки, проявляється в прибутках торговельних компаній, або взагалі посередницьких фірм, що діють короткотерміново, переваж­но у віддалених районах, в тому числі офшорних зонах з тіньовим оподаткуванням. Між тим така метаморфоза не вловлюється націо­нальними рахунками, призводить до недооцінки доданої вартості в промисловості та завищує її у сфері послуг.

Існують деякі інші методи ухилення від оподаткування, передусім при проведенні експортних операцій з використанням послуг так званих транзитних і фіктивних фірм, вивезення прибутку за кордон через офшорні компанії. За дослідженням Світового банку, маржа трейдерів в чорній металургії становить 20-25 і навіть ЗО відсотків від експортної ціни^[183].

Слід зазначити, що експортна маржа обумовлена також більш високими цінами на ринках споживачів і коливається в межах 19— 77 USD/т. Однак на українському ринку спостерігаються процеси перевищення внутрішніх оптових цін над рівнем експортних цін, що негативно впливає на величину проміжного споживання в ма­шинобудуванні, деяких інших галузях, зменшуючи обсяги доданої вартості в реальному секторі економіки.

Не розв’язаною досі є проблема виробництва і реалізації гірни­чої та земельної ренти, що в наявних умовах виробничих стосунків також зменшує частку доданої вартості виробничої сфери, збільшу­ючи її відповідно у сфері послуг.

Таблиця 5.2

Рентабельність операційної діяльності за видами економічної діяльності, млн грн.

Таблиця 5.3

Рентабельність всієї діяльності за видами економічної діяльності, млн грн.

Як вже зазначалося, головним каналом деформації відтворюваль- них пропорцій є трансфертні ціни і реалізація надлишкового при­бутку у сфері послуг. Про це, зокрема, свідчить рентабельність в економіці за видами економічної діяльності (табл. 5.3).

Згідно з даними табл.5.2 рівень рентабельності операційної діяль­ності складав у 2002 і 2003 роках 4,2-4,3%, у тому числі в промисло­вості — 2,6-3,3%, оптовій торгівлі — 16,0—7,3%, транспорті і зв’язку — 9,2—10,0, фінансовій діяльності — 17,1—13,1. Виходить, що сфера послуг є в багато разів прибугковішою, ніж реальний сектор економіки, незважаючи на те, що цей сектор виробляє половину ВВП.

Цьому стану речей суперечать макроекономічні порівняння, тому спробуємо з цим питанням розібратися детальніше. Для цього най­більше підходить рентабельність, розрахована на основі прибутку, коли валовий прибуток очищено від споживання основного капіталу та змішаних доходів.

Згідно з даними табл. 5.3, оптова й роздрібна торгівля реалізували У 2002 р. 3084,8 млн грн. прибутку, або 88% його сумарної величини по економіці в цілому. Такий дивний результат пов’язаний з тим, що виробничі галузі мали переважно від’ємні показники. У тому ж році оптова торгівля і посередництво в торгівлі забезпечили 3105,8 млн грн. чистого прибутку, або 89% підсумкової величини.

Водночас статистика чистого прибутку 2003 р. в торгівлі пода­ла від’ємні величини, зробивши різке сальто-мортале в показниках прибутковості, що викликає недовіру. Пояснення цих неприродних коливань полягає перш за все у різкій, карколомній зміні витрат. Тільки за рік витрати обігу в оптовій та роздрібній торгівлі зросли з 70,4 млрд грн. до 109,9 млрд грн., або у 1,56 раза, в тому числі опто­вій торгівлі та посередництві в торгівлі з 62,7 до 98,1 млрд грн., або в 1,56 раза. Такі стрибки не мають логічного пояснення.

В українській економіці структура витрат на виробництво про­дукції (робіт, послуг) за основними видами економічної діяльності в останні п’ять років є досить стабільною. Зокрема, у 2003 р. матеріаль­ні витрати дорівнювали 57,3%, амортизація — 6,6, витрати на оплату праці — 13,1, відрахування на соціальні заходи — 4,2, інші операційні витрати — 18,8 відсотка. В оптовій і роздрібній торгівлі відповідно 9,5, 4,9, 14,7, 5,0 і 65,9 відсотка^[184], що практично не відрізняється від показників 2002 р., при неприродному підвищенні обсягів витрат і падінні рентабельності. Єдино можливим поясненням зміни звітної прибутковості в торгівлі є тіньове переведення прибутку у витрати, зокрема по статті “Інші операційні витрати”. Взагалі інші операційні витрати не містять будь-яких екстраординарних видатків. Вони, зо­крема, включають витрати на відрядження, оплату послуг сторонніх організацій, орендну плату, плату за землю, податки, збори, обов’яз­кові платежі (за виключенням податку на додану вартість, прибуток, податків, пов’язаних з використанням природної сировини) тощо.

Не враховуються у складі елемента “Інші операційні витрати” і не включаються до жодного із елементів витрат на виробництво: собівар­тість реалізованих оборотних активів (у тому числі іноземної валюти), сума безнадійної дебіторської заборгованості та відрахування на ство­рення резерву сумнівних боргів, сума поточної дебіторської заборгова­ності, щодо якої створення резерву сумнівних боргів не передбачене, дисконт по векселях, витрати на проценти за користування отримани­ми кредитами, втрати від операційної курсової різниці, втрати від зне­цінення запасів; благодійна та спонсорська допомога, вартість тран­спортних послуг стороннього підприємства з поставки готової продук­ції до місця призначення, яка не є складовою ціни продажу^[185].

У 2003 р. за даними структури витрат на виробництво продукції (робіт, послуг) за основними видами економічної діяльності, частка інших операційних витрат у цілому по економіці скоротилася і стано­вила 18,8%, у тому числі в промисловості — 9,5, проте в торгівлі зрос­ла з 65,2 до 65,9%, тобто на 0,7 процентного пункта, що суперечить відміченому раніше абсолютному (у 1,56 рази) збільшенню загальних витрат. При цьому в торгівлі зменшилися матеріальні витрати, прак­тично незмінними залишилися витрати на амортизацію, оплату пра­ці, соціальні заходи^[186].

Поряд з прямим переведенням прибутку у витрати на деформа­цію відтворювальних пропорцій значний вплив спричиняє висока торгово-транспортна націнка на продукцію виробничих галузей. Зо­крема, з даних міжгалузевого балансу (2002-й рік) видно, що ця націнка дорівнює у машинобудуванні 16% валової доданої вартості, текстильній промисловості — 18, хімічній — 20, харчовій — 32%.

У Росії, де в структурі цін кінцевих галузевих продуктів існує аналогічна проблема, лідером щодо націнок є електроенергетика, транспорт і торгівля. Частка трансакційних послуг (торгівля, фінан­си, кредит, управління) складають в економіці Росії 38,7%, а власне торгівлі — 28% проти 12% у CILIA^[187]. А це означає, що рівноважна система цін може бути встановлена за рахунок перерозподілу доданої вартості із сфери обігу у виробничу сферу. В Україні (2002 р.), згідно зданими міжгалузевого балансу, торгово-транспортна націнка стано­вила по проміжному — 18,44 млрд грн, кінцевому споживанню 21,72, валовому нагромадженню 1,9 млрд грн, а всього 42,3 млрд грн, або 19 відсотків ВВП.

Суттєвий вплив на ідентифікацію прибутків реального сектора економіки здійснює діюча система амортизаційних відрахувань. За­позичена з Заходу “податкова модель” на базі Закону України “Про оподаткування прибутку підприємств” з подальшими змінами та Доповненнями перетворила амортизацію у віртуальний елемент так званих “валових витрат”. У результаті приблизно половина аморти­заційних сум реально не нараховується, виступаючи засобом змен­шення податкових платежів.

Таблиця 5.4

Показники, що характеризують нецільове використання амортизаційних відрахувань у 2000-2003 рр.*

* Заданими державної і податкової статистики України, узагальненими Міністер­ством фінансів України.

З таблиці 5.4 видно, що сума нарахованої податкової амортизації набагато перевищує обсяг інвестицій в основний капітал, здійсне­них за рахунок власних коштів підприємств.

Норми податкової амортизації встановлені довільно, без урахуван­ня специфіки різних видів основних засобів і видів економічної ді­яльності. Ці норми у перерахунку на лінійні досить низькі — нижче, ніж норми, використані у колишньому CPCP та у західних країнах. Особливо наочно це видно при порівнянні структури витрат на ви­робництво металургійної продукції в Україні і Німеччині (2001 р.)^[188]:

Як свідчать дані, частка амортизації в структурі витрат на вироб­ництво металургійної продукції в Україні є майже в 3 рази меншою, ніж у Німеччині.

Взагалі низькі норми амортизаційних відрахувань сприяють ста­рінню основних засобів, незважаючи на реальні можливості інвес­тування.

За даними Держкомстату, на початок 2004 р. ступінь зносу осно­вних засобів становив 48,0% проти 43,7% у 2000 р. Найбільш зноше­ні основні засоби підприємств з виробництва та розподілення елек­троенергії, газу та води — 62,0%, рибного господарства — 59,3%, обробної промисловості — 55,8%, водного транспорту — 59,1%, авіаційного транспорту — 55,9%, будівництва — 51,0%, сільського господарства, мисливства та пов’язаних з ними послуг — 50,4%, а також установ освіти — 57,0%.

В антимонопольному регулюванні найактуальнішою є проблема вилучення надприбутків, зокрема у вигляді рентних доходів.

5.4