Ринок праці. Неокласичне та кейнсіанське пояснення добровільного і вимушеного безробіття

Неокласичний аналіз ринку праці має мікроекономічні основи, тому на­гадаємо деякі принципи формування попиту на працю та її пропонування з курсу мікроекономіки.

Попит на працю є похідним, тобто він залежить від попиту на готову продукцію фірми і від вибраної нею технології.

Попит на працю фірма пред’являє в такому обсязі, який дозволяє їй мак- симізувати прибуток. Вона порівнює свої додаткові витрати, пов’язані із за­лученням додаткової одиниці праці, і додаткову доходність від кожної оди­ниці праці. За одиницю праці приймають людино-годину або одного праців­ника. Кожен додатково найнятий працівник збільшує витрати фірми на став­ку зарплати і одночасно створює додаткову продукцію в розмірі граничної продуктивності IP _l. Реалізуючи додаткову одиницю продукції за ціною

P, фірма отримує грошовий граничний доход:, з яким і

порівнює існуючу номінальну ставку зарплати. Перші з найнятих робітників мають високу продуктивність і їх гранична доходність вища за ставку зар­плати. Але оскільки діє закон спадної граничної продуктивності, то кожен наступний робітник має все меншу продуктивність, а відповідно і нижчу гра­ничну доходність. Фірма не пред’являтиме попиту на працю, як тільки помі­тить, що в останнього з найнятих робітників гранична доходність знизилась до рівня номінальної ставки зарплати W. Отже, рівність MRP_l = W визна­чає обсяг попиту на працю кожної фірми.

У макроекономіці частіше застосовуються реальні показники. Поділивши обидві частини рівності на ціну товару (P), отримаємо:

Отже, умовою сукупного обсягу попиту фірм на працю є рівність гра­ничної продуктивності праці і реальної ставки зарплати.

ному ринку праці під дією ендогенних ринкових сил встановлюється єдина рівноважна ставка зарплати для всіх робітників однакової кваліфікації.

Це означає, що реальна ринкова ставка зарплати є реальною ціною робо­чої сили і одночасно відображає рівень продуктивності останнього (гранич­ного) з найнятих робітників. Оскільки кожен попередньо найнятий робітник має рівень продуктивності і відповідно рівень граничної доходності, вищий за ставку зарплати, то надлишок доходу дістається власнику капіталу чи зем­лі. На поверхні ринкової економіки цей надлишковий доход виглядає як до­ход, створений нетрудовими факторами виробництва, і набуває форми під­приємницького доходу.

Ставка реальної зарплати є основним чинником, котрий впливає на об­сяг попиту фірм на робочу силу. Залежність між ставкою зарплати і обсягом попиту обернена: чим вища ставка зарплати, тим менше робітників наймуть фірми, і навпаки. Відтак неокласична функція попиту на працю є спадною функцією від ставки реальної зарплати:

і має від’ємний нахил. Таким чином, попит на працю є також функцією спа-

дної граничної продуктивності праці.

Попит на працю зазнає впливу інших чинників, які визначають рівень продуктивності праці та його зміну. Головними з них є вдосконалення техно­

логії та оновлення і збільшення обсягу капіталу на одного робітника, тобто

Рис. 12.2. Попит на працю

підвищення капіталоозброє- ності праці. Ці чинники змі­

внів реальної ставки зарплати попит на працю збільшується,

тому що продуктивність кож­ного робітника підвищується (рис. 12.2).

Отже, узагальнено попит

на працю можна представити як функцію реальної заробіт­

Пропонування праці у неокласичній концепції йде від домашніх госпо­дарства, власників виробничого фактора „праця“.

вартістю втрачених можливостей заробити певну суму грошей, або кількістю споживчих благ, які можна було б отримати, якби замість години дозвілля робітник вирішив відпрацювати годину, тобто тією ж реальною зарплатою.

Для спрощення аналізу припускаємо, що робітник сам може вибирати, скільки годин на добу працювати, а скільки годин віддати дозвіллю, в залеж­ності від його потреб і уподобань. На практиці робочий час не такий гнучкий, у багатьох випадках години праці встановлюються законодавчо, або точно визначаються в трудових угодах, тому скоріше індивід може приймати рі­шення: працювати чи не працювати взагалі. Однак спочатку розглянемо про­

Рис. 12.3. Оптимальний вибір пропонування праці

(H) становить 24 години. Теоретично,

сту ситуацію, вважаючи, що робочий час залежить від уподобань працівни­ка щодо споживання і дозвілля, які відображають криві байдужості (U). Пропорції, в яких робітник готовий пожертвувати певним обсягом спо­живання заради додаткової одиниці дозвілля за незмінного рівня сукупної корисності, вимірює гранична норма заміни, яка визначає форму і нахил кривих байдужості (рис.

Сукупний запас часу індивіда працюючи протягом цілої доби за по­

Рис. 12.4. Ефекти доходу та заміни за підвищення заробітної плати та їх вплив на криву індивідуального пропонування праці

крива пропонування працімає зворотний вигин, підвищення зарплати фактично зменшує пропонування праці.

Більшість економістів вважають, що ефект заміни в цілому переважає ефект доходу, а крива пропонування праці є висхідною, оскільки на макрорі- вні ефект доходу стосується лише зайнятого населення, тоді як ефект заміни відноситься до всього економічно активного населення, відтак останній пере­важає.

Цей висновок підтверджується моделлю „заробітна плата - споживання” (рис. 12.5), яка ілюструє іншу залежність - між обсягом споживання і робо­чим часом. У даному випадку робочий час розглядається індивідом як анти­благо, оскільки години праці зменшують час дозвілля. Відтак криві байдужо­сті є висхідними. Для того, щоб робітник збільшив робочий час без зміни рі­вня корисності, потрібно збільшити обсяг споживання наГранична но­рма заміни благ є додатною і зростаючою: на кожну додаткову одиницю ро­бочого часу потрібно щодалі збільшувати приріст споживання.

Оптимальний вибір залежить не тільки від функції корисності, представ­леної кривими байдужості, але й від рівня реальної зарплати, котрий визначає

рівень споживання робітника:

С = (w / P) L.

Промені від початку коор­динат з нахилом W / P пока­зують, що коли індивід не пра­цює, то він нічого не зможе споживати. Зростання реальної зарплати робить початковий промінь (w / P)₀ більш стрім­ким, повертає його проти го­динниковою стрілки. Побудо­вана за точками рівноваги ін­дивіда для різних рівнів реаль­ної зарплати крива „зарплата - споживання“ визначає оптима­льні альтернативи праці і спо­живання, доступні для найма­ного робітника. За графіком 12.5. а) можна побудувати кри­ву пропонування (L ), яка ви­являє пряму залежність між обсягами пропонування праці і рівнем реальної заробітної плати безпосередньо (рис. 12.5.б). Вона дає узагальнену

Рис. 12.5. Модель „зарплата - характеристику сукупного

споживання". Крива пропонування праці ^{пропону}В^аннЯ ^працІ ^{на ринку}

праці.

Таким чином, неокласична функція пропонування праці має вигляд:

Сукупне пропонування праці вимірюють у людино-годинах або числом зайнятих робітників. Якщо число зайнятих збільшується, наприклад, під впливом попереднього демографічного вибуху, то крива пропонування праці (рис. 12.6) переміщується праворуч за всіх рівнів зарплати коли додаткові робітники входять у робочу силу за умови підвищення зар­плати, крива сукупного пропонування стає більш похилоюпорівняно

з кривою індивідуального пропону­вання праці

Таким чином, у неокласичній кон­цепції крива ринкового попиту на пра­цю виводиться з поведінки фірм (під­приємницьких структур), а крива рин­кового пропонування праці - з поведі­нки домогосподарств. Тепер можна проаналізувати внутрішній ринковий механізм встановлення ринкової ціни на працю. В умовах досконало конку­рентного ринку праці вона встановлю­ється через ендогенні сили взаємодії попиту на працю та її пропонування як ціна рівноваги.

Класики і їх послідовники виходи­

Рис. 12.6. Індивідуальне та ринкове пропонування праці

ли з того, що рівновага на ринку праці, як і рівновага в економіці в цілому, завжди встановлюється за повної зайнятості. У неокласичній моделі

ринку праці, представленій на рис. 12.7, рівновага досягається у точці Е, в якій обсяг попиту на працю рівний обсягу її пропонування. За рівноважної реальної зарплати (w / P) ринок очищається, немає ані надлишку, ані дефіциту робочої сили. Ендогенно визначається одночасно і зайнятість, і ставка зарпла­ти. Рівноважний обсяг пра­цівідпо­

відає кількості годин праці, яку фірми бажають одер­жати, а домогосподарства згодні відпрацювати, про­давши послуги фактора праця за. Проте

якщо сумарний робочий

Рис. 12.7. Рівновага на ринку праці

у неокласичній моделі фонд є більшим (L_n ), то

Проте ці стани на ринку праці не є стійкими і тривалими, тому що гнуч­кість номінальної ставки заробітної плати, ринкових цін і ставки проценту швидко повертає реальну зарплату до її рівноважного рівня, відновлюючи повну зайнятість і потенційний рівень виробництва. Ринок праці працює в режимі автоматичного саморегулювання: поява вимушеного безробіття по­силює конкуренцію за робочі місця і призводить до зниження ставки реальної зарплати до рівноважної. Крім того, ринкові ціни на продукцію піднімаються одночасно з номінальною ставкою зарплати, тому в довгостроковому періоді реальна зарплата є жорсткою, вона залишається на рівноважному рівні.

Звідси неокласики роблять висновок, що відновлення рівноваги на ринку праці не потребує втручання держави, оскільки тривале безробіття неможли­ве, гнучкість всіх цін (в першу чергу - зарплати) забезпечує відновлення рів­новаги на рівні повної зайнятості, визначаючи тим самим рівноважний обсяг національного виробництва.

Кейнсіанську теорію відрізняє особливий погляд на функції попиту та пропонування праці, звідки випливають і відмінності моделі рівноваги на ри­нку праці. Попит на працю в кейнсіанській концепції визначається величи­ною ефективного попиту на товарному ринку (рис. 12.8, квадрант І). Згідно з виробничою функцією Y(L) (квадрант ІУ) визначається обсяг попиту фірм на працю (L₁), а за кривою попиту на працю(квадрант ІІІ) визначається

ставка заробітної плати (w / P)₁, за якою підприємці згодні наймати „ефек­тивну” кількість робітників.

Зауважимо, що у даному випадку крива попиту на працю є ламаною і ли­ше частково співпадає з кривою її граничної продуктивності (MP_l ), оскіль­ки ані зниження, ані підвищення номінальної ставки зарплати не змусять фі­рми наймати робітників більше або менше, ніж це диктується ефективним попитом на ринку благ.

Отже, кейнсіанська функція попиту на працю має вигляд:

Водночас попит на працю є функцією реальної зарплатина

рівні реального продукту праці, лише в тій мірі, в якій вона слугує для визна­чення максимальної ціни, за якою фірми погодяться купувати працю.

Рис. 12.8. Формування попиту на працю у кейнсіанській концепції

Пропонування праці у кейнсіанській моделі є функцією не реальної, а но­мінальної зарплати. Дж.М.Кейнс зауважив, що робітники, укладаючи трудові контракти, не можуть відразу усвідомити динаміку реальної зарплати, адже підвищення цін відбувається поступово. Вони порівнюють ставку номіналь­ної зарплати на інших підприємствах і вимагають, щоб у трудових угодах номінальна зарплата утримувалась на визначеному рівні впродовж всього те­рміну дії трудової угоди. Тільки згодом, коли ринкові ціни значно зростуть, робітники почнуть вимагати підвищення номінальної зарплати, щоб уникну­ти зниження рівня життя. Номінальна зарплата адаптується до ринкових умов дуже повільно, і в короткостроковому періоді вона жорстка. Реальна ж зар­

плата знижується, коли ціни товарів і послуг зростають. Проте якщо реальна зарплата одночасно знижується від зростання цін в усіх галузях і сферах, то робітники не залишать роботи. Але вони звільняться, коли їх номінальна зар­плата буде нижча, ніж в сусідніх фірмах. Це - вплив так званої „грошової ілюзії”. Звідси Дж. М. Кейнс зробив висновок, що пропонування праці з боку робітників перебуває у прямій залежності від ставки номінальної зарпла­ти (W). Отже, кейнсіанська функція пропонування праці має вигляд:

V)

Саме тому Дж. М. Кейнс вважав, що для досягнення повної зайнятості по­трібно знижувати реальну зарплату. Для цього можна допускати помірну ін­фляцію, яка буде стимулювати споживчий попит, а відтак і розширення обся­гів випуску.

Якщо Дж. М. Кейнс особливого значення надавав жорсткості номінальної зарплати, то його послідовники акцентували увагу на жорсткості номіналь­них цін. В сучасній економічній системі існує багато чинників, які зруйнува­ли гнучкість ринкових цін і зарплат. Серед них головну роль відіграє моно­полізація різних сфер господарської діяльності і державні інституції, які ре­гулюють ринкові відносини. Олігополістичні структури намагаються утри­мувати високий рівень цін на товарних ринках, які, якщо і рухаються, то тільки вгору, профспілки виступають своєрідними монополістами на ринку праці. Утворені з метою захисту інтересів найманих робітників, профспілки проводять протекціоністську політику щодо своїх членів, перешкоджаючи зниженню зарплати.

Дж. М. Кейнс вважав, що через негнучкість номіналь­ної зарплати рівновага на ри­нку праці може встановитись за існування значного безро­біття. Кейнсіанську версію рівноваги на ринку працю ілюструє рис. 12.9. Припус­тимо, що кількість праці, що відповідає ефективному по­питузабезпечується

профспілками за вищої став­ки номінальної зарплати у порівнянні з конкурентним її

Рис. 12.9. Рівновага на ринку праці за кейнсіанською концепцією

Проілюстрована ситуація підтверджує тезу Дж. М. Кейнса, що в умовах недосконалої конкуренції рівновага на ринку праці може встановитись за іс­нування значного вимушеного безробіття. Вимушене безробіття виникає, ко­ли індивід готовий і спроможний працювати за існуючого рівня зарплати, але не знаходить роботи, скільки б не шукав, тому що на ринку немає вільних робочих місць. За існування негнучкої номінальної зарплати ринок стабілізу­ється на рівні зайнятості, нижчому за повну зайнятість.

Як правило, безробітними стають робітники, які не є членами профспілки. Конкуренція індивідуальних працівників на ринку праці підвищується, бага­то з них поповнюють ряди вимушено безробітних. Діяльність профспілок, які обмежуються лише економічною боротьбою, приводить до суперечливого результату: з одного боку, підвищується добробут членів профспілок, а з ін­шого - зростає вимушене безробіття, яке погіршує становище не охоплених профспілками працівників. До подібного результату призводить і втручання держави у механізм ринку праці.

В сучасний період країни значно відрізняються за ступенем розвитку профспілкового руху та інших інститутів ринку праці. Інституційні особли­вості ринків праці визначаються рядом показників, таких як наявність фор­мальних і неформальних трудових угод, рівень розвитку профспілкового ру­ху, ступінь централізації переговорів про зарплату, їх синхронізація, урядова політика регулювання доходів, індексація зарплати та ін. Формальні трудові угоди більш поширені в розвинутих країнах. У країнах, що розвиваються, значна частка населення працює в сільському господарстві поруч з фермера­ми без будь-яких угод, або на тимчасовій роботі у місті.

Поширення довгострокових контрактів пов'язане з профспілками, які по­силюють позиції інсайдерів (постійних робітників) порівняно з аутсайдерами (тими, що шукають роботу). За рівнем розвитку профспілок перше місце в

світі займають скандинавські країни. В ряді країн Західної Європи розвинуті профспілки впливають навіть на державну політику. Профспілкові угоди про зарплату можуть бути поширені міністром праці на всіх робітників, ці угоди можуть бути критерієм для визначення рівня зарплати в масштабах держав­ного сектора або й економіки в цілому.

Велике значення має ступінь централізації переговорів, вони можуть вес­тися на рівні фірми, регіону, галузі або загальнонаціональному рівні. У Нор­вегії та Швеції переговори сильно централізовані, хоч є деяка тенденція до децентралізації, але спочатку переговори ведуться на національному рівні - між національними профспілками і національними федераціями наймачів, а потім досягнуті домовленості поширюються на рівень підприємств. У Німеч­чині та Австрії переговори проводяться на галузевому рівні. А наприклад, в США, Канаді, Японії та Великобританії переговори про зарплату ведуться на рівні підприємств.

Від рівня, на якому ведуться переговори, залежить ступінь синхронізації трудових угод, які також відрізняються по країнах. Скандинавські країни від­значаються високою синхронізацією, яка пов'язана з високою централізацією інститутів праці, корпоратизмом робітників і наймачів, при якому представ­ники робочих і підприємців отримують величезні повноваження при перего­ворах. Проте в Японії переговори про зарплату також синхронізовані, тут конфедерації наймачів і робітників узгоджують свої дії під час „весняного наступу“ трудящих „сюнто“. Асинхронно визначена номінальна зарплата більш інерційна, а при синхронізації вона змінюється швидше, пристосовую­чись до зміни умов, інфляції тощо.

Відрізняється по країнах також ступінь втручання держави. В Швеції уряд активно заявляє про свою позицію ще на початку переговорів, а в певні пері­оди до угод про зарплату прив'язують проведення фіскальної політики - по­даткові стимули використовуються для регулювання зростання зарплати. У деяких країнах проводиться так звана політика регулювання доходів, яка спрямована на обмеження зростання зарплати з метою приборкання інфляції. Така політика була застосована у Великобританії в 1975 р., але потім в 1978 р. від жорсткої політики обмеження зростання зарплати відмовились. Подіб­на політика з різним успіхом застосовувалась також в ряді країн Латинської Америки як антиінфляційний захід. Уряди США час від часу намагались на­давати рекомендації відносно рівня цін і зарплати, але без успіху.

Індексація зарплати, тобто зміна її рівня в залежності від зміни певних чинників, може включатись в угоди. Зарплату можна індексувати у зв'язку з різними подіями, наприклад, прив'язати до зростання ВВП або обсягу про­дажу, прогнозованого на майбутнє. Але на практиці індексацію завжди про­водять, прив'язуючи до зміни рівня цін, причому „заднім числом“. Індексація оцінюється економістами як проблемний захід, який може підживлювати іне- рційність інфляції або сповільнювати пристосування реальної зарплати до нового рівноважного рівня в умовах різних шоків, що ведуть до скорочення обсягів випуску (наприклад, у 1970-х рр. під час нафтового шоку). Країни з тривалою інфляцією зазвичай для коригування зарплати використовують по­казник загального прожиткового мінімуму, включаючи його в трудові угоди. Така практика застосовувалась у багатьох країнах, у т.ч. в Європі. Франція, Італія застосовували майже 100% індексацію зарплати, всі інші - меншу. У 1980-х рр. після сповільнення темпів інфляції застосування індексації скоро­тилось.

Оскільки попит на робочу силу похідний, він зазнає впливу різних „шо- ків“, які призводять до змін у обсягах виробництва. Так, незвично різкі коли­вання цін на нафту в 1970-80 рр. надзвичайно вплинули на всі макроекономі- чні показники в світі, в тому числі і на ринок праці. Попит на нафту, ціни на яку злетіли у 1970-х рр. і сильно впали у 1980 р., значно скоротився. Економ­не використання нафти підприємствами за фіксованої кількості капіталу зни­зило випуск, а відповідно знизився попит на працю, що призвело до знижен­ня рівноважного рівня зарплати.

Рис. 12.10. Вплив шоків пропонування на ринок праці

Рис. 12.10 ілюструє дві можливі при цьому ситуації. Якщо зарплата гнуч­ка, то рівновага зміститься з точки A до точки B, відповідно скоротиться зайнятість на величину L₀ L₁. Якщо ж реальна зарплата заморожена через довгострокові угоди з проф­спілками або через індексацію зарплати, то нова рівновага встановиться у точці C. Ця рі­вновага буде існувати за умов ще нижчого рівня зайнятості, вимушене (циклічне) безробіт­тя досягне величини L₀L₂. Та­ке положення на ринку праці відображає стагфляцію в еко­номіці через зростання цін на нафту. В умовах стагфляції рі­вень цін підвищується в усіх сферах, а рівень виробництва і зайнятості падає.

Аналіз пристосування рин­ку праці до нафтових шоків показав, що в Європі вимушене безробіття зрос­тало невпинно з 1973 до 1981 р., тоді як у США з 1974 до 1979 р. хвиля без­робіття підвищувалась, а в наступні чотири роки знижувалась. Була висунута гіпотеза, що ключовим моментом такої розбіжності стали відміни у гнучкості

зарплати. У США, де профспілки розвинуті слабо, довгострокові (на 2-3 ро­ки) трудові угоди досить швидко скоригували реальну зарплату в бік зни­ження. В Європі ж з її потужними профспілками і широким застосуванням індексації, яка передбачалась в короткострокових угодах про зарплату, реа­льна зарплата значно менше піддалась змінам. Дані свідчать, що в Європі в кінці 1970-х на початку 1980 рр. існував значний позитивний розрив між реа­льною зарплатою в даній ситуації і реальною зарплатою в умовах повної за- тобто існуюча реальна зарплата була значно більшою, ніж її рівень в умовах ринкової рівноваги за повної зайнятості. У США і Канаді цей показник був значно менший, а в Канаді навіть від' ємний - цим пояснюють різницю в динаміці безробіття в цих країнах і в Європі під час нафтового шоку.

йнятості

Несприятливі шоки пропонування є основним чинником, що породжує вимушене безробіття. Зниження ділової активності, спад виробництва, криза, стагфляція мають своїм наслідком вимушене, або циклічне безробіття, яке є не лише серйозною економічною, але й соціальною проблемою.

12.4.