Суть та чинники економічного зростання

Під економічним зростанням розуміють збільшення виробничих можливостей країни. Графічно економічне зростання можна зобразити як зміщення праворуч природного рівня випуску Yfi → У^(рис.

Економічне зростання вимірюється трьома абсолютними показниками:

• збільшенням реального ВВП (ВНП) в абсолютному вимірі за певний період;

• збільшенням реального ВВП (ВНП) на душу населення.

• зростанням реального ВВП на одно­го зайнятого.

Крім того, економічне зростання вимірюється у відносних показниках:

• середньорічного темпу зростання

реального ВВП у порівнянні з попе­реднім періодом;

• середньорічного темпу зростання реального ВВП на душу населення.

Економічна історія свідчить, що се­редньорічний темп зростання випуску на душу населення в індустріальних країнах складав за період 1820-1980 рр. 1,6%, а приріст населення - 1%. Але у різних країнах світу ці показники знач­но відрізняються. Та ж економічна іс­торія засвідчує, що стійке економічне зростання - це нове явище в більшості країн світу, таких показників (1,6%) світова економіка досягла лише у пері­од, який вважається початком фази су­часного капіталізму. Цій фазі переду­вала епоха, в яку середньорічні темпи зростання випуску на душу населення становили лише 0,1-0,2%. Дослідник економічного зростання Саймон Куз- системи.

Рис. 13.1. Економічне зростання

нєц вважає, що сучасні темпи економічного зростання були досягнуті завдя­ки промисловій революції, яка відбулася на початку ХІХ століття у більшості індустріальних країн. Це був період становлення капіталізму як економічної

Хоча показник ВВП на душу населення не є точним вимірником купіве­льної спроможності населення, він залишається найбільш широко вживаним показником добробуту при міжнародних співставленнях.

Відмінність у темпах економічного зростання має важливе значення для зміни рівня доходу. Існує так зване „правило величини 70”. Якщо країна має, наприклад, темп зростання 4% за рік, то ВВП країни подвоїться за 70/4 ≈ 17,5 років, а при темпах 3% - приблизно за 23 роки (70/3 ≈ 23).

Причини різних темпів економічного зростання в різних країнах і досі на­лежать до дискусійних питань. Одні теоретики на перше місце ставили НТП, особливо підкреслювали роль технології, інші - виникнення приватної влас­ності. Популярну теорію запропонував Макс Вебер, який вважав, що най­кращі умови для розвитку складаються у тих країнах, де сильні протестант­ські цінності, а ощадливість і самообмеження сприяють нагромадженню ка­піталу.

Загалом всі чинники економічного зростання об’єднують у три групи:

• чинники пропонування, до яких відносять ресурсне забезпечення;

• чинники попиту, які прискорюють кругообіг продукту і доходу в еко­номіці;

• чинники розподілу, які сприяють отриманню максимальної кількості продукту, корисного для суспільства.

Розрізняють два типи економічного зростання - екстенсивний та інтен­сивний.

Екстенсивний тип характеризується тим, що зростання ВВП відбуваєть­ся шляхом залучення у виробництво більшої кількості виробничих ресурсів за незмінної технології, коли продуктивність праці у суспільному виробницт­ві залишається постійною.

Інтенсивний тип має місце тоді, коли приріст виробництва забезпечу­ється збільшенням віддачі від факторів виробництва, тобто за рахунок під­вищення продуктивності. Інтенсивний тип зростання може супроводжува­тись структурними змінами, тоді темпи зростання знижуються, але це зни­ження не вважають негативним явищем.

Кожен тип економічного зростання має свої чинники.

До екстенсивних чинників відносяться:

• збільшення числа зайнятих у виробництві;

• збільшення обсягів фізичного капіталу.

До інтенсивних чинників належать:

• технічний прогрес;

• рівень освіти та професійної підготовки робітників;

• економія за рахунок збільшення масштабу виробництва;

• покращення розподілу ресурсів;

• законодавчі, інституційні та інші чинники.

На практиці важко розрізнити, які саме чинники у більшій мірі сприяли економічному зростанню. У реальному житті, як правило, спостерігається економічне зростання змішаного типу, коли зростання зайнятих і основно­го капіталу супроводжується введенням нових технологій і вдосконаленням організації праці.

Виділяють чинники, які можуть стримувати зростання продуктивності:

• обмеженість з боку сукупного попиту;

• соціально-політична ситуація в країні;

• державне втручання у приватний бізнес, яке ускладнює або робить дорож­чим виробництво товарів (законодавство з охорони праці, охорони здо­ров’я, екологічних обмежень і т.п.);

• трудові конфлікти в колективах;

• несприятливі кліматичні та погодні умови;

• злочини у сфері господарської діяльності.

Є чинники, які сприяють економічному зростанню. Серед них найважли­вішими є міжнародна спеціалізація та зовнішня торгівля. Деякі чинники сприяння важко піддаються кількісній оцінці, наприклад, культурний рівень населення, національні традиції, тощо.

Обсяг реального ВВП за чинниками можна визначити у такий спосіб:

ВВП = (Трудові витрати) ? (продуктивність праці).

Трудові витрати = (чисельність зайнятих^(бюджет робочого часу). Чисельність зайнятих залежить від кількості населення працездатного віку; тривалість робочого часу встановлюється законодавством або трудовими уго­дами. Продуктивність праці залежить від рівня НТП, фондоозброєності праці, якості робочої сили (кваліфікації, освіти, професійної підготовки).

Фаза економічного розвитку країни породжує еволюційні зміни у струк­турі народного господарства. Перша характерна особливість економічного зростання - тенденція до скорочення частки сільського господарства у за­гальному обсязі зайнятості і випуску продукції і відповідне зростання част­ки промисловості. Її можна прослідкувати як в окремих країнах, так і в гру­пах країн, які перебувають на однаковій стадії розвитку. У розвинутих індус­тріальних країнах частка робочої сили, зайнятої в сільському господарстві зменшилась до 1-8%, тоді як у бідних країнах, що розвиваються, вона коли­вається від 20 до 80%.

Пояснюють ці зміни причинами, які знаходяться як на боці попиту, так і на боці пропонування. З боку пропонування відмічають швидке зростання продуктивності аграрного сектора, тому з меншим числом робочої сили ви­робляють значно більше продукції. З боку попиту відмічається тенденція скорочення частки споживчого попиту на продукти харчування і сільського­сподарські товари у доходах домогосподарств, яка проявляється за зростання доходу на душу населення. Ця тенденція була відмічена ще у ХІХ столітті і відома тепер під назвою закону Енгеля.

Друга особливість у зміні структури - тенденція зростання сфери послуг. У сучасний період частка послуг стрімко зростає, в той час як питома вага промисловості, досягнувши свого піку, починає скорочуватись. У 2007 р. ча­стка сфери послуг у ВВП Німеччини та Японії становила 69%, у ВВП США - 76%, України - 31%^[52].

Досить характерним явищем є урбанізація, тобто концентрація населення у густонаселених відносно крупних регіонах. Це пов'язано з розвитком інду­стрії. Промислове виробництво зосереджується на великих підприємствах, які мають переваги економії від масштабу. Фірми розташовуються близько одна від одної, щоб скористатись перевагами спільної інфраструктури - ко­мунікаціями, транспортом, енергопостачанням. Поступово фірми, які вироб­ляють предмети споживання, також зосереджуються поблизу індустріального району, оскільки тут виникають крупні ринки збуту кінцевої продукції. За­вдяки близькому розташуванню фірм виникає додаткова економія витрат, яка отримала назву ефекту агломерації.

Нові дослідження 1970-х рр. підтвердили багато висновків, зроблених С.Кузнєцом і К. Кларком. Спільним для всіх країн є зменшення частки аграр­ного сектора, зростання частки промисловості, тенденція до урбанізації.

Вчені пришли до висновку, що надмірна кількість або відсутність приро­дних ресурсів не є важливим чинником економічного зростання. Багато кра­їн, бідних природними ресурсами, досягли значних успіхів у економічному зростанні. Прикладом може слугувати Японія, а також так звані „східно- азіатські дракони” - Гонконг, Корея, Тайвань і Сінгапур.

Відносно джерел економічного зростання ще з 1930-х рр., коли вчені по­чали розробляти моделі економічного зростання і досліджувати вплив різних джерел на його темпи, триває дискусія.

Виділяють чотири основних джерела економічного зростання:

■ зростання чисельності робочої сили;

■ нагромадження виробничого устаткування (фізичний капітал);

■ технічний прогрес, який робить продуктивнішими трудові зусилля;

■ поведінка економічних суб’єктів.

Найпридатнішим вимірником затрат праці як чинника економічного зрос­тання є сумарна кількість відпрацьованих годин. Як свідчить економічна іс­торія, зростання населення або числа зайнятих не обов’язково супроводжу­ється пропорційним зростанням відпрацьованих годин, навпаки, у ХХ ст. кі­лькість відпрацьованих годин на одного зайнятого у розвинутих країнах світу спадала. За період 1900-1986 рр. у середньому кількість відпрацьованих го­дин зменшувалась на 0,6% на рік. Капітал зростав швидше, ніж зайнятість, але нерівномірно. Зниження темпів його зростання у роки Великої депресії та інших криз, руйнування під час воєн породили значні відміни у розрізі країн і в часі, але в останні десятиліття у розвинутих країнах капіталоозброєність (K /L) вирівнялася, наблизившись до рівня 2,3-2,9.^[53]

У теоретичних дослідженнях економічного зростання застосовують кон­цепцію стійкого (стаціонарного) стану, який виникає, коли в умовах не­змінної зайнятості капіталоозброєність зростає до певного рівня і не зміню­ється, відповідно обсяг випуску продукції на одного працюючого (Y / L) та­кож стабілізується на одному і тому ж рівні. У такій ситуації економічне зро­стання забезпечується приростом зайнятості або технічним прогресом.

13.2.