Теоретичні основи державного регулювання ринкової економіки

Історичні особливості й різноманітність практики господарювання зумовили існування різних поглядів щодо ролі держави у вирішенні соціально-економічного розвитку країни. Ці підходи знайшли своє відображення в основних економічних теоріях сучасності.

Починаючи з 30-х рр. XX ст. і до середини 70-х років XX ст. державне регулювання економіки в країнах з розвинутими ринковими системами базувалось на теоретичних постулатах кеннсіанства. Наукові основи державного регулювання ринкового господарства були закладені відомим англійським економістом Дж.М.Кейнсом. Центральна ідея кейнсіанства полягала в тому, що ринкова система неспроможна забезпечити стабіль­ність економічного росту та вирішення соціальних проблем. Оскільки ринковий механізм не встановлює стійкої відповідності між сукупним попитом та сукупною пропозицією, необхідне державне регулювання на макроекономічному рівні. Використовуючи бюджетні та грошово-кредитні важелі, держава повинна впливати на сукупний попит /споживання, інвестиції та державні витрати/. Максимально можливу зайнятість і економічне зростання може забезпечити лише активне втручання держави в економіку. Об’єктивна необхідність державного регулювання еконо­мічної активності передбачає заохочення інвестиційної діяльності, державні замовлення, закупівлі, підвищення рівня зайнятості тощо.

Кейнсіанська модель державного регулювання економіки базувалась на фіскальній політиці, найважливішим об’єктом якої є ресурси інвестицій і відсоткові ставки. Д.М.Кейнс зосереджує увагу на таких аспектах макроекономіки: заощадження і інвестиції, співвідношення зарплати і безробіття, сукупного попиту і сукупної пропозиції, фіскальна політика; грошово-кредитна політика.

Основними елементами кейнсіанської моделі регулювання були такі: центральний об’єкт регулюючого впливу з боку держави - сукупний попит; перехід від стимулюючого до обмеженого регулювання і, навпаки, в залежності від етапу кон’юнктури - найважливіший засіб антицик- лічного та антиінфляційного впливу на економічний розвиток; зростання витрат державного бюджету - один з вирішальних важелів активізації всього господарського життя; податкова політика - основний інструмент державного впливу на економічну кон’юнктуру ; збільшуючи пропозицію грошей, держава сприяє зниженню відсоткових ставок, а через них - стимулює інвестиції, виробництво та зайнятість; політика доходів, що ґрунтується на принципах "національної згоди", - головний інструмент вирішення проблем зайнятості; активна міжнародна координація економічної політики - визначальний фактор її ефективності.

Суть політики управління попиту полягає у тому, щоб обмежувати його зростання у фазі піднесення і тим стимулювати зростання цін та, навпаки, розширювати його в стадії економічного спаду. Концепція управління ефективним попитом стала основою політики антициклічного регулювання майже у всіх розвинутих країнах світу. За своїм змістом антициклічне регулювання є короткостроковим. Воно направлене на зменшення глибини циклічних спадів та пом'якшення їх соціальних наслідків, на стабілізацію господарської кон’юнктури і темпів еконо­мічного розвитку. Довгострокове регулювання передбачає стратегічні цілі та використовує частково інші засоби і методи. У системі довгострокового регулювання центральне місце займає вплив держави на обсяг і структуру капіталовкладень, рівень заощаджень в економіці.

Послідовники доктрини Дж.М.Кейнса / Е.Хансен, Д.Хікс, Р.Харрод, Д.Домар, С.Вайнтрауб / обґрунтовували необхідність розробки довгостро­кової стратегії регулювання на базі планування економіки / так було у 60 - 70-х рр. XX ст./, різноманітних форм індустріальної політики / 90-і рр. XX ст. І. Глибокі структурні зрушення в економіці, вирішення цілого ряду глобальних проблем людства можливо, на їх погляд, не на основі ринкових стимулів, а тільки за допомогою державного програмування.

Концепції та програми державного регулювання економіки, які розробляються в рамках сучасного посткейнсіанства, неоднорідні. Теоре­тичні пропозиції його центристських прихильників / Д.Тобін, Ф.Модільяні, У.Хеллер / наближаються до позицій помірного консерватизму. Більш радикальну програму регулювання економіки формулюють прихильники реформістського напряму посткейнсіанства / Дж.Робінсон, П.Сраффа, Л.Пазнетті/.

Разом з тим, представників обох напрямків посткейнсіанства об’єднує єдина основоположна ідея про те, що політика стимулювання тісно пов’язана з політикою доходів. Саме в політиці доходів, яка б стала підсумком добровільної угоди всіх зацікавлених сторін /корпорацій, профспілок, держави/ про темпи збільшення своєї частки доходів, представники посткейнсіанства бачать можливість одночасного вирішення проблеми зайнятості та інфляції.

У 70-х роках XX ст. у соціально-економічних умовах розвитку постіндустріального суспільства відбулись глибокі зміни. На основі кейн- сіанських рецептів регулювання не вдалось вирішити проблеми інфляції та зайнятості. Процес суспільного відтворення практично у всіх розвинутих країнах прийняв стагфляційпу форму.

У 80-ті роки XX ст. у багатьох промислово розвинутих країнах світу регулювання економіки стало здійснюватись у відповідності до неоконсер- вативних позицій. Найбільш масштабне практичне втілення економічний неоконсерватизм одержав у США, Великобританії та ФРН. Політика економічного консерватизму здійснювалась також і в ряді країн, що розвиваються, - Аргентині, Уругваї, Чилі.

Економічний консерватизм представляє собою комплекс економічних теорій, які зорієнтовані на обмеження економічних функцій держави та розширення дії ринкових мотивацій, стимулів і регуляторів. Теоретичний фундамент консерватизму утворюють неокласичні та неоліберальні економічні концепції. До їх числа відносяться монетаризм /М.Фрідмен, К.Бруннер, А.Мельцер, Д.Лейдлер/, теорія економіки пропозиції /А.Лаф- фер, Дж.Гілдер, І.Крістол/, теорія раціональних очікувань / Р.І.Лукас, Т.Дж.Сарджент, Н.Уоллес/, теорія регулювання / Дж.Стіглер, С.Пельцман, Г.Демзац /, теорія державного вибору / Дж.Бьюккенен / та ін.

Вихідні теоретичні постулати неоконсерватизму наступні: ринковий механізм і вільне ціноутворення - основні інструменти регулювання економіки; пряме державне втручання у процеси відтворення спотворює дію ринкових регуляторів і повинно бути максимально скороченим; необхідна стратегічна переорієнтація всієї економічної діяльності держави із спроб замінити, обмежити або витіснити ринок на створення умов, які сприятимуть функціонуванню конкурентного ринкового механізму та підвищують його здатність до саморегулювання.

Неоконсервативна доктрина регулювання ринкової економіки на сучасному етапі розвитку передбачає:

- перенос центру ваги у державному регулюванні з короткострокових на довгострокові цілі;

- обмеження політики держави по регулюванню попиту на користь регулювання пропозиції;

- підвищення ролі грошово-кредитних рестрикцій у системі державного впливу на реальні / "немонетарні" / фактори відтворення;

- скорочення масштабів адміністративно-правового регулювання підприємницькою діяльністю, проведення політики дерегулювання;

- зменшення державних витрат з метою подолання дефіцитності держбюджету;

- здійснення жорсткої соціальної політики.

Виникнення неоконсервативно!’ концепції регулювання стало своє­рідною реакцією на довгий період панування кейнсіанства в теорії та практиці державного втручання в економіку. Перехід до консервативної моделі регулювання з її орієнтацією на вирішення довгострокових завдань щодо оздоровлення економіки не означає повну відмову від застосування кейнсіанських методів кон’юнктурного регулювання у господарській практиці розвинутих країн. Мова йде про те, що наприкінці XX ст. відбулась зміна стратегії регулювання на консервативній основі при збереженні в певних межах традиційних кейнсіанських інструментів, сформувалась нова модель втручання в економіку, яка синтезувала принципи кейнсіанства та неоконсерватизму.

Монетаристська модель державного регулювання економіки перед­бачала, що ринкова економіка здатна до автоматичного саморегулювання. Другим постулатом монетарної доктрини виступає необхідність обмеження державного втручання в економіку, скорочення частки ВНП, яка іде на потреби держави, мінімізація державного втручання в економіку (регулювання грошового обігу, скорочення прибуткового податку, соціальних витрат тощо). Наступний постулат монетаризму полягає в переносі центру тяжіння досліджень і практичних рекомендацій у сферу кредитно-грошових відносин. Гроші, на думку М.Фрідмена та його послідовників, виступають єдиним найважливішим фактором, який визначає рівень виробництва, зайнятості і цін. З точки зору монетаристів, економічна нестабільність породжується не внутрішньою неврівнова­женістю економіки, а неправильним кредитно-грошовим регулюванням. М.Фрідмен докладно дослідив монетарну історію США до і після створення Федеральної резервної системи в 1913 році. На основі цього він робить висновок, що саме дискреційні зміни кількості грошей в обігу спричинили дестабілізуючий вплив на економіку.

Саме тому керівні кредитно-грошові установи країни, вважають монетаристи, повинні проводити не дискреційну політику, а стабілізувати темп збільшення пропозиції грошей. М. Фрідмен виступає за законодавче встановлення монетарного правила, згідно якого кількість грошей повинна збільшуватися щорічно в тому ж обсязі, як і темп зростання реального ВНП, тобто стійко зростати на 3-5% в рік. Таким чином, дискреційна грошова політика повинна бути замінена правилом стійкого росту грошової маси.

Монетаризм як специфічний різновид кількісної теорії грошей ґрунту­ється на тому, що на ринку встановлюється автоматична відповідність заощаджень та інвестицій, отже, відсоткова ставка приходить у рівновагу без допомоги держави. Економіка сама досягає етапу рівноваги завдяки "вмонтованим стабілізаторам", до яких належать механізм конкурентної боротьби, ринковий механізм ціноутворення і грошового обігу. Втручання держави в економіку повинно бути мінімальним або обмеженим (у вигляді регулювання кредитно-грошового ринку і підтримання інфляції на мінімальному рівні). Державне регулювання кредитно-грошового ринку починається з організації грошового обігу, основне завдання - забезпечити необхідну кількість грошей відповідно до формули, запропонованої М. Фрідменом:

D_l = /(Y_const) = Sl₅

де D_l - попит на гроші;

/(Yconst) - функція від доходу;

S_l - пропозиція грошей державою.

Попит на гроші прямо пропорційний стійкому зростанню національ­ного доходу, і всі диспропорції в економіці пов’язані з невідповідністю пропозиції грошей і попиту на них. Щоб правильно регулювати кредитно- грошовий обіг, держава повинна викопувати певні правила, тобто відмовитися від політики дефіцитного фінансування економіки та дискретного принципу в регулюванні грошового обігу. На практиці ця операція одержала назву "таргетування". Теорія інфляції монетаристів є логічним продовженням їх теорії грошей. Вони урізноманітнили форми інфляції та запропонували однофакторпу модель інфляції: посилення інфляційних процесів пов’язане лише з помилками держави в регулюванні грошового обігу. Тому, скорочення інфляції є ще одним з найважливіших завдань економічної політики держави.

Отже, концепція М. Фрідмена і монетаризму загалом - це доктрина "акселераційної" інфляції. Монетаризм виступав з ідеєю "вимушеного" безробіття як наслідку штучної підтримки державою робочих місць, виконання соціальних програм. Крім того, монетаристи вважали, що кейнсіанська політика штучного зростання попиту не має довгострокових результатів тому, що діє ефект витіснення приватних інвестицій держав­ними, оскільки залучаються значні фінансові ресурси у сферу економічної діяльності держави.

Теорія раціональних очікувань з’явилася в 60-х роках ХХст. в СІНА. На думку її авторів / Р.І.Лукаса, Т.Дж.Сарджента та Н.Уоллеса/, економічні агенти формують свої сподівання на основі інформації, яка є в розпорядженні політиків і тому діють так, що це нейтралізує будь-яку спробу систематичного втручання держави в економіку.

Теорія раціональних очікувань поділяє загальновизнане в економічній теорії переконання, що люди ведуть себе раціонально. Ринкові суб’єкти збирають та осмислюють інформацію при формуванні очікувань відносно речей, які представляють для них грошовий інтерес. Інакше кажучи, "раціональні" люди використовують всю наявну інформацію, в тому числі і інформацію про те, як функціонує економіка і як держава проводить економічну політику. Це дозволяє їм передбачити наслідки змін в економіці - та відповідним чином приймати рішення, котрі максимізують їх добробут.

Теорія раціональних очікувань виходить з того, що всі ринки є високо конкурентними, рівноважні ціни швидко пристосовуються до нових ситуацій, зарплата і ціни можуть як підвищуватись, так і знижуватись. Коли люди реагують на очікувані результати стабілізаційної політики, то і ефективність останньої зводиться до пуля. Автори теорії раціональних очікувань дотримувалися думки, що одержуючи інформацію про несподіване зростання цін на готову продукцію, викликане зростанням маси грошей в обігу, господарюючі суб’єкти збільшать виробництво товарів, отже, зросте попит на робочу силу і знизиться безробіття. Проте тривала й очікувана суб’єктами інфляція спричинить тільки зростання цін, оскільки у довгостроковому періоді зростання маси грошей в обігу призведе до того, що фірми пристосуються до інфляційних процесів: гроші з реального сектору економіки перемістяться у фінансовий, у результаті чого рівень безробіття не зменшиться, а інфляція посилиться. Отже, держава повинна періодично викликати неочікувапу інфляцію, що змінюватиме рівень зайнятості, ціни та обсяги виробництва.

Таким чином, дискреційна політика держави неефективна, тому що вона нівелюється поведінкою агентів та саме через раціональні очікування породжує результати, протилежні бажаним. На думку теоретиків, державна політика повинна проводитися через правила прийняття стабільних довгострокових рішень.

Найбільш відомими представниками теорії економіки пропозиції виступили А.Лаффер, П.К.Робертс, Н.Тур та інші. На першому місці в цій теорії знаходяться фактори, що збільшують зростання потенційного обсягу виробництва, зокрема таких, як збільшення заощаджень та інвестицій, реформа державного регулювання, зменшення оподаткування. Макроеко- номічна політика має зосереджуватися головним чином на збільшенні економічного зростання у довгостроковому періоді, а не на коротко­строковій економічній стабілізації.

Другою складовою економіки пропозиції виступає провідна роль сти­мулів, які впливають відповідно на працю, заощадження й підприєм­ництво. Коли ставки оподаткування стають надмірно високими, це приводить до втрати стимулів. Аналіз зв’язку між податковою політикою і загальною активністю дозволив зробити висновок, що зниження податкових ставок підвищує післяподаткові доходи на працю чи капітал, а вищі післяподаткові доходи спричиняють більшу пропозицію праці і капіталу водночас з вищими темпами інновацій та продуктивності праці; збільшення кількості факторів виробництва та інновацій збільшує зростання потенційного обсягу виробництва. Результатом аналізу причинно-наслідкового зв’язку між фіскальною політикою та сукупною пропозицію стала модель (крива) Лаффера.

Крива Лаффера ілюструє, якщо податковий прес переходить опти­мальну межу, то надходження до бюджету спочатку зростають, а згодом починають спадати. Причиною цього є зниження прибутковості вироб­ництва, що призводить до спаду ділової активності, скорочуються обсяги інвестування, фізично зменшується об’єкт оподаткування. Крім цього, збільшується сфера нелегального бізнесу. Прагнення держави мати стабільний рівень надходжень примушує її в такій ситуації надалі збільшувати ставки податків до того часу, коли вже ніхто не працюватиме і не сплачуватиме їх.

Отже, основним у теорії "економіки пропозиції" було заперечення маніпулятивної фіскальної політики та існуючої системи прогресивного оподаткування, що негативно впливає на ділову активність. Зниження ставки податку в короткому проміжку часу призведе до зменшення надходжень, але стимулюватиме виробничу активність, що, зрештою, позначиться на їх обсязі. Лаффер вказав на необхідність визначення оптимальної ставки податку, яка, на його думку, залежить від економічної ситуації, розмірів та структури виробничої сфери, національних, культур­них, психологічних та інших чинників.

Теоретичною основою змішаної системи державного регулювання економіки виступає неокласичний синтез. Він поєднує інструментарій кейнсіанської теорії бюджетного, податкового, фінансово-кредитного державного регулювання економіки з точнішим врахуванням і широким використанням ринкових умов (конкуренції, динаміки цін та ін.).

Сучасний етап у розвитку неокласичного синтезу характеризується відходом, як це спостерігається у П.Самуельсона, від позицій кейнсіанства і злиттям з неокласичним напрямом. Послідовники неокласичного синтезу відмічають, що дослідження факторів економічного зростання не можна обмежувати лише пошуком їх комбінацій. Необхідно також вивчати умови, за яких вони реалізуються, а темпи економічного зростання не повинні досягатися будь-якою ціною. Загальне економічне зростання не повинно викликати соціальних потрясінь.

Стосовно грошової теорії, прихильники неокласичного синтезу поділяють точку зору монетаристів відносно залежності цін від грошової маси, але доповнюють її аналізом взаємовпливу факторів, що приводяться в дію попитом на гроші. Наприклад, Калдор пропонує модель економіки, де функціонують лише реальні кредитні гроші, оскільки на його думку, лише вони є внутрішньою силою розвитку економіки. Емісія грошей повинна залежати лише від попиту на них господарюючих суб’єктів та від обсягу депозитів.

Вони не погоджуються з монетаристами в частині ідеї постійної рівноваги між інфляцією та безробіттям. Разом з тим, вони використо­вують для обґрунтування соціальних програм теорію "природного рівня безробіття" Фрідмена.

На думку представників неокласичного синтезу, світова економічна система вже сформована незалежно від спрямованості національних політичних курсів. Вона функціонує за законами ринкової економіки, які відображають зіткнення економічних інтересів. Тому необхідною умовою її успішного розвитку є досягнення ринкової рівноваги при мінімальному міждержавному регулюванні. Валютний курс, на їх думку, залежить від ситуації на міжнародному ринку капіталів. Попит та пропозиція на цінні папери визначають норму відсотка.

На основі теоретичних засад практики господарювання у розвинутих країнах світу та з урахуванням специфіки кожної з них, можна виділити різні підходи щодо формування моделей державного регулювання економіки. Серед національних моделей виділяють:

американську - лібералізована система управління національною економікою, в якій основний акцент переноситься на ринкові регулятори економічних процесів; державне регулювання зводиться до використання правових і опосередкованих методів з метою створення "правил гри" і сприятливих умов для розвитку бізнесу;

янонську - централізоване регулювання соціально-економічного розвитку країни з боку держави на основі використання переважно економічних, опосередкованих та неформальних методів державного регулювання економіки. Домінує психологія колективізму, солідарності, підпорядкування особистих інтересів колективним і державним інтересам;

шведську - управління соціально-економічним розвитком країни на основі активного втручання держави у процес розподілу і перерозподілу доходів, створення сильної системи соціального захисту населення, домінування ідей рівності й солідарності.

німецьку - система управління національною економікою з активним використанням ринкових регуляторів (насамперед конкуренції) і створенням на державному рівні ефективної системи соціального захисту громадян країни;

східно-азійську - державне управління та координація соціально- економічного розвитку країни відбувається шляхом активних комплексних заходів з метою надання потужних імпульсів промисловому зростанню; державне втручання в ринкові відносини підпорядковане інтересам конкуренції на внутрішніх і зовнішніх ринках.

Слід підкреслити, що представлені теорії і моделі макроекономічного регулювання значно поглиблюють наші уявлення про складний механізм функціонування сучасної ринкової економіки. Поєднання ефективно працюючого ринкового механізму та державного регулювання дозволяє успішно вирішувати основні соціально-економічні проблеми сучасного суспільства.

3.