Основні форми і засоби макроекономічного регулювання в сучасній ринковій економіці

Між системами державного регулювання економіки в окремих країнах, як підкреслювалось вище, є суттєві відмінності, які зумовлені специфікою історичного розвитку, структурою економіки, формами державного устрою, особливостями фінансово-кредитного і монетарного механізму.

Об’єктами державного регулювання економіки виступають сфери, галузі, регіони, а також явища, ситуації та умови соціально-економічного життя країни, де виникли або можуть виникати проблеми, які не вирі­шуються автоматично або терміново, як того вимагають умови нормаль­ного функціонування економіки і підтримання соціальної стабільності.

Конкретними об’єктами ДРЕ є: економічний цикл; структура економіки; умови нагромадження й інвестиційна діяльність; науково- технічний прогрес та інноваційні процеси; грошовий обіг, інфляція; ціни; платіжний баланс; блок соціальних проблем (зайнятість і доходи населення, підготовка й перепідготовка кадрів, соціальний захист тощо); умови конкуренції; навколишнє середовище (екологічні проблеми); регіони тощо.

Державне регулювання економіки здійснюється у відповідних формах: індикативного планування (програмування); бюджетно-податкової політики, кредитно-грошового регулювання, адміністративно-економічної діяльності, цінової політики (регулювання цін переважно в сільському господарстві), в рамках державного сектора економіки застосування планового контракту, а у приватному секторі - держзамовлення; стимулювання науково-технічного прогресу, регулювання зайнятості населення та ін.

Бюджетно-податкова політика - це "найдавніший" інструмент держав­ного втручання у ринкову економіку. Державна політика реалізується через визначення оптимального співвідношення між доходами і видатками держави.

Регулюючи систему оподаткування, держава переслідує дві головні цілі: збільшення стабільних податкових надходжень і стимулювання ділової активності. Державі потрібна не висока норма податку, а зростаючі обсяги податкових надходжень, що зумовлені ростом виробництва. Збільшення податкових ставок на перших порах поповнює бюджетні ресурси. В подальшому таке зростання неминуче веде до скорочення доходів бюджету. І це природно, бо непомірний податковий прес сприяє спаду ділової активності, викликає загострення виробництва та, як наслідок, обертається підривом фінансової бази оподаткування.

За допомогою важелів податкової політики ( маніпулювання рівнем ставкою вирахування із податкової бази, скидки із суми зобов’язань, прискорені методи амортизації устаткування та ін.), держава впливає на

стан господарської кон’юнктури. Податкові інструменти, в першу чергу, скидки на різноманітні пільги, активно використовуються для стиму­лювання НТП, структурних зрушень в економіці, піднесення економічно відсталих районів. Так, у США держава фінансує близько 50% усіх витрат наНДЕКР.

Другою важливою функцією фіскальної політики є перерозподільна. В теперішній час через податковий механізм в бюджет мобілізується у Швеції 50,6% ВНП, Франції - 45,6%, Італії - 40,2%, Великобританії - 38,6%, ФРН - 38,0%, Швейцарії - 32,0%. Відповідно по каналах державного бюджету перерозподіляється від ЗО до 50% ВНП.

Третя функція податкової політики - нагромадження необхідних ресурсів для фінансування навчальних програм через бюджетні надхо­дження; зростає значення внесків на тотальне страхування, які за своєю економічною природою близькі до податків. Ці внески мають строго цільовий характер, поступають у спеціальні бюджетні фонди та можуть бути використані тільки лише на виплати пенсій та допомоги.

Найважливіший принцип побудови податкових систем країн з розвинутою ринковою економікою - розмежування загальнонаціональних (федеральних у США, Канаді, ФРН), регіональних (в межах американ­ського штату, канадської провінції, землі у ФРН і т.п.) та місцевих (головним чином муніципальних) податків. Таке розмежування зумовлене автономним функціонуванням бюджетів різних рівнів, зміцнення в останні роки фінансової та економічної самостійності регіональних і місцевих органів влади.

Провідна роль надходжень центрального бюджету належить податку на прибуток корпорацій. Крім того, у державну казну надходять внески на соціальне страхування та податок на додану вартість. Головним джерелом надходжень до регіональних та місцевих бюджетів є податок на майно та податок з обороту.

Податок на додану вартість застосовується у більшості розвинутих країн, що входять в Організацію економічного співробітництва і розвитку (OECP). Означений податок не ввели тільки Австрія, Канада, CIIIA та Швейцарія. В цих країнах нараховується і стягується податок з обороту. Рівень податку з обороту, як правило, становить від 2 до 10%, в той час як величина податку на додану вартість коливається від 19% до 24%. У першому випадку об’єктом оподаткування є вся валова виручка від реалізації товарів і послуг, у другому - різниця між цією виручкою і сумою витрат на сировину, напівфабрикати та послуги, які одержані від постачальників.

Напротязі 80-х років XX ст. в індустріально розвинутих країнах були проведені радикальні податкові реформи. При всій специфіці податкових заходів в окремих країнах, їх об’єднує схожість цілей та спільність характерних ознак. До останніх відносяться: зниження ролі перероз- подільчої функції податків; введення більш рівномірного оподаткування однакових за величиною прибутків; зменшення податку на прибуток корпорацій; зниження рівня прогресивності оподаткування; збільшення непрямих податків при одночасному зниженні прямих; ліквідація окремих податкових пільг.

Кредитно-грошове регулювання - діяльність держави, спрямована на забезпечення економіки повноцінною і стабільною національною валютою та регулювання грошового обігу відповідно до потреб економіки. Це заходи центрального банку, спрямовані на зміну грошової маси в обігу, обсягу кредиту, рівня відсоткових ставок та інших показників, за допомогою яких держава набуває здатності впливати на економічну кон’юнктуру. Зазначений вплив здійснюється у двох формах: кредитної експансії або кредитних обмежень (рестрикції).

Об'єктами кредитно-грошового регулювання є грошова маса в обігу та ставка позичкового відсотка. Держава, змінюючи обсяг грошової і кредитної маси, впливає на сукупний попит, а через нього - на темпи і пропорції процесу відтворення.

До 90 -х років XX ст. кредитно-грошовими засобам регулювання відводилася роль допоміжного елемента по відношенню до бюджетно- податкової політики. Кредитно-грошові важелі використовувалися переважно як інструмент кон’юнктурного регулювання, короткостро­кового впливу на рівень господарської активності. У 90-і роки XX ст. відбувалась істотна модифікація кредитно-грошової політики, яка виявилась в її переорієнтації на досягнення довгострокових завдань в сфері боротьби з інфляцією шляхом встановлення меж зростання грошової маси та підтримання високого рівня позичкового відсотка.

Головне завдання центрального банку при здійсненні грошового регулювання - досягнення цільового орієнтира і приросту маси грошей в обігу. Цей орієнтир встановлюється на рік вперед, у випадку необхідності він може коригуватися. При визначенні цільового орієнтира центральний банк виходить з трьох основних показників: росту валового національного продукту (ВНП) в реальному вираженні напротязі періоду, що прогно­зується; розрахункової швидкості обігу грошей (відношення номінальної величини річного ВНП до середньорічного обсягу грошової маси); максимально допустимого рівня інфляції (зміни дефлятора ВНП) протягом періоду, що прогнозується.

Кредитно-грошове регулювання включає такі основні елементи:

- операції на відкритому ринку цінних паперів, тобто акти купівлі- продажу державних цінних паперів (казначейських векселів, облігацій та ін.), які відбуваються між центральним банком та комерційними банками;

- маніпулювання обліковою ставкою центрального банку, тобто зміна величини відсотка, який стягується емісійним банком при купівлі комер­ційних векселів у приватних банків (так, у липні 1992 р. з метою стимулю­вання ділової активності облікова ставка Федеральної системи CIIIA була знижена з 3,5 до 3% - самого низького рівня за останні 20 років);

- зміна норми мінімальних резервів, тобто відсоткового відношення грошових фондів, які приватні банки повинні в обов’язковому порядку тримати в центральному банку, до величини їх поточних, довгострокових та ощадних депозитів (вкладів).

Операції на відкритому ринку цінних паперів є домінуючим інструмен­том контролю та регулювання грошово-кредитних відносин. їх гнучкість і зваженість перевершують аналогічні параметри зміни облікових ставок та рівня обов’язкових резервів. Необхідно також врахувати, що зміна банківських ставок є досить невизначеним за своїми наслідками для функціонування фінансово-економічної системи.

Здешевлення кредиту в період спадів недостатньо стимулює приватний інвестиційний попит, оскільки воно не забезпечує стійких перспектив для збуту продукції. В період же піднесення, не дивлячись на кредитні рестрикції держави, корпорації беруть кредити навіть під високі відсотки: зростання цін внаслідок перевищення попиту над пропозицією забезпечує достатньо високі прибутки для погашення "дорогих" позичкових ресурсів. В результаті кон’юнктура і в цій фазі цикла може вийти з-під контролю держави.

Зміна рівня обов’язкових резервів, котра сама по собі є могутнім інструментом регулювання грошово-кредитних відносин, в останні роки практично не застосовувалась в реальній економічній діяльності держави. Справа в тому, що збільшення вимог до обов’язкового резервного покриття може створити складності у забезпеченні ліквідності для банківської сфери, а їх зменшення здатне небажано ініціювати зростання депозитів та банківського кредиту.

В кінці 90-х років XX ст. число різноманітних типів депозитів, що потребують забезпечення обов’язковими резервами, було значно скорочено. Наявність обов’язкового резервного покриття для інших типів вкладів було розповсюджено на всі депозитні установи.

Основними складовими валютної політики є: по-перше, механізм становлення валютного курсу грошової одиниці, по-друге, система валютного контролю. Велику роль у забезпеченні макроекономічної стабілізації відіграє політика валютного курсу. Цю політику можна розглядати як реакцію уряду на знецінення національної валюти та як певну дію з метою ліквідації дефіциту платіжного балансу. В цілому держава може використовувати різноманітні форми регулювання валютного курсу. Зокрема: 1) фінансування загального дефіциту платіж­ного балансу без коригування валютного курсу. Якщо дисбаланс має тимчасовий характер, країна може використати наявні валютні резерви, поповнивши їх тоді, коли сальдо платіжного балансу стане позитивним. У цьому випадку кількість національної валюти в обігу не зміниться; 2) вве­дення жорсткого валютного регулювання, суть якого полягає у держав­ному регулюванні всіх валютних операцій за участю резидентів; 3) вве­дення плаваючого валютного курсу, якщо держава для розв’язання своїх валютно-фінансових труднощів вирішує використати можливості валютного ризику. При цьому валюта знецінюється до тих пір, доки не відновиться рівновага попиту та пропозиції; 4) застосування постійно фіксованих валютних курсів. Якщо дефіцит продовжує нагромаджуватись, а нерезиденти намагаються позбутися національної валюти, то тоді з метою стабілізації положення уряд може вдатися до використання національних валютних резервів і, разом з тим, обмежити грошову емісію, провести дефляцію, тощо. Зазначимо, що такі дії являють собою класичний спосіб усунення платіжного дисбалансу; 5) політика валютного компромісу полягає в тому, що держава комбінує елементи третього та четвертого варіантів, вирішуючи шляхом коригування валютного курсу обмежене коло завдань.

По-перше, введення регулювального фіксованого курсу. Суть такого підходу - підтримка фіксованого валютного курсу, як це передбачається попереднім варіантом, до того часу доки незначні корективи внутрішньої економічної політики здатні давати бажаний результат. Якщо ж підтримка фіксованого курсу вимагає значних змін у внутрішніх господарських зв’язках, то тоді валюта девальвується і встановлюється новий валютний курс.

По-друге, кероване плавання валютного курсу. В цьому випадку держава поступово змінює валютний курс до тих пір, доки не буде досягнуто рівноваги. Таке коригування може здійснюватись шляхом девальвації валюти на певну попередньо визначену і оголошену кількість відсотків кожного дня (система "ковзаючого інтервалу"), або при проведенні девальвації за певним графіком, тобто шляхом зміни валютного курсу в заздалегідь встановлені та оголошені строки (система "повзучої підтримки"). Такі системи в практиці валютних операцій називаються "чистим плаванням". Разом з тим можливий і варіант так званого "брудного плавання", коли валютний курс довільно змінюється кожний день.

Валютний контроль являє собою певну систему правил, які регулюють операції з іноземною валютою. Метою такого контролю є обмеження або повна заборона використання валюти в господарському обігу. Держава може визначати порядок прямих та портфельних вкладень іноземного капіталу в національну економіку, правила переказу за кордон прибутків та дивідендів, відсотків на вкладений капітал, ліцензійних виплат тощо. Важливою складовою системи валютного контролю є також порядок репатріації капіталу та вимого до документального оформлення і реєстрації валютних операцій.

Адміністративно-економічне регулювання передбачає заходи адміні­стративного та економічного характеру, спрямовані на створення умов для функціонування ринкової системи і реалізації соціальних цілей суспільства (демонополізація, роздержавлення, приватизація, макроекономічне плану­вання і програмування, формування системи економічних, екологічних та соціальних стандартів і нормативів, регламентування зовнішньоеко­номічної діяльності).

Цінове регулювання забезпечує вплив держави на ринкове ціно­утворення шляхом законодавчих, адміністративних чи судових заходів з метою проведення кон’юнктурної та структурної політики, приборкання інфляції, стимулювання виробництва, його модернізації, посилення конкурентоздатності національної економіки, пом’якшення соціальної напруги тощо.

Під структурною політикою розуміється обґрунтування цілей і характеру структурної перебудови економіки, вирішення пріоритетних ланок суспільного виробництва і оптимального співвідношення між ними. Ключовими напрямками структурної політики є створення розвинутого споживчого сектора, подолання технічної відсталості, згортання неефек­тивних сфер використання інвестиційних ресурсів, конверсії, зниження залежності від імпорту ресурсів.

Антимонопольна політика може проявлятися різними способами, а саме через обмеження впливу монополії на конкуренцію; прийняття низки антимонопольних законів; недопущення державою недобросовісної конку­ренції; визначення того, що розуміється під монопольним становищем.

Важливе значення у розвитку сучасної економіки належить методам регулювання - сукупності способів, прийомів та засобів державного впливу на соціально-економічний розвиток країни. Прямі методи - це методи, за допомогою яких держава безпосередньо втручається в економічні процеси (держконтракти і замовлення, субсидії, субвенції, дотації, прямі витрати уряду, встановлення фіксованих цін, ліцензування, запровадження державних стандартів і нормативів, затвердження мінімальної заробітної плати, пенсій тощо). Непрямі методи зводяться до сукупності опосередкованих засобів державного впливу на діяльність господарюючих суб’єктів - системи правових актів і законів, що регламентують діяльність на ринку, створення державою фінансових чи матеріальних стимулів для ефективного підприємництва (ставка податків, облік і аудит, митний тариф, норма амортизації тощо), заходи державної влади - заборони, дозвіл або примус, контроль за виконанням законів, указів, постанов, розпоряджень і т.п., санкції за порушення. Тобто, регулююча роль держави в економіці поєднує прямі і непрямі методи, економічні та адміністративні і т.д. Специфічним інструментом регулювання національного господарства і ринку є державний сектор економіки. За його допомогою гарантується державна безпека і цілісність економіки, її збалансований і стабільний розвиток, соціалізація вироб­ництва, підвищення конкурентоспроможності виробництва.

Система державного регулювання економіки в Україні перебуває в процесі реформування, зазнаючи впливу різних факторів об’єктивного і суб’єктивного характеру. Специфічні умови формування сучасної системи державного регулювання економіки України проявляються у залишках адміністративно-командної системи управління, незбалансованості народ­ного господарства, значному зовнішньому та внутрішньому боргу, слабкій мотивації стратегічної діяльності, домінуванні тактичного управління, відсутності ефективних стимулів до високопродуктивної праці та інтересу до виробничого нагромадження тощо.

На етапі трансформації в Україні основні економічні функції держави пов’язані зі створенням умов для становлення і розвитку соціально орієнтованої ринкової економіки. Головними з них виступають: макроеко- номічна стабілізація і зростання; впровадження ринкового законодавства; кардинальна структурна перебудова; інституціональні перетворення і формування конкурентного середовища; створення ефективної системи соціального захисту населення; становлення національного конкуренто­здатного виробництва і забезпечення раціонального входження у світову економіку.