Ціновий рівень українського ВВП та проблеми кон­вергентної цінової політики

Покажемо тепер, у якому співвідношенні обмінний курс як між­народна ціна національної валюти знаходиться з рівнем внутрішніх цін на товари та послуги і як це відповідає національній продукгив-,

ності праці та конкурентоспроможності.

Загалом економічна історія незалежної України підтверджує на практиці положення теорії паритету купівельної спроможності у вза­ємному русі реального ВВП, інфляції та курсу національної валюти. Це стосується як періодів порушення макроекономічної рівноваги (1990—1991 та 1994—1997 рр.) так і її відновлення (1992—1993 рр., 1998-2003 рр.).

1990—1991 рр. відзначаються продовженням політики накачуван­ня економіки доходами, що грунтувалися на накопиченні прихованої інфляції за рахунок завищення курсу рубля. Офіційний курс долара в CPCP (у середньому за 1990 р. — 85 коп.) не мав будь-якого зв’язку з грошовою масою, яка визначала внутрішню купівельну спроможність рубля. У 1990 р. рівень національних цін досягав, за нашою оцінкою, 6,7 раза порівняно зі СІЛА, а в 1991 — 5,6 раза. При цьому середньо- душовий ВВП України становив відповідно 27,8 та 25,6% від рівня США. Розділивши перший показник на другий, одержуємо для за­значених років висновок про завищення грошової маси та відповідні масштаби грошового навісу відповідно у 24 та 22 рази.

У 1992 р., з початком лібералізації цін і переведенням економіки незалежної України на ринкову модель курсоутворення з відповід­ною рестрикцією внутрішньої грошової маси, рівень національних цін скоротився до 8,2%.

Знаковим для оцінки паритетних засад курсової політики став 1993-й рік, який збігся з проведенням першого міжнародного зі­ставлення українського ВВП. Його результати засвідчили певну від­повідність між місцем України у міжнародній стратифікації за рів­нем цін та за рівнем продуктивності. Від Словенії, де рівень цін був найвищим серед країн колишнього соцтабору, Україна відрізнялася як за рівнем цін, так і за продуктивністю в 4 рази, від Польщі — від­повідно у 2,1 та 2,7 раза, Чехії — в 2 та 3,8, від Угорщини — в 3,5 та 2 раза. Внесені у ході подальших раундів зміни в підходах до оцінки неринкових послуг змусили нас переглянути раніше оприлюднені

Розділ 7. Конкуренція в контексті євроінтеграційних процесів 401 значення рівня цін в Україні^[246] з 17,9 до 11,4% від рівня СІЛА, проте оцінки 1993 р. залишаються відправною рівноважною точкою для аналізу подальших процесів.

Протягом 1993—1997 рр. відзначаються дві суперечливі тенден­ції: подальше скорочення реального ВВП та відносне зміцнення карбованця, а потім і гривні. У відповідності до нового трактування ПКС з ціновим розривом між ринковим та неринковим секторами, в 1997 р. паритет встановився на рівні приблизно 53,2 коп. за дол., ^a індекс внутрішніх цін досяг 28,6% (на споживчих товарах, відпо­відно, 1,36 ірн. та 73,3% від рівня США). Залишаючись відносно США державою з дешевою валютою, Україна піднялася у русі цін на якісно нову позицію, яка відповідала верхній частині діапазону країн Центральної та Східної Європи зі зростаючими економіками і засвідчувала неприпустимий, з точки зору теорії паритету купі­вельної спроможності, розрив між міжнародною продуктивністю та національними цінами.

Рис. 7.4.

Звичайно, для зміцнення національної валюти, зближення обмін­ного курсу та ПКС у цей період з’явилися певні об’єктивні чинники перш за все утворення власних валютних резервів. Проте вирішальну роль відігравало стримування внутрішньої грошової маси в умовах іс­тотних зовнішніх запозичень на покриття дефіциту державного бюдже-

ту та платіжного балансу. У 1996—1997 рр. задоволення курсових вимог іноземних кредиторів практично відбувалося за фіксації курсу долара (1996 р. — 1,83, 1997 р. — 1,86 грн.) та штучного придушення інфляції. На споживчому ринку приріст цін було “збито” з 80,3% у 1996 р. до 15,9% у 1997 р., на поставках промислової продукції — з 52 до 7,7%.

Відповідно до такої динаміки цін відбувалося падіння частки при­бутку у ВВП: по-перше, само по собі (рис. 7.4); по-друге, порівняно з тими значеннями, які вимагалися для підтримки потенціалу самофі­нансування, про що свідчило стрімке наростання масової збитковості.

В 1997 р. збитковими підприємствами поглиналося понад 38% прибутку підприємств рентабельних. Цінові конкурентні переваги змістилися на користь імпортерів. Рентабельність виробничої діяль­ності скоротилася до 4,9% — рівня, на порядок нижчого від відсо­ткових ставок під облігації внутрішньої державної позики.

Негативні наслідки порушення цінової рівноваги посилювалися недосконалою структурою вітчизняного експорту (з переважанням продуктів низьких ступенів обробки — металургійної та хімічної про­мисловості), за якої досить швидко виявилися вичерпаними можли­вості нарощення ВВП за рахунок подальшого збільшення доларових цін, а відтак і валютного забезпечення грошової бази.

Про це свідчать такі дані. За авторськими розрахунками на підставі інформації, люб’язно наданої Р.Л. Балакіним та В.Д. Главіною (UEP- LAC), у 1996 р. рівень цін на продукцію машинобудування становив 93,5% до США і майже в 1,3 раза перевищував рівень цін на про­дукцію чорної металургії (72,5%). Зазначена різниця в цінах показує можливий виграш у доларовій виручці за умови заміщення продук­ції чорної металургії продукцією машинобудування.

Загалом за цілковитого боргового походження грошової бази не­відворотним став процес номінальної та реальної девальвації гривні, приведення вартості державних зобов’язань у рівновагу з їх забезпе­ченням валютними резервами, який розпочався у 1998 р. з відтоком короткострокових зовнішніх кредитів. Внаслідок цього рівень цін знизився до 24% у 1998 р., 17,1 — у 1999 р. та 15,6 — у 2000 р., були послаблені демонетизаційні обмеження сукупного попиту, пов’язані з фіксацією обмінного курсу.

Одночасно набули сили процеси відновлення цінових конкурент­них переваг, імпортозаміщення і створення умов для переходу у 2000 р. До економічного зростання. У 1999 р. відбулося перетворення України з чистого імпортера на чистого експортера, розпочалося накопичення золотовалютних резервів, намітився злам у доходній структурі ВВП на користь валового прибутку з упорядкуванням частки чистих податків. Більш реалістична курсова політика переломила після 1997 р. і тенден­цію до зростаючого викупу населенням з готівкового ринку іноземних валют, що створювало додаткові обмеження грошової маси.

2000-й рік ознаменувався досягненням найнижчої точки у зни­женні цін. Продовження економічного зростання у 2001—2003 рр. Дало певні ефекти у номінальному та реальному зміцненні гривні та поліпшенні таких якісних параметрів фінансової рівноваги як збіль­шення міжнародних резервів та скорочення зовнішньої боргової за­лежності без значного ущемлення доходів агентів реального сектора економіки, що свідчить про включення факторів нецінової, струк­турної конкурентоспроможності.

У 2003 р., за нашими розрахунками, відношення середньодушо- вого ВВП України до СІЛА досягло 13,8%, обсяг ВВП за світовими Цінами становив 256,4 млрд дол. США, паритет купівельної спромож­ності — 1 грн. за дол., міжнародний рівень цін — 18,7% (рис. 7.5).

ЗО ₁-——--------------------------------------------------- —₁ 6000 —

Рис. 7.5. Економічне зростання в Україні в паритетному вимірі

Попри це ми не досягли ще навіть рівня середньодушового вироб­ництва Румунії, яка у 1999 р. посідала передостаннє місце у ЄП3-99.

З огляду на потреби великомасштабної модернізації виробничого апарату на основі імпорту передових технологій зміцнення гривні

є стратегічною ціллю курсової політики. Нині її занижений курс сприяє переважно експорту засобів нагромадження, а не їх імпорту та спрямуванню на потреби внутрішньої модернізації.

Проте незворотний перехід до такої політики нині стримується істотними застереженнями як з позицій курсової, так і цінової по­літики. Виникають два питання:

• наскільки визріли умови для незворотного переходу до політики зміцнення гривні і з якою швидкістю цей процес може відбуватися;

• наскільки наявних даних міжнародних зіставлень достатньо для ^виконання паритетом купівельної спроможності практичної функції критерію курсової політики.

j Відповідь на перше питання неоднозначна. Швидке зміцнення грив­ні є проблематичним насамперед з огляду на необхідність підтримання сальдо чистого експорту для здійснення наступних платежів за держав­ним зовнішнім боргом. Забезпечення ж сталих прибутків експортерів обмежується значною імпортозалежністю як самого експорту, так і всієї економіки в цілому. Незважаючи на те, що Україна останні роки ви­ступає чистим експортером товарів і послуг, її залежність від світової економіки не послаблюється: у 2002 р. на експорт реалізувалося 19,8% ресурсів продукції проміжного та кінцевого призначення проти 19,6% у 1999 р., тоді як імпортувалося 22,7% товарів і послуг, використаних на економічній території країни (у 1999-й p.- 21,9%)^[248]. Ми стали чистим експортером товарів саме тоді, коли чистий експорт металів перевищив чистий імпорт енергоносіїв, а це залежить від можливості використання останніх як давальницької сировини для українських підприємств або прямого реекспорту. Стабільно Україна виступає чистим експортером лише по продовольчих товарах та металургійній продукції^[249].

Загалом рівень факторних доходів у галузях, що працюють на вну­трішній ринок, істотно дискримінується порівняно з імпортно-екс­портним сектором. Та, в умовах 1999 р. з переходом від внутрішніх цін до світових питома вага сальдо зовнішньої торгівлі у ВВП скорочується з 5,5 до 0,6%.

Структурним реформам на користь розвитку внутрішнього ринку заважає й відсутність механізмів перерозподілу доходів від експортерів. У ряді галузей, які працюють на внутрішньому ринку, за нинішньої матеріально-технічної бази розвитку навіть занижений курс гривні не створює достатніх умов для імпортозаміщення. У 2002—2003 рр. приріст виробництва, наприклад, у легкій промисловості у кілька ра­зів відставав від платоспроможного попиту населення. Експортний

Розділ 7. Конкуренція в контексті євроінтеграційних процесів 405 ж сектор має відчутні преференції через оподаткування продукції за нульовою ставкою ПДВ та звільнення від оподаткування значної час­тини імпорту для виробництва експортної продукції.

Мобілізаційні можливості експортного сектора як можливого донора внутрішнього ринку обмежуються, однак, існуванням прихованих по­даткових втрат, пов’язаних зі структурою зовнішньої торгівлі. Проведені нами розрахунки на базі таблиць “витрати-випуск” 2001 р.^[250] за методом повних витрат В. Леонтьева показують, що коли б імпорт вироблявся в національних умовах, його податкомісткість (за рахунок ренти на на­фті та газі) була б набагато більшою, ніж податкомісткість експорту, а структурні податкові втрати у зовнішній торгівлі оцінюються в 11,6% су­купного обсягу чистих податків. З цієї точки зору зрозуміло, чому дедалі важчим для державного бюджету стає відшкодування податку на додану вартість експортерам. До речі, один з найпотужніших світових експор­терів — Китай — готується знизити розміри відшкодування експортерам податків, а потім і зовсім відмовитися від нього²⁶.

Збереження хиткого балансу курсових вимог експортерів та ім­портерів залишає цілий ряд проблем у взаємозв’язку курсової та монетарної політики. Оскільки курсовий канал є нині основним Джерелом грошової емісії, а рівень монетизації економіки Украї­ни (близько 30% ВВП, що набагато менше, ніж в інших країнах) є недостатнім для повноцінного обслуговування усіх секторів еко­номіки, особливо збиткових, ми мусимо уникати погіршення умов торгівлі, здійснюючи спеціальні заходи для гальмування надходжень У резерви. З цією метою пропонувалося, наприклад, дострокове по­гашення боргів перед МВФ.

Хоча в останні роки гроші більш повноцінно виконують функцію засобу платежу, зокрема з 2001 р. припинилося зростання чистої креди­торської заборгованості як замінника банківського кредиту, проблему Грошового дефіциту не усунуто. На 1 січня 2003 року загальний роз­мір кредиторської заборгованості підприємств становив 302,7 млрд ірн (137% ВВП 2002 p.), її чиста частина — 63 млрд (28,3%), заборгованість за кредитами — 23,8 млрд грн. І це при тому, що:

• у 2001—2002 рр. підприємствам лише на законодавчій основі було списано 15,4 млрд грн податкової заборгованості;

• значні списання безнадійних боргів проводять самі суб’єкти господарювання, тим більше, що старі борги щорічно дедалі біль­шою мірою девальвуються;

• скорочення простроченої заборгованості відносно ВВП оберта­ється в останні роки відносним ростом строкової заборгованості.

Якщо ж урахувати заборгованість з відшкодування “проїденого” капіталу, представлену наявністю у консолідованому балансі реаль­ного сектора економіки нерозподіленого збитку (на початок 2003 р.

— 14,9 млрд грн), ми одержимо понад 35% неоплаченої частини ВВП, отже немонетизована його частка перевищує монетизовану.

Не досягнуто й нормалізації галузевого та функціонального роз­поділу кредиторської заборгованості, який здійснює вплив на роз­поділ купівельної спроможності прибутків та інвестиційного потен­ціалу. Зокрема збільшується заборгованість, пов’язана з податко­вими розрахунками та з функціонуванням паливно-енергетичного комплексу. На такий вид економічної діяльності, як виробництво та розподіл електроенергії, води та газу, припадає лише трохи біль­ше 6% валової доданої вартості, проте 20,3% від усієї кредиторської заборгованості корпоративного сектора та 38,2% — її простроченої частини. Схожа ситуація — у сфері операцій з нерухомістю, зда­вання під найм та послуг юридичним особам (відповідно 7, 12,4 та 21%) та добувній промисловості (4,7, 5,7 та 9,5%). Таким чином, вирішальний вплив на деформації платіжного обороту здійснює по­рушення пропорційності між проміжним та кінцевим продуктом.

Про яку фінансову базу нагромадження може йти мова, коли чис­тий консолідований фінансовий результат усього реального сектора економіки під впливом невеликої дефляції на споживчому ринку впав з 12,3 млрд грн (6% ВВП) у 2001 р. до 3,5 млрд (1,2%) у 2002 р. Тому не варто дивуватися, що темпи приросту інвестицій в основний капітал у 2002 р. скоротилися порівняно з 2001 р. у 5,5 раза, а ВВП — удвічі.

Дефляція 2002 р. висвітлила досі завуальований інституційний фе­номен: від неї не постраждав лише один вид економічної діяльності

— оптова торгівля та посередництво у торгівлі, на які припадало 90% сукупного фінансового результату. Чисті прибутки та збитки інших га­лузей економіки таким чином практично перекрили один одного. Уся обробна промисловість дала 106, роздрібна торгівля — 71,7 млн грн збитку. Оптова торгівля і посередництво у торгівлі були майже єдиним видом діяльності, де підвищився рівень рентабельності — до 5% проти 2,5% у 2001 р. Цей рівень значно перевищив середній по економіці (0,6%), став практично найбільшим серед видів економічної та про­мислової діяльності і виявив усю глибину монополізації товарних рин­ків, несумісну з нормальним функціонуванням монетарної економіки.

Навіть за реалізації ефективної інституційної політики, насам­перед, дієвого антимонопольного регулювання, навряд чи описані викривлення платіжного обороту — наявність неоплаченої частки активів та капіталу можуть бути усунуті на безінфляційній осно­ві. Нині існують і такі ознаки відкладеної інфляції, як заниження

Розділ 7. Конкуренція в контексті євроінтеграційних процесів 407 вартості матеріальних факторів виробництва у процесі приватизації (доведення підприємств до штучного банкрутства, переведення ка­пітальної вартості у боргову, приховування прибутків, невиплата ди­відендів), залежність і без того невисокої ефективності виробництва від цінових преференцій по імпортованих з Росії енергоносіях.

Протягом 2000—2002 рр. інфляційне зростання ВВП відставало від економічного зростання, що, як було показано, негативно по­значилося на його фінансових результатах, особливо у структурному аспекті. Фактор відкладеної інфляції закладається і в плани розви­тку на середньострокову перспективу, хоча й меншою мірою, ніж У попередні роки. Так, бюджетним прогнозом на 2005—2007 рр. передбачається вже майже рівний розподіл приросту номінального ВВП між економічним (5,1%) та інфляційним зростанням (4,6%). При цьому у прогнозі зберігаються очікування збитків підприємств на рівні 9% ВВП. Отже, істотних змін у рівні відкладеної інфляції не відбудеться, а “дійсний” її рівень становитиме не менше 14—15%.

За розрахунками І. Крючкової, лише обмеження середньорічної інфляції 7—8% протягом 2002—2011 рр. дозволить перейти до підви­щення номінального курсу гривні^[251].

Ми показали, що матеріали міжнародного зіставлення валового внутрішнього продукту за паритетом купівельної спроможності да­ють значно реалістичнішу картину виробничого потенціалу країни, ніж це випливає з обмінних курсів. Проте по окремих секторах ви­робництва кінцевого продукту відзначаються настільки глибокі від­мінності в рівнях цін (навіть у порівнянні з середніми показниками по четвертій групи країн), що їх треба розглянути окремо.

У ЄПЗ—99 сукупний ПКС гривні було визначено як 71 коп. за Дол. відносно країн OECP та 70,5 — відносно США За середньоріч­ного обмінного курсу долара — 4,13 ірн це свідчить про надзвичайно низький індекс національних цін — 16,5% до середнього значення по країнах OECP та 17,1% — до рівня США. Проте, як можна бачити з даних (див. табл. 7.2), на урядових послугах долар коштував лише 18 коп., а на ринкових споживчих товарах — 1,81 грн, або у 10 разів більше. Проте, здавалося б, надзвичайно висока купівельна спромож­ність української валюти у сфері неринкових послуг ґрунтується на значному заниженні заробітної плати працівників державного секто­ра, а відтак — купівельної спроможності відповідних груп населення, яким доводиться придбавати товари за ринковими цінами.

Саме в такий спосіб, а також через недофінансування матері­альних витрат, відбувається збереження сформованої ще з радян-

ських часів мережі установ і чисельності працівників, зайнятих у неринковій сфері — освіті, охороні здоров’я, культурі тощо. Навіть у 2002 р. в закладах освіти середня заробітна плата становила тільки 71% від середньої для усієї економіки, охорони здоров’я та соціаль­ного забезпечення — 59,4%^[252]. Три види соціальних послуг — освіта, охорона здоров’я, житлові послуги, включаючи забезпечення домо- господарств водою, паливом та енергією на побутові цілі, а також державне колективне споживання органів державного управління займали у ВВП України за внутрішніми цінами — 24,7%, і 68,9%

— за світовими цінами. З цього випливає, що значимість зайнятості та витрат матеріальних ресурсів у зазначених видах діяльності що­найменше у 2,8 раза перевищує виробничі можливості економіки. Залишення рівня цих витрат незмінним з переходом на світові ціни загрожує витісненням з валового внутрішнього продукту витрат на усі інші товари та послуги, насамперед на капітальні та інші то­вари більш-менш тривалого призначення, здебільшого імпортні. У 1999 р. на предмети середньо- та довгострокового користування за внутрішніми цінами припадало 46,1% ВВП України, а за світовими

- лише 19,5%, тоді як у США - 63,6% ВВП (рис. 7.6).

Рис.7.6. Структура використання ВВП в Україні та СІЛА

Розглядаючи структурні позиції неринкового сектора, треба від­значити наявність ряду зрушень, що відображають як позитивні, так і негативні тенденції. З одного боку, зростають масштаби обслугову­вання. Наприклад, у 2002 р. порівняно з 1990 р. кількість студентів вищих навчальних закладів зросла більш як на третину. Нині на 100 випускників шкіл припадає понад 120 студентів, прийнятих на пер­ший курс. Широко розгорнуто післядипломну освіту, особливо за спеціальностями, необхідними для потреб ринкової економіки. І це зрозуміло, адже перехід до постіндустріальної економіки — економі­ки знань — вимагає максимального сприяння поширенню освіти.

З іншого боку, не можна обійти і проблеми фінансового харак­теру, які вирішальним чином впливають на якість послуг. Ресурси бюджетної сфери визначаються обсягами ВВП, який за ці ж 12 років зменшився на 28,4%. Тому формування гідної оплати праці у Державній освіті напряму залежить від раціонального використан­ня бюджетних коштів. Тут є певні резерви. За період з 1990 р. кіль­кість учнів загальноосвітніх шкіл скоротилася на 11%, кількість вчителів — навпаки, зросла на 4,5%. Значною мірою це пов’яза­но з недостатньою концентрацією педагогічних кадрів у сільській місцевості.

На нашу думку, політика освіти на засадах державного замов­лення має бути зорієнтована виключно на професіях, пов’язаних з перспективами економічного прориву у пріоритетних галузях еко­номіки і ґрунтуватися на чітких зобов’язаннях випускників щодо відпрацювання за призначенням. Треба повністю виключити мож­ливість отримання за рахунок держави так званої “загальної вищої освіти”, а також використання державних будівель та устаткування навчальних закладів для здешевлення платної освіти.

Подібні проблеми є й в охороні здоров’я, яке більшою мірою ви­конує функції соціального догляду, ніж суто медичної допомоги.

З цього випливають два висновки.

Перше. Національна економіка погребує продуманих кроків з опти- мізації неринкового сектора, яка дозволить істотно підвищити рівень оплати праці та зв’язати її з кількістю та якістю послуг, що надаються.

Друге. Сукупний паритет купівельної спроможності валового вну­трішнього продукту за методологією ЄПЗ—99 не може виконувати функції критерію валютно-курсової політики. Якщо не винайдено засобів рівноцінного визначення паритетної міри факторних витрат у ринковому та неринковому секторах, у цій якості треба було б мати зведений показник для усіх ринкових товарів і послуг — спо­живчих і капітальних. Але оскільки в матеріалах ЄПЗ—99 він від­сутній, звернімося до показника по споживчих товарах, який, до того ж, найбільш оперативно реагує на зміни в динаміці інфляції та обмінного курсу.

У 1999 р. ПКС для споживчих товарів становив 1,81 грн/дол. за рівня цін 43,8%; у 2002 р. — 2,48 грн (46,6%); у 2003 р. — 2,57 грн (48,2%) Зазначена величина збігається з результатами експрес-ана­лізу валютних курсів за допомогою цін на гамбургер “Big Мас фірми McDonald’s”, що його періодично проводить лондонський журнал “The Economist”^{[253] [254].}

Таке значення явно виходить за межі діапазону, який ряд дослід­ників, зокрема В.Попов та А. Іларіонов, вважають природним для рівня розвитку пострадянських країн (20-40%) і таким, що сприяє розвитку експорту¹⁰. Тобто і з цього боку відчуваються ознаки зміц­нення гривні, яке, в разі обрання відповідної політики, необхідно підтримати структурними реформами.

Водночас не можна не звернути увагу на те, що майже 50-відсо- тковий рівень ринкових цін на споживчі товари в Україні копіює розподіл цін на російський природний газ 2003 р.: внутрішня ціна для Росії становить 24 дол. США за 1000 куб. м, преференційна експортна ціна для України — 50 дол. США, ціна для інших країн світу — 100 дол. США за 1000 куб. м^[255]. Тому навіть невеликі зміни у системі газового ціноутворення здатні суттєво вплинути на збалан­сованість усієї системи цін в Україні.

Інша велика проблема — несформованість стабільних цінових паритетів у сільськогосподарському секторі. Якщо у 1999 р. ПКС для продовольчих товарів становив 1,623 грн за дол. і був нижчим, ніж для споживчих товарів у цілому на 10,2%, то у 2003 р. — дійшов до 2,48 грн (лише на 3,7%). Ще більш швидкими темпами зростав

Розділ 7. Конкуренція в контексті євроінтеграційних процесів 411 ПКС на хліб. Рівень цін на нього зріс між 1999 та 2003 роками з 9,6 До 12,4%. Зрозуміло, що така цінова динаміка вимагає значного на­здоганяючого підтягування соціальних виплат, яке ускладнює здій­снення випереджаючих заходів із подолання бідності. У 2001 р. 89% домогосподарств здійснювали грошові споживчі витрати на рівні, нижчому від прожиткового мінімуму.

На жаль, структурні перетворення у сільському господарстві, у тому числі реформування відносин власності та земельна реформа, поки Що не призвели до кардинального поліпшення ефективності функці­онування галузі, наближення її до міжнародних стандартів. У 1999 р. частка продуктів харчування у ВВП України за світовими цінами була У 2,6 раза меншою, ніж за фактичними, однак вона залишалася в 1,8 раза вищою, ніж, наприклад, у США. Таке співвідношення відобра­жає надмірну аграрну залежність економіки України, характерну, як показано на рис. 7.7, для держав з низьким рівнем розвитку.

Рис. 7.7. Взаємозв’язок продуктивності національних економік та їх аграрної залежності

Найвищі у світі обсяги середньодушового паритетного ВНП — більш як 20 тис. доларів США демонструють країни, де питома вага сільського господарства становить приблизно 2% ВВП, а найнижчі рівні — менше 2 тис. дол., припадають на країни з часткою сіль­ського господарства 25—35%. Виходячи з цього, можна навіть сфор­мулювати емпіричну залежність, згідно з якою країнам з розвитком нижче середнього для підвищення паритетного рівня середньоду-

шового ВВП на 1 тис. доларів необхідно скорочувати питому вагу сільського господарства у ВВП з відповідним заміщенням аграрного виробництва неаграрним з вищою продуктивністю праці, у серед­ньому на 1 відсотковий пункт.

Останніми роками частка сільського господарства у валовій до­даній вартості України становить 15—16%, або в 7,5—8 разів більше, ніж у високорозвинених та в 3—4 раза більше, ніж у країнах серед­нього рівня розвитку. Це відчутно менше, ніж 25% за радянських часів, з яких на субсидії припадало понад 40%. За останні роки від­булося частково скорочення субсидій, а частково — переведення їх на непрямі засади. Зокрема:

• списано або реструктуризовано податкову заборгованість сіль­ськогосподарських підприємств,

• запущено механізм пільгового кредитування;

• запроваджено фіксований податок, який переводить у субси- діальний режим пенсійне забезпечення сільського населення (со­ціальні відрахування сільськогосподарських підприємств становили 7,1% фонду оплати праці, тоді як стандартний норматив відрахувань лише до Пенсійного фонду — 32%);

• бюджетом щорічно виділяються ресурси на розвиток соціальної сфери села.

Однак і за нинішньої частки сільського господарства держава не має змоги належно субсидувати ані саму галузь, ані процес переливу робо­чої сили до промисловості та сфери послуг з вищою продуктивністю праці. Якщо ж врахувати, що у сільській місцевості в Україні проживає близько третини населення, а у сільському господарстві зайнято навіть без урахування вторинної зайнятості чверть населення, стає зрозумі­лим, які масштабні перерозподільчі процеси потрібно здійснити.

За нинішньої деконцентрації сільськогосподарського виробни­цтва виявляється неможливим не тільки цілеспрямоване втручання держави у проведення ефективної агротехнічної політики, а й — як показали останні події на зерновому ринку — запобігти монополь­ному тиску на ціноутворення з боку посередницьких структур.

Значний інтерес являє аналіз інших напрямів диференціації цін на кінцеві товари та послуги, яка здатна розкрити взаємозв’язок між рівнем цін та продуктивністю. Проте за того ступеню агрегування даних, за яким сформовано підсумки ЄПЗ—99, можна простежити лише вплив імпорту, більш дорогого за вітчизняні продукти. Беручи до уваги, що питома вага імпорту у ВВП останніми роками є не нижчою за 50% ВВП, саме такі висновки напрошуються (див. табл. 7.2, за якими найвищий рівень цін — 80%) — сформувався на машини і устаткування для потреб нагрома­дження основного капіталу, далі за спадною ідуть одяг та взуття (53,2%),

Розділ 7. Конкуренція в контексті євроінтеграційних процесів 413 предмети домашнього вжитку (44,9), послуги готелів та ресторанів (41,1), транспорт (40,8). Занадто укрупнене агрегування не дозволяє простежити, чи мали місце, як у ЄПЗ-96, системні ознаки перевищення світових цін під час імпорту транспортних засобів, а отже — “видавлювання” за раху­нок цінової складової фізичної маси нагромаджуваних об’єктів, викорис­тання цінового каналу для перекачування коштів за кордон.

Відсутні дані й для того, щоб визначити обґрунтованість розпо­ділу цін на енергоносії між виробничими та особистими потребами населення. У 1996 р. національні ціни на побутове паливо та енергію становили лише 14,5 % від рівня Австрії, що, зрозуміло, не сприяло економному витрачанню цих продуктів.

Вироблення стратегії сталого економічного зростання має спирати­ся на пошук і закріплення країною свого місця у світовому поділі пра­ці, здійснення структурних зрушень у напрямі створення та просуван­ня на внутрішній та зовнішній ринки вітчизняних високотехнологіч- них виробів, машин і устаткування, різноманітних товарів і послуг для задоволення обслуговування потреб людини і суспільства в основних сферах життєдіяльності. Завдяки цьому має відбутися послаблення за­лежності від сировинного експорту, яка обумовлює прив’язку до ім­портних енергетичних джерел, і втягнення до числа активних факторів економічного розвитку трудового, освітнього та наукового потенціалу нації, зближення структур економіки України та розвинених європей­ських країн, що є основою економічної інтеграції з ЄС.

Укупі з оптимізацією неринкового та аграрного секторів це дозво­лить досягти більш рівномірного розподілу результатів економічного зростання між усіма членами суспільства, здійснити подальші кроки з підвищення купівельної спроможності низькодохідних верств на­селення та відкрити їм доступ до якісних вітчизняних товарів.

Такі структурні зрушення мають знайти відображення у відпо­відних макроцінових пропорціях, заснованих на паритетному вимірі валового внутрішнього продукту. Вище ми обґрунтували, що ефек­тивність цих пропорцій досягається, коли:

• відбувається зближення внутрішніх та світових цін у цілому по еко­номіці та окремих її секторах за сприятливих умов реалізації суспільного продукту, тобто без обмеження доходів учасників виробництва (критерії вертикальної та горизонтальної структурно-цінової конвергенції);

• імпорт здійснюється з країн з нижчими рівнями цін, а експорт — до країн з вищими рівнями цін, отже середній рівень цін імпорту виявляється нижчим від середнього рівня цін експорту (критерій ефективності зовнішньої торгівлі);

• ціни вітчизняних товарів і послуг на внутрішньому ринку є ниж­чими від цін конкуруючого імпорту (критерій імпортозаміщення).

Цим критеріям доцільно, на наш погляд, підпорядкувати держав­ний ціновий моніторинг. Зараз він зводиться до відстеження дина­міки цін на окремі товари, є фрагментарним і не розкриває струк­турних, інституційних, валютно-курсових, монетарних, податково- субсидіальних факторів ціноутворення та впливу цінових зрушень на економічний та соціальний розвиток держави. Оскільки пари­тетні ціни являють приклад збалансованості товарних та грошових ринків, а відповідні цінові рівні одержують безпосередній і цілісний вимір, саме такий підхід дозволить надати аналізу цін необхідної системності, вписати його до концептуальних засад структурної пе­ребудови економіки, стратегії економічного і соціального розвитку.

На сьогодні для налагодження такого моніторингу відсутні пере­дусім необхідні інформаційні ресурси. Більше того, з окремих на­прямів втрачено минулі напрацювання. Згорнуто розрахунки ціно­вої конкурентоспроможності експортних товарів, які у недалекому минулому здійснював UEPLAC за програмою TACIS. Україна не співпрацює у щорічних зіставленнях ВВП країн СНД за програ­мою Євростату, де ми вже пропустили раунд 2000 р. Запланована участь України у проекті Світового банку передбачає, що наступне глобальне зіставлення буде проведено за підсумками 2004 р., а його результати оприлюднять не раніше 2006 р.

З метою автономної організації цінового моніторингу за викла­деними критеріями пропонується використати методологію, яка за­стосовується у програмах міжнародних зіставлень ВВП, з певною модернізацією.

Для надання моніторингу належної аналітичності необхідно об­грунтовано підійти до формування номенклатури спостереження. Щодо кінцевого продукту, що споживається на внутрішньому ринку, буде достатньо скористатися класифікацією, розробленою OECP^[256]. Вона нараховує понад 100 позицій споживчих та 18 — капітальних товарів і послуг.

Необхідно також організувати власне, національне обстеження паритетів купівельної спроможності для товарів і послуг проміж­ного призначення, щоб одержати оцінки на рівні видів економічної діяльності. Завдяки цьому з’явиться можливість комплексного ана­лізу взаємозв’язку національних цін, рентабельності, монетизованої та немонетизованої частини валової доданої вартості, податків та субсидій (явних та прихованих, прямих та перенесених через між­галузеві зв’язки, виробничих та соціальних). Під час такого аналі­зу слід враховувати ступінь відшкодування споживання основного капіталу, особливо у житлово-комунальному господарстві та сфері неринкових послуг.

Було б також дуже корисним здійснити матричний аналіз цін імпорту та експорту за видами товарів і послуг та групами країн. Цьому сприятиме запровадження окремого обліку імпорту в моделі таблиць “витрати — випуск”, а також розподіл імпорту на конку­руючий та доповнюючий. Паритетний аналіз відкриє шлях до конт­ролю зовнішньоторговельних цін, виявлення фактів перевищення суб’єктами господарювання світових імпортних і заниження екс­портних цін. По відношенню до імпорту послуг такий контроль вже запроваджується НБУ.

Поряд з детальними паритетами слід обчислити сукупний паритет ринкового сектора, який слугуватиме критерієм курсової політики.

Насамкінець наведемо наші оцінки макроцінової пропорційності України, обчислені на основі валютних паритетів “Big Мас” та гео- економічного розподілу зовнішньої торгівлі у платіжному балансі за 2002 р.^[257]. Згідно з цими розрахунками, середній рівень товарних цін становив: імпорту — 67,8%, внутрішнього ринку — 43,8, експорту — 75,2% до рівня цін СІЛА. Наведені дані підтверджують вислов­лені вище зауваження щодо вразливості провідних цінових співвід­ношень. Надто мала позитивна різниця між середніми рівнями цін експорту та імпорту означає загрозу втрати цінових конкурентних переваг навіть за невеликого погіршення умов зовнішньої торгівлі, підвищення цін на енергетичні ресурси. Значне ж перевищення цін імпорту над цінами внутрішнього ринку свідчить про незначні мож­ливості переключення на імпорт податкових втрат на експорті. Тим більше, що чималу частину імпорту являють машини і устаткування, необхідні для модернізації виробництва, і держава не повинна об­тяжувати такий імпорт оподаткуванням.

7.4.