Аналіз довгоіснуючих, самоорганізованих і самокерованих CP

Пряма атака на ряд ключових питань, поставлених у цій книзі, може бути проведена за допомогою аналізу «польових» умов, в яких¹:

1) присвоювачі придумали, застосували та моніторять свої норми задля контролю використання власних СР⁽²⁾;

2) ресурсні системи, а також інституції вижили протягом тривалих періодів.

Наймолодшому комплексу інституцій, який буде проаналізовано у цьому розділі, вже понад 100 років. Історія найдавнішої системи пере­вищує 1000 років. Ці інституції пережили засухи, повені, війни, епі­демії, а також ґрунтовні економічні та політичні зміни. Ми розглянемо організацію пасовищ у горах і громадських лісів у Швейцарії та Японії, а також іригаційні системи в Іспанії та на Філіппінських островах.

Вказуючи на те, що ці інституції CP вижили протягом тривалих періодів, я не маю на увазі, що їхні оперативні норми залишалися не­змінними з моменту їх першого впровадження. У всіх прикладах цього розділу умови навколишнього середовища складні й змінювалися з ча­сом. У таких умовах було практично неможливо «отримати правильні оперативні норми» з першої спроби і навіть з кількох. Ці інституції є «сильними», тобто перебувають у стані «інституційної рівноваги» в сенсі, визначеному Шепслом. Він (Shepsle, 1989b, р. 143) розглядає «...інституцію як таку, що перебуває в рівновазі „суттєво", якщо зміни відбуваються згідно з планом інституціональних змін ex ante (і, отже, є частиною початкової інституції)»*. У цих випадках присвоювачі

‘ Концепції ex ante та ex post було сформульовано в 30-ті рр. XX ст. шведським еко­номістом, лауреатом Нобелівської премії Гуннаром Мюрдалем (1898 - 1987). Ex ante озна- впроваджують основні оперативні норми, створюють організації для здійснення оперативного управління своїми CP, а також змінюють свої норми час від часу з урахуванням досвіду минулих років відповідно до власних норм колективного та «конституційного» (базового) вибору.

Приклади цього розділу є особливо корисними для розуміння того, як групи самоорганізованих людей вирішують дві основні головолом­ки, що обговорювалися у розділі 2: проблему дотримання домовленос­тей та проблему взаємного моніторингу. (Проблема постачання інсти­туцій розглядатиметься у розділі 4.) У цих прикладах довгострокові зобов’язання присвоювачів щодо їхніх інституцій таки було реалізо­вано. Присвоювачі впровадили стримувальні норми для обмеження своєї діяльності та спонукання до створення резервів. Виникали тисячі можливостей отримати великі вигоди шляхом порушення норм, якщо очікувані санкції були порівняно невеликі. Крадіжка води під час су­хого сезону в іспанських huertas (добре розмежовані іригаційні райо­ни навколо або поблизу міст) може в деяких випадках зберегти весь урожай від неминучого знищення. Уникнення постійних витрат для підтримки філіппінських іригаційних систем дозволило б фермерам отримувати необхідні доходи від інших занять. Незаконний збір дере­вини в громадських гірських лісах Швейцарії або Японії може дати цінний продукт. З огляду на наявні спокуси, люди в усіх цих випадках досягли чудових результатів у дотриманні норм.

У цих випадках у діяльність з моніторингу вкладаються значні кош­ти, але «зовнішні» агенти рідко є «охоронцями». Використовуються різноманітні механізми моніторингу. В них присвоювачі самі відігра­ють важливу роль у контролі за діяльністю один одного. Хоча взаємний моніторинг і є дилемою другого порядку, та присвоювачі якось вирі­шують цю проблему. Крім того, штрафи, які нараховуються в таких умовах, на подив низькі. У монетарному вигляді вони дуже рідко пере­вищують незначну Частину тих вигід, які можна було б отримати, по­рушивши правила. У висновку до цього розділу я обстоюю тезу про те, що дотримання норм і моніторинг стратегічно пов’язані між собою

чає планований, передбачуваний або очікуваний рівень якої-небудь змінної чи діяль­ності Показнику ex ante протиставляється показник ex post як фактична величина реалізованих очікувань.

і що моніторинг дає приватні вигоди тому, хто моніторить, а також спільні вигоди для інших.

Пояснюючи стійкість цих інституцій і власне ресурсних систем протягом тривалого часу в умовах з високим рівнем невизначеності, необхідно знайти відповідні базові загальні особливості, які можуть пояснити цю стійкість. З урахуванням відмінностей природних та іс­торичних умов навряд чи варто очікувати, що конкретні норми для ви­користання в цих умовах будуть однаковими. І вони справді неодна­кові. З огляду на час, протягом якого методом проб і помилок вивчалися оперативні норми, суворість цих умов як стимулу до покращення, а також низькі витрати на внесення змін у ці норми, можна сподіва­тися, що присвоювачі «відкрили» деякі засадничі принципи реально діючих інституцій CP. Я не стверджую, що інституції, розроблені в та­ких умовах, в якомусь сенсі «оптимальні». І справді, з огляду на висо­кий рівень невизначеності й труднощі вимірювання витрат і вигод, було дуже важко визначити міру та ступінь оптимальность

З іншого боку, я, не вагаючись, називаю ці інституції CP успіш­ними. У всіх цих випадках люди, впроваджуючи свої інституції, діяли значною мірою автономно. Оскільки ці CP мали величезне значення для присвоювачів (і вони з урахуванням минулого досвіду могли змі­нювати норми), то для поліпшення цих установ з часом було достатньо стимулів і засобів. Швейцарські і японські гірські CP збереглися і на­віть покращилися протягом століть, незважаючи на їх інтенсивне ви­користання. Екологічна стабільність та економічне зростання у непев­ному світі лавин і непередбачуваних опадів — це величезне досягнення для групи присвоювачів, яка існує протягом багатьох століть. Упоряд­кування і підтримка масштабних іригаційних робіт у важкодоступних районах Іспанії або на Філіппінських островах — також видатні досяг­нення. Більшість іригаційних систем, побудованих по всьому світу протягом останніх 25 років, таким успіхом похвалитися не можуть. Отже, я спробувала ідентифікувати основні принципи побудови успішних інституцій CP і визначити, як ці принципи проектування вплинули на стимули присвоювачів надовго зберігати як інституції, так і самі CP.

Приклади з цього розділу допомагають нам з’ясувати два інших пи­тання. По-перше, інституції CP, пов'язані з використанням нестійких, тонко збалансованих гірських CP для отримання кормів і деревини у Швейцарії та Японії, допомагають нам по-іншому поглянути на питан­ня нібито переваг інституцій приватної власності для більшості роз­подільчих цілей — зокрема тих, що стосуються землекористування. Хоча багато економістів визнають, що саме технічні труднощі перешкоджають впровадженню приватного права власності на «те­кучі» ресурси, такі як ґрунтові води, нафта і риба, та майже всі вважа­ють, що впровадження інституту приватної власності на сільсько­господарські землі й пасовища є очевидним рішенням проблеми деградації земель. Дасгупта й Хіл (Dasgupta and Heal, 1979, р. 77), наприклад, стверджують, що, коли право приватної власності впрова­джується на орних і пасовищних угіддях, «ресурс перестає бути за­гальним надбанням, і проблема вирішується одним махом».

Багато теоретиків права власності припускають, що спільна влас­ність призводить до одного з двох небажаних результатів:

1) спільне майно буде знищене, оскільки нікого із співвласників не можна усунути;

2) витрати на переговори щодо норм розподілу будуть надмірними, навіть якщо усунення співвласників можливе.

Навпаки, те, що спостерігається у зазначених випадках, — це дов­гострокове паралельне існування інституцій приватної та комунальної власності в умовах, коли задіяні особи здійснюють значний контроль над інституційними механізмами і правами власності. Покоління меш­канців Швейцарії та Японії виявили відносні переваги і вади інституцій приватної та комунальної власності, пов’язані з різними типами земель і видами землекористування. Мешканці в обох випадках обрали збере­ження інституту комунальної власності як основи для землекористу­вання та інших важливих аспектів місцевої економіки. Економічний добробут мешканців цих поселень залежав від навичок використання ними своїх обмежених ресурсів. Комунальну власність у зазначених

випадках не можна розглядати як залишки інституцій, які раніше роз­вивалися у країні достатку. Якщо б транзакційні витрати, пов’язані з управлінням комунальною власністю, були надмірними, порівняно з інституціями приватної власності, то жителі мали б багато можли­востей для розробки різних механізмів землеволодіння для гірських територій. '

По-друге, на семінарах під час презентацій мене часто запитували, чи можна ті принципи вирішення проблем CP, які закладено у швей­царські, японські та іспанські інституції, адаптувати для країн «тре­тього світу»? Останній випадок, який розглядається у цьому розділі — інституції zanjera на Філіппінах, — дозволяє дати чітку ствердну відповідь на це питання. Усі принципи побудови інституцій, наявні у швейцарських, японських та іспанських прикладах, є також і у філлі­пінському випадку. Аналіз основних подібностей тривалих у часі інс­титуцій CP хоч і зроблений на обмеженій кількості прикладів, але ціл­ком може широко застосовуватися.