ГІРСЬКІ ПАСОВИЩА ТА ЛІСИ - ОБЩИННЕ ЗЕМЛЕВОЛОДІННЯ3

Тьорбель, Швейцарія

Наш перший випадок — це Тьорбель, село у Швейцарії, чисель­ність населення — близько 600 осіб, розташоване в Вісперталі (Visper- tal), кантон Вале (Valais).

Письмові юридичні документи, датовані починаючи з 1224 року, дають інформацію про типи землекористування і переходи прав власності в селі та про норми, які використовували селяни для регулю­вання п’яти типів комунальної власності: альпійські луки-пасовища, ліси, «пусті» землі, іригаційні системи, а також шляхи і дороги, що з'єднують приватні та комунальні землі. Так, 1 лютого 1483 року жи­телі Тьорбеля підписали нормативний акт, яким офіційно заснували асоціацію для досягнення більш високого рівня врегульованості пи­тань використання гір, лісів і «пустих» земель.

Закон окремо забороняв іноземцям (Fremde), які купили чи іншим чи­ном придбали землі в Тьорбелі, набувати будь-яких прав стосовно кому­нальних гір, загальних земель, пасовищ або місць, де дозволено валити ліс. Право власності на земельну ділянку автоматично не надає жодних комунальних прав Igenossenschaftliches Recht). Жителі, які володіють правами на землю і воду, мають право вирішувати, чи приймати «чу­жаків» у члени громади.

(Netting, 1976, р. 139)

Межі земель комунальної власності були дуже давно чітко вста­новлені й визначені в інвентаризаційному документі за 1507 рік.

Для селян, яким було надано особливі розширені комунальні права, доступ до чітко визначеної спільної власності був суворо об­межений⁴. Щодо місць літнього випасу в правилах 1517 року було ви­значено, що «жоден селянин не може відправити на пасовище більше корів, ніж він може прогодувати протягом зими» (Netting, 1976, р. 139). Цими правилами, які, як зазначає Неттінг, і досі чинні, введено суттєві штрафи за будь-які спроби жителів присвоїти собі більшу частку прав на випас худоби. За дотриманням цього «правила зимівлі» стежив представник місцевої адміністрації (Gewalthaber), який був уповно­важений стягувати штрафи з тих, хто перевищував свої квоти, та за­лишати половину штрафів собі. «Правило зимівлі» використовується в багатьох інших швейцарських селах як засіб для визначення обсягу прав присвоювання (його часто називають «коров’ячим правом»). Моніторити і забезпечувати дотримання цих та інших норм «ко­ров’ячого права» відносно легко. Всі корови спрямовуються в гори, де ними опікуються пастухи. Усіх їх одразу рахують, тому що від кіль­кості корів залежить кількість сиру, який щорічно отримує кожна сім'я.

За сільський статут, в якому визначаються загальні правові пов­новаження пасовищного об'єднання, голосують усі селяни. Це об'єднання включає в себе всіх місцевих жителів, які володіють вели­кою рогатою худобою. Об'єднання щорічно збирається для обговорен­ня загальної політики, правил і обирає посадових осіб. Посадові особи наймають персонал пасовища, накладають штрафи за неправильне використання загального майна, забезпечують внесення добрив на літні пасовища, а також організовують щорічні роботи з технічного об­слуговування: будівництво та утримання доріг і шляхів, що ведуть на пасовище, відновлення пошкоджених лавинами загонів або хатин. Розмір внесків чи зборів, пов'язаних з використанням пасовищ, зазви­чай встановлюється пропорційно до чисельності худоби у кожного власника.

Право приватної власності на землю в Тьорбелі та інших швей­царських селах також добре розвинене. Більшість луків, садів, вино­градників та полів належать індивідуалам, також існує комплекс дого­ворів на зразок кондомініумів, розроблених для дрібних часток, які брати-сестри та інші родичі можуть мати у співвласності в сараях, ко­морах і багатоквартирних житлових будинках. Система спадкування в Тьорбелі гарантує, що всі законні нащадки отримають рівні частки у поділі приватної власності своїх батьків, а отже, і доступ до спільної власності громади, але сімейна власність не ділиться, поки нащадки не досягнуть відносної зрілості (Netting, 1972), У дев'ятнадцятому столітті, коли почалося зростання чисельності населення, а отже, посилилося навантаження на обмежені земельні ресурси, почали вживати різні заходи щодо контролю чисельності населення, такі як пізні шлюби, високий рівень безшлюбності, відкладення дітонародження і значна еміграція (Netting, 1972).

Неттінг (1976, с. 140) спростовує твердження, що общинна влас­ність — це просто анахронізм, пережиток минулого, показуючи, що принаймні п'ять століть ці швейцарські села були добре знайомі з перевагами і недоліками як приватних, так і общинних систем земле­володіння, й уважно визначили відповідність окремих видів землеко­ристування для конкретних видів земельних ділянок. Він стверджує, що общинні форми землеволодіння краще підходять для проблем, з якими стикаються присвоювачі, коли:

1) вартість продукції на одиницю землі залишається низькою;

2) частота, надійність використання або прибутковість низькі;

3) можливості покращення або інтенсифікації низькі;

4) для ефективного використання необхідні великі території;

5) для капіталовкладень необхідні порівняно великі групи людей.

Подібні аргументи висувають також Рунге (Runge, 1984a_f 1986) та Жіль із Джамтгаардом (Gilles and Jamtgaard, 1981),

Общинному землеволодінню «...сприяє як загальний доступ, так і найвигідніші умови отримання продукції з деяких видів ресурсів, у той час як для захисту цих ресурсів від знищення потрібні заходи всієї громади» (Netting, 1976, р. 145). Хоча продукції порівняно не­багато, землі в Тьорбелі зберігають свою продуктивність протягом ба­гатьох століть. Витоптування пасовищ було відвернено шляхом су­ворого контролю. CP не тільки був захищений — він навіть був покращений за рахунок інвестицій у прополювання та внесення доб­рив на літні пасовища та завдяки будівництву і ремонту доріг.

Неттінгу зрозуміло, що Тьорбель не слід вважати прообразом усіх альпійських сіл у Швейцарії. Недавній огляд обширної німецької літе­ратури щодо правових режимів спільної власності у Швейцарських Альпах демонструє значну різноманітність організаційно-правових форм управління альпійськими луками (Picht, 1987). Та все ж більшість даних Неттінга узгоджуються з досвідом роботи на багатьох швей­царських територіях. У всьому альпійському регіоні Швейцарії фер­мери використовують приватну власність для сільськогосподарських земель та спільну власність на літні пасовища, ліси і кам’янисті «пусті» землі поблизу їхніх приватних володінь. Чотири п'ятих альпійської те­риторії є певною формою спільного майна: майна місцевих сіл (Gemeinden), корпорацій або кооперативів. Решта альпійської терито­рії належить або кантонам, або приватним власникам чи групам спів­власників (Picht, 1987, р. 4). Деякі села володіють кількома альпійськи­ми луками і пасовищами та перерозподіляють права на використання конкретних земель приблизно кожні десять років (Stevenson, 1991}.

На додаток до визначення осіб, які мають доступ до CP, усі місцеві норми визначають правила обмеження рівня присвоювання (Picht, 1987). Більшість сіл використовують якісь форми пропорційного роз­поділу. Пропорція базується на:

1) кількості тварин, яких можна прогодувати протягом зими⁵;

2) кількості пасовищної землі, що належить фермерові;

3) фактичному обсязі сіна, заготовленого фермером;

4) вартості наявної у власності землі в долині;

5) кількості часток у кооперативі.

Кілька сіл дозволяють усім селянам відправляти однакову кількість тварин на літні пасовища (Picht, 1987, р. 13). Зловживання на альпійсь­ких луках трапляються рідко⁶. Там, де є надмірний перевипас, спос­терігається поєднання легкого доступу до пасовища та недостатності обмежень випасу або декілька сіл володіють і користуються одним пасовищем без впровадження всеосяжного набору правил (Picht, 1987, р. 17—18; Rhodes and Thompson, 1975; Stevenson, 1990)⁷.

Усі швейцарські інституції, які використовуються для регулюван­ня спільної власності на альпійські луки, мають одну явну схожість — присвоювачі самі приймають важливі рішення з приводу використан­ня CP.

Користувачі/власники є головним джерелом рішень. Вони приймають рішення з усіх важливих питань і є значною мірою самостійними. Вони можуть створювати закони і переглядати їх, вони можуть встановлюва­ти обмеження на використання пасовищ і змінювати їх, вони можуть адаптувати свої організаційні структури... Можна також сказати, що організації користувачів «вкладені» в набір великих організацій (село, кантон, федерація), в яких вони сприймаються як легітимні.

(Picht_t 1987, р. 28)

Отже, жителі Тьорбеля й інших швейцарських сіл, які володіють общинними землями, витрачають час на самоврядування. Багато норм, які вони використовують, роблять моніторинг та інші транзакції відносно дешевими для них і зменшують імовірність виникнення конфліктів. Процедури, які застосовуються щодо вирубки дерев — цінного ресурсу, що може бути отриманий з комунального лісу, — пре­красно це ілюструють. Перший крок полягає в тому, що сільський ліс­ник маркує дерева, готові до вирубки. Другий крок — домашні господарства, які мають право на отримання деревини, повинні рівною мірою розподілити роботу з рубання дерев, транспортування колод та укладання їх у приблизно однакові стоси. Для розподілу цих стосів між домогосподарствами використовується лотерея. Вирубка дерев у будь-яку іншу пору року не дозволяється. Ця процедура добре поєднує ретельну оцінку стану лісів з методами розподілу роботи та кінцевого продукту, які легко контролювати і які усі учасники вважають спра­ведливими. Об’єднання робочих днів або днів розподілу (там, де роз­поділяється літній сир і робиться оцінка для покриття витрат на діяль­ність улітку) зі святами — ще один спосіб скорочення деяких витрат, пов'язаних з комунальним менеджментом.

Останнім часом вартість праці значно зросла, що зумовило зовніш­ні зміни в багатьох швейцарських селах. Інституції спільної власності також змінюються, відображаючи зміни зовнішніх чинників. Села, які покладаються на одноголосне рішення для зміни норм щодо інституцій їхньої спільної власності, не підлаштовуються так швидко, як ті села, які покладаються на неконсенсусні правила зміни їхніх процедур.

Села Хірано, Нагаїке та Яманока в Японії

У Японії обширні общинні землі існували і регулювалися місцеви­ми сільськими інституціями протягом століть. У своєму важливому до­слідженні традиційних общинних земель в Японії Маргарет А. МакКін (Margaret A. McKean, 1986) так оцінює землі: близько 12 млн га лісів і гірських некультивованих луків, які підтримувалися й управлялися тисячами сільських поселень у період Токугава (1600 — 1867), і близько З млн га — землі, якими так само управляють і сьогодні. Хоча в бага­тьох селах останнім часом общинні землі продаються, здаються в орен­ду або розподіляються, МакКін (1986, с. 534) вказує, що вона «...ще не виявила прикладів общинних земель, які б постраждали від руйну­вання навколишнього середовища за той час, поки вони залишалися общинними» (McKean, 1982)^q.

МакКін зробила як загальний огляд розвитку права власності в Японії, так і конкретне дослідження норм, механізмів контролю і санк­цій, які використовуються в трьох японських селах — Хірано, Нагаїке та Яманока — для регулювання общинної власності. Природні умови в селах, вивчених МакКін, на диво схожі з Тьорбелем. Села розташовані на крутих горах, де вирізняється багато різних типів мікроклімату. Селяни обробляють свої власні землі, вирощуючи рис і городні овочі, а також розводять коней. З общинних земель в Японії отримується багато видів цінної лісової продукції, включаючи деревину, солому для покрівель і циновок, різні види кормів для худоби та засохлі дерева на добрива, дрова і вугілля. Землі, що перебувають в общинному володін­ні, відповідають вищенаведеним п’яти умовам, які, як вважає Неттінг, сприяють їх перебуванню саме в общинній, а не в приватній влас­ності.

Кожне село кдлись управлялося зборами, що мали повноваження приймати рішення. Ці збори, як правило, складалися з голів усіх домо- господарств. Особливості виборчих прав відрізнялися від одного села до іншого. Ці права базувалися на праві землекористування, податко­вих зобов'язаннях або праві власності на землю. У деяких селах майже всі домашні господарства мали виборчі права і права на використання общинного майна⁹. В інших селах ці права були значно вужчими (McKean_t 1986, р. 551; Troost, 1985).

Право власності на необроблювані землі поблизу сіл передавалося від імператорського двору в села через кілька проміжних етапів, пов'язаних із земельними розпорядниками та місцевими самураями. Національним кадастровим обстеженням, яке було проведене напри­кінці XVI століття під час земельної реформи, було встановлено, що «...місцевим селянам, які обробляли землі, належала більшість прав, які ми сьогодні вважаємо „правом власності"» (McKean, 1986, р. 537). Раніше власники великих маєтків наймали агентів у різних селах та уповноважували їх регулювати доступ до необроблюваних земель. Коли села утвердили свої права на ці землі, було проведено чіткий роз­поділ, які землі приватні, а які — общинні. Вони вважали, що общинни­ми землями слід управляти так, щоб вони служили довгостроковим ін­тересам селян, чий добробут залежав від цих земель.

У традиційних японських селах найменшою одиницею обліку бу­ла окрема сім'я, але киті, що складалися з кількох домогосподарств, теж часто використовувалися як одиниця бухгалтерського обліку та розподілу юнітів, пов'язаних з общинним майном. Кожне село склада­лося з ретельно зареєстрованої певної кількості домогосподарств. Домогосподарства не могли розділятися на кілька домогосподарств, не маючи дозволу від села. Права доступу до общинної землі надавалися тільки домогосподарствам, а не окремим особам. Отже, домогоспо­дарства з багатьма членами мали не переваги, а навпаки — значні труднощі з доступом до общинного майна. Зростання чисельності населення було вкрай низьким (0,025 % у період 1721 — 1846), а отже, стосунки власності в селах були стабільними (McKean_f 1986, р. 552).

На додаток до розмежування правового статусу всіх земель, сіль­ські збори розробляли детальні правила, які визначали, скільки про­дукції від спільного майна може присвоїти кожне домогосподарство і за яких умов. Ці правила, так само, як і в Швейцарії, були розроблені спеціально для конкретних умов, зокрема для економічної ролі, яку різні продукти лісу відігравали в місцевій економіці, а також для зве­дення до мінімуму витрат на проведення моніторингу трудових вне­сків, присвоєння ресурсних юнітів і дотримання норм. Староста села зазвичай відповідав за визначення дати, коли можна починати при­своєння певного продукту. Для рослин, яких було достатньо, дата оби­ралася просто: з урахуванням того, щоб рослини дозріли і могли роз­множуватися самостійно. Кількість зібраного не обмежувалася. Для дефіцитних продуктів застосовувалися різні правила збирання. Наве­демо як приклад правила розподілу зимового корму для худоби із за­критого резерву в одному з сіл:

...для кожного киті призначається зона відповідно до щорічної ротацій­ної схеми, і кожне домогосподарство надсилає одного і тільки одного дорослого. У призначений день кожен представник прибуває у призна­чену для його киті зону для заготівлі корму на зиму і чекає сигналу хра­мового дзвона як сигналу до початку робіт. Оскільки трава скошується великими серпами і було б небезпечно, аби люди, розосереджені нерів­номірно навколо зони киті, розмахували серпами на всі боки, то люди кожної киті вишиковувалися разом на одному кінці своєї зони і прямували до іншого кінця, рухаючись нога в ногу, як велика сільсько­господарська команда. Трава залишалася сохнути... а потім по два пред­ставники від кожного домогосподарства приходили на общинне поле перев'язувати траву на рівні снопи. Сіно для кожного киті групувалося разом, а потім ділилося на частки за кількістю до м о господарств. Кожне домогосподарство згодом отримувало свою частку за допомогою ло­тереї.

(McKean_t 1986, р. 556-557)

Селяни повинні були виконувати колективні роботи для зміцнення і підтримки прибутковості общинного майна, наприклад щорічне спалювання або вибіркову рубку деревини чи соломи. Кожне домо­господарство брало на себе зобов’язання виконувати свою частку цих робіт:

Існували правила у письмовому вигляді про обов'язок кожного домогос­подарства робити частку колективної праці для підтримки общинного майна — проведення щорічних випалювань (що полягає у завчасній прорубці 9-футових просік, уважному стеженні за полум'ям, протипо­жежних заходах, якщо вогонь виходить з просіки), звітування про виру­бане або вибіркова рубка деревини чи соломи. Велися підрахунки тру­дового внеску кожного, щоб переконатися, що жодне домогосподарство не ухилялося непомітно від своїх обов'язків. Тільки хвороба, сімейна трагедія або відсутність працездатних дорослих, чия праця могла бути задіяна для виконання звичайних господарських обов'язків, визнава­лися поважними причинами для неучасті в колективній праці... Але якщо поважної причини не було, застосовувалося передбачене прави­лами покарання.

(McKean, 1986, р. 559)

Кожне село також розробило свої власні системи моніторингу та санкцій. Враховуючи, що гірські території зазвичай були закритими, за винятком визначених періодів, кожен, хто був спійманий на общин­них територіях в інший час, очевидно, був порушником. Більшість сіл наймали «детективів», які в пошуках порушників щодня патрулювали общинні території верхи на конях групами по двоє. У деяких селах ця робота вважалася «...однією з найпрестижніших і найвідповідаль­ніших для молодої людини» (McKean_f 1986, р. 561), В інших селах усі повноправні чоловіки займалися цією роботою на постійній основі в порядку ротації. В одному з сіл, в якому не наймали офіційних детективів, покладалися на «громадянський арешт», і будь-хто був уповноважений повідомляти про порушення.

Письмові кодекси для кожного села визначали прогресивну шкалу санкцій за різні порушення норм для захисту общинного надбання, за­лежно від попередньої поведінки порушника. З випадком порушення розбирався сам детектив — спокійно і просто. «Вважалося цілком при­йнятним для детектива вимагати з порушників гроші та саке і викорис­товувати їх на власний розсуд» (McKean, 1986, р. 561). На додаток до штрафів, що виплачувалися детективам, порушники позбавлялися свого контрабандного здобутку, устаткування і коней. Село залишало собі незаконно зібраний урожай. Правопорушнику доводилося плати­ти штраф селу, щоб повернути своє устаткування і коней. Штрафи варіювалися від дуже низьких до дуже високих, залежно від сер­йозності злочину та готовності винуватця адекватно і швидко заглади­ти провину. Найбільш серйозні санкції, які передбачалися та інколи застосовувалися, включали повний остракізм або й вигнання з села.

Хоча рівень дотримання правил був досить високий, порушення, безумовно, траплялися. МакКін повідомляє про кілька типів порушень. Однією з причин було нетерпіння з очікуванням дня відкриття гір. Безпосередньо перед офіційним відкриттям общинних територій для заготівлі певної рослини детективи очікували — і виявляли — вищий рівень порушень і могли добре запастися саке.

Другою причиною порушення правил була щира незгода з приводу прийняття управлінських рішень старостою села. МакКін ілюструє цей тип порушення так:

Один колишній детектив Хірано, тепер шанований староста, розповів, як він одного дня патрулював закриті общинні території і наткнувся не на одного або двох — на ЗО зловмисників, серед яких були голови про­відних сімей. Ще не настав день відкриття гір, але всі вони вдерлися на общинні землі, аби вирізати певний тип шестів, з яких робляться під- порки для городини на особистих присадибних ділянках. Якщо б вони не змогли нарізати цих шестів досить швидко, то всі їхні рослини за­гинули б, і вони вважали, що староста села помилився у визначенні дня відкриття, бо призначив його пізніше, ніж було потрібно для цих культур.

(McKean, 1986, р. 565)

У цьому випадку штрафи таки було накладено, але вони були спла­чені у вигляді пожертви на потреби сільської школи, а не у вигляді саке, як зазвичай. За висновком МакКін, довгостроковий успіх цих локально створених систем правових норм свідчить про те, «...що не є необхідним привносити ззовні норми для регулювання общинного надбання» (McKean, 1986, р. 571).