іригаційні громади zanjera на Філіппінах

Найдавніші записи, в яких згадуються іригаційні громади в області Ilocanos з Ilocos Norte на Філіппінах, залишені іспанським священиком і датуються 1630 роком (H. Lewis, 1980, р.

Zanjeras були створені як фермерами-землевласниками, які хотіли провадити спільні іригаційні роботи, так і особами, котрі самоорга- нізовувалися, аби придбати землю. Технології, що використовуються в системах zanjera, відносно примітивні й трудомісткі. Велика кількість діючих систем і кількість праці, вкладеної в них фермерами — як орен­дарями, так і землевласниками, — свідчать, що технологічні знання про те, як будувати дамби та виконувати інші роботи, широко розпов­сюджені. З цими знаннями підприємливі фермери-орендарі змогли об'єднуватися для побудови іригаційних систем на раніше не зрошу­ваних землях в обмін на право обробляти певну частку нових зрошува­них земель.

Цей тип контракту, який називається biang ti daga, або «спільне ви­користання землі», дозволяє землевласнику зберегти право власності. Право користування, яке має місце в zanjera, залежить від безперерв­ної експлуатації зрошувальних систем. На момент формування асоціа­ції кожному початковому учаснику zanjera виділяється одна частка, або atar.

Кожна zanjera влаштована по-різному, але всі ті, що створені на підставі контрактів biang ti daga, мають спільні риси. Територія ділить­ся на три або більше великих сектори. Кожному фермеру надається ділянка в кожному із секторів. Усі учасники опиняються в принципово симетричній позиції один щодо одного. Вони не лише мають право об­робляти рівну кількість землі, але й обробляють як ділянки землі в най­більш вигідному місці в «голові» системи, так і ділянки у «хвості». У ті роки, коли опадів недостатньо для зрошення всіх полів, тягар водного дефіциту розподіляється швидко і справедливо — просто приймається рішення не зрошувати «хвостову» частину земель.

Деякі ділянки відведені для громадських потреб. Кілька ділянок, розташованих у «хвості» цієї системи, надаються посадовим особам асоціації як оплата за їхні послуги. Ця система не тільки забезпечує по­зитивну винагороду за надані послуги, але й стимулює тих, хто займає керівні посади, намагатися забезпечити отримання води й у «хвості» системи теж. Інші землі зберігаються для забезпечення доходів власне zanjera. Див. роботи Коварда (Coward, 1979, 1985) для отримання де­тального опису цієї системи.

Члени кожної zanjera обирають maestro як виконавчого директора, секретаря, скарбника та кухаря²⁹. У великих асоціаціях також оби­рають майстрів і бригадирів для здійснення нагляду за будівництвом. У maestro складна робота: він має мотивувати окремих людей вклада­ти багато годин фізично виснажливої праці в період надзвичайного стану (коли структури водного контролю розмиваються), а також під час профілактичних робіт.

Щоб проілюструвати завдання, які постають під час управління цими системами, розглянемо одну з них (власне федерацію дев'яти zanjeras) більш докладно на основі роботи Роберта Сія (Robert Siy, 1982). Федерація zanjeras Бакарра-Вінтар (Bacarra-Vintar) створила і підтри­мує 100-метрову дамбу, яка перегороджує річку Бакарра-Вінтар, що на північно-західній частині острова Лусон приблизно за 500 км на північ від Маніли. Непередбачувана та руйнівна річка Бакарра-Вінтар проті­кає північно-східною частиною провінції. Щороку під час сезону дощів ця річка руйнує дамби з бамбукових шестів, бананового листя, піску та каменю, побудовані федерацією. Протягом декількох років дамба може бути знищена три або чотири рази.

Історії дев'яти zanjeras як складових та самої федерації не дуже добре збереглися. Відомо лише, що більшість з них були створені само­стійно і намагалися побудувати й підтримувати свої власні дамби на річці. Річка кілька разів за свою історію змінювала русло, і внаслідок цього в різний час деякі zanjeras були відрізані від джерела води. Двоє zanjeras об'єдналися у XIX столітті і спільно побудували дамбу та ка­нал. Офіційну угоду було укладено в 1906 році, коли до федерації

приєдналася третя zanjera. Протягом 1950-х років повільно приєднува­лися інші існуючі системи. Останні дві zanjeras вступили в момент їх утворення (Siy_t 1982, р. 67—68).

У 1978 році федерація офіційно зареєструвалася як приватна кор­порація у відповідь на прийнятий у 1976 році Водний кодекс Філіппін, за яким право на користування водними ресурсами отримували тільки фізичні або юридичні особи.

Рада директорів визначає, коли відновлювати або ремонтувати дамби. Відновлення займає близько тижня чи й більше, якщо погода несприятлива, і потребує участі кількох сотень людей. Кожна zanjera несе відповідальність за постачання будівельних матеріалів і надання робітників (а також кухарів і продовольства). Провівши день за підго­товкою бананово-бамбукових матів, групи робітників у важких човнах протистоять вируючій воді та починають забивати свої шести, форму­ючи основу дамби. Потім мати обплітаються навколо стовпів та арму­ються піском і камінням.

Кожна з 5 zanjeras з найбільшою чисельністю atars забезпечує одну групу робітників. Чотири менші асоціації формують дві робочі групи. Під час будівництва за допомогою «гнучких» стержнів дамба ділиться на сім частин, які приблизно пропорційні до розмірів робочих груп і складності рельєфу. Ця схема роботи дозволяє кожній групі моніто­ри™ хід роботи інших груп і породжує жваву конкуренцію. Роботи з підтримки основного каналу організовуються так само. Роботи по роз­подільчих каналах організуються кожною zanjera, члени якої розді­ляються на дрібніші робочі групи, gungios, у складі 5—10 осіб.

Сій обчислив загальний обсяг Зобов’язань (роботи, а також участь у нарадах і святах) членів zanjera перед своєю асоціацією та федера­цією у 1980 році. Власник повної частки atar із zanjera Санто-Росаріо (Santo Rosario) протягом 1980 року був зобов’язаний відпрацювати 86 днів (це найбільше зобов'язання), тоді як власник повної частки в zanjera Нібініб (Nibinib) — 32 дні (найменше зобов'язання). Середнє по федерації зобов'язання становило 53 дні (Siy_t 1982_t р. 92). Bpaxo- вуючи, що співвласниками деяких atars є декілька фермерів, середня кількість робочих днів дещо менша — близько 39 днів на рік.

З точки зору сучасного розкладу роботи — 5 днів на тиждень, це два місяці роботи без прямих грошових виплат³⁰. Члени асоціацій пос­тачають власним zanjeras або федерації близько 16 000 людино-днів на рік³¹. Як зазначав Сій, «...доволі мало сільських організацій у країнах, що розвиваються, мають можливість регулярно мобілізовувати доб­ровільну [sic] робочу силу в такій кількості» (Siy_t 1982, р. 95)³². З огляду на важкий і деколи небезпечний характер роботи, рівень участі в цій обов'язковій діяльності доволі вражаючий³³. У середньому люди про­пускали трохи більше 2 днів з необхідних 39, у результаті чого відвіду­ваність становила близько 94 %. Штрафи, нараховані за невідвідуван­ня, в п'яти zanjeras були сплачені повністю, і лише в одній із zanjeras існувала серйозна проблема з оплатою штрафів (Siy_t 1982, р. 98)³⁴.

З часом zanjeras стикаються з проблемою підвищеного дроблення початкових часток. Засновник із трьома синами, наприклад, може роз­поділити свою ділянку рівномірно між синами, кожен з яких отримає одну третину зобов'язань, що був змушений виконувати їхній батько (але й доступ лише до однієї третини землі). Різні zanjeras реагують на фрагментацію декількома способами. Деякі призначають відповідаль­ною за виконання зобов'язань atar одну людину так, що асоціація не повинна контролювати трудові внески або прогули всередині atar. Деякі з zanjeras вимагають попереднього схвалення для продажу або дозволу орендарям працювати на землях Zanjera.

Потенційні учасники «просвічуються», і їм дають зрозуміти повною мірою їхні зобов’язання перед zanjera до того, як укладання договору купівлі-продажу або оренди буде схвалено. У деяких випадках нові чле­ни повинні були підписати угоду, що підтверджує визнання ними внут­рішнього законодавства zanjera. Ці внутрішні закони зазвичай передба­чають, що членство недостойних осіб може бути припинено або вони взагалі можуть бути вигнані з zanjera, а їхні землі — конфісковано.

(Siy_t 1982, р. 101)

Враховуючи велику кількість безземельного населення в цьому районі, і досі існує жорстка конкуренція за право доступу до землі.

Правила водорозподілу в цих системах не настільки обмежувальні порівняно з правилами трудових внесків. Загалом, водопостачання іригаційної системи більш ніж достатнє для задоволення потреб фер­мерів з урахуванням поточного рівня агрокультури і наявних типів ґрунтів. Коли води достатньо (вона є у всій системі), то зрошення може здійснювати будь-хто за своїм бажанням. Коли вода в дефіциті, між zanjeras установлюється система ротації, так само як і всередині zanjeras між різними розподільчими каналами. У вкрай посушливі пе­ріоди нижче розташованим zanjeras дозволено повністю користувати­ся водою системи протягом декількох ночей поспіль. Після повідом­лення і досягнення згоди нижче розташовані zanjeras посилають gungios вгору за течією для перевірки та закриття водних воріт. «Інші члени „стоять на варті¹¹ та забезпечують недоторканість таких тим­часових контрольних пристроїв. Інші групи займаються фактичною доставкою води до окремих ділянок» (Siy, 1982, р. 122). Пріоритет надається ділянкам з найбільшими потребами, після чого встановлю­ються регулярні системи ротації.

Деякі розташовані нижче zanjeras збирають лише один урожай на рік, а у розташованих вище можна зібрати і два. Сій дає чіткі докази того, що можна було б перерозподілити воду між дев'ятьма zanjeras, щоб підвищити продуктивність нижче розташованих zanjeras без втра­ти продуктивності тих, що розташовані в «голові» (Siy, 1982, р. 122— 145). Разом з тим розподіл води приблизно пропорційний до трудових і матеріальних внесків, а також часток atar. Так, три zanjeras, які поста­чають більшу частину робочої сили і матеріалів (48 %), отримують 55 % води; три zanjeras, які постачають ЗО % робочої сили і матеріалів, одер­жують 25 % води; і решта три, які постачають 22 % робочої сили і ма­теріалів, отримують 20 % води³⁵.

З точки зору технічної ефективності схеми розподілу води у сис­темі не настільки ефективні, як могли б бути. Сій, проте, був достатньо уважним, аби підмітити, що є ще багато витрат, окрім вищезгаданих, які потрібні для розробки та реалізації таких систем:

Витрати можуть бути у вигляді часу та енергії, що витрачаються на ух­валення рішення як результату домовленостей або в процесі адапта­ції нав'язаної ззовні процедури... Наприклад, зміни в розподілі води спроможні потягнути за собою зміни у розподілі обов’язків між zanjeras. Від zanjera, яка в підсумку отримає більше води, може вимагатися про­порційно більша частина робочої сили і матеріалів для обслуговування системи, аби задовольнити вимоги для обміну зобов’язань на збільшені вигоди. Утім, завжди існує небезпека того, що окремі задіяні zanjera, можливо, не матимуть змоги задовольнити такі вимоги, і ці нові вимоги до їхніх ресурсів можуть справді підірвати стабільність і згуртованість усієї організації.

(Siy, 1982, р. 146)

Основний критерій, який використовують інженери-іригатори для оцінки продуктивності системи зрошення, — це технічна ефектив­ність системи, тобто чи оптимально виділяється вода для підвищення врожайності сільськогосподарських культур. Федерація не відповідає цьому критерію, але вона цілком задовільно мобілізує людей для будів­ництва та технічного обслуговування. Члени федерації розподіляють водні ресурси за законними формулами, розробленими ними самими, а не за формулами, складеними зовнішніми експертами. Як ми побачи­мо в розділі 5, коли зовнішні експерти працюють без участі водоко­ристувачів, вони розробляють системи з основною метою — досягнен­ня технічної ефективності, але часто не досягають ані очікуваної технічної ефективності, ані організованості дій, необхідних для роз­поділу водних ресурсів на регулярній основі або для підтримки самої фізичної системи.

Оскільки багато учасників нижчерозташованих zanjeras є також учасниками інших zanjeras, то багато з них мають землі, що отримують адекватну або більш ніж достатню кількість води, компенсуючи так ті землі, які залишаються сухими частину року. Під час дослідження рес­понденти з нижчерозташованих zanjeras частіше, ніж з вищерозташо- ваних, повідомляють про нестачу води протягом частини року. Але коли їх запитували про їхні основні іригаційні проблеми, «...жоден не сказав про те, як виділяється вода, чи про справедливість розподілу водних ресурсів» (Siy, 1982, р. 141). Понад 65% водокористувачів за­уважили труднощі, пов’язані зі щорічними збитками на їхній дамбі.