ПОДІБНОСТІ МІЖ СТАБІЛЬНИМИ САМОКЕРОВАНИМИ ІНСТИТУЦІЯМИ CP

Попри відмінності між структурами CP_r описаними в цьому розділі (а суттєві відмінності є), вони мають і фундаментальні подібності. Одна з них полягає в тому, що всі структури CP стикаються з невизначени- ми та складними умовами.

На відміну від невизначеності, спричиненої такими природними середовищами, населення в цих місцях тривалий час залишається ста­більним. Люди мають спільне минуле і розраховують поділяти майбут­нє. Для них важливо підтримувати свою репутацію як надійних членів спільноти. Ці люди живуть пліч-о-пліч і обробляють сільськогоспо­дарські землі з року в рік. Вони сподіваються, що їхні діти й онуки ус­падкують їхню землю. Інакше кажучи, їхні ставки дисконтування низькі. Якщо в один момент часу робляться суттєві інвестиції в забез­печення, то власники або їхні сім'ї, ймовірно, пожинатимуть плоди.

Велика кількість норм, які чітко визначають «правильну» поведін­ку, розвивалися з урахуванням усіх цих параметрів. Завдяки таким нормам люди багато в чому можуть жити у тісному взаємозв'язку без надмірних конфліктів. Окрім того, репутація людини, яка дотримуєть­ся слова, чесна у відносинах і надійна у справах, — це цінний актив. Розумні, довгострокові власні інтереси посилюють сприйняття норм належної поведінки. У жодній з цих ситуацій не задіяні учасники, які б сильно відрізнялися за правами власності на активи, навичками, знан­нями, національністю, расою або іншими змінними, що можуть сильно розділити групи осіб (R. Johnson and Libecap_t 1982).

Звісно, найбільш помітною подібністю є непохитна стійкість, яку демонструють ці ресурсні системи й інституції: CP чітко відповідають критерію стійкості. Інституції відповідають критерієві інституційної стійкості Шепсла (Shepsle_t 1989b), який полягає в тому, що правила розробляються і змінюються з плином часу залежно від опцій колек­тивного вибору та вибору установчих, «конституційних» норм. Ці ви­падки були спеціально відібрані тому, що вони «вижили», тоді як інші зазнали невдачі. Тепер перед нами стоїть завдання пояснити причини їхньої стійкості та надійності, враховуючи те, яким нелегким має бути досягнення такого рекорду у складних, невизначених і взаємозалеж­них умовах, коли люди постійно стикаються з істотними стимулами для опортуністичної поведінки.

Конкретні робочі норми в цих випадках суттєво відрізняються одна від одної. Отже, вони не можуть бути основою для пояснення в різ­них умовах. У японських гірських спільнотах, наприклад, права й обо­в'язки мають юніти-сім'ї, а не окремі особи. У горах Швейцарії права й обов'язки успадковують окремі особи чоловічої статі, які мають при­ватну власність у селі та залишаються мешканцями села. У східній час­тині Іспанії права фермерів на воду для іригації прив'язані до успадко­ваної, придбаної або орендованої земельної ділянки і не стосуються села. На Філіппінах права й обов'язки визначає комплексний контракт між держателями права на довгостроковий узуфрукт. Правила, що визначають, коли, де і як особа може присвоїти виділені їй ресурсні юніти чи скільки від неї вимагається робочих днів, також значно відріз­няються залежно від прикладу.

Хоча певні правила, які використовуються в різних умовах, і не мо­жуть слугувати основою для пояснення інституційної надійності та стійкості цих CP, усе ж частина мого пояснення базується на тому, що конкретні правила відрізняються. Відмінності в конкретних нормах пов'язані з конкретними характеристиками фізичних систем, з куль­турними поглядами на світ, з економічними та політичними відносина­ми.

Замість того щоб перейти до розгляду конкретних правил, я звер­таюся до набору з семи принципів, які характеризують усі ці надійні інституції CP, а також до восьмого принципу, що використовується

* Узуфрукт — речове право користування чужим майном з правом отримання до­ходів від нього, але з умовою збереження його цілісності й цільового призначення. — Прим. пер.

у більших і складніших випадках. Вони наведені у таблиці 3.1. Під «принципом проектування» я маю на увазі важливий елемент або умову, що допомагають пояснити успіх цих інституцій у підтримці CP і отримати присвоювачів, які з покоління в покоління використову­ють установлені правила. Цей список принципів проектування поки що є припущенням. Я ще не готова стверджувати, що ці принципи — необхідні умови для забезпечення інституційної стійкості в умовах CP. Необхідні подальші теоретичні й емпіричні роботи, перш ніж можна буде висловити щодо цього серйозне твердження. Я готова при­пустити, однак, що після того, як буде завершено подальші наукові ро­боти, можна визначити набір необхідних принципів проектування і що такий набір міститиме основні положення того, що вже було виявлене тут³⁶.

Табл. 3.1. Принципи проектування, проілюстровані стабільними інституціями CP

1. Чітко визначені кордони

Окремі особи або домогосподарства, які мають право вилучати ре­сурсні юніти з CP, повинні бути чітко визначені, так само, як і межі CP як таких.

2. Відповідність між правилами присвоєння і постачання та міс­цевими умовами

Правила присвоювання, якими обмежується час, місце, технологія та/або кількість ресурсних юнітів, повинні співвідноситися з місцеви­ми умовами і правилами постачання трудових, матеріальних та/або грошових ресурсів.

3. Механізми колективного вибору

Більшість осіб, яких стосуються чинні правила, повинні брати участь у їх модифікації.

4. Моніторинг

Особи, які здійснюють моніторинг стану CP і поведінки присво­ювачів, повинні бути підзвітними присвоювачам або самі бути при­своювачами.

5. Градуйовані санкції

Присвоювачі, які порушують чинні правила, повинні отримувати градуйовані покарання (що залежать від серйозності й обставин пору­шення) від інших присвоювачів, або від обраних присвоювачами поса­дових осіб, або і від тих, і від інших.

6. Механізми розв'язання конфліктів

Присвоювачі та їхні посадові особи повинні мати швидкий доступ до дешевого майданчика розв'язання конфліктів між присвоювачами або між присвоювачами і посадовими особами.

7. Мінімальне визнання права на організацію

На право присвоювачів створювати їхні власні інституції не повин­на зазіхати зовнішня влада.

Для CP, які є частинами більших систем:

8. Інституції-«матрьошки» («вкладені» інституції)

Присвоювання, постачання, моніторинг, примусове виконання рі­шень, розв'язання конфліктів та управлінська діяльність повинні бути організовані на декількох рівнях «вкладених» інституцій.

Аби надати за цими принципами проектування правдоподібне пояснення стабільності CP і пов'язаних з ними інституцій, мені потріб­но показати, що вони можуть вплинути на стимули так, що присвою­вачі будуть готові взяти на себе зобов'язання, які відповідатимуть чинним нормам, розробленим у таких системах, моніторити дотримання правил одне одним, а також відтворювати інституції CP через покоління. Я зупинюся на кожному з принципів проектування по черзі.

/. Чітко визначені кордони

Окремі особи або домогосподарства, які мають право вилучати ресурсні юніти з CP, повинні бути чітко визна­чені, так само, як і межі CP як таких.

Визначення кордонів CP та окреслення кола тих, хто має право його використовувати, — це перший крок для організації колективних дій. Доки кордони ресурсу та/або коло користувачів ресурсу залиша­ються невизначеними, ніхто не знає, чим керувати і заради кого. Без визначення кордонів CP та закриття їх для «чужих» місцеві присвою­вачі опиняться перед ризиком, що будь-які їхні плоди пожинатимуть інші особи, які не доклали до цього жодних зусиль. І наостанок — ті, хто інвестував у CP, можуть не отримати такі дивіденди, на які розра­ховували. А найгірше те, що дії інших здатні зруйнувати ресурс як та­кий. Отже, для того, щоб будь-який присвоювач мав хоча б мінімальну заінтересованість у координуванні структури присвоювання і поста­чання, присвоювачі повинні бути в змозі позбавити інших прав досту­пу та присвоєння. Якщо є значна кількість потенційних присвоювачів і попит на ресурсні юніти високий, то руйнівний потенціал у разі доз­волу всім вільно вилучати ресурсні юніти із CP може довести ставку дисконтування, що застосовується присвоювачами, до 100%. Чим вища ставка, тим ситуація ближча до єдиного вибору в дилемі, за якого домінуючою стратегією всіх учасників є надмірне використання CP.

З часів роботи Сіріасі-Вантрупа та Бішопа (Ciriacy-Wantrup and Bishop, 1975) наявність кордонів, які визначають, кому дозволено при­своювати ресурсні юніти з CP, використовується як єдина відмінна риса інституцій «спільної власності» на противагу інституціям «від­критого доступу». Інколи складається враження, що це все, що необ­хідно для досягнення успіху в керуванні CP. Визначення цього атрибу­ту як одного з семи, а не єдиного — надає його значущості більше реалізму. Простого закриття кордонів недостатньо, бо все ще зали­шається можливість для обмеженого числа присвоювачів збільшити кількість ресурсних юнітів, які вилучаються, до такого рівня, що це або розпорошить усю потенційну ренту, або повністю знищить ресурс (Clark, 1980). Отже, на додаток до закриття кордонів необхідні також деякі правила, які обмежують присвоювання та/або роблять постачан­ня обов'язковим.

2. Відповідність між правилами присвоєння і постачання та місцевими умовами

Правила присвоювання, якими обмежується час, місце, технологія та/або кількість ресурсних юнітів, повинні співвідноситися з місцевими умовами і правилами постачання трудових, матеріальних та/або грошових ресурсів.

Додавання добре сформульованих правил присвоювання та поста­чання допомагає пояснити стабільність CP. У всіх цих випадках прави­ла відображають специфічні характеристики конкретного ресурсу. Серед чотирьох іспанських huertas, розташованих близько одна від одної, конкретні норми кожної huerta відрізняються досить суттєво. Тільки в одній системі (Аліканте), де після будівництва дамби Тібі в 1594 році з'явилося водосховище, проводяться водні аукціони. Підчас аукціону вранці в неділю до відома іригаторів Аліканте доводиться ін­формація про рівень води у водосховищі. Отже, вони знають, який саме обсяг води отримають, якщо куплять годину води. У системах без водосховищ вода строго прив'язана до землі й використовуються пев­ні форми ротації. У Валенсії кожен фермер у встановленому порядку бере стільки води, скільки може належно використати. Відповідно, ко­жен фермер має високий ступінь визначеності щодо кількості води, яка буде отримана, і менше впевненості щодо точних термінів. У Mypcii та Оріуелі, де кількість води ще обмеженіша, застосовується більш жорстка ротація та система часових відрізків, протягом яких іригатори можуть тримати свої ворота відкритими. Крім того, правила, за допо­могою яких намагаються розв'язати проблему отримання води, стосу­ються більш диверсифікованої місцевості, ніж Валенсія. Трохи відріз­няються у кожній системі правила, які використовуються для визначення розміру плати за «водних охоронців» і за діяльність з об­слуговування CP, але у всіх випадках той, хто отримує більше води, і платить більше. У регіоні немає єдиного набору правил для всіх ірига­ційних систем, який вирішив би специфічні проблеми управління кожною з цих у цілому схожих, але зовсім різних систем³⁷.

3. Механізми колективного вибору Більшість осіб, яких стосуються чинні правила, повинні брати участь у їх модифікації.

Інституції CP, що використовують цей принцип, здатні краще адап­тувати свої правила з урахуванням місцевих умов, оскільки особи, які безпосередньо взаємодіють один з одним і з фізичним світом, можуть змінити правила з плином часу так, щоб вони краще відповідали спе­цифічним особливостям їхніх умов. Присвоювачі, які проектують інституції CP_r що характеризуються першими трьома принципами — чітко визначені кордони, добре «підігнані» правила та участь присвою­вачів у колективному виборі, — повинні бути в змозі розробити хоро­ший набір правил, якщо вже їхні витрати на зміну правил відносно низькі.

Наявність хороших правил, однак, не гарантує, що присвоювачі будуть їх дотримуватися. Також і той факт, що присвоювачі, котрі розробили правила та погодилися їх дотримуватися у прикладах, про які йшлося в наших дослідженнях, не є адекватним поясненням до­тримання цих правил протягом століть особами, які не брали участі в первинній угоді. Це навіть не пояснює, чому дотримуються правил ті, хто брав участь у цій угоді. Погодження дотримуватися правил ех ante — це лише декларація про наміри. А ось згода слідувати правилам постфактум, коли виникають сильні спокуси, — це вже значне досяг­нення.

Проблему отримання згоди дотримуватися правил — незалежно від їх походження — аналітики часто перекладають на всезнаючі та всемогутні зовнішні органи, які забезпечуватимуть виконуваність угод. У випадках, описаних тут, достатньої присутності зовнішньої вла­ди, щоб відігравати хоч якусь роль у щоденному виконанні діючих пра­вил, не було³⁸. Тому зовнішні органи не можна використати для пояс­нення такого високого рівня дотримуваності правил.

Деякі недавні теоретичні 'моделі повторюваних ситуацій справді прогнозують, що люди можуть адаптувати контингентні стратегії для створення оптимальної рівноваги і без зовнішніх органів, але з дуже специфічними вимогами до інформації, які рідко зустрічаються в «по­льових» умовах (Axelrod, 1981, 1984; Kreps et al., 1982; Т. Lewis and Cowens, 1983). У цих моделях учасники приймають рішучі стратегії співпраці доти, доки співпрацюють і всі інші. Якщо хтось ухиляється від співпраці, то в моделях вважається відразу і назавжди, що й усі інші будуть ухилятися. Передбачається, що інформація про стратегію кож­ного в попередньому раунді є у вільному доступі. У ці моделі не вклю­чено жодної діяльності з моніторингу, бо передбачається, що інформа­ція вже є.

Однак, як показують наші дослідження, навіть у тих випадках, коли репутація важлива і люди дотримуються угод, лише цього недостатньо для забезпечення стабільної тривалої співпраці. Якби цього було достатньо, то присвоювачі могли б не інвестувати кошти у моніторинг і застосування санкцій. Проте в усіх довготривалих ситуаціях цілком очевидні активні інвестиції у моніторинг і застосування санкцій. Це підводить нас до розгляду четвертого і п'ятого принципів проек­тування.

4. Моніторинг

Особи, які здійснюють моніторинг стану CP

і поведінки присвоювачів, повинні бути підзвітними присвоювачам або самі бути присвоювачами.

5. Градуйовані санкції

Присвоювачі, які порушують чинні правила, повинні отримувати градуйовані покарання

(що залежать від серйозності й обставин порушення) від інших присвоювачів, або від обраних присвоювачами посадових осіб, або і від тих, і від інших.

Зараз ми на вістрі проблеми — і з вражаючими результатами. У надійних інституціях моніторинг і санкції здійснюють не зовнішні владні органи, а самі учасники. Початкові санкції, що застосовуються у цих системах, також на диво низькі. Хоча часто вважають, що учас­ники не будуть витрачати час і зусилля на моніторинг дій один одного і застосування санкції, ми маємо істотні докази, що вони справді роб­лять і те, й інше. Присвоювачам у цих CP вдалося подолати можливі проблеми дилеми другого порядку.

Для пояснення інвестицій у моніторинг і санкції, які ми бачимо в цих надійних, самокерованих CP, може бути корисним термін «квазі- добровільне дотримання», використаний МаргаретЛеві (MargaretLevi_l 1988a_l ch. З) рдя опису поведінки платників податків у системах, де біль­шість людей таки платить податки. Сплата податків добровільна в тому відношенні, що люди вирішують сплатити їх у тих ситуаціях, в яких їх до цього безпосередньо не примушують. Водночас це «...квазідоб- ровільність, оскільки несумлінні підлягають примусу, якщо їх спійма­ли» (Levi, 1988а, р. 52). Платники податків, заЛеві, обирають стратегію квазідобровільного дотримання, коли вони

...впевнені в тому, що (1) правителі будуть виконувати свої домовленості й (2) інші учасники будуть їх виконувати. Платники податків — страте­гічні гравці, які співпрацюватимуть лише тоді, коли очікують, що й інші гравці також співпрацюватимуть. Дотримання домовленостей кожним залежить від дотримання їх іншими. Ніхто не хоче бути «невдахою».

(Levi, 1988а, р. 53)

Леві підкреслює контингентну природу зобов'язання дотримува­тися правил, яка можлива в умовах повторюваності. Стратегічні гравці готові дотримуватися набору правил, стверджує Леві, якщо вони вва­жають, що:

1) загальна мета буде досягнута;

2) інші також дотримуватимуться правил.

Леві не перша відзначає контингентну поведінку як джерело ста­більних, довгострокових спільних рішень. У попередніх роботах, про­те, контингентна поведінка розглядалася як альтернатива примусу (див., наприклад, Аксельрод (Axelrod, 1981, 1984) та Т. Льюїс і Коуенс (Т. Lewis and Cowens, 1983)). Леві ж, навпаки, розглядає примус як не­обхідну умову для досягнення квазідобровільності дотримання як фор­ми контингентної поведінки. В її теорії примус підвищує впевненість людей у тому, що вони не невдахи. Доки вони впевнені, що інші спів­працюють, а правитель діє задля спільного блага, вони охоче дотриму­ються податкового законодавства. У теорії Леві примус, як правило, здійснюється зовнішнім правителем, хоча її теорія не заперечує й ін­ших виконавців примусу.

Щоб пояснити дотримання правил у розглянутих випадках, ми не можемо посилатися на зовнішні органи. Присвоювачі CP створюють свої власні внутрішні органи, які, по-перше, стримують тих, хто відчу­ває спокусу порушити правила, і тим самим, по-друге, гарантують доб­ровільним квазідотримувачам, що інші також дотримуються правил³⁹. Однак, як обговорювалося у розділі 2, нормальною презумпцією є те, що учасники самі по собі не будуть здійснювати взаємний моніторинг і примус до дотримання правил, оскільки такі дії пов'язані з відносно високими особистими витратами та продукують суспільне благо, до­ступне кожному. Як зазначає Елстер (Elster, 1989, р. 41), «покарання майже завжди дорого обходиться тому, хто його здійснює, а вигоди від покарання дифузно розподіляються серед усіх членів». З огляду на докази того, що люди займаються моніторингом, відносні витрати і ви­годи повинні мати іншу конфігурацію, ніж зазначалося в попередніх роботах: або витрати на проведення моніторингу менші, або вигоди для окремої особи вищі, або і те, й інше.

Витрати на проведення моніторингу в багатьох стабільних систе­мах CP низькі завдяки чинним правилам. Ротаційна система іригації, наприклад, зазвичай ставить двох суб'єктів, які найбільше стикаються з шахрайством, у безпосередній контакт. Іригатор, ротація якого за­кінчується, хотів би продовжити час користування (і тим самим збіль­шити кількість отриманої води). Наступний іригатор у ротаційній черзі очікує, поки закінчить попередній, і хотів би почати раніше. Присут­ність першого іригатора утримує другого від завчасних дій; наявність другого утримує першого від надмірного продовження. Немає необхід­ності вкладати додаткові ресурси у діяльність з моніторингу. Моніто­ринг є побічним продуктом їхньої сильної мотивації використовувати свою ротаційну чергу сповна. Система ротації місць риболовлі, яка ви­користовується в Аланії, має ті самі характеристики, за яких ведеться спостереження з низькими витратами тими, хто найбільше хоче стри­мувати шахраїв у конкретний момент і в певному місці.

Багато способів організації робочих груп у швейцарських та японських гірських громадах також призводять до того, що моніторинг стає природним побічним продуктом використання спільного. Інсти- туційний аналіз, який просто постулює наявність зовнішнього приму­су з нульовою вартістю, не розглядає можливості того, що правила, розроблені присвоювачами, самі можуть здійснювати істотний вплив на вартість, а отже, і на ефективність моніторингу з боку внутрішніх або зовнішніх органів.

Окрім того, цілком очевидно, що ті присвоювачі, які проводять моніторинг, отримують особисту винагороду за хорошу роботу. Лю­дина, котра викриває порушника правил, отримує статус і престиж

хорошого захисника спільного надбання. Порушник втрачає статус і престиж. Ті, хто здійснює моніторинг, отримують приватні вигоди. Коли внутрішній моніторинг здійснюється в рамках спеціалізованої посади, підзвітної іншим присвоювачам, деякі механізми збільшують винагороду за гарну роботу або піддають недбалих ризику втратити свої позиції. В іспанських huertas частина штрафів залишається в охо­ронців; японські детективи також залишають собі саке, отримане від порушників⁴⁰. Усі охоронці на формальних посадах відповідальні пе­ред присвоювачами, а отже, їх можна легко звільнити, якщо вони не­сумлінні. Оскільки присвоювачі, як правило, спостерігають за охорон­цями, а також один за одним, то система моніторингу і санкцій має деякий додатковий «запас міцності». Навіть якщо не спрацьовує один механізм стримання правопорушень, то це не запускає каскад право­порушень, бо є інші механізми-запобіжники.

Отже, витрати та переваги набору правил моніторингу не залежать від конкретно прийнятого набору правил. Також вони не уніфіковані в усіх системах CP. Коли присвоювачі проектують принаймні деякі зі своїх власних правил (третій принцип проектування), вони можуть вчитися на власному досвіді та виробляти швидше виконувані, ніж не- виконувані правила. А це означає: звертати увагу на витрати для здійс­нення моніторингу та забезпечення дотримуваності правил, а також на вигоди, які отримуватимуть ті, хто здійснюватиме моніторинг і за­безпечуватиме дотримання правил.

В умовах повторюваності, в яких присвоювачі стикаються з непов­нотою інформації, ті з них, хто здійснює моніторинг, отримують цінну для себе інформацію, що може поліпшити якість їхніх стратегічних рі­шень. У більшості теоретичних моделей, де показані контингентні стратегії, які ведуть до оптимальної і стабільної динамічної рівноваги, вважається, що гравці мають повну інформацію про минуле. Вони зна­ють, що робили інші в останньому турі прийняття рішень і як ці рішен­ня вплинули на результати. Ніякої уваги не приділяється тому, звідки береться ця інформація. А в ситуаціях, які ми розглядали в цьому роз­ділі, отримати інформацію про поведінку і результати коштує дорого.

Якщо присвоювачі засвоюють контингентні стратегії — кожен по­годжується слідувати набору правил доти, доки більшість також буде їх дотримуватися — кожен повинен бути впевнений, що інші справді дотримуються правил і що їхня поведінка дає очікувані вигоди. Отже, раніше невизнаною «приватною» вигодою від моніторингу в умовах, коли інформація коштує дорого, є те, що гравець отримує інформацію, необхідну для прийняття контингентної стратегії. Якщо присвоювач, який здійснює моніторинг, знаходить того, хто порушив правила, виго­ди від цього є загальними для всіх, хто використовує CP, а викривач отримує індикатор рівня дотримуваності. Якщо той, хто здійснює моні­торинг, не знаходить порушника, то раніше припускалося, що приват­ні витрати були зроблені без будь-якої користі для окремої людини або для групи. Якщо інформація про рівень дотримуваності не у вільному доступі, тоді той, хто здійснює моніторинг, отримує від цього цінну ін­формацію. Присвоювач, який здійснює моніторинг і стежить за роз­поділом води іншим присвоювачам, не тільки забезпечує суспільне благо для всіх, а й одержує інформацію, необхідну у майбутньому для прийняття стратегічних рішень.

Спостерігаючи за поведінкою інших людей, присвоювач, який здійснює моніторинг, дізнається про рівень умовно-добровільної до­тримуваності в CP. Якщо не виявлено жодного порушника правила, присвоювач дізнається, що інші люди дотримуються правил і нікого не обманюють. Отже, для присвоювача, який здійснює моніторинг, безпечно і далі слідувати стратегії квазідобровільного дотримання. Якщо присвоювач, який здійснює моніторинг, виявляє порушення, то можна дізнатися про конкретні обставини порушення, взяти участь у визначенні належного рівня санкцій, а потім вирішити, чи варто са­мому дотримуватися правил надалі. Якщо присвоювач, який здійснює моніторинг, викриє порушника, який зазвичай дотримується правил, але одного разу стикнувся з серйозною проблемою, то на практиці під­твердиться те, що всі вже знали: завжди трапляється таке, що ті, хто зазвичай дотримується правил, можуть піддатися спокусі, достатньо сильній, аби їх зламати.

За таких обставин присвоювач, який здійснює моніторинг, може вирішити за доцільне застосувати тільки незначні санкції. Іноді достат­ньо лише невеликого штрафу, щоб нагадати порушникові про важ­ливість дотримання правил. Присвоювач, який здійснює моніторинг, може і сам опинитися в подібній ситуації у майбутньому, і хотів би, щоб і до нього в той момент проявили розуміння. Кожен знатиме про цей інцидент, а надійність репутації порушника залежатиме від дотримання ним правил у майбутньому. Якщо присвоювач, який здійснює моніторинг, припускає, що порушник переважно буде до­тримуватися правил у майбутньому, то сам присвоювач, який здійс­нює моніторинг, може спокійно продовжувати стратегію дотримання. Такий інцидент також підтвердить для цього присвоювача важливість моніторингу навіть тоді, коли більшість в основному дотримується правил.

Реальна загроза для квазідобровільного дотримання правил може виникнути, якщо присвоювач, який здійснює моніторинг, з'ясує, що є люди, котрі порушують правила регулярно. У такому разі можна очікувати, що присвоювач, який здійснює моніторинг, вдасться до ес­калації санкцій, намагаючись зупинити майбутні правопорушення цих людей та інших осіб, які можуть почати їх наслідувати. У будь-якому випадку присвоювач, який здійснює моніторинг, матиме актуальну ін­формацію щодо дотримуваності правил і санкціонованої поведінки, на підставі якої прийматиме рішення в майбутньому про особисте дотри­мання правил.

Поглянемо на ситуацію також очима тих, хто порушує правила і кого викрив місцевий охоронець (який зрештою розповів усім) або інший присвоювач (який також може розказати кожному). Будучи за­триманим місцевим охоронцем, порушник матиме три результати: 1) зупинення порушення та можливе повернення вкраденого; 2) по­ширення інформації про те, що хтось інший в аналогічній ситуації, ймо­вірно, буде спійманий, і це підвищуватиме упевненість у рівні ква­зідобровільного дотримання; 3) стягнення штрафу, а також втрата репутації надійної людини. Для повернення випадкового порушника на шлях квазідобровільного дотримання правил великий грошовий штраф може і не знадобитися. Великий штраф щодо людини, яка стик- нулася з незвичайною проблемою, спроможний призвести до обурен­ня і небажання дотримуватися правил надалі. Градуйовані покарання (починаючи від незначних штрафів і аж до вигнання) в умовах, коли ті, хто накладає санкції, добре обізнані з особистими обставинами інших присвоювачів та потенційними збитками, що можуть бути спричинені надмірними санкціями, бувають значно ефективніші, ніж серйозні штрафи, накладені за перше порушення.

Якщо квазідобровільне дотримання залежатиме від рівня дотри­мання правил іншими, то яким має бути цей рівень, щоб забезпечити дотримуваність протягом тривалого часу? Попередні теоретичні робо­ти передбачали, що потрібно 100%, але, наприклад, М. Тейлор (М. Taylor_t 1987, р. 89—90) припускає, що достатньо і менше. Передба­чалося, що будь-яке порушення (або помилка) запустить незворотний процес: кожен буде рішуче карати правопорушника (і себе), порушую­чи попередні домовленості. Хоча ці моделі тріггерних стратегій і мають теоретичну привабливість стабільної рівноваги, та вони не описують поведінку, що спостерігається в досліджених нами ситуаціях (чи будь- яких інших ситуаціях, про які я читала або спостерігала в «польових» умовах). Прийнятний рівень квазідобровільного дотримання, що спо­нукає присвоювачів продовжувати і далі таку дотримуваність, буде різним у різних ситуаціях і залежатиме від економічних та інших об­ставин CP. Толерантність до порушення правил може бути дуже висо­кою під час депресії, доки підвищений рівень — тимчасовий і не загро­жує виживанню CP. Таке трапилося в одному з японських сіл, яке вивчала МакКін, під час депресії 1930-х років:

Майже всі знали, що фактично кожен мешканець села порушував пра­вила. Люди нишком ходили по громадському лісу вночі, рубали дерева, більші за дозволений розмір, і навіть використовували недозволені де­реворізальні інструменти. Це була саме та поведінка, що могла започат­кувати трагедію спільного, але цього в Яманака не сталося. Замість того щоб тотально порушувати правила, забувши про обережність, поруш­ники самі намагалися контролювати себе з поваги до збереження спіль­ного надбання і крали з лісу лише від розпачу. Інспектори або інші свід­ки, які бачили порушення, мовчали зі співчуття до відчаю порушників та з упевненості, що ця проблема тимчасова і насправді не зашкодить спільному надбанню.

(McKean_t 1986_t р. 565-566)

В інших випадках збиток, який одне-єдине порушення здатне за­подіяти іншим, може бути настільки значним, а потенціал для особис- тбі вигоди настільки великим, що 100 % рівень дотримуваності матиме важливе значення. МакКін (McKean, 1986, р. 565) описує ситуацію в селі Шіва в часи, коли воно страждало від сильної посухи. Спокуса зла­мати запруду, щоб незаконно отримати воду, була настільки великою і для охоронців, і для інших фермерів, що всі дорослі чоловіки щоночі патрулювали запруду для взаємного спостереження аж до закінчення надзвичайної ситуації.

Отже, четвертий і п'ятий принципи проектування — моніторинг і градуйовані санкції — зайняли своє місце як складові конфігурації принципів проектування, які можуть спрацювати разом, щоб дозволи­ти присвоювачам створити та відновити надійні інституції CP.

Дозвольте коротко підсумувати мої аргументи. Коли присвоювачі CP розробляють власні робочі правила (третій принцип проектуван­ня), примусове дотримання яких мають забезпечувати самі місцеві присвоювачі або особи, їм підзвітні (четвертий принцип проектуван­ня), застосовуючи градуйовані санкції (п'ятий принцип проектування), які визначають, хто має право вилучати ресурсні юніти з CP (перший принцип проектування), та ефективно обмежують діяльність при­своювачів з урахуванням місцевих умов (другий принцип проекту­вання), то проблеми дотримуваності й моніторингу розв'язуються взаємопов'язано. Особи, які вважають, що розроблені правила стануть ефективними для збільшення спільної вигоди, а моніторинг (у тому числі й здійснюваний ними самими) захищатиме їх від обману, будуть готові на умовне самодотримання⁴¹ такого типу:

Я маю намір слідувати зводу правил, які ми розробили, у всіх випад­ках, за винятком надзвичайних ситуацій, якщо інші учасники візьмуть на себе аналогічні зобов'язання і діятимуть відповідно.

Щойно присвоювачі візьмуть на себе обов'язки з умовного само­дотримання, у них з'явиться мотивація контролювати поведінку інших людей, принаймні час від часу, аби упевнитися, що й інші переважно дотримуються правил. Умовне самодотримання та взаємний моніто­ринг доповнюють одне одного, особливо коли присвоювачі розробили такі правила, які скорочують витрати на моніторинг. І тепер ми готові обговорити шостий принцип проектування.

6. Механізми розв'язання конфліктів Присвоювачі та їхні посадові особи повинні мати швидкий доступ до дешевого майданчика розв'язання конфліктів між присвоювачами або між присвоювачами та посадовими особами.

У теоретичній моделі поведінки, яка регламентується правилами, структура стратегії, що є в учасників, однозначна, а дотримуваністю правил опікуються зовнішні, всезнаючі посадові особи. У «польових» умовах застосування правил ніколи не буває однозначним, навіть якщо здійснюють моніторинг і накладають санкції самі присвоювачі. Навіть таке просте правило, як «кожен іригатор повинен делегувати одну осо­бу на один день для допомоги в очистці зрошувальних каналів до по­чатку сезону дощів», різні люди можуть трактувати зовсім по-різному. Хто є чи не є «особою» відповідно до цього правила? Делегувати дити­ну у віці до 10 років або дорослого у віці за 70 для виконання важкої фі­зичної роботи — чи є це дотриманням правила? Працювати 4 години чи 6 годин — чи є це «днем» роботи? Чи може чищення каналу близько біля своєї ферми вважатися виконанням громадського обов'язку? Для людей, які шукають способи «сачканути» або порушити правила, за­вжди знайдуться різні «інтерпретації» правил, завдяки яким вони на­полягатимуть, що дотримуються правил, насправді маючи умисел їх порушити. Навіть особи, які мають намір слідувати духу правил, мо­жуть помилятися. Що буде, якщо хтось забуде про трудовий день і не прийде? Або якщо єдина працездатна людина захворіє чи перебувати­ме в іншому місці?

Якщо люди збираються дотримуватися правил протягом тривалого періоду, то повинен бути якийсь механізм для обговорення та прий­няття рішення про те, що є порушенням. Якщо дозволити деяким лю­дям схитрити, відправивши менш працездатних робітників у при­значений день праці, інші вважатимуть себе обманутими, якщо вони делегуватимуть сильних робітників, які могли б використати цей час для виробництва своїх приватних, а не спільних благ. Якщо протягом тривалого часу для виконання роботи, яка потребує праці сильних до­рослих, будуть делегуватися тільки діти і люди похилого віку, система зламається. Якщо люди, які неумисно помиляються або стикаються з особистими проблемами, що іноді заважають їм слідувати правилам, не матимуть доступу до механізмів надолуження браку продуктивності прийнятним способом, то правила почнуть вважатися несправедливи­ми, і, відповідно, рівень дотримуваності може знизитися.

Хоча наявність механізмів урегулювання конфліктів не гарантує, що присвоювачі збережуть міцні інституції, але важко уявити, як будь- які складні системи правил можна було б зберегти з плином часу без таких механізмів. У випадках, обговорених раніше, такі механізми іно­ді абсолютно неофіційні, й обрані лідери є також основними вирішува- чами конфліктів. У деяких випадках, таких як іспанські huertas, конф­ліктний потенціал через дуже обмежені ресурси настільки великий, що протягом століть постійно діяли налагоджені судові механізми.

7. Мінімальне визнання права на організацію На право присвоювачів створювати їхні власні інституції не повинна зазіхати зовнішня влада.

Присвоювачі часто розробляють свої правила, не створюючи для цього офіційних урядових юрисдикцій. У багатьох місцях прибереж­ного рибальства, наприклад, місцеві рибалки розробляють розгалу­жені правила, які визначають, хто може займатися риболовлею і яке устаткування можна використовувати. За умови, що зовнішні урядові чиновники хоча б мінімально визнають законність цих правил, рибал­ки можуть слідкувати за їх дотриманням самі. Але якщо зовнішні уря­дові чиновники презюмують, що тільки вони мають право встановлю­вати правила, то місцевим присвоювачам буде дуже важко підтримувати регламентовані правилами CP у довгостроковій перс­пективі. У ситуації, коли хтось хоче обійти правила, створені рибалка­ми, він може звернутися до зовнішнього уряду і домагатися скасуван­ня місцевих правил. У розділі 5 ми розглянемо декілька випадків, коли цей принцип проектування не виконується.

8. Інституції-«матрьошки» («вкладені» інституції) Присвоювання, постачання, моніторинг, примусове виконання рішень, розв'язання конфліктів та управлінська діяльність повинні бути організовані на декількох рівнях «вкладених» інституцій.

Усі більш-менш складні, стійкі, довготривалі CP задовольняють умови цього останнього принципу проектування. В іспанських huertas_t наприклад, іригатори організовані на основі трьох або чотирьох рівнів вкладеності, які, у свою чергу, також вкладені у місцеві, регіональні та національні юрисдикції. У філліпінської федерації іригаційних систем є два різні рівні. Проблеми, з якими стикаються іригатори каналу тре­тього рівня, відрізняються від проблем великої групи, що спільно вико­ристовує канал другого рівня, а ці, відповідно, відрізняються від проб­лем, пов'язаних з управлінням базовими роботами, які впливають на всю систему. Створення правил на одному рівні без створення правил на інших рівнях продукуватиме неповні системи, що не зможуть про­існувати протягом тривалого часу.

В останній частині цього розділу я визначила набір принципів проектування, які характеризують довготривалі, стійкі інституції CP, описані в першій частині. Окрім того, я спробувала розібратися, чому люди, використовуючи інституційні механізми, які характеризуються такими принципами проектування, будуть мотивовані самовідновлю- вати ці інституції з часом і підтримувати свої CP. Ми продовжимо обго­ворювати ці принципи проектування до кінця нашого дослідження. У наступному розділі ми розглянемо, як люди засновують для себе нові інституції, покликані розв'язувати проблеми CP.