<<
>>

КАЛІФОРНІЙСЬКІ ПІДЗЕМНІ БАСЕЙНИ З ТРИВАЮЧИМИ ПРОБЛЕМАМИ CP

Хоча більшість відкачувачів ґрунтових вод у Південній Каліфорнії розв'язали свої конфлікти щодо обмежених запасів води і захистили свої басейни підземних вод від овердрафту, проте цей досвід не став загальним.

Басейни підземних вод в окрузі Сан-Бернардіно (на північ­ному сході від басейнів, описаних у розділі 4), як і раніше, перебувають у стані овердрафту, незважаючи на здійснені спроби розподілити пра­ва на водні ресурси в судовому порядку і створити водні округи. Чому ж люди, які взяли на озброєння стратегії інституційних змін, що, зда­валося б, цілком аналогічні до описаних у розділі 4, не змогли розро­бити реальний набір інституціональних механізмів для управління своїми басейнами? Очевидні відмінності існують щодо розміру та складності. Сан-Бернардіно — найбільший округ у Сполучених Шта­тах. Існує дев'ять штатів, які за розміром менші, ніж цей округ. У пло­щу цього округу вписується сума площ Нью-Джерсі, Гаваїв, Коннекти­кута, Делавера та Род-Айленда (Blomquist, 1989, р. 2). Приблизно 83 % площі округу займає пустеля Мохаве. П'ятнадцять різних басейнів під­земних вод (деякі пов'язані між собою, а деякі абсолютно незалежні)

розміщені під землями округу. Деякі з цих басейнів постачаються водами річки Мохаве, що протікає під землею через досить велику час­тину округу. Інші басейни поповнюються лише за рахунок опадів. До Другої світової війни цей регіон був малонаселеним, але в післявоєн­ний період його населення різко зросло.

Умови овердрафту спостерігалися в деяких басейнах уже протягом 1950-х років. Наприкінці 1950-х років Каліфорнійський департамент водного господарства (the California Department of Water Resources) по­чав планувати проект щодо річки Фезер, аби підвести нею воду в цей бідний район з багатої на воду північної частини штату. Ті території, які хотіли отримати воду, заохочувалися до укладання контрактів зі штатом на майбутні поставки.

У 1960 році, щоб стягувати податок на землю для оплати частки’капітальних витрат на будівництво акведука, було створене Водне агентство Мохаве (the Mojave Water Agency) — спершу законом штату, а потім — шляхом спеціального референдуму. Після надання допомоги в оплаті будівництва акведука мешканці території, яку обслуговувало Водне агентство Мохаве, зрештою змог­ли претендувати на 50 800 акро-футів привізної поверхневої води на рік, за умови оплати за доставку і за саму воду.

Деякі з тих, хто брав участь у створенні Водного агентства Мохаве, вважали, що це буде оптовий продавець води, аналогічно до Коопера­тиву з водопостачання Південної Каліфорнії (the Metropolitan Water District of Southern California), а також розцінювали його як страху­вальну стратегію для території зі зростаючим населенням, але без міс­цевого водопостачання. Як оптовик агентство могло б відіграти важли­ву роль в отриманні води для території, але не в управлінні багатьма гідрологічними субтериторіями цієї великої місцевості. Основним ви­дом діяльності агентства як страхувальної стратегії був збір податків для того, щоб територія зрештою отримала право на джерело привіз­ної води. Якщо б ця точка зору переважила, то наступними кроками після створення Водного агентства Мохаве були б розвиток різно­манітних невеликих приватних і державних підприємств для вирішен­ня питань щодо прав на воду, розробка планів управління в межах суб- територій, а також розробка поліцентричної системи, аналогічної до тієї, що виникла в Лос-Анджелесі.

Інші вбачали в агентстві основну водогосподарську інституцію для всієї території. До цієї групи входило більшість посадових осіб, які спо­чатку були обрані до складу ради агентства. Щоб почати юридичні дії з метою врегулювання прав на воду для всього регіону протягом корот­кого часу свого формування, агентство найняло видатного адвоката в галузі прав на воду Д жеймса Kpirepa, який брав участь у судових про­цесах щодо Західного і Центрального басейнів. Проте у 1966 році, коли було почато судовий процес у Вищому суді округу Сан-Бернардіно, не вдалося досягти консенсусу щодо таких ключових питань:

1.

Як слід найкраще охарактеризувати територію — як один регіон, який має єдину підземну річку, як ряд взаємопов'язаних басейнів під­земних вод або як комбінацію річкової системи, взаємопов'язаних ба­сейнів підземних вод і незалежних резервуарів підземних вод?

2. Чи всі частини цієї території (чи, може, лише локалізовані райо­ни) потерпають від овердрафту?

3. Чи слід усіх відкачувачів підземних вод розглядати як осіб з рів­ноправним статусом, чи, може, деякі з них мають пріоритетні права, яким і потрібно надати перевагу?

4. Чи слід розробляти адміністративну угоду співробітникам агент­ства, що працює в основному з великими відкачувачами, більшість з яких розташовані вище за течією, чи, може, потрібно залучити багатьох малих відкачувачів, більшість з яких розташовані нижче за течією?

5. Чи повинні права на воду бути відділені від прав власності на зем­лю на територіях, які досі не освоєно?

По кожному з цих питань можуть бути висловлені послідовні аргу­менти щодо протилежних позицій. Kpirep та співробітники Водного агентства Мохаве, однак, підійшли до ситуації так, ніби була тільки одна легітимна відповідь на кожне з цих запитань. Вони розглядали всю територію як єдиний підземний басейн з добре задокументованою історією умов овердрафту; усіх відкачувачів підземних вод — як рівно­правних осіб, і, відповідно, намагалися якомога швидше досягти пе­редбаченого врегулювання (відділити права на воду від прав на землю) для тих, хто відкачував 500 акро-футів і більше на рік. Проте їхній погляд на проблеми не був широко підтриманий. У 1964 році, напри­клад, Каліфорнійський департамент водних ресурсів (the California Department of Water Resources) опублікував доповідь, в якій заперечу­вав наявність умов овердрафту у двох великих суббасейнах, включе­них у територію, щодо якої відбувався судовий розгляд. Разом з тим Водне агентство Мохаве того самого року заявило, що овердрафт басейнів річки Мохаве є «безперечним фактом» (Blomquist, 1989, р. 63, 113).

Для сприяння обговоренню цих питань не було створено добро­вільних асоціацій водокористувачів, і з плином часу не було досягнуто консенсусу щодо будь-якого з цих питань.

Конфлікти виникали між великими і малими відкачувачами води, між прихильниками розвитку і тими, хто виступав за нульове втручання політики, між промисловіс­тю й сільським rocπθAapςτBθM, між місцевими жителями і «зовнішніми експертами», а також між призначеним персоналом і виборними поса­довцями. Відсутність принципової угоди призвела до жовчних політич­них конфліктів (у тому числі до декількох голосувань з приводу відкли­ку з виборних посад), статей на перших сторінках місцевих газет, які затьмарили навіть розповіді про Уотергейтський скандал, і, зрештою, до зупинення судового розгляду в 1974 році (Blomquist, 1989, р. 57—77). З того часу не здійснено жодних заходів, щоб обмежити відкачування ґрунтових вод. За останнє десятиліття регіон зазнав масованого роз­витку, а умови овердрафту зареєстрували вже усі організації. Поки що нікому не вдалося знайти ефективний засіб для розв’язання проблеми розподілу прав на воду чи бодай проблеми придбання поверхневої води. А 50 800 щорічних акро-футів річки Фезер, на які Водне агентс­тво Мохаве збиралося отримати права, використовують інші особи в південній частині Каліфорнії, які самі організували купівлю цієї води для негайного використання або для збереження як частини плану з управління підземними водами. Ніхто ще не знайшов прийнятного плану створення системи розподілу і способів фінансування, що доз­волили б жителям цього району сплатити граничні витрати за отри­мання води, на яку вони мають право.

Спроби розв'язати складні проблеми такої великої та комплексної території, в першу чергу, на регіональному рівні, за допомогою однієї інституції не дозволили розробити ефективні інституційні механізми для вирішення різноманітних проблем. На відміну від великомасштаб­ного риболовного промислу в Бодрумі та Ізмірській затоці, люди в пус­телі Мохаве змогли ініціювати серйозні зміни в інституційних меха­нізмах. Проте зміни, які вони здійснили, не дали їм ефективних інструментів для одночасного розв'язання різноманітних проблем. На­віть тоді, коли люди мають значні можливості займатися самовряду­ванням, немає жодних гарантій, що вони зможуть вирішити всі проб­леми. Особи, які не мають зразків проблем, схожих на ті, що стоять перед ними, які не відпрацьовують механізми для розбивки складних проблем на субпроблеми, які не визнають правомірності різних інте­ресів, навряд чи вирішать свої проблеми навіть тоді, коли у них доступ­ні інституційні засоби для цього3.

<< | >>
Источник: Керування спільним. Еволюція інституцій колективної дії / Елінор Остром ; пер. з англ. Т. Монтян. — К. : Наш час,2012. —398 с.. 2012

Еще по теме КАЛІФОРНІЙСЬКІ ПІДЗЕМНІ БАСЕЙНИ З ТРИВАЮЧИМИ ПРОБЛЕМАМИ CP:

- Информатика для экономистов - Антимонопольное право - Бухгалтерский учет и контроль - Бюджетна система України - Бюджетная система России - ВЭД РФ - Господарче право України - Государственное регулирование экономики в России - Державне регулювання економіки в Україні - ЗЕД України - Инновации - Институциональная экономика - История экономических учений - Коммерческая деятельность предприятия - Контроль и ревизия в России - Контроль і ревізія в Україні - Кризисная экономика - Лизинг - Логистика - Математические методы в экономике - Международные экономические отношения - Микроэкономика - Мировая экономика - Муніципальне та державне управління в Україні - Налоговое право - Организация производства - Основы экономики - Политическая экономия - Размещение производительных сил (РПС) - Региональная и национальная экономика - Страховое дело - Теория управления экономическими системами - Управление инновациями - Философия экономики - Ценообразование - Экономика зарубежных государств - Экономика и управление народным хозяйством - Экономика отрасли - Экономика предприятия - Экономика природопользования - Экономика труда - Экономическая безопасность - Экономическая география - Экономическая демография - Экономическая статистика - Экономическая теория и история - Экономический анализ -