КАЛІФОРНІЙСЬКІ ПІДЗЕМНІ БАСЕЙНИ З ТРИВАЮЧИМИ ПРОБЛЕМАМИ CP
Хоча більшість відкачувачів ґрунтових вод у Південній Каліфорнії розв'язали свої конфлікти щодо обмежених запасів води і захистили свої басейни підземних вод від овердрафту, проте цей досвід не став загальним.
Басейни підземних вод в окрузі Сан-Бернардіно (на північному сході від басейнів, описаних у розділі 4), як і раніше, перебувають у стані овердрафту, незважаючи на здійснені спроби розподілити права на водні ресурси в судовому порядку і створити водні округи. Чому ж люди, які взяли на озброєння стратегії інституційних змін, що, здавалося б, цілком аналогічні до описаних у розділі 4, не змогли розробити реальний набір інституціональних механізмів для управління своїми басейнами? Очевидні відмінності існують щодо розміру та складності. Сан-Бернардіно — найбільший округ у Сполучених Штатах. Існує дев'ять штатів, які за розміром менші, ніж цей округ. У площу цього округу вписується сума площ Нью-Джерсі, Гаваїв, Коннектикута, Делавера та Род-Айленда (Blomquist, 1989, р. 2). Приблизно 83 % площі округу займає пустеля Мохаве. П'ятнадцять різних басейнів підземних вод (деякі пов'язані між собою, а деякі абсолютно незалежні)розміщені під землями округу. Деякі з цих басейнів постачаються водами річки Мохаве, що протікає під землею через досить велику частину округу. Інші басейни поповнюються лише за рахунок опадів. До Другої світової війни цей регіон був малонаселеним, але в післявоєнний період його населення різко зросло.
Умови овердрафту спостерігалися в деяких басейнах уже протягом 1950-х років. Наприкінці 1950-х років Каліфорнійський департамент водного господарства (the California Department of Water Resources) почав планувати проект щодо річки Фезер, аби підвести нею воду в цей бідний район з багатої на воду північної частини штату. Ті території, які хотіли отримати воду, заохочувалися до укладання контрактів зі штатом на майбутні поставки.
У 1960 році, щоб стягувати податок на землю для оплати частки’капітальних витрат на будівництво акведука, було створене Водне агентство Мохаве (the Mojave Water Agency) — спершу законом штату, а потім — шляхом спеціального референдуму. Після надання допомоги в оплаті будівництва акведука мешканці території, яку обслуговувало Водне агентство Мохаве, зрештою змогли претендувати на 50 800 акро-футів привізної поверхневої води на рік, за умови оплати за доставку і за саму воду.Деякі з тих, хто брав участь у створенні Водного агентства Мохаве, вважали, що це буде оптовий продавець води, аналогічно до Кооперативу з водопостачання Південної Каліфорнії (the Metropolitan Water District of Southern California), а також розцінювали його як страхувальну стратегію для території зі зростаючим населенням, але без місцевого водопостачання. Як оптовик агентство могло б відіграти важливу роль в отриманні води для території, але не в управлінні багатьма гідрологічними субтериторіями цієї великої місцевості. Основним видом діяльності агентства як страхувальної стратегії був збір податків для того, щоб територія зрештою отримала право на джерело привізної води. Якщо б ця точка зору переважила, то наступними кроками після створення Водного агентства Мохаве були б розвиток різноманітних невеликих приватних і державних підприємств для вирішення питань щодо прав на воду, розробка планів управління в межах суб- територій, а також розробка поліцентричної системи, аналогічної до тієї, що виникла в Лос-Анджелесі.
Інші вбачали в агентстві основну водогосподарську інституцію для всієї території. До цієї групи входило більшість посадових осіб, які спочатку були обрані до складу ради агентства. Щоб почати юридичні дії з метою врегулювання прав на воду для всього регіону протягом короткого часу свого формування, агентство найняло видатного адвоката в галузі прав на воду Д жеймса Kpirepa, який брав участь у судових процесах щодо Західного і Центрального басейнів. Проте у 1966 році, коли було почато судовий процес у Вищому суді округу Сан-Бернардіно, не вдалося досягти консенсусу щодо таких ключових питань:
1.
Як слід найкраще охарактеризувати територію — як один регіон, який має єдину підземну річку, як ряд взаємопов'язаних басейнів підземних вод або як комбінацію річкової системи, взаємопов'язаних басейнів підземних вод і незалежних резервуарів підземних вод?2. Чи всі частини цієї території (чи, може, лише локалізовані райони) потерпають від овердрафту?
3. Чи слід усіх відкачувачів підземних вод розглядати як осіб з рівноправним статусом, чи, може, деякі з них мають пріоритетні права, яким і потрібно надати перевагу?
4. Чи слід розробляти адміністративну угоду співробітникам агентства, що працює в основному з великими відкачувачами, більшість з яких розташовані вище за течією, чи, може, потрібно залучити багатьох малих відкачувачів, більшість з яких розташовані нижче за течією?
5. Чи повинні права на воду бути відділені від прав власності на землю на територіях, які досі не освоєно?
По кожному з цих питань можуть бути висловлені послідовні аргументи щодо протилежних позицій. Kpirep та співробітники Водного агентства Мохаве, однак, підійшли до ситуації так, ніби була тільки одна легітимна відповідь на кожне з цих запитань. Вони розглядали всю територію як єдиний підземний басейн з добре задокументованою історією умов овердрафту; усіх відкачувачів підземних вод — як рівноправних осіб, і, відповідно, намагалися якомога швидше досягти передбаченого врегулювання (відділити права на воду від прав на землю) для тих, хто відкачував 500 акро-футів і більше на рік. Проте їхній погляд на проблеми не був широко підтриманий. У 1964 році, наприклад, Каліфорнійський департамент водних ресурсів (the California Department of Water Resources) опублікував доповідь, в якій заперечував наявність умов овердрафту у двох великих суббасейнах, включених у територію, щодо якої відбувався судовий розгляд. Разом з тим Водне агентство Мохаве того самого року заявило, що овердрафт басейнів річки Мохаве є «безперечним фактом» (Blomquist, 1989, р. 63, 113).
Для сприяння обговоренню цих питань не було створено добровільних асоціацій водокористувачів, і з плином часу не було досягнуто консенсусу щодо будь-якого з цих питань.
Конфлікти виникали між великими і малими відкачувачами води, між прихильниками розвитку і тими, хто виступав за нульове втручання політики, між промисловістю й сільським rocπθAapςτBθM, між місцевими жителями і «зовнішніми експертами», а також між призначеним персоналом і виборними посадовцями. Відсутність принципової угоди призвела до жовчних політичних конфліктів (у тому числі до декількох голосувань з приводу відклику з виборних посад), статей на перших сторінках місцевих газет, які затьмарили навіть розповіді про Уотергейтський скандал, і, зрештою, до зупинення судового розгляду в 1974 році (Blomquist, 1989, р. 57—77). З того часу не здійснено жодних заходів, щоб обмежити відкачування ґрунтових вод. За останнє десятиліття регіон зазнав масованого розвитку, а умови овердрафту зареєстрували вже усі організації. Поки що нікому не вдалося знайти ефективний засіб для розв’язання проблеми розподілу прав на воду чи бодай проблеми придбання поверхневої води. А 50 800 щорічних акро-футів річки Фезер, на які Водне агентство Мохаве збиралося отримати права, використовують інші особи в південній частині Каліфорнії, які самі організували купівлю цієї води для негайного використання або для збереження як частини плану з управління підземними водами. Ніхто ще не знайшов прийнятного плану створення системи розподілу і способів фінансування, що дозволили б жителям цього району сплатити граничні витрати за отримання води, на яку вони мають право.Спроби розв'язати складні проблеми такої великої та комплексної території, в першу чергу, на регіональному рівні, за допомогою однієї інституції не дозволили розробити ефективні інституційні механізми для вирішення різноманітних проблем. На відміну від великомасштабного риболовного промислу в Бодрумі та Ізмірській затоці, люди в пустелі Мохаве змогли ініціювати серйозні зміни в інституційних механізмах. Проте зміни, які вони здійснили, не дали їм ефективних інструментів для одночасного розв'язання різноманітних проблем. Навіть тоді, коли люди мають значні можливості займатися самоврядуванням, немає жодних гарантій, що вони зможуть вирішити всі проблеми. Особи, які не мають зразків проблем, схожих на ті, що стоять перед ними, які не відпрацьовують механізми для розбивки складних проблем на субпроблеми, які не визнають правомірності різних інтересів, навряд чи вирішать свої проблеми навіть тоді, коли у них доступні інституційні засоби для цього3.