РИБАЛЬСЬКІ УГІДДЯ ШРІ-ЛАНКИ

На півдні Шрі-Ланки є рибальське село Мавель (Mawelle), яке опи­сав Поль Александер (Paul Alexander, 1977, 1982). У цьому селі живе близько 300 сингальських рибалок. Вони практикують три різні типи риболовецьких технологій:

1) великі неводи для лову косяків анчоусів та аналогічних видів риби з берега;

2) малі традиційні судна, які використовують «біблійні» сітки і вуд­ки для лову анчоусів, кальмарів та окунів;

3) глибоководна риболовля на тунця за межами континентального шельфу.

Більшість рибалок Мавеля походять з касти Караве (Karave)⁴ та ловлять неводами з берега. Зосередимо увагу на цьому аспекті місце­вого рибного промислу.

Береговий невід (madella, або «велика сітка») — це сітка у півмилі довжиною, якою за раз у вдалий для лову час можна впіймати тонну риби. Піковий період лову припадає то на вересень, то на жовтень і може приносити до третини щорічного улову (Alexander, 1982, р. 134). Береговий невід, перш ніж його доведеться замінити, служить близько 5 років, його вартість прирівнюється до трьох річних доходів середньо­го домогосподарства. Берегові неводи можна використовувати тільки на пляжах з відносно жорстким піском. На березі Мавеля є місце для використання лише двох сіток одночасно. Якщо б рибалки Мавеля мали тільки від 20 до ЗО неводів, то вони могли б оптимально викорис­товувати більшість своїх сіток⁵. А у них — 100 берегових неводів; у се­редньому протягом 1971 року кожна сітка використовувалася лише 7 разів, що є переконливим доказом перекапіталізації.

Мавель є ще одним класичним прикладом розпорошення вигід. Цей випадок, однак, має важливу особливість. Тоді як рибалки в Бод- румі та Ізмірській затоці не змогли розробити ефективні правила для обмеження доступу до їхнього ресурсу — використання рибальського промислу, рибалки у Мавелі створили досить детальні правила, які ре­гулюють доступ до берега та використання берега під неводи, проте вони не змогли підтримувати правила доступу, контролюючи кількість використовуваних сіток.

Оперативні правила присвоювання в Мавелі передбачають пе­рерахування всіх неводів і розміщення їх по черзі. Кожен власник сіт­ки знає послідовність безпосередньо до і після його невода. Берег роз­ділено на два місця закиду: один — зі сторони гавані, другий — зі сторони скелі (мал. 5.1). Спочатку сітка протягом дня після того, як використано попередній невід, має бути розгорнута зі сторони гавані. Як видно з таблиці 5.1, коли невід відпрацює тут згідно з чергою, то наступного разу він працюватиме зі сторони скелі. «Згодом сітку можна буде використати зі сторони скелі будь-коли протягом дня, як тільки відпрацює та сітка, що в черзі перед нею» (Alexander, 1982, р. 145).

У рибалок Мавеля є послідовне пояснення того, чому вони вико­ристовують такий складний набір правил, а не просту систему рота­ції — щоб зрівняти можливості отримати великий улов. На проблему забезпечення рівного доступу впливають чотири природні або техно­логічні міркування:

Мал. 5.1. Гавань у Мавелі (За матеріалами: Александер, 1982, с. 17)

Табл. 5.1. Ротація сіток у Мавелі

Примітка: Ця стилізована схема того, як перші чотири сітки (з використанням літер латинського алфавіту, які символізують неводи) закидаються щодня з кожного місця, ґрунтується на даних таблиці 7.1 Александера (Alexander, 1982). На практиці кількість використовуваних сіток у різні дні неоднакова і з обох точок лову одну і ту саму кількість неводів можуть і не закидати.

1) зі сторони гавані зазвичай дуже великі улови, але зі сторони ске­лі лов більш послідовно продуктивний, коли риби менше;

2) перший улов вранці, швидше за все, буде найбільшим уловом дня, ціни також найвищі в першій половині дня;

3) на кількість уловів, які можуть бути здійснені протягом одного дня, впливає погода, а тому будь-яка система розподілу часу буде не­ефективною;

4) береговий лов неводом пов'язаний з високими затратами праці (підготовка сітки до використання та складання після лову), тому прос­ті системи ротації, які дозволяли б усім сіткам використовуватися тіль­ки один раз за ротацію, пов'язані з більш високими витратами на робо­чу силу (Alexander, 1982, р. 146).

Спори щодо черговості трапляються вкрай рідко, крім випадків, коли сумнів викликають самі правила, як буде показано пізніше. Про­тягом двох років, які Александер провів у Мавелі, він не помітив жод­ної суперечки щодо черговості використання сіток. Відсутність конф­лікту через легітимність правил рибальства різко контрастує з високим рівнем насильства в суспільстві як у Мавелі, так і в інших рибальських селах. Під час перебування Александера «...троє чоловіків було вбито і 17 зазнали тяжких тілесних ушкоджень» (Alexander, 1982, р. 8). Систе­ма ротації формувалася в ті часи, коли кількість неводів варіювалася в межах 20. З такою кількістю сіток система забезпечувала рівний і до­статній дохід для усіх власників неводів. Оскільки неводи були дуже дорогими і для транспортування сітки було потрібно щонайменше вісім осіб, кожен невід і був співвласністю цих восьми осіб. До недав­нього часу кожен власник робив свою частину роботи, доходи та вит­рати щодо сіток розподілялися порівну. Частки продавалися і купува­лися серед жителів села:

Частки можна було вільно купувати, продавати та використовувати як забезпечення для різних видів застави. Раніше вони часто були найбільш цінним активом спадщини і, рідше, були частиною приданого. Хоча частки були вільно конвертованими в тому сенсі, що інші співвлас­ники неводу не мали права вето на майбутній продаж, інші співвласни­ки реально використовували право вето на практиці.

(Alexander, 1982, р. 143)

До кінця 1930-х років риболовля в Мавелі задовольняла в основно­му власні потреби, а також давала сировину для виготовлення сушеної риби для продажу взимку. Доходи від продажу сушеної риби були порівняно невисокими. Але демографічний тиск, ринкові можливості, а також взаємозв'язок між внутрішніми і зовнішніми правилами разом помітно змінили ситуацію.

У період між 1901 і 1931 роками населення Мавеля зросло на 70 % з непропорційно великим рівнем зростання серед сімей, які займалися береговим ловом (Alexander, 1982, р. 204). Це було зумовлене раніше наявним браком робочої сили, що змушувало голів сімей, які займали­ся береговим ловом, заохочувати своїх зятів жити в Мавелі й інвесту­вати в одну з восьми часток сімейного невода. Станом на 1931 рік друге покоління цих іммігрантів почало вступати в шлюби і бажало доступу до улову. Враховуючи, що доступ був прив'язаний до восьмичасткової системи, сини мали велику мотивацію придбати частку в новій сітці. Александер чітко ілюструє логіку ситуації:

Якщо є 20 неводів, то людина з одною часткою буде отримувати 1/160 щорічного улову. Але якщо після її смерті двоє її синів успадкують спільну власність на її частку, кожен з них отримає лише 1/320 улову, а якщо один приєднається до придбання нової сітки, то кожен з них отримає 1/168.

(Alexander, 1982, р. 204)

У 1933 році було прийнято закон, що вимагав реєстрації берегових неводів по всій країні. На південному узбережжі, де система часток була домінуючою формою власності, «...уряд обмежив кількість сіток для будь-якого місця лову до рівня використання в 1933 році, і кодифі­кував критерії для розподілу доступу до води» (Alexander, 1982, р. 206). У 1933 році було зареєстровано тридцять дві сітки. Реєстр показує, що майже всі рибалки мали по одній частці в одному неводі. Законодавс­тво дозволяло особам, які не успадкували право доступу до рибальства, придбати частки в наявних сітках. Це відкрило доступ до промислу особам, які не належали до обмеженого числа сімей, котрі раніше мали спільний доступ до користування неводами на березі Мавеля. Від­криття доступу особам, які не належали до первісної групи родичів, не вплинуло б на кількість конкуруючих за доступ до лову неводів, якщо б положення, що обмежувало кількість неводів до кількості викорис­товуваних у 1933 році, дійсно виконувалося. На жаль, воно, як ми поба­чимо, не було виконано.

На початку 1940 року попит на ринку та вартість свіжої риби були значно підвищені будівництвом нової дороги, яка з'єднала Мавель з центрами торгівлі, льодовим заводом поряд і маркетинговими зусилля­ми Союзу рибних продажів (Fish Sales Union). Між 1938 та 1941 роками ціни на рибу збільшилися в чотири рази (Alexander, 1982, р. 210). Стала набирати обертів гонитва за впровадженням нових сіток. Станом на 1945 рік в експлуатації був 71 невід. Спершу лов такою великою кіль­кістю сіток був дуже прибутковим, хоча додатковий дохід на кожну до­даткову частку був від’ємним⁶. Середня ціна частки з 1935 по 1945 роки значно зросла і протягом двох десятиліть далі збільшувалася, перш ніж знову упасти до більш низького рівня (Alexander, 1982, р. 227).

Нові підприємці почали купувати частки більш ніж в одній сітці й залучати до роботи на своїх частках найманих працівників. Купуючи акції в неводах, що були зручно задіяні в ротації, з прибутком поверну­ти вкладене можна було за рік. Однак бідні рибалки, які володіли тіль­ки однією часткою, отримували прибуток лише в ті роки, коли їхні не­води працювали протягом обмеженого продуктивного сезону, тоді як раніше кожен міг працювати протягом високоприбуткового сезону. Утім, станом на 1971 рік таке траплялося у середньому раз на три роки. Інші два роки дохід від однієї частки був меншим за прожитковий рі­вень. Бідніші власники однієї частки стали продавати свої частки ін­шим. Рибак, який володів однією часткою у кожній з п’яти сіток, на­лежно розташованих у черзі, міг щороку отримувати скромний дохід, але йому доводилося робити істотні капітальні інвестиції для відповід­ного зменшення ризиків. Александер обчислив оптимальну кількість часток для людини, яка збиралася працювати на своїх частках, як 6,5. У 1971 році 95 рибалок (58 %) були власниками 5 або менше часток.

Отже, структура власності змістилася одразу ж із суттєвим зрос­танням кількості неводів. У попередній системі власники часток були постійними жителями села, родичами між собою, володіли тільки од­нією часткою кожен і працювали на цих частках. Станом на 1971 рік багато власників вже не були родичами, мали у власності частки у різ­них сітках і наймали робітників. Окрім того, керівники ряду угрупо­вань у селі купували частки і заради економічної віддачі, і як засіб за­безпечення роботою своїх лояльних прибічників.

У цей час робилися деякі зусилля для забезпечення положення щодо обмеження кількості неводів згідно із законодавством 1933 року. Після відповідних петицій, надісланих урядовому агенту в Хамбантота (Hambantota) у 1940, 1942 та 1945 роках, петиція, подана в 1946 році, була-таки прийнята урядовим агентом, який погодився, що кількість сіток, які будуть використовуватися в майбутньому, має бути обмеже­на 77 зареєстрованими на той час неводами (Alexander, 1982_f р. 213). У 1946 році петицію підтримали не лише рибалки, які володіли однією часткою і активно підтримували попередні петиції, але й троє най­більших власників часток у селі, які раніше виступали проти таких обмежень.

Рішення урядового агента істотно сповільнило, але повністю не припинило появу нових сіток. Підприємці, які пропонували достатні стимули для органів влади, могли час від часу додавати новий невід. Протягом наступних двох десятиліть було додано сім нових сіток (порівняно з 39 сітками, доданими протягом попереднього десятиліт­тя). Проте ці тимчасові «гальма» для нових учасників були повністю знищені у 1964 році, коли в справу берегового лову вступив новий підприємець — Девід Maxarrea (David Mahattea). Переконавшись, що купити частки в існуючих неводах важко, Maxarrea зв'язався з місце­вим парламентарієм, членом Партії Свободи Шрі-Ланки, і переконав виступити за дозвіл на додаткові неводи. Депутат попросив місцевого податківця розглянути цю пропозицію. Податківець спочатку відмо­вився, заявивши, що сіток і так занадто багато. Коли ж настав день щорічної реєстрації неводів, чотири члени угруповання Maxarrea з'явилися з сітками, позиченими в сусідньому селі. Після тривалих конфліктів податківець усе ж таки дозволив зареєструвати ці сітки. Наступні неводи було додано, коли лідер іншого угруповання підтри­мав кандидата від опозиційної партії і той переміг на наступних виборах після того, як погодився зареєструвати додаткові неводи в 1965 році. За цей період з'явилося 24 нових сітки, які додалися до вже наявних 84.

Спочатку інші рибалки успішно протистояли включенню цих но­вих неводів у ротацію за допомогою добре спланованого маневру. Мета полягала в тому, щоб запобігти лову новою 85-ю сіткою, бо щой­но цю сітку включать у ротацію, за нею підуть ще 23 нових неводи. Так вийшло, що одна сім'я володіла частками в 1-й та 84-й сітках. Після лову 83-ю сіткою ця сім'я відмовилася від лову 84-ю і замість цього стала ло­вити 1-ю. Так вони почали нову чергу, виключивши одну зі своїх сіток (84) і всі новозареєстровані сітки (85 — 108). Цю стратегію підтримали всі власники обмеженої кількості часток і лідер угруповання, який не брав участь у залученні нових неводів. «Коли улови були незначними, власники нових сіток протестували не дуже енергійно, але коли хит­рість повторили протягом наступного циклу, [вони] дали зрозуміти, що протистоятимуть подібним спробам у майбутньому» (Alexander, 1982, р. 225).

Протистояння почалося у 1966 році, коли дійшла черга до 83-го не­воду. Обидві сітки — 1-а і 85-а — були закинуті одночасно, а рибалки вчинили бійку на морі. Судно з 1-ю сіткою перекинулося. «Представ­ники всіх трьох угруповань зібралися на березі, і тільки прибуття трьох джипів з озброєними поліцейськими, яких Девід [Махаттеа] заздале­гідь попередив, запобігло масовим заворушенням» (Alexander, 1982, р. 225—226). Поліція залишалася на місці ще протягом декількох тиж­нів, аби переконатися, що 24 нові сітки було включено в чергу. Націо­нальний уряд згодом видав постанову, яка зупинила кількість неводів на числі 108. Між 1966 і 1971 роками, коли Александер проводив свої дослідження, до офіційного списку не було додано жодної сітки. До­слідник повідомляє, що фактичне число використовуваних неводів скоротилося до 99 через спалювання сіток під час конфліктів між різ­ними угрупованнями.

Я описала цей випадок досить докладно тому, що Александер надав відмінні дані щодо ключових кроків у цьому процесі розпорошення вигод. Це не була проблема невігластва. Задіяні рибалки знали про наслідки додавання неводів. І це був не той випадок, коли люди вияв­лялися нездатними розробити та дотримуватися правил з урахуванням своїх місцевих особливостей. Правила черговості успішно застосову­валися протягом багатьох років. Цей випадок показав, що відбувається в динамічних місцевих умовах, коли присвоювачі не мають автономії для створення та забезпечення дотримання нових правил⁷.

Перед отриманням Шрі-Ланкою незалежності в 1948 році англійці визнали сільських старост (vidana arrachi) посадовими особами, від­повідальними за всі аспекти рибальства (patabandi arrachi). Взагалі ці посадові особи відповідали за широкий спектр діяльності у своєму селі і, як правило, призначалися з числа місцевих землевласників. Під час перебування на посаді вони часто збільшували свої статки. Також до їхніх обов'язків входило виконання деяких представницьких функцій для свого села. Цю посаду було скасовано в 1965 році та створено нову посаду цивільної служби для вирішення адміністративних питань на селі. Той, хто обіймав нову посаду, опинявся у дуже слабкому стано­вищі. Часто це були вихідці з інших місць. їх могли перевести в іншу місцевість, якщо місцеві жителі з політичними зв'язками заперечува­ли проти їхніх осіб. За рік польових досліджень Александера в Мавелі на цю посаду було послідовно призначено чотирьох осіб, але жодна з них не протрималася більше місяця. Посада patabandi arrachi існувала й далі, але фактично єдиною функцією того, хто її обіймав останнім ча­сом, стала щорічна реєстрація неводів.

У Шрі-Ланці існує розвинена система перерозподілу доходів, в якій на регулярній основі задіяні чиновники центральних органів влади у безпосередньому контакті з громадянами. Хоча Мавель — порівняно віддалене село, його мешканці повинні отримувати дозволи від цент­ральних органів влади у Хамбантота щодо багатьох аспектів повсяк­денного життя:

Вони повинні відвідувати районне податкове управління, щоб отримати книгу пайок рису, та поліцію для отримання ліцензії на видобуток паль­мового соку. Купони на купівлю різноманітних товарів, від цементу до додаткових продуктів для весілля дочки, видає урядовий агент. Депар­тамент рибальства контролює продаж риболовецьких снастей і деталей двигуна, тоді як суттєва кількість споживчих товарів, включаючи рис, приправи, текстиль і гас, продається через державні кооперативні магазини. У будь-якому разі селянин стикається з дефіцитом товарів, довгими повільними чергами та зарозумілими чинушами. Однак, незва­жаючи на централізований контроль товарів і послуг, державні устано­ви мають мало прямих контактів із селом.

(Alexander, 1982, р. 31)

Політичні відносини між виборними посадовими особами і місце­вими жителями обертаються навколо патронату лідерів угруповань в обмін на підтримку на виборах. Відносини всередині села сильно зале­жать від зусиль, спрямованих на отримання приватних доходів з дер­жавної скарбниці.

Ні англійцями, ні урядом Шрі-Ланки не було надано жодних май­данчиків для місцевих дискусій або прийняття рішень на місцях щодо вибору на конституційному чи колективному рівні. Власна селянська система ротації була кодифікована в 1933 році, ще до серйозних еконо­мічних перемін, які змінили стимули для всіх учасників. Місцеві жителі були позбавлені права змінювати свої правила, щоб пристосуватися до швидких змін цін на рибу. Національні посадові особи прийняли за­кон, що обмежував доступ до рибальства, але не змогли забезпечити його дотримання. Замість дотримання правил щодо обмеження кіль­кості неводів, державні посадові особи дозволяли переконувати себе обіцянками голосів (а можливо, і хабарами) в тому, що слід втрутитися і не допустити виконання національного закону, що було б бажаним для більшості місцевих рибалок. За будь-яких спроб перекрити доступ до ресурсу деякі учасники, або потенційні учасники, були сильно мо­тивовані до «безбілетництва» в обмеженнях, введених для інших. Якщо ці учасники могли «знайти кінці» серед місцевих чиновників, то пра­вила порушувалися навіть тоді, коли більшість присвоювачів вимагала суворого їх дотримання.

Більшість берегових рибалок південного узбережжя Шрі-Ланки традиційно використовували подібну до описаної тут систему часток. Села, розташовані близько до маркетингових центрів, раніше стик- нулися з проблемою розпорошення вигід. У більшості з цих сіл один підприємець скуповував частки місцевих берегових неводів і експлу­атував їх як одну фірму. Власник наймав робітників і захоплював за­лишкові претензії на прибуток. У селах, де було багато роботодавців, такі системи працювали ефективно. Там, де один підприємець займав монопольне становище щодо робочих місць, а пропозиції робочої сили було багато, можна було очікувати, що власник триматиме заробітну плату на вкрай низькому рівні. Часто наслідки поширення цієї системи були небажаними. Приватна власність змогла стати єдиним життє­здатним інституційним механізмом уздовж цього берега, але не тому, що це «єдиний шлях», а тому, що зовнішній режим не хотів, щоб міс­цеві правила визначалися та виконувалися. Зовнішнє втручання для запобігання примусовому дотриманню правил щодо політичних фаво­ритів підірвало життєздатність домовленостей щодо спільної влас­ності.