Основи аналізу самоорганізації та самокерування CP

У розділі 1 ми обговорювали три моделі, які застосовуються для виправдання політичних рекомендацій щодо того, що зовнішні дер­жавні органи повинні нав'язувати рішення особам, які спільно вико­ристовують CP: трагедія спільного Хардіна, гра «дилема в'язня» та логіка колективних дій Манкура Олсона.

Приклади, представлені у цьому дослідженні, взяті з багатьох відносно невеликих за розмірами CP (найбільший охоплює близько 15 000 присвоювачів), кожен з яких розташований у межах однієї краї­ни. Економічна віддача для присвоювачів у цих випадках багато в чому залежить від потоку дефіцитних ресурсних одиниць. Ці приклади показують, що в таких умовах деякі, але не всі присвоювачі для поста­чання своїх інституцій вирішують, як вважається, дилеми другого порядку. Для досягнення цих результатів розроблено різні інститу- ційні механізми. Ринкові права на потік ресурсних одиниць ресурсу були розроблені в Аліканте й у трьох прикладах Каліфорнійських під­земних вод, але ресурсні системи самі по собі не стали приватною власністю. У прикладах з підземними водами Каліфорнії та в декількох інших прикладах також було використано публічний інструментарій, але жоден з успішних прикладів не мав прямого регулювання через централізовану владу.

Більшість інституційних механізмів, використовуваних в успіш­них прикладах, були міцною сумішшю державного і приватного інструментаріїв. Якщо навіть це дослідження не зробить нічого, крім як зруйнує переконання багатьох політичних аналітиків у тому, що єдиним шляхом розв’язання проблем CP для зовнішньої влади є запро­вадження повноправної приватної власності й централізованого регу­лювання, все одно воно досягне однієї великої мети.

Окрім оспорювання презумпції того, що універсальні інституційні панацеї повинні бути нав’язані зовнішньою владою для вирішення менш масштабних, але все одно складних, невизначених і важких проблем, це дослідження має й іншу мету. Спостереження, що світ складніший, ніж представлено в моделях, — очевидне, але саме по собі не корисне. Потрібні подальші теоретичні розробки для визначення змінних, які необхідно включити у спроби пояснити і передбачити, в яких випадках присвоювачі, що використовують CP невеликого роз­міру, більш імовірно зможуть самоорганізуватися й ефективно керу­вати власними CP, а коли вони з більшою ймовірністю приречені на провал. Така теоретична розробка не тільки має запропонувати більш корисні моделі, але й, що важливіше, дати нам загальні рамки, які спря­мують увагу аналітиків на важливі змінні, котрі слід брати до уваги в емпіричних і теоретичних роботах.

Моделі, описані у розділі 1, не є неправильними. Коли умови у світі наближені до умов, передбачених у моделях, то поведінка, що спос­терігається, й очікувані результати будуть наближеними до передбаче­них поведінки і результатів. Якщо особи, які мають високу ставку дис­контування і мало взаємної довіри, діють самостійно, без можливості спілкуватися, укладати обов’язкові до виконання угоди й організову­вати моніторинг і механізми примусового виконання зобов’язань, вони навряд чи оберуть взаємокорисні стратегії, якщо, звісно, такі стратегії не виявляться для них домінуючими. Крах промислу тихооке­анської сардини (McHugh, 1972) і антарктичного промислу синіх китів (Clark, 1977) є трагічним свідченням можливостей цих моделей для прогнозування результатів в емпіричних ситуаціях, наближених до те­оретичних умов.

Ці моделі — не неправильні, це — особливі моделі, які використо­вують екстремальні припущення, а не загальні теорії. Такі моделі мо­жуть успішно прогнозувати стратегії та результати у фіксованих ситу­аціях, наближених до початкових умов моделі, але вони не можуть передбачити результати за межами цього діапазону. Вони корисні для прогнозування поведінки у великих CP, в яких ніхто не спілкується, кожен діє самостійно, не звертає уваги на наслідки своїх дій, і витрати на зміну структури ситуації високі. Відповідно, ці моделі набагато менш корисні для характеристики поведінки присвоювачів у невели­ких за розмірами CP, що перебувають у центрі уваги цього досліджен­ня. У таких ситуаціях люди регулярно спілкуються і взаємодіють один з одним у локалізованих фізичних установках. Отже, цілком можливо, що вони можуть дізнатися, кому варто довіряти, який вплив їхні дії будуть мати один на одного і на CP і як організувати себе, щоб отрима­ти переваги й уникнути шкоди. Коли люди прожили в таких ситуаціях значний проміжок часу і розробили загальні взаємні норми та зразки поведінки, вони отримують соціальний капітал, з яким можуть створи­ти інституційні механізми для вирішення дилеми CP.

Коли моделі, які не передбачають жодної комунікації та здатності змінювати правила, застосовуються для CP невеликого розміру, то вони використовуються поза межами їх діапазону, а це може принести більше шкоди, ніж користі. Суспільна політика, заснована на тому, що всі присвоювачі CP безпорадні і повинні мати правила, нав’язані їм, може зруйнувати інституційний капітал, накопичений за роки досвіду роботи в конкретних місцях, про що свідчать приклади щодо рибальс­тва у Новій Шотландії.

Політичні аналітики й державні чиновники не повинні тотально за­суджувати ці моделі, якщо вони використовуються метафорично щодо широкої різноманітності ситуацій, а не щодо обмеженого набору умов. Примхи та моди притаманні науковим колам так само, як і будь-яким іншим. Багато вчених надає перевагу жорстким аналітичним моделям/ які дають чіткі прогнози.

Окрім того, установки, засновані на моделях, які представляють структури ситуацій як незмінні або екзогенно зафіксовані, навіть якщо вони повторювані, призводять до політичних рекомендацій: змінити структуру повинен хтось іззовні по відношенню до ситуації. Аналітик, намагаючись зробити чіткий прогноз щодо рівноваги, під час вивчення наслідків обмеженого числа ендогенних змінних, задуманих як такі, що контролюються тими, хто перебуває всередині ситуації, повинен тримати деякі змінні постійними (і, відповідно, екзогенними). Ці мо­делі демонструють, що саме люди робитимуть у ситуації, яку вони не можуть змінити. Ми не дізнаємося з цих моделей, що люди робити­муть, якщо вони матимуть автономію виробити свої власні інституції і зможуть взаємно впливати на норми та передбачувані вигоди. Ми та­кож не дізнаємося, як може бути підвищений або знижений структу­рами інституційних механізмів політичного режиму потенціал іннова- торів у створенні ними інституцій, що можуть привести їх швидше до кращих, ніж до гірших результатів для себе й для інших. Звісно, можна було б розробити моделі, щоб описати, як люди можуть змінити струк­туру ситуації, з якою вони стикаються з плином часу, проте на сьогодні політична аналітика базується на статичних моделях, які обговорю­ються у розділі 1.

Ґрунтовний аналіз досліджених прикладів може підвищити оцінку майстерності людей у формуванні та переналаштуванні тих ситуацій, в яких люди мають приймати рішення і нести відповідальність за на­слідки щоденних дій. Присвоювачі в Аланії, Тьорбелі, в японських гірських селищах, Валенсії, Льокос Норте, у басейнах підземних вод Каліфорнії і навіть у Мавелі — усі трансформували структури, з якими вони стикалися, рухаючись від структури, в якій багато неорганізова­них окремих осіб самостійно приймали рішення про використання CP (що давало мізерну кількість ресурсних юнітів), до структури, в якій багато організованих осіб приймали рішення послідовно, залежно від обставин, або на регулярній основі. Фермери Шрі-Ланки, які живуть у великих поселеннях, не могли трансформувати структуру стимулів, з якими вони стикалися, поки зовнішні агенти не ініціювали дрібні змі­ни, які, зрештою, були використані як основа для великих інституцій- них змін. Рибалки Бодрума й Ізміра і далі страждають від розпорошен­ня ренти і демонструють неспроможність змінити структуру ситуації, з якою вони стикаються. Мешканці пустелі Мохаве можуть спустоши­ти свої підземні басейни, хоча вони й намагалися розв’язати проблеми присвоювання та постачання шляхом розробки нових, але невідповід­них інституцій.