ПРОБЛЕМИ ПОСТАЧАННЯ, ДОТРИМАННЯ ЗОБОВ'ЯЗАНЬ І ВЗАЄМНОГО МОНІТОРИНГУ

Чому відбувається так, що деякі присвоювачі можуть забезпечити собі нові правила, домогтися квазідобровільного дотримання цих пра­вил і моніторити їх дотримання одне одним, а інші — ні? Як уже обго­ворювалося в розділі 2, інституційне постачання, дотримання зобо­в’язань і взаємний моніторинг важко пояснити за допомогою існуючих інституційних теорій.

1) визначають коло присвоювачів, яким дозволено використання CP (1 -й принцип дизайну);

2) пов’язані з конкретними ознаками CP і спільнотами присвоюва­чів, які використовують CP (2-й принцип дизайну);

3) розроблені, принаймні частково, місцевими присвоювачами (3-й принцип дизайну);

4) моніторяться особами, підзвітними місцевим присвоювачам (4-й принцип дизайну);

5) санкціонують використання градуйованих санкцій (5-й принцип дизайну).

Коли людям презентуються правила, які відповідають цим кри­теріям, тоді й дотримання зобов’язань безпечне, вигідне і надійне. Зобов'язання дотримуватися правил діє доти, доки:

1) більшість осіб, які перебувають в аналогічному становищі, також дотримуються правил;

2) довгострокові очікування щодо чистої вигоди завдяки дотри­манню цієї стратегії є більшими, ніж довгострокові очікування чистої вигоди від використання короткочасних, домінуючих стратегій.

Це стратегія вигідна, оскільки, якщо більшість людей слідуватиме їй, то їм самим і буде краще, ніж у випадку, коли вони обиратимуть ко­роткострокові, домінуючі стратегії.

Оскільки санкції градуйовані, то особи, які взяли на себе зо­бов’язання дотримуватися контингентної стратегії, також знають, що у надзвичайних ситуаціях і в таких, в яких дотримання правил буде мати катастрофічні наслідки, випадкові порушення каратимуться лише невеликим штрафом або іншим видом покарання. Так само на людину, яка випадково зробить помилку, очікуватимуть помірні санкції. Введення певних санкцій переконує порушника правил, що можуть бути виявлені також і порушення інших. Спосіб, яким забез­печується дотримуваність правил, полягає у вибаченні випадкових по­рушень або помилок і дозволяє присвоювачам уникати високих ви­трат, що можуть виникнути в результаті жорсткого застосування єдиних правил в умовах мінливого і невизначеного середовища. Про­довження порушення правил, однак, призводитиме до збільшення тяжкості санкцій.

Якщо випадкове порушення правил не виявлено, то в короткостро­ковій перспективі порушник поводиться навіть краще. Однак якщо хтось порушує правила кілька разів і це залишається непоміченим, він може переглянути свою оцінку ефективності діючої системи моніто­рингу у стримуванні інших від таких порушень. Це може привести ви­падкового правопорушника до більш високого рівня правопорушень. Очевидно, що збільшення частоти непомічених порушень правил і по­гіршення умов CP призводять до зростання ймовірності того, що інші люди посилять свою протиправну поведінку.

Контингентне дотримання правил вимагає, щоб особи отримували інформацію про рівень дотримуваності правил, прийнятий іншими особами. В іншому разі дотримуватися такої контингентної стратегії розумно людина не може. Один зі способів отримати цю інформа­цію — час від часу займатися моніторингом особисто. Коли діючі пра­вила відповідають принципам дизайну, які обговорювалися у розділі З (дати особам можливість розробити правила, які триматимуть витрати на моніторинг на низькому рівні), й особи обирають контингентні стратегії, то вони також мотивовані контролювати один одного, щоб отримати інформацію, необхідну для дотримання цієї контингентної стратегії. Аналогічно, якщо люди починають моніторинг інших і дізна­ються, що інші більшу частину часу дотримуються правил, то вони з більшою ймовірністю і самі будуть готові прийняти і / або далі дотри­муватися контингентних стратегій.

Прийняття контингентних стратегій збільшує ймовірність моні­торингу. Моніторинг підвищує ймовірність прийняття контингентних стратегій. Відповідно, додавання можливостей використання дифе­ренційованих санкцій початково — за їхню інформаційну цінність, а зрештою — зі стримувальною метою можна розуміти як складну конфігурацію правил, що використовується особами-стратегами для вирішення як проблем виконання зобов’язань, так і проблем взаєм­ного моніторингу. Вага цього пояснення припадає не лише на єдину змінну. Там, де особи дотримуються правил і здійснюють взаємний моніторинг, тенденції зміцнення інституційних механізмів та індивіду­альні стратегії підсилюють одне одного так, щоб підтримувати паттер- ни послідовної, але не ідеальної поведінки щодо дотримання правил.

Залишається нез’ясованим, як деякі присвоювачі подолали, а ін­ші — не подолали проблеми, пов’язані з колективним постачанням ре­тельно спроектованих інституцій, що створюють ситуації, в яких люди вважають вигідним, надійним і безпечним дотримуватися контингент­ного слідування правилам і взаємного моніторингу. Початкові аспекти пояснення інституційного постачання було представлено наприкінці розділу 4, де ми проаналізували в контексті стимулюючого політично­го режиму зростаючу, послідовну та самоперетворювану природу інституційного постачання. Більшість невдалих прикладів, представле­них у розділі 5, показали іншу картину, в якій люди через внутрішні та зовнішні змінні не змогли подолати проблеми колективного створення нових правил. Недавні спроби змінити теорію колективних дій, щоб пояснити досягнення колективних вигод окремих осіб, що діють неза­лежно, було зосереджено майже виключно на внутрішніх для ситуації змінних. Як такі, що впливають на результати, послідовно показані одна або декілька з таких змінних:

1) загальна кількість осіб, які приймають рішення;

2) мінімально необхідна кількість учасників для досягнення колек­тивних переваг;

3) діюча ставка дисконтування;

4) схожість інтересів;

5) наявність учасників із сильними лідерськими якостями або ін­ших активів.

Ці самі змінні мають відношення і до пояснення постачання інсти­туцій, оскільки це однозначно проблема колективної дії. Деякі випадки можна пояснити, використовуючи цей набір змінних поодинці. В Аланії відносно невелика кількість рибалок (100), які планують жити і рибалити тут протягом багатьох років (низька ставка дисконтування) і мають дуже схожі інтереси (всі використовують однакові технології), спромоглися самоорганізуватися і розробити нові правила, хоча ніхто з них не мав суттєвих активів. У Бодрумі й Ізмірі — більша кількість рибалок (400 та 1700). Деякі з них є місцевими мешканцями, а інші, щоб порибалити, приїжджають здалеку (ставка дисконтування, яку важко зіставити з іншими). Вони мають різнорідні інтереси (багато різних ти­пів використовуваних технологій та від чотирьох до шести підгруп кожного типу). І незважаючи на те, що деякі з них мали значні активи, вони не змогли самоорганізуватися і розробити нові правила.

Але є декілька аномалій¹. У двох успішних басейнах підземних вод була досить велика кількість присвоювачів (700 і 750), істотна невід­повідність інтересів і порівняно високі ставки дисконтування, врахо­вуючи всі альтернативні можливості, доступні для підприємців. У іс­панських huertas кількість іригаторів була ще більшою (2400, 4800, 13 300 та 13 500) і системи були досить великими, а відмінності між вище- і нижчерозташованими ділянками — суттєвими. Хоча великих виробників підземних вод, які разом могли б створити істотну різницю умов щодо CP, було менше, ніж відкачувачів загалом, та в іспанських huertas подібні відносини не склалися. Разом з тим кількість рибалок у Мавелі була трохи більше за 200, і всі мали схожі інтереси й низькі ставки дисконтування. Ані лідерство, ані тип виробничої функції не допомагає пояснити відмінності в результатах.

Найбільш часто використовувані теорії колективних дій занадто мізерні й важко інтерпретуються, тому не можуть бути повністю за­довільними як основа для ефективного аналізу політики в галузі інсти- туційних змін. Під «занадто мізерними» я маю на увазі, що не беруться до уваги ключові внутрішні й зовнішні змінні, необхідні для пояснення самоорганізації. Під «важкістю інтерпретації» я маю на увазі те, що ці теорії не дають точних висновків для підготовки рекомендацій щодо, державної політики. Які політичні наслідки дасть, наприклад, знання того, що з розміром групи збільшуються труднощі в організації колек­тивних дій? Чи слід просто презюмувати, що невеликі групи зможуть подбати про себе і що зовнішня влада повинна керувати й управляти CP, які використовуються великими групами? Аномальні випадки по­казують, що такий висновок недоречний.

Давайте ще раз поглянемо на більші CP (у межах розглянутих при­кладів) і на те, як саме ті з них, що досягли успіхів у розв’язанні проб­лем колективних дій, на це спромоглися. Для усіх них характерний восьмий принцип дизайну: використання вкладених структур. Більші організаційні одиниці в цих системах побудовані на попередньо ор­ганізованих менших одиницях. В іспанських huertas фундаменталь­ними організаційними підрозділами є третинні канали. Витрати на організацію групи фермерів, які живуть поряд і присвоюють безпосе­редньо з одного і того самого каналу, є значно меншими, ніж витрати на організацію великої групи фермерів, багато з яких ніколи не всту­пають у безпосередній контакт один з одним. Але коли організовано менші одиниці, то гранична вартість побудови структури на цій органі­заційній базі істотно менша, ніж вартість побудови без такої бази. Деякі з іспанських huertas мають три- або чотирирівневі структури.

У філіппінській федерації zanjeras найменшою одиницею є робоча група (5— 10 членів). Кожне з окремих zanjeras, що включає від 20 до 75 членів, організоване незалежно. Тільки після того, як було сфор­мовано ці підрозділи, вони федералізувалися в більшу одиницю. А у Шрі-Ланці в дуже великих сільськогосподарських поселеннях зусилля з організації фермерів були марними, аж поки команда АІДН та Kop- нельського університету не стала організовувати маленькі групи фер- мерів-сусідів для вирішення невеликих проблем, які могли бути ефек­тивно розв’язані шляхом безпосереднього співробітництва. Тільки після цих перших успішних спроб організації маленьких безпосеред­ніх груп вони перейшли до створення формальної організації фер­мерів, які спільно користувалися польовими каналами. У кінцевому підсумку в Гал Ойя розвинулася чотирирівнева система.

У басейнах Реймонд, Західному та Центральному першим кроком було створення малих приватних добровільних асоціацій. Це дозволи­ло виробникам отримати і поширити достовірну інформацію про стан їхніх ресурсів. На базі цих структур було створено ще кілька під­приємств, кожне з яких спиралося на вже сформовані підструктури. Відкачувані могли використовувати публічні можливості — суди, де­партамент природних ресурсів штату, законодавчі органи, тематичні референдуми — для отримання інформації і для того, щоб брати участь у конституційному процесі прийняття рішень, які вважатимуться за­конними і підлягатимуть виконанню. У Мохаве, навпаки, було виріше­но організувати дуже велику структуру і спробувати визначити одно­часно права на воду 15 різних басейнів і підземної річкової системи.

Успіх у заснуванні початкових дрібних організацій дозволяє групі осіб спиратися на соціальний капітал, який створюється у такий спосіб, для вирішення великих проблем з більшими та складнішими інститу- ційними механізмами. Сучасні теорії колективних дій не наголошують на процесі нарощування інституційного капіталу. Отже, одна з про­блем їхнього використання як основи для політичного аналізу полягає в тому, що вони не фокусуються на зростаючих самоперетвореннях, які часто задіяні у постачанні інституцій. Навчання є додатковим, са- мотрансформуючим процесом.

Якщо подивитися тепер на менші системи, в яких присвоювачі не змогли організуватися, то ми отримаємо другий урок. У Мавелі неве­лика група з 200 осіб виявилася неспроможною ні забезпечити вико­нання своїх правил щодо доступу до CP на засадах сімейного членства, ні спонукати державних посадових осіб забезпечити дотримання на­ціонального законодавства для виключення нових учасників. Невели­ка група присвоювачів, щоб уникнути примусового дотримання фор­мальних правил, змогла вплинути на національних чиновників. Те, як діяльність і політика зовнішніх політичних режимів може вплинути на рівень і тип самоорганізації для досягнення колективних вигод, не є од­нією з п’яти змінних (див. наведений вище перелік), включених в існу­ючі теоретичні пояснення колективних дій. У Ньюфаундленді невели­ким групам місцевих рибалок вдалося розробити і підтримувати свої власні правила, але, коли національна влада відмовилася визнати їх іс­нування, ці інституції CP виявилися слабкими.

На основі досліджень прикладів я могла б стверджувати, що діяль­ність зовнішніх політичних режимів була позитивним фактором, допомагаючи самоорганізуватися більшості виробників підземних вод у Південній Каліфорнії, але така діяльність стала негативним чинни­ком, через який припинилася подальша самоорганізація у Мавелі та постала загроза цього в Ньюфаундленді. Теорії самоорганізації та са­моврядування більш дрібних одиниць у рамках більш великих політич­них систем, пояснюючи поведінку й результати, безумовно повинні брати до уваги діяльність цих політичних систем. Щоб розрізняти ус­пішні та невдалі випадки самоорганізації у вирішенні проблем CP, тре­ба враховувати, як стратегії зовнішніх учасників впливають на витрати і вигоди присвоювачів CP.

Третя проблема із сучасними теоріями пов'язана з тим, що не вра­ховуються інформаційні й транзакційні витрати. Переконання, що повна інформація є у вільному доступі і транзакційні витрати можуть бути проігноровані, не створює теоретичних пояснень, які вдасться використати в умовах, коли інформації недостатньо, вона потенційно упереджена, її одержання дорого коштує, а більшість транзакцій — дорогі². Виходячи з припущення про повну інформацію, важко пояс­нити, чому люди моніторять дотримання одне одним правил.

Підіб’ємо підсумок викладеного вище: є три проблеми з поточними теоріями колективних дій, які знижують їхню корисність у забезпе­ченні основи для політичного аналізу інституційних змін у CP невели­кого розміру. Сучасні теорії не беруть до уваги:

1) необхідність відображати додаткову, самотрансформуючу при­роду інституційних змін;

2) важливість характеристик зовнішніх політичних режимів в аналізі того, як внутрішні змінні впливають на рівень колективного встановлення правил;

3) необхідність враховувати інформаційні й транзакційні витрати.

Визнавши ці проблеми, ми можемо запитати, як почати подолання розриву між поточними теоріями колективних дій та емпіричними прикладами колективних дій у ситуаціях CP для того, щоб рухатися в напрямку розробки більш відповідних теорій інституційних змін для політичного аналізу.

Що необхідно для розробки корисних теорій для аналізу ситуації CP, як і багатьох інших важливих політичних питань, — це дещо інша орієнтація теоретичних зусиль, пов'язаних з аналізом політики. Про­зорі аналітичні моделі забезпечують важливу частину теоретичної основи для якісного політичного аналізу, але не всю основу. Для отри­мання конкретних результатів від моделі деякі змінні не беруться до уваги або свідомо чи несвідомо залишаються константами. Моделі пропонують аналітикові ймовірні види поведінки і результати у ситуа­ції з конкретною структурою. Вони не підказують, як визначити струк­туру ситуації для проведення аналізу. Моделі, які використовують такі припущення, як наявність повної інформації, незалежних дій, ідеальна симетрія, відсутність людських помилок, відсутність норм прийнятної поведінки, нульові витрати на моніторинг і забезпечення дотримання правил, нездатність до зміни структури самої ситуації, — допомагають аналітикам отримувати точні прогнози.

Проте моделі, в яких робляться такі припущення, не звертають увагу політичного аналітика на деякі проблематичні змінні ситуації, що впливають на стимули й поведінку людей. Припущення наявності повної інформації щодо поведінки учасника не підштовхує аналітика вивчати, як особи отримують інформацію в «польових» умовах, хто саме і яку інформацію має, чи не є ця інформація упередженою. При­пущення щодо наявності незалежних дій не підштовхує аналітика ста­вити питання, чи беруть люди до уваги вплив своїх дій на вибори, які роблять інші. Припущення щодо нульової вартості моніторингу не під­штовхує аналітика до вивчення ефективності різних правил моніто­рингу та відповідних витрат. Припущення щодо фіксованої структури не спонукає аналітика вивчати, чи змінюють люди свої правила, як вони це роблять і як політичний режим посилює чи гальмує інституцій- ні зміни.

Рамки, які пов'язують цілі сімейства моделей разом, також забез­печують важливу частину теоретичної основи для аналізу політики, оскільки вони вказують на безліч змінних і типи зв'язків між ними, які потрібно розглядати при проведенні будь-яких теоретичних чи емпі­ричних досліджень щодо конкретного типу явища. З рамок не можна отримати точні прогнози. З рамок виводяться питання, які слід поста­вити для уточнення структури ситуації і стимулів, з якими стикаються особи. Після того як стимули уточнено, теоретик може аналізувати си­туацію і прогнозувати ймовірну поведінку з точки зору вибору страте­гії і можливих наслідків.

Отже, замість того, щоб створювати конкретні моделі інституцій- ного постачання, я буду розвивати рамки для узагальнення уроків, які можна засвоїти під час вивчення успішних і невдалих спроб присвою­вачів CP змінити їхні інституції. Рамки визначають набір змінних, які, швидше за все, впливатимуть на рішення щодо продовження дії або зміни правил. Рамки можуть використати теоретики у розробці більш точних теорій та моделей теорій інституційного вибору. їх також можна використати з метою організації подальших емпіричних до­сліджень для генерування даних про відносну важливість окремих змінних у контексті інших конфігурацій змінних.