ОСВІТА В КЛАСИЧНІЙ ПОЛІТЕКОНОМІЇ
У процесі формування економічної науки — політичної економії — поступово починає визнаватися економічне значення та економічна функція освіти в суспільстві. Першим у світовій економічній науці В.
Петті намагався дати вартісну оцінку людини та її корисних властивостей, вважав знання і навички складовою багатства індивіда і всього суспільства. Продуктивну природу освіти стверджував Адам Сміт, вказуючи, що витрати на освіту робітника не тільки сприяють росту продуктивності праці та її полегшенню, але й відшкодовуються прибутком. А. Сміт, розуміючи важливість загальної освіти населення, стверджував, що держава, навіть якщо і немає прямого зиску, повинна забезпечувати оволодіння населенням елементарними навичками — читати, писати, рахувати тощо. Чим народ буде освіченішим, вказував Сміт, тим більше він буде вихований, схильний до порядку, буде розуміти корисні претензії різних партій і не буде піддаватися їх оманам. Такий народ буде важко залучити в легковажну чи непотрібну опозицію заходам уряду (113, с. 561).Давид Рікардо вважав витрати на освіту складовими витрат на відтворення робочої сили і тому заробітна плата робітників обов'язково має залежати від рівня витрат на освіту і навчання, від рівня розвитку здібностей робітників до праці.
Значення освіченості робітника підтверджував і Карл Маркс, виділяючи просту і кваліфіковану працю. Кваліфікована праця — це є проста праця, яку виконують некваліфіковані, неосвічені робітники, піднесена до ступеня, і за одиницю часу вона створює більшу кількість продукції. Вартість цієї робочої сили буде вищою і вона знаходитиме прояв у вищій праці і буде тому уречевлюватися за рівні проміжки часу в порівняно вищих вартостях (65, с. 208-209). Справжнім багатством суспільства він вважав сукупність потреб, здібностей, творчих обдарувань людей, ступінь вправності населення.
А. Маршалл, досліджуючи фактори виробництва (земля, праця і капітал), особливу увагу приділяв знанням та організації.
«Знання — це наш самий найпотужніший двигун виробництва. Воно дозволяє нам підкоряти собі природу і примушувати її сили задовольняти наші потреби» (67, с. 208). Він зауважував, що підвищення освіти працівника зумовлює зростання продуктивності праці самого працівника та тих, які його оточують.Маршалл виділив у складі здібностей робітника загальні і специфічні здібності. Причому найважливішого значення він надає саме загальним здібностям (кмітливості, вміння швидко пристосовуватися до нових обставин, бути впевненим і точним), які закладаються в дитячому та підлітковому віці, під величезним впливом матері. Поставивши питання про економічні віддачі освіти, Маршалл підкреслює, що їх не слід вимірювати лише безпосередніми практичними результатами. «Всі кошти, протягом багатьох років затрачені на забезпечення масам доступу до більш високих ступенів освіти, окупляться з великим зиском, якщо вони приведуть до появи ще одного Ньютона чи Дарвіна, Шекспіра чи Бетховена» (67, с. 294). Причини багатства окремих країн Маршалл бачив саме в розвитку загальних здібностей народу, його кмітливості та енергії, не обмежених майстерністю в одній професії, і причому розвиток цей відбувається в процесі його наполегливої праці.
Однією з найважливіших економічних проблем Маршалл називав Проблему визначення принципів розподілу витрат на освіту між державою та батьками, підкреслюючи при цьому необхідність активної, Визначальної ролі держави у розвитку освіти.
Загальне філософське значення має розроблена ще в XIX столітті Концепція ноосфери українського вченого В.І. Вернадського (8, 9). Під ноосферою (ноос — з грец. «розум», сфера — «шар») він розумів якісно новий стан біосфери Землі і навколишнього простору, що формується під впливом людської діяльності.
Вернадський запровадив поняття «жива речовина» для визначення сукупності всіх живих організмів біосфери. Маючи певний хімічний склад, масу, енергію, жива речовина переробляє косну (тверду, рідинну, газоподібну) речовину планети і стає таким чином геологічною силою, яка формує біосферу.
Суспільна організація матерії породжує і нову форму енергії — ноосферну і біосоціальну. У перетворенні біосфери на ноосферу вчений вбачав у науковій думці, свідомості як регулятора біохімічної енергії (9, с. 37). Ноосфера діє як нагромаджувач, синтезатор енергії людського розуму, праці, ідей, ресурсів природи.Разом з тим, нагромадження і витрата енергії людиною в процесі інтелектуальної та фізичної праці перебувають у дисбалансі, що викликає суперечності науково-технічного прогресу: протиріччя між носіями загального, високоінтелектуального знання та працівниками матеріального виробництва, а також те, що досягнення НТП створюються інтелектуальною працею, а їх використання відбувається на фізичному рівні. Результатом цього виступає витрата енергії, а в особистому плані — вседозволеність, бездуховність, споживацтво.
Розуміння ноосфери як уособлення розуму робить культуру фундаментальною економічною категорією, що визначає матеріалізацію соціальної енергії мас, підпорядкованості економіки інтересам людства. Людина як особистість — це планетарне явище, а мислячий мозок — закономірний продукт розвитку матерії та Всесвіту. Нагромадження негативного (ентропійного) досвіду людства у вигляді загострення глобальних проблем доводить необхідність становлення планетарної (глобальної) економіки. Антиентропійні процеси формуються в результаті розумної діяльності людини, яка прагне одухотвореного світу (9, с. 97-98). За Вернадським, людина повинна мислити і діяти не лише в аспекті окремої особистості, сім'ї або роду, держави чи їх спілок, а у планетарному аспекті. Створення ноосфери завершиться мирним зв'язком всього людства на основі економічного і культурного життя.
У XVIII — XIX століттях думки вчених не сягали далі простого усвідомлення важливої ролі освіти для економіки країни. Освіта тоді розглядалася переважно в її загальновиховному значенні, і сама собою система освіти не вважалася самостійною і важливою галуззю діяльності. XX сторіччя відзначилося стрімкими темпами науково-технічного прогресу, який порушив питання про значення освіти як системи формування кваліфікаційного потенціалу людських ресурсів.
Освіта перетворилася на широкомасштабну сферу діяльності з власним економічним механізмом функціонування. Зростання інтересу до освіти як економічного феномену простежується починаючи з 20-х років в Радянському Союзі та з середини XX ст. — на Заході.Дослідженню проблеми економічної ефективності освіти була присвячена академіком С.Г. Струміліним робота «Господарське значення народної освіти». Впродовж підготовки і введення загального й обов'язкового навчання дітей у країні С.Г. Струмілін зробив підрахунки його економічної ефективності. Він наголошував, що найвищу віддачу дають видатки держави на початкову освіту громадян. Вже проста грамотність, досягнута за рік навчання, сприяла підвищенню продуктивності праці робітника в середньому на 30%. За той же час навчання неграмотних робітників вже на заводі підвищувала їх продуктивність не більше, ніж на 12-16%. Таким чином, один рік шкільного навчання зумовлював зростання кваліфікації робітників у 2,6 разів більше, ніж рік навчання вже на заводі (117, 118).
С. Струмілін зробив також розрахунок рентабельності закладів освіти від початкового до вищого рівня. В 1962 році він запропонував новий розрахунок економічної продуктивності освіти на рівні всього народного господарства за більш досконалою методикою (118).
Подальші розробки економічних проблем освіти пов'язуються з іменами таких вчених: О. Анчишкін, О. Дайновський, С. Джалалов, В. Марцинкевич, В. Жамін, Є. Жильцов, С. Костанян, Г. Єгіазарян, В. Єрошин, С. Зарецька, М. Хроменков, В. Щетинін, Б. Рябушкін, Л. Якобсон та ін. У 70 — 80-х роках російськими вченими було сформовано економіку освіти як галузь науки та навчальну дисципліну. Серед основних досягнень російської наукової школи слід назвати: обґрунтування важливості цієї сфери наукових досліджень, розробка програми і навчального курсу економіки освіти, значний внесок у дослідження проблем економічної ефективності освітньої діяльності. У 80-х роках В. Марцинкевич розрахував забезпеченість робочої сили США фондом освіти. Фонд освіти або фонд освітнього потенціалу розраховується як нагромаджені сукупні витрати суспільства на освіту його громадян.
Зростання значення освіти в процесі відтворення людського фактору знайшло своє відображення в працях багатьох українських вчених. Проблеми підготовки кваліфікованої робочої сили як важливої частини досліджень закономірностей функціонування ринку праці розглядаються в роботах таких вчених, як Л. Безчасний, Д. Богиня, А. Головач, Г. Дмитренко, Г. Оганян, М. Долішній, М. Шаленко, В. Козак, В. Куценко, В. Паламарчук, В. Новіков, В. Юхименко та ін.
Основна проблема, над якою працювали російські вчені, це практичне визначення зовнішньої економічної ефективності освіти — величини приросту національного доходу країни залежно від зростання освіченості та кваліфікації працівників. Складність у тому, як правильно розрахувати коефіцієнт редукції праці (зведення складної праці до простої) і частку освіти в прирості кваліфікації робітників.
В.А. Жамін за основу редукції праці брав розмір заробітної плати, виходячи з того, що при встановленні оплати праці перш за все враховується рівень кваліфікації. За одиницю простої праці він брав ставку робітника першого розряду з наступним підвищенням її для робітників вищих кваліфікаційних розрядів. За даними розрахунків В. Жаміна та Г. Єгіазаряна, середнє значення коефіцієнту редукції праці для всього народного господарства за 1964 рік склало 1,38 (29, с. 189). Таке підвищення кваліфікації рівнозначне приросту маси простої праці або чисельності робітників на 38%.
На відміну від В.А. Жаміна С.Л. Костанян і Є.Н. Жильцов за основу редукції праці взяли не розміри заробітної плати, які не повністю нраховують рівень кваліфікації, а фактичні суспільні витрати на підготовку простої і кваліфікованої робочої сили з урахуванням освіти окремих груп робітників. За одиницю простої праці умовно було прийнято складність праці робітників, які мають початкову і незакінчену середню освіту. Для робітників вищих рівнів кваліфікації були визначені вищі коефіцієнти редукції, в тому числі найвищий — 2,3 для робітників з вищою освітою. За їх підрахунками, в 1960 році 25,4% обсягу національного доходу було отримано за рахунок освіти та кваліфікації, а в 1979 році — 35,9%. Віддача від вкладення коштів на розвиток освіти у вигляді додаткового національного доходу зросла з 4,5 крб. на один карбованець витрат в 1970 р. до 5,2 крб. в 1979 р., тобто на 20% (28, с. 290-292).