ПОТОЧНІ СТРАТЕГІЧНІ РЕКОМЕНДАЦІЇ

Левіафан як «єдиний» шлях

Офулс (Ophuls, 1973, р. 228) стверджує, наприклад, що «через тра­гедію спільного екологічні проблеми не можна вирішити за допомогою співпраці... і тому переважають підстави для застосування державою примусу».

Презумпція необхідності зовнішнього Левіафана для уникнення трагедій спільного призводить до настанов центральним органам вла­ди контролювати більшість систем природних ресурсів. Хейлбронер (Heilbroner, 1974) висловив думку, що для контролю над екологічними проблемами потрібен «залізний уряд», можливо, військовий. Менш драконівські погляди висловив Еренфельд (Ehrenfeld, 1972, р. 322), який припустив, що «від приватних інтересів годі чекати захисту суспіль­ного надбання; необхідне зовнішнє регулювання суспільних установ, урядів чи міжнародних органів влади».

Проілюструвати погляди прибічників централізованого контролю можна модифікацією гри «скотарі Хардіна», ввівши припущення, що лежать в основі цієї стратегічної поради: зовнішні державні органи ма­ють визначати таку стратегію скотарства, яку центральна влада вважає кращою в конкретній ситуації. Тобто центральна влада має вирішува­ти, хто і коли може використовувати пасовище і скільки тварин можна випасати. Припустимо, що центральна влада вирішує накласти штраф у розмірі 2-х юнітів на кожного, хто, на думку цього органу, застосовує «хибну» стратегію. Якщо центральний орган знає сталу врожайність пасовища (L) і може безпомилково виявляти і карати будь-якого скота­ря, який обрав «хибну» стратегію, то цей варіант гри назвемо Гра 2. Рішенням у Грі 2 є «співпраця» для обох гравців. Обидва гравці отри­мали прибуток в 10 одиниць кожен, а не 0, як у Грі 1. Якщо зовнішній орган правильно визначає потенціал спільного ресурсу, справедливо його розподіляє, контролює дії скотарів і незмінно застосовує санкції за недотримання умов використання ресурсу, тоді централізований орган може трансформувати гру «скотарі Хардіна», щоб забезпечити оптимальну рівновагу для скотарів. Витратам на створення і підтримку такого органу увагу майже не приділяють: це вважається зовнішнім відносно проблеми фактором, він не є параметром Гри 2⁽⁹⁾.

Проте ймовірність рівноваги, досягнутої через централізований контроль, заснована на припущеннях про точність інформації, моніто­ринг можливостей, невідворотність покарання і нульові витрати на адміністрування. Без достовірної та надійної інформації центральний орган може припускатися помилок, у тому числі й у визначенні потен­ціалу, призначенні зависокого або занизького штрафу, у покаранні «співпрацюючих» скотарів або непокаранні «хибних». Наслідки всіх видів неповноти інформації доволі цікаві. Проте для прикладу я хотіла б зосередитися виключно на тих, які пов’язані з неповнотою інформа-

Мал. 1.2. Гра 2: центральний орган має повну інформацію

Мал. 1.3. Гра 3: центральний орган має неповну інформацію ції у центрального органу про стратегії скотарів. Згідно з неявним при­пущенням Гри 2, центральний орган стежить за діями скотарів безвитратно і накладає санкції правильно.

У Грі 3 ми припускаємо, що центральний орган має повну інформа­цію про потенціал пасовища, але неповну інформацію про конкретні дії скотарів. Отже, центральний орган робить помилки у застосуванні покарань. Нехай центральний орган справедливо карає «хибних» з імовірністю у і не карає «хибних» з імовірністю 1-у. Припустимо та­кож, що центральний орган помилково карає «співпрацюючих» з ймовірністю х і правильно не карає «співпрацюючих» з імовірністю 1 —х. Виграшні параметри показано на малюнку 1.3.

Центральний орган, маючи повну інформацію, не буде помилятися на рівні покарань; у цьому випадку x=0, у = 1. Так Гра 2 буде окремим випадком Гри 3, в якій x = 0, у = 1. Однак якщо центральний орган не

Мал. 1.4. Гра 4: приклад, коли центральний орган має неповну інформацію має повної інформації про дії скотарів, він накладатиме санкції пра­вильно з імовірністю 0,7 (х—0,3, у= 0,7).

Приватизація як «єдиний» шлях

Інші політичні аналітики, під впливом тих самих моделей, вжива­ють такі самі сильні вирази, закликаючи до впровадження приватної власності на спільні ресурси (Demsetz_t 1967; О. Johnson_t 1972). «І еко­номічний аналіз спільних ресурсів, і трактування трагедії спільного Хардіном» змусили Роберта Дж. Сміта (Robert J. Smith, 1981_t р. 467) припустити, що «єдиним способом уникнути трагедії спільного щодо природних ресурсів та дикої природи є припинення спільної власності шляхом створення системи прав приватної власності» (курсив мій. — Е. O.; див. також роботу Шинна (Sinn)_t 1984). Сміт підкреслив, що саме через «поводження з ресурсом як із загальною власністю на нас неми­нуче чекає його знищення» (1981, с. 465). Уелч (Welch) виступає за впровадження повних приватних прав на спільне, стверджуючи, що «створення повних прав власності необхідне, щоб уникнути неефек­тивності перевипасання» (1983, с. 171). Він також стверджує, що при­ватизація спільного є оптимальним рішенням для всіх проблем, пов'язаних зі спільними ресурсами. Його основні побоювання стосу­ються того, як запровадити приватну власність на спільні ресурси, адже нинішні користувачі цього не хочуть.

Рекомендації про приватизацію призвели б до розподілу пасовища навпіл — одна половина для першого скотаря, а інша половина — для другого. Тепер кожен скотар радше гратиме проти природи, ніж проти іншого гравця. їм необхідно буде Днвестувати в паркани та їх обслуговування, а також у засоби контролю та гарантування збере­ження наявного розподілу пасовища (В. Field, 1984, 1985b). Передба­чається, що кожен скотар тепер обиратиме Х/2 тварин для випасу як результат стимулу до власного прибутку¹¹. Також припускається, що пасовище однорідне щодо наявних кормів. Якщо ж опади випадають нерівномірно, то одна частина пасовища може бути вкрита густою со­ковитою травою, тоді як інша частина не зможе прогодувати Х/2 тва­рин. У наступному році дощ може пройти деінде. Тож будь-якого року в одного зі скотарів може не бути прибутку, а інший заробить багато. Якщо родючість пасовища неоднорідна і різко змінюється із року в рік, то розподіл спільного пасовища може збіднити обох скотарів і приз­вести до перевипасання в тих місцях, де корми тимчасово погані. Звіс­но, скотар, який має надлишкові корми одного року, може продавати їх іншому. Крім того, у них є можливість створити систему страхуван­ня, щоб розподілити ризики в умовах невизначеності. Однак витрати на впроваджений нового ринку або нової системи страхування будуть значні і не потрібні доти, доки скотарі розподіляють корми та ризики через спільне використання великих пасовищних угідь.

Важко точно визначити, що саме аналітики мають на увазі, коли за­значають необхідність розвитку приватних прав на деякі спільні ре­сурси. Очевидно, що, коли йдеться про землю, вони мають на увазі поділ землі на окремі ділянки з окремими правами володіння, користу­вання та розпорядження ними на власний розсуд індивідуального власника (за умови дотримання загальнообов'язкових юридичних норм щодо правил використання та відчуження землі). У випадку ж нестаціонарних ресурсів, таких як водні запаси та рибальські угіддя, що мається на увазі під впровадженням приватних прав — не зрозумі­ло. За словами Коліна Кларка (Colin Clark), «„трагедія спільного" особ­ливо яскраво проявляється стосовно морських рибних ресурсів, де про впровадження індивідуальних прав власності практично не може бути й мови» (1980, с. 117). Що ж до нестаціонарних ресурсів, то різні права на них можна встановити наданням окремим особам прав на вико­ристання певних видів устаткування, ресурсів у певний час і в певному місці або на отримання певної кількості юнітів ресурсу (якщо їх можна підрахувати). Але навіть якщо окремі права уніфіковано, визначено кількісно і їх можна відчужувати, то ресурсна система, як і раніше, пе­ребуває радше у спільному володінні, ніж в індивідуальному¹². Знову ж таки, щодо рибальства Кларк стверджує, що «загальне володіння є фундаментальним фактом, який стосується майже кожного режиму управління рибальським ресурсом» (1980, с. 117).

«Єдиний» шлях?

Аналітики, стикаючись з емпіричною ситуацією зі структурою, що вважається дилемою спільного, часто закликають до рішення за допомогою зовнішнього чинника: «єдиний шлях» для розв'язання дилеми спільного — це робити X. В основі таких тверджень лежить віра, що саме X є необхідним і достатнім для вирішення цієї дилеми. Але зміст X навряд чи може бути дуже різноманітним. Одні аналітики вважають, що центральна влада повинна взяти на себе відповідаль­ність і впровадити унітарні рішення для конкретного ресурсу. Інші припускають, що центральна влада повинна розподілити ресурс і доз­волити людям діяти на власний розсуд у рамках чітко визначених норм щодо прав'власності. І ті, і ті — прихильники централізації та прива­тизації — дотримуються основного принципу, згідно з яким інститу- ційні зміни мають прийти ззовні і бути нав'язаними зацікавленим особам. І хоча всі вони поділяють віру в необхідність і ефективність «держави» для зміни інституцій заради підвищення ефективності, бажані інституційні зміни виявляються на практиці діаметрально протилежними.

Якщо одна рекомендація правильна, то інша, відповідно, ні, бо ж суперечливі позиції не можуть бути правильними одночасно. Я не спе­речаюся із жодною з них. Як на мене, обидві надто радикальні у своїх твердженнях. Я вважаю, що не може бути одного рішення для однієї проблеми, а натомість є чимало способів вирішити багато різних проб­лем. Замість тверджень, що оптимальні інституційні рішення може розробити і впровадити зовнішня влада, я стверджую, що правильне впровадження інституцій — це важкий, тривалий процес, який прово­кує конфлікти. Це процес, який потребує достовірних відомостей про час і місце, а також широкого спектру прийнятих суспільною культу­рою правил. На практиці нові інституційні механізми не працюють так, як у абстрактних моделях, окрім випадків, коли моделі детально визначені й емпірично діючі, а учасники розуміють, як зробити так, щоб нові правила працювали.

Замість тверджень, що індивідуальні користувачі CP неминуче по­трапляють у пастку, з якої не можуть вибратися, я стверджую, що здат­ність індивідуумів виплутуватися з різних дилем різна в різних ситуа­ціях. Приклади, які ми обговоримо в цій книзі, ілюструють як успішні, так і невдалі спроби уникнути трагічних результатів. Замість презумп­ції безпорадності людей я хочу дізнатися більше про «польовий» дос­від окремих осіб. Чому зусилля одних з вирішення проблем спільного провалилися, а інші досягли успіху? Що ми можемо почерпнути з дос­віду, який допоможе стимулювати розробку і використання кращої теорії колективних дій — такої, що визначає ключові змінні, які по­силюють або послаблюють здатність окремих осіб розв'язувати проб­леми?

Інституції рідко бувають лише приватними або лише державни­ми — «ринок» або «держава». Багато успішних інституцій CP є стро­катими сумішами «приватноподібних» та «державноподібних» ін­ституцій, заперечуючи класифікацію стерильної дихотомії.

Під «успішними» я*маю на увазі інституції, які дозволяють індиві­дуумам досягати продуктивних результатів у ситуаціях, коли завжди є спокуса для «безбілетництва» й ухиляння. Конкурентний ринок — втілення приватних інституцій — сам по собі суспільне благо. Якщо на ринку є конкуренція, то окремі особи можуть вільно увійти і вийти з нього незалежно від того, чи роблять вони свій внесок у підтримку ринку. Жоден ринок не може довго існувати без основних суспільних інституцій для його підтримки. На практиці суспільні та приватні ін­ституції не існують в ізольованих світах, а часто бувають змішаними і залежать одна від одної.

Альтернативне рішення

А зараз, щоб відкрити обговорення інституціональних можливос­тей вирішення дилем спільного, я хочу презентувати п’яту гру, в якій скотарі самі укладають обов'язкові для виконання угоди, в яких беруть на себе зобов'язання дотримуватися стратегії «співпраці», яку вони самі і розробили. Щоб подати цю домовленість у рамках «неспівпра- цюючої» гри, до структури потрібно залучити додаткові можливості. У рамках теорії «неспівпрацюючих» ігор обов'язковий контракт ін­терпретується як неухильно забезпечуваний зовнішнім чинником — так само, як ми раніше визначали санкції, які накладає центральний орган.

Найпростіший спосіб продемонструвати це — додати один пара­метр для виграшу, а також стратегію до стратегічного набору обох ско­тарів¹³. Цим параметром буде вартість дотримання угоди; вона позна­чатиметься як е. Скотарі у Грі 5, перш ніж виводити тварин на пасовище, повинні провести переговори, щоб обговорити різні страте­гії розподілу потенціалу пасовища і витрати на забезпечення їхньої угоди. Контракт стає чинним лише за обопільною згодою скотарів. Будь-яка пропозиція одного скотаря, якщо вона не пов'язана з рівним розподілом потенціалу пасовища та з витратами на забезпечення ви­конання угоди, може бути ветована іншим. Отже, єдиною можливою угодою — і рівновагою в результаті гри — для обох скотарів є справед­ливий розподіл потенційної прибутковості пасовища і витрат на забез­печення виконання угоди доти, доки частка кожного скотаря у вико­нанні угоди становить менше 10⁽¹⁴⁾.

Окрім того, у Грі 5 гравці завжди можуть гарантувати: найгірше, що вони спроможні зробити, — це обрати «хибну» стратегію і, відпо-

відно, отримають тоді результат, як у Грі 1. Вони не залежать від точ­ності інформації, отриманої далекими офіційними інституціями щодо їхніх стратегій. Якщо перший гравець запропонує договір на основі не­повної або упередженої інформації, інший може не погодитися. Вони укладають свій власний договір і вимагають примусового виконання лише тих умов, на які самі погодилися. Якщо ж примусове виконання буде занадто дорогим [будь-яке число, яке дорівнює або більше за ∏_i(C, C)-∏_ι(X, X), Z=I, 2], то на такий договір не погодиться жоден гравець.

Розв'язання дилеми спільного через інструментарій, запропонова­ний у Грі 5, — не єдине рішення цієї дилеми. Це лише один зі способів. Але цей шлях майже повністю ігнорується як у політично-аналітичній літературі, так й у формально-теоретичній. Міркування в цьому на­прямку породжує численні питання. По-перше, чи можна передбачити варіант, коли пастухи наймають приватного агента для примусового

виконання договору? Це не так надумано, як може здатися на перший погляд. Довгострокові ділові стосунки мають структуру «дилеми в’язня»¹⁵. Бізнесмени не поспішають приймати обіцянки щодо май­бутньої діяльності, а надають перевагу контрактам, які передбачають примусове виконання, особливо на початку нових ділових відносин. Однак для зниження витрат на примусове виконання часто вдаються до приватного арбітражу, а не загальних судів¹⁶. З такими проблемами, зокрема, стикаються всі професійні спортивні ліги, адже у професій­ній грі завжди є спокуса зіграти нечесно та порушити правила. Інци­денти справді трапляються, а правила порушують навіть ті гравці, які збиралися їх дотримуватися. Спортивні ліги зазвичай використовують приватний моніторинг, щоб шляхом примусу забезпечити дотримання правил¹⁷.

Тільки-но ми допустили можливість, що приватна особа візьме на себе роль зовнішнього примусового виконавця, то природа «рішення» в Грі 5 відкриває ширший набір альтернативних застосувань для диле­ми спільного. Гра з самофінансуванням примусового виконання дого­ворів дозволяє учасникам здійснювати ширший, ніж у Грі 2 або 3, кон­троль над тим, кому дозволено випасати худобу і які обмеження встановлені на чисельність тварин. Якщо сторони використовують приватний арбітраж, вони не дають арбітру нав'язати собі умови дого­вору. Арбітр просто допомагає сторонам вирішувати спори, що вини­кають у межах правил, погоджених сторонами. Тому арбітраж, суди та інші механізми для забезпечення примусового виконання договорів і врегулювання спорів дозволяють окремим особам розпочати довго­строкові стосунки, які вони по-іншому не могли б підтримувати¹⁸. Йде­мо далі. Якщо вважати Гру 5 рішенням, то це вже маленький крок до розуміння можливості найму кількох арбітрів, які забезпечать приму­сове виконання договорів за різну ціну на різних стадіях переговорів. Головною метою є досягнення згоди щодо арбітра, який працюватиме за найменшу платню е.

Ключова різниця між Грою 5 та Іграми 2 і 3 в тому, що учасники Гри 5 самі розробляють договори відповідно до наявної у них інформа­ції. Скотарі, які з року в рік використовують одне й те саме пасовище, мають детальну й точну інформацію про його продуктивність. Вони спостерігають за поведінкою інших пастухів і заінтересовані пові­домляти про порушення договірних зобов'язань. Арбітрам навіть не потрібно наглядати за діяльністю сторін договору. Тих, хто уклав конт­ракт, змушують контролювати одне одного і доповідати про пору­шення договору власні інтереси, тоді як регулюючий орган завжди повинен наймати власних спостерігачів, тому і стикається з пробле­мою, як забезпечити виконання ними своєї роботи.

Прихильники «рішення Левіафана» припускають, що такі устано­ви мають точну інформацію і можуть змінити мотивацію, створюючи щось на кшталт Гри 2. Центральній владі складно мати достатньо ак­туальної інформації, щоб адекватно оцінювати і продуктивність спіль­ного ресурсу, і розмір штрафів для спонукання до правильної поведін­ки. Я вважаю, що ситуації, подібні до Гри 3, в яких неповнота інформації веде до помилок з покаранням, зустрічаються частіше, ніж про це пи­шуть у політичній літературі. Особливо гострою потреба в зовнішньо­му моніторингу та органах примусу стає тоді, коли примусово вико­нується рішення зовнішнього агента, який накладає на учасників надлишкові витрати.

Та є ще одна проблема, яку слід розглянути. Аналітики і державні чиновники можуть помилково віднести ігри, в яких органи примусово­го виконання договорів діють за взаємною згодою, до таких, в яких не­має жодних угод про співпрацю і дотримання умов договорів. Іншими словами, деякі приклади Гри 5 можна помилково прийняти за Гру 1⁽¹⁹⁾. Ці ситуації можуть витлумачити як «неофіційні», з презумпцією їхньої незаконності, що призводить до фундаментальних припущень про природу урядів як зовнішніх агентів, які керують спільнотами.

Як стане видно з наступних обговорень емпіричних випадків, ко­ристувачі CP розробили дуже різноманітний набір угод, які втілюють через багато механізмів. Деякі з цих механізмів — зовнішні урядові органи. Інші передбачають залучення користувачів для моніторингу та примусового виконання договорів. Ще в інших моніторингом займа­ються самі користувачі. Коли механізмами примусового виконання договорів стають не зовнішні урядові агентства, деякі аналітики при­пускають, що органів примусового виконання немає взагалі. Ось чому Гра 5 помилково приймається за Гру 1.

Самофінансована гра з варіантом примусового виконання дого­ворів — аж ніяк не панацея. Такі інституційні механізми мають багато недоліків. Скотарі можуть переоцінити чи недооцінити продуктив­ність пасовища. їхня власна система моніторингу може не спрацюва­ти. Зовнішній орган примусового виконання договорів не зможе за­безпечити виконання постфактум, раніше пообіцявши це зробити. У «польових» умовах, так само як і в ідеалізованій системі Левіафана чи приватно-правових інституціях, може виникнути безліч проблем.

Структура інституційних механізмів, які трапляються в «польо­вих» умовах, звісно, набагато складніша за структуру простих ігор, на­ведених тут. За допомогою цих прикладів я старалася відобразити різні способи осмислення механізмів, які можна використати, щоб звільни­тися від дилеми спільного. І способи ці відрізняються від тих, які зуст­річаємо зазвичай у політичній літературі. Аби кинути виклик сталому набору ментальних штампів, потрібні лише прості механізми, що ілю­струють альтернативи для переважно домінуючих рішень.

Емпірична альтернатива

Гра 5 ілюструє теоретичну альтернативу централізації та привати­зації як способам вирішення проблем CP. Стисло розглянемо рішення, розроблені учасниками «в полі» (Аланія, Туреччина), які не можна охарактеризувати ні як централізоване регулювання, ні як приватиза­цію. Прибережне рибальство в Аланії, описане Фікретом Беркесом (Berkes, 1986b), — відносно невеликий бізнес. Більшість із приблизно 100 місцевих рибалок ловить рибу з дво-тримісних човнів різними ти­пами сіток. Половина рибалок є членами місцевого кооперативу. Бер­кее пише, що початок 1970-х років був «чорною смугою» для Аланії. Економічній життєздатності рибного промислу загрожувало два фак­тори. По-перше, необмежене використання рибних запасів призвело до ворожості, а часом і насильницьких конфліктів між користувачами. По-друге, конкуренція серед рибалок за кращі місця вилову збільшила виробничі витрати, а також ступінь невизначеності щодо потенційно­го улову кожного човна.

На початку 1970-х років члени місцевого кооперативу почали експериментувати з оригінальною системою виділення риболовних місць для місцевих рибалок. Через більше ніж десятиліття спроб і по­милок з'явилися такі правила, що діють серед прибережних рибалок Аланії:

»

• Кожного вересня складається список усіх ліцензованих рибалок Аланії, незалежно від членства в кооперативі.

• Перераховуються всі потенційні місця лову в межах району, який за­звичай використовують рибалки Аланії. Ці ділянки розплановано так, щоб встановлені сітки не блокували хід риби на сусідні місця.

• Зазначений розподіл місць діє з вересня по травень.

• У вересні рибалки розподіляють між собою зазначені місця лову же­ребкуванням.

• 3 вересня по січень кожен рибалка щодня переміщується на схід, на наступне місце. З січня рибалки переміщуються у зворотному напрям­ку — на захід. Це дає їм рівні можливості для лову риби, яка з вересня по січень мігрує у цьому районі зі сходу на захід, а з січня по травень — у зворотному напрямку.

(Berkes_l 1986b, р. 73-74)

Ефективність системи полягає в тому, що відстань між рибалками під час промислу досить велика, що оптимізує продуктивний потенціал кожного місця лову. Також усі рибальські судна мають рівні шанси на лов у найкращих місцях. На пошук або боротьбу за нього не витрача­ються ресурси²⁰. Явно немає ознак надмірності.

Список місць для лову схвалюється кожним рибалкою і віддається на зберігання меру та місцевим жандармам бдин раз на рік, під час проведення лотереї. Моніторинг і забезпечення функціонування сис­теми здійснюється самими рибалками як побіцний стимул створеної системи ротації. У день, коли рибалка має ловити на одному з найкра­щих місць, він напевно скористається цією можливістю (якщо не зава­дить раптова проблема з обладнанням). Інші рибалки, відповідно, очі­кують, що він неодмінно ловитиме на цьому місці. Отже, спроба обдурити систему, виловлюючи рибу на гарному місці в день, коли треба ловити на гіршому, навряд чи залишиться непоміченою. Цей об­ман відстежать самі рибалки, які мають право ловити на кращих міс­цях і готові захищати свої права навіть силою, якщо доведеться. І їхні права підтримають усі інші, бо ніхто не хоче, щоб узурпували їхні власні права тоді, коли настане їхня черга ловити на кращому місці. Нечисленні порушення, які таки трапляються, рибалки легко залаго­джують у місцевій кав'ярні (Berkes_f 1986b_f р. 74).

Хоча це не система приватної власності, права на використання риболовних місць і обов'язки поважати ці права чітко визначено. Це і не централізована система, та національне законодавство надало та­ким кооперативам повноваження встановлювати «місцеві механізми», і керівництво кооперативу використовує ці повноваження для легі- тимізації своєї ролі у розробці дієвого набору правил. Те, що місцеві чиновники визнають щорічно підписану угоду, також підвищує легі- тимність. Фактичний контроль і забезпечення дотримання правил, од­нак, залишається за рибалками.

Центральна влада не змогла б створити такий звід правил без при­значення штатних співробітників для тривалої роботи в цьому районі. Місця для ловлі різної економічної вартості зазвичай пов'язані з при­бережним рибальством (Kpicmi_f 1982; Форман, 1967), але їх майже не­можливо нанести на мапу, не маючи досвіду лову. Позначення такого набору місць для риболовлі, на яких лов з одного човна не призведе до скорочення міграції риби в інших місцях, було б нелегким завданням, якби не великий обсяг поточної актуальної інформації, наданої рибал­ками, та їхня готовність експериментувати з різними мапами і систе­мами протягом десяти років. Аланія є прикладом системи самокерова- ної спільної власності, в якій правила розробляють і змінюють самі учасники. Вони також контролюють і забезпечують їх дотримання.

Прибережне рибальство Аланії — це тільки один емпіричний при­клад з багатьох інституційних механізмів, які розробляють, змінюють, контролюють і втілюють користувачі поновлюваних CP для обмежен­ня індивідуальної поведінки, яка в протилежному разі може призвести до зменшення продуктивності ресурсу. Крім цього прикладу (його ми дослідимо в розділах 3, 4 і 5), добре задокументовано продуктивні інс- титуційні механізми керування CP для багатьох систем зрошення, ке­рованих фермерами, громадських лісів, прибережних рибальських угідь, пасовищ та угідь для полювання²¹.

Гра 5 і емпіричні приклади успішного керування CP надають тео­ретичні й емпіричні альтернативи твердженню, що проблем, які вини­кають під час використання ресурсу кількома особами, уникнути не можна. Головним у моїх аргументах є те, що деякі люди вирвалися з пастки дилеми спільного, тоді як інші і далі перебувають в її полоні, не­милосердно знищуючи свої ресурси²².1 я питаю, чим відрізняються ті, хто розірвав пута цієї дилеми, від тих, хто не спромігся цього зробити. Відмінності можуть бути пов’язані з внутрішніми факторами певної групи. Може, учасники просто не мають можливостей спілкуватися один з одним, і немає способу зміцнити довіру між ними; може, вони ще не розуміють, що у них спільне майбутнє. Окрім того, впливові люди, які виграють від ситуації, що склалася, тоді як інші програють, — можуть блокувати зусилля, які докладають менш впливові люди для зміни правил гри. Щоб вирватися з порочної логіки їхнього становища, такі групи можуть потребувати зовнішньої допомоги в певній формі.

Відмінності між тими, хто виплутався з дилеми спільного і хто ні, також можуть полягати у зовнішніх факторах. Деякі учасники не ма­ють права самостійно змінювати свої організаційні структури; зов­нішня влада, яка байдужа до вад дилеми спільного або навіть нажи­вається на них, позбавляє їх можливості внести конструктивні зміни. Окрім того, зовнішні зміни можуть бути занадто швидкими й у групи не залишиться часу, щоб створити внутрішні структури, аби уникнути неоптимальних результатів. Деякі групи страждають від хибної систе­ми стимулювання, впровадженої політикою органів центральної вла­ди. На питання, чому певні люди не досягають колективних вигід для себе, тоді як іншим це вдається, одразу спадає на думку багато відпові­дей. Та поки аналітики припускають, що люди не можуть змінити ситу­ацію самотужки, вони, звісно, не ставлять питання, які внутрішні чи зовнішні змінні можуть посилювати або перешкоджати намаганням громад творчо і конструктивно вирішувати такі проблеми, як трагедія спільного.

Стратегічні поради як метафори

Стратегічні аналітики, які рекомендують один-єдиний рецепт ви­рішення проблем спільного, приділяють мало уваги тому, як різні ін- ституційні механізми працюють на практиці. Центристи вважають, що уніфікована влада буде працювати «в полі» саме так, як вони запланували в підручниках, — визначаючи найефективніші стратегії щодо ресурсів, обрані на основі достовірних наукових теорій і адекват­ної інформації. Передбачається також, що така політика втілюва­тиметься без помилок. Моніторинг і покарання розглядаються як не- проблематичні, рутинні питання.

Ті, хто виступає за приватизацію, припускають, що найефективні­шим способом використання CP буде розподіл прав на доступ і керу­вання такими ресурсами. Систематичні емпіричні дослідження пока­зали, що приватні фірми, які займаються електрикою, транспортом, медичними послугами, як правило, більш ефективні, ніж аналогічні державні фірми (огляд відповідної літератури див. у de Alessi, 1980). Але порівняльна галузева ефективність приватних і державних форм власності, особливо якщо певних потенційних вигодонабувачів не можна виключити, — це вже зовсім інше питання. Мова йде про типи установ, що будуть найефективнішими для управління та керування різними CP, для яких хоча б деякі потенційні вигодонабувачі не мо­жуть бути виключені. Приватизація CP не обов’язково матиме такі самі позитивні результати, як приватизація авіакомпанії. Окрім того, приватизація може взагалі не означати «розподілу». Вона може також означати визнання ексклюзивного права на «врожай» з системи ре­сурсу за однією людиною або фірмою.

Багато стратегічних рекомендацій самі по собі є лише метафорами. І «централізатори», і «приватизатори» часто обстоюють спрощені, іде­алізовані інституції — як це не парадоксально, майже «безінституцій- ні» інституції. Твердження, що потрібно централізоване регулювання, не говорить нічого про те, як саме має бути структуровано централь­ний орган, які його повноваження, які обмеження цих повноважень потрібно зберегти, як він отримуватиме інформацію або як мають від­бирати його агентів і як вони будуть мотивуватися до роботи, якими будуть моніторинг, система нагород або санкцій. Твердження про не­обхідність встановлення права приватної власності не говорить нічого про те, яку сукупність прав має бути визначено, як будуть визначатися різні характеристики товарів, хто платитиме за усунення невласників від доступу, як будуть вирішуватися конфлікти з приводу прав чи як буде вирішено решту інтересів правовласників у системі ресурсів.

Ретельно вивчаючи систематичні дослідження учених, пов’язані з «новим інституціоналізмом», можемо засвоїти важливий урок: значу­щими є саме «інституційні деталі»²³. Чи можлива рівновага і чи дасть вона поліпшення для заінтересованих осіб (або інших осіб, які зале­жать від них), буде залежати від структури інституцій. Загалом усі ор­ганізаційні механізми можна уявити як розгорнуту гру. Отже, певні варіанти, порядок їх реалізації, інформація, а також відповідні заохо­чення і покарання можуть змінити досягнуті результати, залежно від комбінацій. Окрім того, конкретна структура фізичного середовища також буде істотно впливати на структуру гри та її результати. Таким чином, звід правил, що використовуються в одному фізичному середо­вищі, може призвести до істотно інших наслідків, якщо застосовувати його в інших фізичних середовищах.

Стратегії, засновані на метафорах, можуть бути шкідливими

Якщо за основу для стратегічних порад брати метафори, то це може привести до результатів, істотно відмінних від прогнозованих. Націо­налізація лісів у країнах «третього світу», наприклад, обстоювалася на підставі того, що місцеві жителі нібито не можуть управляти лісами, зберігаючи їхню продуктивність і цінність як засобу зменшення ерозії ґрунтів. У країнах, де невеликі села з покоління в покоління володіють місцевими громадськими лісами, націоналізація означає експропріа­цію. У таких населених пунктах жителі давно встановили суттєві обме­ження щодо способів і кількості збору лісової продукції. У деяких з цих країн центральна влада розробляє правила використання лісів, але вона не здатна найняти достатню кількість лісників, щоб забезпечити дотримання цих правил. Та й ті лісники, що працюють, отримують на­стільки низьку зарплатню, що хабарі для них — поширений вид до­даткового доходу. Внаслідок цього націоналізація створює ресурси з відкритим доступом там, де раніше існували ресурси у спільній влас­ності, Катастрофічні наслідки націоналізації лісів, які раніше були ко­мунальними, добре задокументовані в Таїланді (Feeny, 1988а), Нігерії (Thomson, 1977; Thomson, Feenyand Oakerson, 1986), Непалі (Arnold and Campbell, 1986; Messerschmidt, 1986) та Індії (Gadgil and Iyer, 1989). Такі самі проблеми виникають і в прибережноїйу рибальстві, якщо націо­нальна влада встановлює свою виключну юрисдикцію над усіма при­бережними водами (Cordell and McKean_f 1986; W. Cruz_f 1986; Dasgupta_f 1982; Panayoutou_f 1982; Pinkerton_f 1989а).