ВИКЛИК

Перед політичними науковцями стоїть важливе завдання, і полягає воно в розробці теорії організації людського суспільства на основі ре­алістичної оцінки людських можливостей і обмежень у ситуаціях, які апріорі пов'язані з деякими або й усіма аспектами трагедії спільного.

Однак, як виявилося, можна потрапити в пастку свого ж інтелекту­ального павутиння. Коли на розвиток доволі сильної та елегантної теорії витрачено багато років, аналітик, звісно ж, хоче застосувати цей інструмент у максимальній кількості ситуацій. Потужність теорії про­порційна до різноманітності ситуацій, які вона може пояснити. Та всі теорії мають обмеження, а теоретичні моделі мають ще більше обме­жень, оскільки багато параметрів у них мусять бути фіксованими, а не змінними. Якщо плутати модель — наприклад, бездоганно конкурент­ний ринок — з теорією, яку вона представляє, це ще більше обмежує можливості інших застосувань.

Наукове знання — це не тільки розуміння різноманітності ситуа­цій, до яких підходить теорія або її моделі, але й розуміння їх обмеже­ності. Переконання, що всі фізичні структури можна описати набором досконалих форм — кола, квадрати і трикутники — обмежувало роз­виток астрономії, доки Йоганн Кеплер не розірвав пута класичної дум­ки і не виявив, що орбіта Марса — еліптична.

Чого не вистачає в наборі інструментарію політичного аналітика (і в безлічі сприйнятих, добре розвинених теорій організації людсько­го суспільства), то це адекватно сконструйованої теорії колективних дій, у рамках якої група принципалів (тих, хто видає повноваження, антонім до agent. — Прим, пер.) може власними зусиллями добровіль­но зорганізуватися. А прикладів самоорганізації достатньо. Такими очевидними прикладами є більшість юридичних фірм: група юристів об’єднує свої активи для купівлі бібліотек і оплати за спільну дослідни­цьку та секретарську допомогу. Вони розробляють власні внутрішні механізми управління та формули розподілу витрат і прибутків між партнерами. Такими прикладами є більшість кооперативів. Випадки самоорганізованих і саморегульованих СР, які ми розглядатимемо в розділі 3, також є показовими. Але поки не буде повністю розробле­не і сприйняте теоретичне, основане на людському виборі пояснення для самоорганізованих і саморегульованих підприємств, головні по­літичні рішення, як і раніше, прийматимуться з презумпцією того, що люди не можуть організуватися самі і завжди потребуватимуть зовнішньої влади.

Окрім того, на всі організаційні механізми впливають стреси, слаб­кості й невдачі. Без адекватної теорії самоорганізації колективних дій ніхто не спроможний ані передбачити, ані пояснити, коли саме люди не зможуть самостійно вирішити проблему спільного шляхом самоор­ганізації; чи можливо буде з'ясувати, які з численних стратегій втру­чання можуть бути ефективними в наданні допомоги у розв’язанні конкретних проблем. Як уже йшлося раніше, є велика різниця між презумпцією необхідності регулюючого органу і презумпцією необ­хідності надійної судової системи для моніторингу та забезпечення примусового виконання самостійно укладених договорів. Якщо теорії, які використовуються у політичній науці, не включають у себе можли­вості самоорганізованих колективних дій, то не визнаватиметься і зна­чення судової системи, яку можуть використати самоорганізовані групи для моніторингу та забезпечення примусового виконання укла­дених договорів²⁴.

Я сподіваюся, що ця книга стане внеском у розвиток емпірично підтвердженої теорії форм самоорганізації та самоврядування колек­тивних дій. У ній я намагаюся поєднати стратегію, яку використовують багато вчених — прихильників «нового інституціоналізму», та страте­гію, яку застосовують біологи в емпіричних дослідженнях для кращого теоретичного розуміння біологічного світу.

Як інституціоналіст, який вивчає емпіричні явища, я припускаю, що люди намагаються вирішити проблеми настільки ефективно, на­скільки можуть. Це припущення дисциплінує мене. Замість того, щоб припускати, що одні люди некомпетентні, злі або ірраціональні, а інші — всезнайки, я вважаю, що люди мають дуже схожі обмежені можливості розібратися у структурі складних умов. Це мій обов'язок як ученого — з'ясувати, які проблеми люди намагаються вирішити і які фактори допомагають або заважають їм у цьому. Коли проблеми, які я бачу, пов'язані з браком передбачуваності, інформації та довіри, а також з високим рівнем складності й транзакційними труднощами, то у своїх намаганнях пояснити ці проблеми я повинна брати до уваги ці чинники, а не відкидати геть.

Біологи також стикаються з проблемою вивчення складних про­цесів, які вони погано розуміють. їхня наукова стратегія часто включає в себе емпіричні спостереження за найпростішими організмами, у яких процеси відбуваються в прозорій чи навіть гіпертрофованій формі. Такі організми вони обирають не тому, що ті є представниками всіх організмів, — просто з ними окремі процеси можна вивчити ефек­тивніше, ніж з іншими.

Мій «організм» — це певні людські ситуації. Я назвала їх «ситуація­ми спільних ресурсів (CP)»і точно визначаю цей та інші ключові термі­ни в розділі 2. У цій книзі я не охоплюю усі можливі ситуації CP у рам­ках визначеного терміна. Я повністю фокусуюсь на невеликих CP у межах однієї країни; число осіб, які економічно суттєво залежать від CP, коливається від 50 до 15 000. Такими CP перш за все є зони при­бережного рибальства, невеликі за площею пасовища, підземні водні басейни, системи зрошення і громадські ліси. Оскільки все це — порів­няно невеликі за масштабами ситуації, їх можна серйозно дослідити з усіма їхніми складнощами та визначити основні подібності і процеси. Учасники ситуації економічно суттєво залежать від таких CP, тож вони серйозно мотивовані на вирішення спільних проблем щодо підвищен­ня продуктивності своїх CP. Зусилля до самоорганізації в таких ситуа­ціях можуть бути дещо перебільшеними, але саме тому я і хочу вивчати цей процес у цих умовах. Окрім того, якщо самоорганізація не вдаєть­ся, я знаю, що це сталося не тому, що можливі колективні вигоди для учасників були неважливі.

Є обмеження на типи CP, які тут досліджуватимуться:

1) швидше відновлювані ресурси, ніж невідновлювані;

2) ситуації, коли існує істотний дефіцит, а це навпаки;

3) ситуації, в яких користувачі можуть завдати істотної шкоди один одному, а не ситуації, в яких вони можуть завдати суттєву зовнішню шкоду іншим.

Отже, виключаються всі асиметричні проблеми забруднення, як і будь-які ситуації, в яких група може сформувати картель і контролю­вати частину ринку, достатню для впливу на ринкову ціну.

В емпіричних дослідженнях я презентую підсумок важливих при­кладів CP, які допомогли моєму розумінню процесів самоорганізації та самоврядування. Ці приклади в жодному разі не є «випадковою» ви­біркою. Це ті приклади, які надають чітку інформацію щодо:

1) довгострокового успішного управління CP;

2) трансформації існуючих інституційних механізмів;

3) CP, що не зуміли подолати свої проблеми.

Тому ці випадки можна розглядати як набір найважливіших «сиро­винних» матеріалів, з якими я працювала, намагаючись зрозуміти, як саме люди організовуються і керують собою для отримання спільної вигоди в ситуаціях, коли є неабияка спокуса для «безбілетництва» та порушення зобов’язань.

Досліджуючи й аналізуючи ці приклади, я спробувала розробити обґрунтовані гіпотези про те, чому декому вдається організуватися та керувати CP, а декому — ні. Я намагалася ідентифікувати основні прин­ципи побудови інституцій, які використовують ті, хто успішно керує своїми CP уже тривалий час, і як вони стимулюють учасників продов­жувати інвестувати час і зусилля в управління та керування їхніми CP. Я порівнюю інституції, які використовуються в успішних і невдалих випадках, і прагну визначити внутрішні й зовнішні фактори, що мо­жуть ускладнити або розширити можливості людей, які використову­ють та управляють CP.

Сподіваюся, що ці гіпотези стануть внеском у розвиток емпірично підтвердженої теорії самоорганізації та самоврядування бодай сто­совно однієї чітко визначеної групи проблемних ситуацій. Ця група ситуацій включає в себе суттєву частку поновлюваних ресурсів, які інтенсивно використовуються людьми в різних частинах світу. На­приклад, за оцінками, понад половину риби, яка споживається що­річно, 90 % рибалок у світі здобувають саме на невеликих прибереж­них рибальських угіддях, включених у рамки цього дослідження (Panayoutou_f 1982_f р. 49). Окрім того, мій вибір середовища CP для ін­тенсивного дослідження ґрунтувався на переконанні, що я спроможна дізнатися про самоорганізацію та самоврядування, які можуть стосу­ватися ширшого набору середовищ.

З огляду на схожість між багатьма проблемами CP і проблемами, що стосуються невеликого колективного майна, висновки цієї книги мають сприяти розумінню факторів, які можуть посилювати або змен­шувати можливості окремих осіб щодо організації колективних дій для управління спільним майном. Усі такі зусилля чи то зовнішньої влади, чи то підприємця, чи групи принципалів, які бажають отримати спіль­ну вигоду, пов’язані із загальним набором проблем. Вони змушені мати справу із «зайцями», вирішувати проблеми зобов’язань, впроваджува­ти нові інституції та моніторити дотримання правил. Дослідження, яке присвячено тому, як уникнути «безбілетництва», досягнути високого рівня виконуваності зобов'язань, запровадити нові інституції, органі­зувати моніторинг дотримання правил в умовах CP, має також сприяти розумінню того, як люди беруться за ці найважливіші проблеми і в ін­ших умовах.

А тепер — стисло про структуру книги. У розділі 2 я даю визначен­ня того, що маю на увазі під ситуацією CP та під індивідуальним вибо­ром у ситуації CP. Далі я розглядаю ряд найважливіших питань, на які має дати відповідь будь-яка теорія колективних дій. Наприкінці цього розділу я розглядаю два припущення, на яких побудовано мою поперед­ню роботу, та дискутую стосовно альтернатив, на яких ґрунтується мій аналіз. В емпіричній частині цієї книги, а це розділи 3, 4 і 5, я вивчаю конкретні випадки довгострокового існування успішних інституцій CP, походження і розвиток інституцій CP, невдачі й слабкі місця CP. Наприкінці кожного розділу я підсумовую, що саме можна почерпну­ти з прикладів цього розділу і що сприятиме розвитку кращої теорії самоорганізації, пов'язаної з середовищами CP. У розділі 6 я підсумо­вую та зводжу воєдино всі теоретичні міркування, що містяться напри­кінці розділів 3, 4, 5, і використовую всі ці гіпотези для розробки ін­ституцій самоорганізації та самоврядування.