СИТУАЦІЯ CP

CP і ресурсні юніти

Термін «спільний ресурс» використовується для визначення при­родної або штучної ресурсної системи, яка достатньо велика, щоб зро­бити дорогим (але не неможливим) усунення потенційних вигодонабу- вачів від отримання вигод від її використання.

Ресурсні системи краще розглядати як запас змінних, які здатні за сприятливих умов продукувати максимальну кількість змінних потоку без шкоди для запасу або власне ресурсної системи[*]. Прикладами ре­сурсних систем є зони риболовлі, підземні водні басейни, пасовища, іригаційні канали, мости, парковки, комп'ютерні системи, струмки, озера, океани й інші водойми. Ресурсні юніти — це те, що окремі особи присвоюють від ресурсної системи чи використовують у ній. Ресурс­ні юніти вимірюються тоннами риби, яка виловлюється на відповід­ній території лову, акро-футами або кубічними метрами води, яка виводиться з підземних басейнів або іригаційних каналів, тоннами кормової маси, яка споживається тваринами на пасовищах, кількістю переходів на рік через мости, заповнюваністю паркувальних місць, потужністю центральних процесорів для користувачів комп'ютерної системи, кількістю біологічних відходів, що поглинаються протягом року струмком чи іншим водним ресурсом. Різниця між ресурсом як запасом і споживанням «урожаю» як потоком — особливо корисна у зв'язку з поновлюваними ресурсами, де можна визначати рівень відновлюваності. Поки середній темп вилучення продукції не переви­щує середні темпи відновлюваності, поновлюваний ресурс існуватиме довго¹.

Доступ до CP може бути обмежений: установлюватися лише для особи, фірми, декількох осіб чи групи осіб, які використовують ресурс­ну систему одночасно.

Аналіз обмежених поновлюваних ресурсів здійснюється з перс­пективи присвоювачів. Це йе єдина перспектива, яку можна вико­ристати для аналізу складних проблем CP. Якщо присвоювачі ресурс­них юнітів набувають значної ринкової впливовості, наприклад, шляхом створення картелю для контролю над цінами, то їхні стратегії починають впливати не лише на них, а й на інших. Цей аналіз стосуєть­ся ситуацій, в яких присвоювачі CP жодним чином не впливають на ринки товарів для кінцевого споживача, а їхні дії мають незначний вплив на середовище людей, які живуть за межами цих CP.

Термін, який я використовую для позначення тих, хто займається постачанням для CP, — «постачальники». Я застосовую термін «вироб­ник» для позначення тих, хто реально конструює, ремонтує або вжи­ває заходів, які забезпечують довгострокове існування самої ресурсної системи. Часто постачальники і виробники є одними і тими самими особами, але це не обов'язково (V. Ostrom, Tiebout and Warren, 1961). Національний уряд може стати «постачальником» зрошувальної сис­теми щодо організації її фінансування та проектування.

Ресурсна система може бути «поставлена» та/або «вироблена» спільно, кількома особами чи фірмами. Сам процес присвоєння ресур­сних юнітів із CP може здійснюватися кількома присвоювачами одно­часно або послідовно. Ресурсні юніти, однак, не є предметом спільного використання чи присвоєння. Риба, виловлена одним човном, не при­значена для когось іншого. Вода, яка зрошує поля одного фермера, не може зрошувати поля іншого. Отже, ресурсні юніти не використову­ються спільно — спільно використовується ресурсна система. Оскіль­ки від цієї ресурсної системи залежать декілька присвоювачів, то й удосконалення системи одночасно корисні для всіх присвоювачів. Усу­нути одного з присвоювачів ресурсної системи від зроблених у ній покращень коштує дорого (а в деяких випадках і взагалі неможливо). Всі присвоювачі отримують вигоду від підтримання в робочому стані зрошувального каналу, моста чи комп'ютерної системи незалежно від того, чи долучаються вони до цього підтримання.

Нездатність розрізняти від'ємність ресурсних юнітів та об’єд­наність ресурсної системи в минулому сприяли плутанині стосовно того, до якого майна слід відносити CP — публічного чи загального³. Майкл Тейлор так визначив різницю між CP і загальним майном:

Існує, зокрема, дуже важливий клас проблем колективних дій, які вини­кають у зв'язку з використанням ресурсів, до яких є вільний доступ — тобто тих ресурсів, якими безперешкодно може скористатися будь-хто. Ці ресурси не повийні бути публічним майном.

fM. Taylor_l 1987, р. Зр

Відносно високі витрати на фізичне усунення об'єднаних присво­ювачів від ресурсу або від внесених у ресурсну систему поліпшень є приблизно такими, як і витрати на усунення потенційних вигодона- бувачів від користування публічним майном.

Але користування прогнозом погоди однією людиною не робить цей прогноз недоступним для інших, так само як «споживання» нею громадської безпеки не призводить до зменшення загального рівня безпеки громади⁴. «Ефект скупчення» і «надмірне використання» — це хронічні проблеми CP, але вони нехарактерні для публічного майна. Від'ємність ресурсного юніта тягне за собою наближення до граничної кількості ресурсних юнітів, які продукуються CP. Коли CP є антропо­генною структурою, такою як міст, то наближення до граничної кіль­кості перетинів призведе до перевантаженості. Коли CP є біологічним ресурсом (таким як рибальські угіддя чи ліс), то наближення до гранич­ної кількості ресурсних юнітів може не лише призвести до коротко­строкового «ефекту скупчення», а й навіть зруйнувати продуктивний потенціал ресурсу. Навіть такий фізичний ресурс, як міст, можна зни­щити використанням більш інтенсивним, ніж це дозволено його тех­нічними характеристиками.

* Загальним майном є майно, яке за своєю природною суттю не може бути чиєюсь власністю, але може використовуватися кожним так, як користуються повітрям чи від­критим морем. Публічним майном є майно, яке перебуває в державній або муніципальній власності і за своєю суспільною суттю може використовуватися кожним так, як користу­ються територіальним та внутрішнім морями, судноплавними водоймами, публічними вулицями, площами чи парками. — Прим. пер.

Отже, судження, виведені з теорії публічного майна, засновані на атрибуті невід'ємності цього майна, не можуть застосовуватися для аналізу присвоєння та використання від'ємних ресурсних юнітів. При­своєння та використання ресурсних юнітів більш тісно пов'язані з тео­рією приватного майна, ніж публічного. З іншого боку, проектування, реалізація та гарантія дотримання правил для координації забезпе­чення діяльності CP є такими самими, як і для забезпечення діяльності локального спільного майна. Присвоювачі CP, які організуються для регулювання й управління CP, стикаються з деякими проблемами, схо­жими на проблеми приватного майна, і такими, що аналогічні до проб­лем публічного майна. Обидва аспекти нерозривно пов'язані фізично й аналітично. Якщо проблеми стосовно певного CP, пов'язані з при­своєнням від'ємних ресурсних юнітів, стають серйозними, місцеві присвоювачі можуть відмовитися від «постачальницьких» дій⁵. При­своєння ресурсних юнітів ніяк не може відбуватися без ресурсної сис­теми. Без справедливого, упорядкованого й ефективного розподілу ресурсних юнітів місцеві присвоювачі не матимуть мотивації вклада­тися у подальше підтримання життєдіяльності CP.

Раціональні присвоювачі в складних і невизначених ситуаціях

Рішення та дії присвоювачів CP щодо присвоювання і постачання CP у цілому є рішеннями та діями раціональних осіб, які опинилися у складних і невизначених ситуаціях. Вибір індивідуальної поведінки в кожній ситуації залежатиме від знань індивіда, його поглядів та зва- ження вигід і витрат від дій та їхнього можливого зв'язку з результата­ми, які також є сукупністю вигід і витрат⁶.

Організація колективних дій присвоювачів CP зазвичай є невизна- ченою і складною справою. Невизначеність має безліч зовнішніх дже­рел: кількість і періодичність опадів, температура і кількість сонячного світла, наявність або відсутність хвороб, ринкові ціни на різні матеріа­ли чи готову продукцію. Інші ж джерела невизначеності для CP та присвоювачів є внутрішніми. Основне джерело невизначеності — від­сутність знань. Повинна бути визначена точна структура ресурсної системи — її межі і внутрішні характеристики, а це стає можливим у результаті тривалого використання і ретельного спостереження, як у прикладі присвоєння з рибопромислових угідь або пасовищ. Окрім того, ці знання мають зберігатися і передаватися з покоління в поколін­ня. Але, наприклад, для підземних вод відкриття внутрішньої струк­тури може вимагати великих інвестицій у дослідження геологів та інженерів.

Також має бути з'ясовано, як дії присвоювачів впливають на CP, продукування ресурсних юнітів і результати взаємодії⁷. Наприклад, вплив помірного використання води з каналу на урожайність прояв­ляється не одразу. У деяких випадках фермер, поля якого розташовані біля початку водної системи, може обмежити використання води без істотного впливу на власну прибутковість, але водночас це суттєво підвищить урожайність у фермерів, поля яких розташовані нижче за течією. В інших випадках надлишкова вода, взята цим фермером, може згодом також стекти на розташовані нижче поля. Помірність фермера, поля якого вище в системі, може не збільшити загальну прибутковість. Невизначеність, зумовлену браком знань, можна з часом зменшити вмілим поєднанням наукових і актуальних місцевих знань. Зменшен­ня ступеня невизначеності — справа дорога, й усунути її повністю неможливо. Якщо ж вона випливає зі стратегічної поведінки присво­ювачів, то залишиться навіть після того, як буде напрацьовано суттєві знання про саму ресурсну систему.

Враховуючи ці рівні невизначеності у структурі основних проблем присвоювачів, можемо зробити єдине розумне припущення щодо їх визначення й обрахування — присвоювачі будуть довго вчитися шля­хом проб і помилок. Багато чого робиться без належного розуміння на­слідків цих дій. Деякі греблі розмиваються вже після перших сильних дощів. Певні правила не можуть застосовуватися, бо ніхто не може контролювати їх виконання. За визначенням, метод проб і помилок апріорі означає ймовірність помилок, у тому числі й катастрофічних. Також із часом у присвоювачів формується більш точне уявлення про навколишній світ і про те, чого можна очікувати від поведінки інших.

У багатьох ситуаціях мотивація присвоювачів на пошук шляхів кращого вирішення їхніх проблем досить сильна (якщо їх узагалі мож­на вирішити), адже від їхньої винахідливості у вирішенні індивідуаль­них і спільних проблем залежать економічні умови їхнього життя.

У різних ситуаціях повнота і точність інформації на місцях різна, і це залежить від кількості присвоювачів, складності ситуації та стабіль­ності окремих факторів, що впливають на індивідуальну поведінку і реакції ресурсної системи. Адекватність обсягу інформації, наявної у присвоювачів, також варіюється залежно від того, наскільки дорого обходиться присвоювачам її отримання.

Проблеми колективних дій, пов’язаних з постачанням CP і при­своєнням із CP, розтягнуті в часі. Люди надають значно менше значен­ня благам, які вони очікують отримати в далекому майбутньому, ніж тим, які можна отримати незабаром. Іншими словами, люди дисконту­ють майбутні переваги залежно від декількох факторів. Часові гори­зонти залежать від того, чи очікують люди, що вони або їхні діти будуть пожинати плоди цих переваг, а також чи матимуть вони можливість для більш швидкої віддачі в інших умовах. Ставка дисконтування май­бутнього врожаю від певного CP може істотно відрізнятися для різних типів присвоювачів. У рибальстві, наприклад, така ставка місцевих ри­балок, які живуть у довколишніх селах, буде відрізнятися від ставки дисконтування тих, хто працює на великих траулерах, що можуть ри­балити в будь-якому місці вздовж берегової лінії. Часові горизонти міс­цевих рибалок щодо продуктивності прибережного рибальства про­стягаються далеко в майбутнє. Вони сподіваються, що їхні діти й онуки зможуть заробити собі на життя на цьому самому місці. Більш мобільні рибалки, однак, можуть посунутися на інші рибні угіддя, якщо на цих риба зникне.

На ставку дисконтування впливає також рівень фізичної та еконо­мічної безпеки присвоювачів. Ті, хто не впевнений у тому, що матиме достатньо продовольства на цей рік, сильніше дисконтуватимуть май­бутні доходи, якщо це призведе до підвищення ймовірності виживан­ня протягом цього року. Аналогічно, якщо CP можуть знищити дії ін­ших осіб незалежно від того, що робитимуть місцеві присвоювачі, то навіть ті, хто обмежував своє користування CP протягом багатьох років, почнуть значно більше цінувати поточні доходи порівняно з май­бутніми⁸. Ставка дисконтування також залежить від загальних уяв­лень, властивих людям, що живуть у певному суспільстві або навіть місцевій спільноті, про відносну важливість майбутнього порівняно із сьогоденням.

Ставка дисконтування — не єдиний аспект людського вибору, який впливає на загальні норми поведінки. Хоча я і підкреслюю важливість впливу очікуваних наслідків на прийняття людьми рішень, та все ж люди по-різному визначають значущість вчинення дій, які вони та інші вважають правильними і доречними. Норми поведінки відобра­жають оцінки, які особи дають діям або стратегіям самим по собі, а не тільки з точки зору негайних наслідків⁹. Наприклад, якщо людина має сильні внутрішні норми, пов’язані з дотриманням обіцянок, то відчу­ває сором і провину, коли обіцянку порушує. Коли така норма існує й у інших осіб, то людина піддається значному громадському осуду, якщо її дію вважають неправильною інші люди.

Відповідно норми поведінки впливають на те, як сприймаються і зважуються альтернативи. Для багатьох рутинних рішень дії, які вва­жаються неправильними в соціумі, з часом навіть не будуть вклю­чатися в індивідуальний набір стратегій. Навіть якщо особа і зверне увагу на можливість такої дії через імовірність дуже великого виграшу, то така дія може бути включена в набір альтернатив для розгляду, але як високоризикова. Дії, які суворо заборонені в певному соціумі, вчи­нятимуть рідше (навіть якщо вони обіцяють великі прибутки для ін­дивідуумів), порівняно з такими самими діями в соціумі, який їх не за­суджує.

Найважливіший вплив на доступні особам стратегії будуть мати тип і обсяг загальних норм, пов'язаних із рівнем опортуністичної по­ведінки, очікуваної кожним присвоювачем від інших. Опортунізм виз­начається як «особисті інтереси з хитрістю» (Williamson, 1975). Якщо мало хто з індивідуумів вважає неприпустимими порушення обіцянки, небажання робити свою частину роботи, ухиляння чи інші подібні дії, кожен присвоювач очікує, що всі інші діятимуть опортуністично, якщо матимуть шанс. У таких умовах важко створити стабільні, довгостро­кові зобов'язання. Можуть знадобитися дорогий моніторинг і механіз­ми покарання. Деякі довгострокові механізми; які колись були продук­тивними, стає неможливо використовувати далі через витрати на примусову реалізацію. Коли ж є сильні норми проти опортуністичної поведінки, кожен присвоювач буде менш насторожено ставитися до небезпеки опортунізму.

Та все одно у кожній групі знайдуться особи, які ігноруватимуть норми і діятимуть опортуністично, якщо буде нагода. Існують також ситуації, в яких потенційні вигоди можуть бути настільки великими, що правила порушать навіть тверді прихильники їх дотримання. Отже, навіть прийняття норми поведінки не гарантує зниження рівня опор­тунізму до нуля. Опортуністичну поведінку мають брати до уваги всі присвоювачі, які намагаються вирішити проблеми CP..

У деяких ситуаціях, до речі, нестримувана опортуністична поведін­ка серйозно обмежує те, що можна було б зробити спільними зусилля­ми без великих інвестицій у моніторинг і примусове виконання дого­ворів. Щоб висока вартість моніторингу та контролю за дотриманням правил себе виправдовувала, отримувані вигоди мають бути і справді суттєвими. В інших ситуаціях довгострокові спільні зобов’язання не потребують великих інвестицій у моніторинг і контроль. Загальні нор­ми, що дозволяють скоротити ці витрати, можна розглядати як соціаль­ний капітал для вирішення проблем CP.

Оскільки ситуації CP — тривалі, а індивідууми приймають внут­рішні норми, то люди можуть використовувати шаблонні стратегії за­мість незалежних стратегій, пов'язаних одна з одною. Під «шаблонни­ми стратегіями» я маю на увазі весь клас запланованих дій, залежний від зовнішніх умов. Шаблонна стратегія, яка переважно була об'єктом наукової уваги, — це «ти мені — я тобі» у грі на двох, в якій індивідуум приймає спільні дії в першому раунді, а потім імітує дії супротивника в наступних раундах (Axelrod, 1981, 1984). Є багато інших шаблонних стратегій для прийняття, вони відрізняються з точки зору рівня почат­кової співпраці та дій інших осіб, необхідних для включення поведін- кових моделей. Те, що люди використовують шаблонні стратегії в ба­гатьох складних і невизначених ситуаціях, є важливою основою для подальшого аналізу.

Отже, я застосовую радше дуже широку концепцію раціональної дії, аніж вузько визначену. Внутрішній світ індивідуального вибору, який я використовую, показано на малюнку 2.1. Чотири внутрішні змінні — очікувані вигоди, очікувані витрати, внутрішні норми і став­ки дисконтування — впливають на вибір індивідуальних стратегій. Особи при виборі стратегій спільно продукують результати у зовніш-

Мал. 2.1. Внутрішній світ індивідуального вибору

ньому світі, який зазіхає на очікування щодо майбутніх вигод і витрат на дії. На прийняття внутрішніх норм впливають загальні норми, що приймаються іншими особами в певних ситуаціях. Аналогічно на внут­рішню ставку дисконтування впливає діапазон можливостей, які лю­дина має поза межами якоїсь ситуації.

Ця загальна модель індивідуального вибору відкрита для багатьох конкретних специфікацій. Окремі припущення щодо повноти, форми та диференційованості переважних функцій залежать від ситуації, що має значення для конкретної моделі в цій теорії. У простих, суттєво обмежених ситуаціях, коли особи довго взаємодіяли, можуть бути доцільними припущення про опуклі, двічі диференційовані префе- ренційовані функції. У складних ситуаціях, пов’язаних з неструктуро- ваними проблемами, такі повноцінні преференційовані функції не ма­ють сенсу. Можна сказати, що люди в таких ситуаціях діють методом проб і помилок, аби дізнатися більше про результати своїх дій, щоб з часом ефективніше оцінювати вигоди і витрати.

Ця загальна концепція є одним зі способів виконання поради Поп­пера перетворити раціональності на «майже порожній принцип» (Popper, 1967): зробити основою всього теоретичного аналізу чітке та повне моделювання ситуацій, в яких опиняються люди. Ця концепція приймає методологічну пораду Поппера наголошувати, що ми описує­мо ситуації так, що для відхилення наших теорій можна використову­вати швидше помітні зовнішні змінні, аніж внутрішні, «ті-що-в-мозку» суб'єктивні змінні, які набагато важче виміряти.

Отже, більшість аналітики в цій книзі розглядає комбінації ситуа­ційних змінних, які найчастіше впливають на вибір стратегій окреми­ми індивідуумами, і те, як ці ситуаційні змінні відбуваються.

ВЗАЄМОЗАЛЕЖНІСТЬ, НЕЗАЛЕЖНА ДІЯЛЬНІСТЬ І КОЛЕКТИВНА ДІЯЛЬНІСТЬ

Коли декілька присвоювачів залежать від певного CP як джерела економічної діяльності, вони спільно зазнають впливу від усіх своїх дій, тому при оцінці особистого вибору кожен повинен брати до уваги вибір інших. Якщо один рибалка займає хороше місце для рибальства, то інший, прибувши на це місце, повинен інвестувати більше ресурсів для переміщення на інше місце або ж боротися за перше місце. Якщо іригатор виділяє час і матеріали для ремонту зламаних водовипуск- них воріт зрошувального каналу, то ці дії впливають на всіх інших іригаторів незалежно від того, хочуть вони чи ні, щоб ворота було полагоджено, і чи беруть вони участь у ремонті. Ключовим фактом життя присвоювачів є те, що во*ни залежать один від одного доти, доки користуються CP. Фізична взаємозалежність не зникає, навіть якщо у керуванні CP використовуються ефективні інституційні нор­ми. Вона все одно залишається; зміни є результатом, який отримують присвоювачі.

Коли присвоювачі діють щодо обмеженого CP незалежно, то вони отримують менший загальний чистий прибуток, ніж могли б отрима­ти, скоординувавши свої стратегії. І це в кращому разі; у гіршому — вони можуть взагалі зруйнувати свій СР. І так триватиме, доки вони залишаються «неорганізованими». Манкур Олсон зазначив ключову проблему, з якою стикаються присвоювачі кожного CP:

«...коли багато людей мають спільний або колективний інтерес, коли вони мають одну мету або ціль, індивідуальні, неорганізовані дії [чи й ті та інші] або не зможуть втілити спільний інтерес взагалі, або не зможуть втілити його адекватно».

(Olson, 1965, р. 7; курсив мій. — Е. О.)

В'язні в окремих камерах і без можливості спілкуватися також пе­ребувають у взаємозалежній ситуації, в якій вони повинні діяти неза­лежно. Незалежні дії в цій ситуації є результатом примусу, а не його відсутності. Скотарі в моделі Хардіна також діють незалежно. Кожен з них приймає рішення про кількість своїх тварин на пасовищі, не пік- луючись про те, як це впливатиме на рішення інших.

На найзагальнішому рівні проблема присвоювачів CP є проблемою організовування: як змінити ситуацію, в якій присвоювачі діють не­залежно, на таку, в якій вони діють узгоджено заради збільшення спільного прибутку або зменшення спільної шкоди. Це не обов'язково означає створення організації. Організовування — це процес, а органі­зація — його результат. Організація осіб, які засновують підприємс­тво, — лише одна з форм організовування.

Суть організації полягає в тому, щоб запровадити зміни, за яких за­мість одномоментних, невмотивованих і десинхронізованих рішень приймалися б послідовні, синхронізовані рішення з урахуванням об­ставин¹⁰. Організація в основному полягає у послідовних діях, які здій­снюються у визначеному порядку¹¹. Через те, що ситуації в добре організованих процесах повторюються, задіяні особи можуть вико­ристовувати стратегії залежно від обставин, в яких співробітництво матиме більше шансів розвинутися і зберегтися. Люди часто готові від­мовитися від негайного отримання прибутку заради більшої спільної вигоди, коли вони бачать, що багато інших обирають таку саму страте­гію. Вимагаючи участі мінімальної кількості окремих осіб, організації можуть стимулювати цю частотну поведінку, щоб це спонукало інших членів організації слідувати прикладу. Зміна позитивних і негативних стимулів, пов'язаних з конкретними діями і результатами, а також рів­нями і типами наявної інформації, теж може спонукати до узгоджених Дій¹².

На відміну від в'язнів, більшість присвоювачів CP не змушені діяти незалежно. Однак перехід від незалежних до скоординованих чи спіль­них дій є нетривіальним завданням. Витрати, пов'язані з перетворен­ням ситуації незалежних дій у ситуацію скоординованої діяльності, можуть бути досить суттєвими. При цьому вигоди будуть спільними для всіх присвоювачів незалежно від того, чи несуть вони частину вит­рат для зміни ситуації. З досвіду ми знаємо, що деякі присвоювачі мо­жуть вирішити цю проблему, а деякі — ні. Чіткого теоретичного пояс­нення, чому деякі досягають успіху, а інші зазнають невдачі, у нас немає.

Те, як досягнути колективної дії, можуть продемонструвати і тео­рія фірми, і теорія держави. Кожна з них включає в себе створення нових інституційних механізмів, правила яких принципово відріз­няються від правил у структурах з незалежними діями. Стисло й уза­гальнено розглянемо, як ці теорії можуть «вирішити» проблему неза­лежних дій у взаємозалежній ситуації. Цим ми краще проілюструємо відсутність аналогічної теорії, яка могла б визначити допоміжні ме­ханізми групової самоорганізації.

Теорія фірми

У теорії фірми підприємець усвідомлює можливість збільшення прибутку, якого можна досягнути, якщо люди потенційно задіяні у взаємозалежних стосунках¹³. Отже, підприємець укладає ряд дого­ворів з різними учасниками, в яких визначається, як вони повинні дія­ти — більше скоординовано, аніж незалежно. Кожен учасник доб­ровільно вирішує, чи приєднуватися до фірми, але дає підприємцю певний діапазон вибору дій на його розсуд. Учасники стають агентами підприємця. Після розрахунку з кожним агентом підприємець присво­ює залишковий прибуток (або зазнає збитків).

Тому підприємець вмотивований максимально ефективно органі­зовувати діяльність. Він старається укласти контракти з агентами так, щоб спонукати їх до дій з максимальним для підприємця прибутком. Також підприємець моніторить діяльність агентів. Він може розірвати контракт з агентом, діяльність якого не задовольняє його вимог. Ос­кільки агенти вільно вирішують, чи погоджуватися на умови контрак­ту, запропоновані підприємцем, організація вважається приватною, добровільною і (принаймні для деяких осіб) позбавленою експлуатації. Якщо залишається великий прибуток, то його отримує підприємець, а не його агенти¹⁴. Коли фірма працює на відкритому ринку, можна припустити, що зовнішня конкуренція спонукатиме підприємців до розробки ефективних внутрішніх інституцій.

Теорія держави

Теорію держави також подамо в стислій та узагальненій версії. На місце підприємця ми ставимо правителя, який визнає, що шляхом організації певних заходів можна отримати істотні вигоди. Гоббс пер­шим сформулював цю теорію так: особи, які самостійно здійснюють захист, надмірно інвестують у зброю та спостереження, а тому живуть у постійному страху. Якщо правитель отримує монополію на застосу­вання сили, він може використовувати примус як основний механізм для організації різної людської діяльності, що принесе спільну вигоду. Правитель отримує від підданих податки, трудові й інші ресурси, по­грожуючи їм у разі ненадання ресурсів суворими санкціями.

«Мудрий» правитель використовує ресурси так, щоб досягнути підвищення загального економічного добробуту підданих до такого рівня, щоб можна було збільшити податкові надходження й отримати можливість зменшити використання примусу. Правителі, як і підпри­ємці, отримують залишковий прибуток. Піддані, як і агенти, можуть досягти істотно кращих результатів, підкоряючись примусу з боку пра­вителів. Якщо зусилля дуже успішні, то правитель присвоює значну частину надлишків¹⁵. Але тут немає механізму, як на конкурентному ринку, що чинив би тиск на правителя, спонукаючи його до розробки ефективних інституцій. Правитель може зіштовхнутися із повстан­ням, якщо обере занадто репресивні заходи, або зазнати військової поразки, якщо його держава виявиться недостатньо готовою до веден­ня війни.

І в теорії фірми, і в теорії держави тягар організації колективних дій лежить на одній людині, прибуток якої безпосередньо пов'язаний з утворенням надлишків. В обох теоріях основна відповідальність за здійснення необхідних змін до інституційних правил для координації діяльності покладається на сторонніх осіб. Підприємець або правитель бере на себе варті довіри зобов'язання покарати будь-кого, хто не до­тримуватиметься правил фірми чи держави, бо ж саме він (підприє­мець чи правитель) отримує надлишки; відповідно, в його інтересах карати за недотримання правил (Schelling, 1960; Williamson, 1983). Та­кож в їхніх інтересах монітори™ дії підданих, аби впевнитися, що вони дотримуються раніше досягнутих домовленостей. Отже, обидві теорії демонструють, як може з'явитися новий інституційний механізм, на­скільки заслуговують довіри зобов'язання і чому моніторинг обо­в'язковий¹⁶.