ТРИ ГОЛОВОЛОМКИ: ПОСТАЧАННЯ, ЗОБОВ'ЯЗАННЯ ТА МОНІТОРИНГ

Хоча теорія фірми і теорія держави можуть вирішити ці проблеми, не існує настільки ж добре розвиненої та загальноприйнятої теорії, яка б задовільно пояснювала, як група людей, зіштовхнувшись з пробле­мою колективних дій, може вирішити:

1) проблему постачання нових інституцій;

2) проблему дотримання зобов'язань;

3) проблему взаємного моніторингу.

Проблема постачання

Коментуючи проблеми теорії суспільного договору[†] і нового інсти­туціоналізму, Роберт Бейте (Robert Bates, 1988) наголошує, що сучасні інституційні теорії не вирішують належно проблему постачання. Він зазначає, що «...новий інституціоналізм є теорією суспільного догово­ру за духом. Інституції необхідні, тому що вони підвищують добробут раціональних суб'єктів. Проблема: чому і як вони виникають?» Спо­чатку Бейте розглядає «ігри на довіру»[‡], де, як вважається, впровадити нові правила легше, ніж у грі «дилема в'язня», оскільки взаємовигідні результати дають потенційну рівновагу, після досягнення якої ніхто не має стимулів самостійно змінювати стратегію. Проте рівновага у «грі на «довіру» не обов'язково означає однакову винагороду учасникам. Учасники хочуть мати набір правил, що забезпечить їм найвигідніші результати. Хоча всі бажають впровадження нових інституцій, які б дозволяли координувати дії для досягнення рівноваги замість продов­ження незалежних дій, основні розбіжності, швидше за все, виника­ють між учасниками щодо того, які саме інституції слід обрати. Отже, «пропоноване рішення координувати дії — або „гра на довіру" — саме по собі породжує колективну дилему» (Bates, 1988, р. 394)¹⁷.

Бейте звертається до проблем, з якими стикається безліч груп лю­дей у зв'язку з колективною дилемою, в якій усі виграють від змін у правилах. Через те, що постачання нового зводу правил — це еквіва­лент впровадження ще одного суспільного блага, проблеми, з якими стикаються групи людей в отриманні цих правил, є колективною диле­мою другого порядку.

Навіть якби виплати були симетричними і всім особам стало б [однако­во] краще від впровадження інституцій, все одно існуватиме проблема постачання, оскільки інституція буде забезпечувати загальне благо, і ра­ціональні особи прагнутимуть отримати вигоди від неї безкоштовно. Стимули до «безбілетництва» підірвуть стимули організувати розв'я­зання колективної дилеми. Тому процес зазнає впливу тих самих проб­лем стимулювання, які мав би вирішити.

(Bates, 1988, р. 394-395)

Оскільки Бейте припускає, що дилема другого порядку не легша, ніж первісна, то він доходить висновку, що новий звід правил для ви­рішення колективної дилеми не буде впроваджений групою прин­ципалів (М. Taylor, 1987).

Бейте вважає це загадкою, оскільки для нього очевидно, що деякі люди «в полі» вирішили проблему постачання. Він хоче залишатися ін- ституціоналістом і теоретиком раціонального вибору. Його підхід до вирішення проблеми неадекватності нинішніх теорій полягає в тому, щоб пояснювати, як саме люди впроваджують власні правила, та звер­татися за натхненням до останніх робіт з теорії повторюваних ігор в умовах невизначеності. Крепе і його помічники (1982) показали, що в постійно повторюваній грі «дилема в'язня» певна невизначеність щодо точного розміру виграшу може продукувати спільні рівноваги, а також багато інших рівноваг. З огляду на це один гравець сигналізуватиме ін­шим гравцям про свій намір співпрацювати, сподіваючись, що вони відповідатимуть взаємністю в серії взаємовигідних ігор. Отже, вста­новлення довіри і створення почуття єдності є, на думку Бейтса, саме тими механізмами, які можуть вирішити проблеми впровадження но­вих інституцій.

Керовані проблематикою інституцій, ми знову занурюємося у світ бі- хевіористики. Але ми робимо це не на знак протесту проти концепції раціонального вибору, а в спробі зрозуміти, як саме раціональність з боку індивідуумів призводить до узгодженості на рівні суспільства.

(Bates, 1988, р. 399)

Підхід Бейтса схожий на підхід, прийнятий у цій книзі.

Проблема дотримання зобов'язань

Друга загадка, яку слід розв'язати, щоб пояснити, як група людей може самоорганізуватися для отримання довгострокових колективних вигід, — це проблема зобов'язань¹⁸. Щоб зрозуміти суть цієї проблеми, розглянемо дуже спрощену картину можливостей вибору для прис­воювачів у ситуаціях СР⁽¹⁹⁾; В усіх випадках, в яких люди самооргані- зувалися для вирішення таких проблем, правила, встановлені присво­ювачами, різко обмежують дозволені дії. Такі правила, наприклад, визначають, скільки ресурсних юнітів особа може присвоїти, коли, де і як вони можуть бути присвоєні, яка кількість робочої сили, матеріалів або грошей має інвестуватися в різні види діяльності. Якщо всі (або майже всі) дотримуються цих правил, ресурсні юніти будуть виділяти­ся більш передбачувано й ефективно, кількість конфліктів на всіх рів­нях зменшиться, а ресурсна система буде підтримуватися довго.

Спочатку присвоювач, розраховуючи передбачувані майбутні ви­годи у випадку, якщо більшість присвоювачів погодиться слідувати за-

пропонованому набору правил, може погодитися на їх дотримання для того, щоб спонукати до цього й інших. Пізніше вигода, негайно от­римувана присвоювачем від порушення якогось правила, може стати дуже суттєвою. Якщо поля іригатора сильно страждають від засухи, фінансова вигода від використання води «поза чергою» може бути значною. Порушення правил може врятувати весь урожай. У багатьох випадках після укладення початкової угбди з набором правил кожному присвоювачу необхідно робити додаткові вибори. Як мінімум, вибір стосовно кожного рішення після укладення угоди можна розглядати як вибір між дотриманням правил — C_t або порушенням правил — B_e У багатьох випадках B_t буде давати присвоювачам більш високий безпосередній прибуток, ніж C_f, окрім випадків, коли B_t буде вияв­лятися і тягнути за собою накладення санкції — S₁ що робитиме C_t > B_t - S.

Спочатку всі присвоювачі загалом знають про проблему дотри­мання зобов'язань. Якщо вони хочуть змінити правила присвоювання, наприклад, здійснювати ротацію прав забору води з іригаційних сис­тем серед уповноважених присвоювачів, то як може присвоювач зму­сити себе дотримуватися цієї ротації, коли всі знають, що спокуса по­рушити зобов'язання в майбутньому буде дуже сильною? Кожен присвоювач може дати обіцянку: «Я виконуватиму свої зобов'язання, якщо і ви виконуватимете свої». Але коли виникне спокуса, як дана ко­лись обіцянка стримуватиме присвоювача? А якщо врахувати, що украсти воду і не попастися цілком можливо, то як інші присвоювачі дізнаються про те, що зобов'язання не виконується? Ніхто не хоче бути «невдахою», дотримуючись обіцянки, яку порушують усі інші.

Часто як теоретичне рішення проблеми зобов'язання згадують зовнішній примус (Schelling, 1984). Припускають, що якщо люди самі накладають на себе договірні зобов'язання, то, відповідно, зовнішній орган може застосовувати жорсткі санкції (S > B_max) для забезпечення дотримання зобов'язань протягом усіх наступних періодів часу; в цьо­му випадку кожен з них буде дотримуватися зобов'язань і отримувати переваги, які в іншому випадку не будуть отримані. Зовнішній примус часом є «натягнутим» рішенням, оскільки теоретик не розглядає того, що саме мотивуватиме зовнішню владу контролювати поведінку людей і застосовувати санкції. ОднаїСце питання зараз не головне й об­говорюватиметься пізніше. Основним питанням є τe_r що самостійно організована група повинна вирішити проблему зобов'язань без зов­нішнього примусу. Вона повинна сама мотивувати себе (або своїх агентів) для моніторингу та бути готовою запровадити санкції, аби зберегти високий рівень дотримуваності правил.

Ці головоломки накопичуються. Навіть якщо один присвоювач знайде час і зусилля для аналізу проблеми і розробить набір правил, які могли б збільшити спільні прибутки, його постачальницькі зусилля бу­дуть марними, якщо всі присвоювачі не візьмуть на себе зобов'язання дотримуватися цих правил. Якщо проблему моніторингу не буде вирі­шено, зобов'язання дотримуватися не будуть. Отже, звернімося тепер до проблеми взаємного моніторингу.

Проблема взаємного моніторингу

Питання того, як група принципалів може здійснювати взаємний моніторинг дотримання своїх власних правил, — не таке вже й просте в рамках теорії колективних дій. Зазвичай теорія передрікає, що вони цього не робитимуть. Типову презумпцію того, що люди не будуть самі контролювати дотримання правил, навіть якщо вони самі і придумали ці правила, узагальнив Джон Елстер (Jon Elster) в обговоренні мотива­ції працівників контролювати участь одне одного у профспілці:

Перед тим як профспілка зможе змусити або спонукати працівників до вступу, вона повинна в першу чергу подолати проблему «безбілетниц- тва». Якщо припустити, що стимули пропонуються децентралізовано, шляхом взаємоконтролю, то це породжує проблему «безбілетництва» другого порядку. Навіщо, наприклад, раціональний, егоїстичний робіт­ник повинен піддавати остракізму або по-іншому карати тих, хто не вступає до профспілки? Що йому з цього? Щоправда, для всіх членів буде краще, якщо всі каратимуть тих, хто не став членом профспілки, ніж якщо ніхто цього не робитиме, але для кожного окремого члена, можливо, навіть краще залишатися пасивним. Покарання майже завж­ди дорого обходиться карателю, а вигоди від покарання рівномірно роз­поділені серед усіх членів. Це, по суті, суспільне благо: щоб забезпечити його, доводиться стикатися з проблемою стимулів другого порядку, які, проте, перетікають у проблему «безбілетництва» третього порядку.

(Elster_f 1989, р. 40-41)²'

Дилеми вкладених дилем, здається, можуть перемогти групи лю­дей, які намагаються вирішити проблеми колективних дій впрова­дженням нових інституцій, покликаних змінити структуру стимулів, з якими вони стикаються. Без моніторингу не може бути надійних зобов'язань; без надійних зобов'язань немає сенсу пропонувати нові правила. Процес заплутаний з обох кінців, тому проблему постачання, на перший погляд, не можна розв'язати. Але деякі люди таки створю­ють інституції, беруть на себе зобов'язання дотримуватися правил, а також контролюють виконання укладених ними угод і дотримання власних правил у ситуації CP. Зрозуміти, як їм це вдається, і є зав­данням нашого дослідження.