ТРИ ВПЛИВОВІ МОДЕЛІ
Трагедія спільного
Після сміливої статті Гарретта Хардіна в «Сайєнс» (The Sciense, 1968,/ вислів «трагедія спільного» став символом деградації навколишнього середовища при використанні багатьма людьми дефіцитного ресурсу.
Щоб проілюструвати логічну структуру своєї моделі, Хардін пропонує читачам уявити пасовище, «відкрите для всіх», а потім аналізує ситуацію з точки зору раціонально мислячого власника стада. Кожен власник отримує пряму вигоду від власних тварин і збиток від погіршення спільного ресурсу, якщо його та чужа худоба занадто виснажує пасовище. Кожен власник стада заінтересований збільшувати стадо, бо він має від цього пряму вигоду, але несе лише частину витрат, пов'язаних із погіршенням пасовища. Хардін робить висновок:Ось і виникає трагедія. Усі вони залучені до системи, що спонукає до необмеженого збільшення чисельності свого стада — і це в умовах обмеженості ресурсів. У суспільстві, де вільна експлуатація ресурсів загального користування вважається аксіомою, всі члени, діючи у власних інтересах, кожним своїм кроком наближають руїну.
(Hardint 1968, р. 1,244)
Хардін не перший, хто помітив трагедію спільного. Ще Аристотель зауважив, що «спільне для багатьох доглядається найменше. Кожен дбає насамперед про власне і лише потім — про спільні інтереси» («Політика», кн. II, гл. 3). Алегорія Гоббса про людину в її природному стані є прототипом трагедії спільного: люди прагнуть блага собі, а закінчується це боротьбою один з одним. У 1833 році Вільям Форстер Ллойд (William ForsterLloyd, 1977) окреслив теорію спільного, де передбачив недалекоглядне використання майна, що перебуває у спільній власності. Більше ніж за десять років до статті Хардіна, X. Скотт Гордон (H. Scott Gordon, 1954) чітко виклав такі самі логічні аргументи в іншій класичній роботі: «Економічна теорія дослідження спільної власності: Рибальство».
Гордон описав ту саму динаміку, що і Хардін:Виходить, що є правдивим давно відомий вислів про те, що спільна власність — нічия власність. Багатство, безкоштовне для всіх, ніхто не цінує, оскільки нерозважливі люди, які чекають, коли ж можна буде використати той ресурс, зазвичай з’ясовують, що все вже використали інші... Риба в морі для рибалок нічого не варта, бо немає ніякої гарантії, що вони виловлять її завтра, якщо залишать там сьогодні.
(Gordon, 1954, р. 124)
Водночас Джон X. Дейлз (John H. Dales, 1968, р. 62) окреслив істотну проблему ресурсів, якими «володіють спільно, бо альтернативи цьому немає». Стандартний аналіз у сучасній економіці ресурсів призводить до такого висновку: якщо доступ до спільних ресурсів має кілька користувачів, то загальна кількість вилучених ресурсних юнітів буде більшою, ніж оптимальний економічний рівень вилучення (Clark, 1976, 1980; Dasgupta and Heal, 1979).
Якби «спільними» були лише кілька галузей, на кшталт випасу худоби або рибальства, трагедія спільного мало кого цікавила б. Але це не той випадок. Хардін використав спільне пасовище як метафору загальної проблеми перенаселеності. «Трагедія спільного» використовується для опису таких проблем, як голод в Ефіопії 1970-х років (Picardi and Seifert, 1977), паливна криза у «третьому світі» (Norman, 1984; Thomson, 1977), проблема кислотних дощів (R. Wilsont 1985), організація Церкви мормонів (Bullock and Baden, 1977), неспроможність Конгресу США обмежити свої витрати (Shepsle and Weingastf 1984), міська злочинність (Nehert 1978), взаємозв'язки публічного та приватного секторів у сучасній економіці (Scharpft 1985, 1987, 1988), проблеми міжнародного співробітництва (Snidal, 1985) і конфлікт громад на Кіпрі (Lumsden, 1973). Багато людей залежить від ресурсів, яким загрожує трагедія спільного.
Гра «дилема в'язня»
Модель Хардіна часто формалізують як гру «дилема в'язня» (далі — ДВ) (Dawes, 1973, 1975)1. Нехай гравцями в цій грі будуть пастухи, які використовують спільне пасовище.
Для пасовища є гранична кількість тварин, які можуть там добре відгодуватися на кінець сезону. Назвемо це число L. У грі на двох можна визначити стратегію «співпраці» як випас L/2 тварин кожним власником тварин. Хибною стратегією для кожного пастуха є випас якомога більшої за L/2 кількості тварин, яких він планує продати з прибутком (врахувавши свої приватні витрати). Якщо обидва скотарі обмежать свій випас до L/2, то отримають 10 одиниць прибутку, а якщо обидва оберуть хибну стратегію, то матимуть нульовий прибуток. Якщо один обмежить кількість своїх тварин до L/2, а другий випасатиме скільки захоче, то «хибний» отримає 11 одиниць прибутку, а «невдаха» — 1. Якщо вони обиратимуть стратегію незалежно, без можливості укласти юридично обов’язковий договір, то кожен обере «хибну» стратегію і, відповідно, обидва отримають нульовий прибуток. Назвемо цю гру «скотарями Хардіна», або Гра 1. Вона має структуру гри «дилема в'язня»2.«Дилема в'язня» — це автономна гра, в якій усі гравці мають повну інформацію. В автономних іграх спілкування між гравцями заборонене або неможливе чи просто недоречне, якщо воно не моделюється як частина гри. Якщо спілкування можливе, словесні угоди між гравцями вважаються необов'язковими, якщо це не включено в структуру гри (Harsanyi and Selten, 1988, р. 3). «Повна інформація» означає, що всі гравці знають структуру гри та можливі результати. Гравці можуть знати або не знати кроки інших гравців залежно від доступу до спостереження.
У грі «дилема в'язня» кожен гравець має домінуючу стратегію: незалежно від вибору іншого учасника гравець завжди схильний обирати хибну стратегію. Коли обидва гравці обирають домінуючу стратегію з урахуванням цього припущення, вони будуть у рівновазі, що є третім і кращим результатом для обох сторін. Ніхто не має стимулу змінювати те, що є незалежним стратегічним вибором кожного з них. Рівновага, досягнута внаслідок вибору кожним гравцем його «кращої» індивідуальної стратегії, не є, однак, Парето-оптимальним результатом.
Парето-оптимальний результат досягається, коли хоча б один гравець робить вибір, хороший для інших. У грі «дилема в'язня» на двох обидва гравці обирають набір стратегій «співпраця — співпраця», а не «хибна — хибна». Так досягається результат рівноваги — Парето- гірший.Гра «дилема в'язня» зачаровує вчених. Той парадокс, що індивідуально раціональні стратегії можуть привести до колективних ірраціональних результатів, кидає виклик вірі в те, що раціональні людські істоти можуть досягти раціональних результатів. У передмові до нещодавно опублікованої книги «Парадокси раціональності та співробітництва» Річмонд Кемпбелл пояснює «надзвичайну привабливість» дилеми:
Ці парадокси ставлять під сумнів наше розуміння раціональності й у випадку «дилеми в'язня» припускають неможливість співпраці розумних істот. Отже, вони безпосередньо впливають на фундаментальні питання в галузі етики і політичної філософії та загрожують самим основам суспільних наук. Саме масштабами таких наслідків пояснюється, чому ці парадокси привернули таку велику увагу і чому вони посіли центральне місце у філософській дискусії.
(Campbell, 1985, р. 3)
Про надзвичайну привабливість дилеми свідчить кількість статей про неї. За однією з оцінок, 15 років тому грі «дилема в'язня» було присвячено понад 2000 робіт (Grofman and Pool, 1975).
Логіка колективної дії
Схожі думки про те, як важко змусити людей діяти заради спільного, а не індивідуального добробуту, висловив Манкур Олсон (Mancur Olsont 1965) у роботі «Логіка колективних дій» (The Logic of Collective Action). Олсон сумнівається в оптимізмі, який наголошено в теорії груп: люди зі спільними інтересами будуть добровільно діяти так, щоб реалізувати ці інтереси і в подальшому (Bentley, 1949; Truman, 1958). На першій сторінці своєї книги Олсон підсумував, що загальноприйнятою є така думка:
Ідея, що групи схильні діяти на підтримку своїх групових інтересів, нібито має логічно випливати з поширеної презумпції раціональної, спрямованої на захист своїх інтересів поведінки. Іншими словами, якщо члени групи мають спільний інтерес або мету, то навіть якщо жоден з них не досягне цієї мети, вважається логічним, що особи цієї групи, якщо вони раціональні й корисливі, будуть діяти в ім'я досягнення цієї мети.
(Olson, 1965, р. 1)
Олсон оспорює припущення, що самої лише можливості досягнення добробуту для групи достатньо для генерування колективної дії для цього. У найчастіше цитованому уривку з його книги Олсон стверджує, що:
...окрім випадків, коли індивідуумів достатньо мало або коли існує примус чи інші способи змусити їх діяти у спільних інтересах, раціональна, корислива людина не буде діяти для реалізації спільних чи групових інтересів.
(Olson, 1965, р. 2)
Аргумент Олсона спирається в основному на припущення, що той, хто неодмінно отримає вигоду від колективного блага після його вироблення, має дуже мало стимулів для добровільного внеску в підтримання колективного блага. Книга Олсона менш песимістична, ніж це стверджують деякі любителі цитувати цю знамениту фразу. Він залишає відкритим питання про те, чи будуть групи середнього розміру добровільно вкладатися у колективний добробут. Його визначення середнього розміру групи залежить не від кількості учасників, а від того, наскільки помітними є дії кожної людини.
«Трагедія спільного», «дилема в'язня» та «логіка колективної дії» — тісно пов'язані концепції в моделях, які визначають загальноприйнятий спосіб аналізу багатьох проблем, що з ними стикаються люди, намагаючись досягти колективного добробуту. В «серці» кожної з цих моделей — проблема «зайців-безбілетників». Завжди, коли людину неможливо усунути від отримання благ, які отримують всі інші, для кожного'з'являється мотив не робити свій внесок у спільні зусилля, але користуватися зусиллями інших. Якщо всі учасники обирають «заячу» модель поведінки, то колективне благо не створюється. Спокуса «без- білетництва», однак, може домінувати у прийнятті рішень, і тому все закінчується тим, чого ніхто не хотів. Окрім того, деякі можуть створювати блага, тоді як інші — «безбілетничати», що призводить до меншого, ніж оптимальний, рівня забезпечення колективного добробуту. Тож ці моделі є надзвичайно корисними для пояснення того, як цілком раціональні індивідууми можуть за деяких обставин показати нераціональні з точки зору всіх зацікавлених сторін результати.
Ці моделі цікаві й потужні, бо охоплюють важливі аспекти багатьох проблем, які виникають у різних обставинах по всьому світу. Та ці моделі небезпечні, якщо їх використовувати метафорично, як основу для розробки політичних стратегій: обмеження, визначені для аналізу, вважаються чітко встановленими в емпіричних умовах, окрім випадків, коли їх зовні змінює влада3. В'язні у знаменитій дилемі не можуть змінити обмеження, накладені на них окружним прокурором, бо вони сидять у в'язниці. Але користувачі природних ресурсів іноді можуть змінювати обмеження. Поки індивідууми розглядаються як в'язні, стратегічні рецепти дозволяють посилатися на цю метафору. Я б краще вирішувала питання, як розширити можливості тих, хто змінює стримувальні правила гри, аби отримати не безжальні трагедії, а інші результати.