§ 2. Класифікація витрат виробництва

При розробці теорії витрат виробництва представники західної економічної науки виходять з двох концептуальних по- силань: 1) відносної обмеженості застосовуваних ресурсів; 2) мож- ливості їх альтернативного використання.

орії маржиналізму, згідно з якою вартість товару вимірюється кі- лькістю отриманої від нього граничної корисності. Під альтерна- тивним використанням ресурсів розуміється, наприклад, можли- вість виробництва з деревини будівельних матеріалів або меблів, паперу тощо. Тому, коли підприємство вирішує виготовляти ме- блі, то воно тим самим відмовляється від виробництва інших ви- дів товарів з деревини.

Таким чином, вибір певних ресурсів для виробництва визна- ченого товару означає неможливість виробництва якогось альте- рнативного товару з цих ресурсів. З цього випливає висновок, що існує корисність, від якої відмовляються, або непряма корисність, яку можна отримати від виробництва альтернативного товару, як би витрачені виробничі ресурси використовувались по-іншому. Найбільш поширене визначення сутності альтернативних витрат таке: вартість (корисність) отриманої якої-небудь речі повинна вимірюватись тим, від чого ми відмовляємось, щоб мати дану річ.

Проблема вибору та альтернативного використання ресурсів досить тісно пов’язана з питаннями взаємозамінності та мобіль- ності факторів виробництва. Економічна взаємозамінність цих факторів проявляється в першу чергу в тому, що можливий ви- пуск однакової за обсягом однорідної продукції, але при різному їх (факторів) поєднанні.

Прихильники концепції альтернативних витрат вважають, що фактори виробництва мають універсальну взаємозамінність та необмежену мобільність (І.

Розробники концепції альтернативних витрат (наприклад, П. Самуельсон) виокремлюють у понятті «витрати втрачених можливостей» фактичні (fасtual cost) та наявні витрати (imputed cost). Як правило, основну частку витрат підприємства станов- лять фактичні або наявні витрати — грошові виплати постачаль- никам факторів виробництва. Їх ще називають зовнішніми ви- тратами.

Разом з тим часто підприємства використовують ресурси, які належать їм самим (власний грошовий капітал, власні виробничі приміщення, обладнання, професійні навички власника підпри- ємства і т. п.). У такому разі підприємство не несе безпосередніх грошових витрат на оплату цих ресурсів. Але, використовуючи власні ресурси, підприємець зіставляє ці витрати з альтернатив- ними можливостями: грошовий капітал — з процентами на нього

в банку; використання виробничих приміщень, обладнання — з до- ходом від їх оренди; особисте управління підприємством — з най- мом на інше підприємство і т. п.

Витрати підприємця на виробництво певного обсягу товарів залежать від терміну, за який можлива зміна ресурсів, що вико-

ристовуються.

сить легко та оперативно. Витрати в довгостроковому періоді — це ті, які пов’язані зі зміною виробничої потужності підпри- ємств (кількість верстатів, машин, обладнання і т. п.), виробни- чих площ та ін.

У короткостроковому періоді в основних витратах виробництва виділяють постійні та змінні. Постійні витрати — це витрати, які залишаються незмінними незалежно від кількості виготовленої продукції. До них належать затрати на обладнання, плата за орен- ду приміщень, оплата управлінського та адміністративного персо- налу і т.

Змінні витрати перебува- ють в прямій залежності від об- сягу виробництва — це затрати на купівлю предметів праці і ро- бочої сили тощо.

Їх динаміка нерівномірна. На початковому етапі вони зроста- ють швидко, а в міру збільшення обсягів виробництва починає ді- яти фактор економії на масовому виробництві.

Слід підкреслити, що про по- діл витрат на постійні та змінні можна говорити тільки відносно короткострокового періоду фун- кціонування підприємства. У до-

вгостроковому періоді всі витрати стають змінними, тобто за цей строк підприємство має можливості замінити всі свої виробничі потужності.

Сума постійних і змінних витрат на кожному конкретному рі- вні виробництва становить валові (загальні) витрати (ТС) (див. рис. 2) Як видно з графіка, підсумок ліній VC і FC означає пере- міщення нагору лінії VC на величину OF по осі ординат.

Нерівномірна зміна валових витрат призводить до того, що в мі- ру зростання обсягу виробництва змінюються і витрати на одиницю продукції, або середні витрати. Середні витрати дорівнюють від- ношенню валових витрат до кількості виготовленої продукції

_ç ÷_÷

è o

і граничних (додаткових) витрат у коро ткостроковому і дов- гостроковому періодах.

Значне місце в розробці проблем граничних витрат належить А. Маршаллу, Дж. Кларку, П. Самуельсону та ін. Розмежування витрат виробництва за нетривалий період на постійні та змінні — вихідний пункт для аналізу граничних витрат, якими назива- ються додаткові витрати, пов’язані з виробництвом ще однієї одиниці продукції. Тобто їх можна виразити як різницю на виро- бництво n одиниць продукції та витратами на виробництво n – 1 її одиниць. Концепція граничних витрат має стратегічне значен- ня, оскільки вона дозволяє визначити ті витрати, величину яких підприємство (фірма) може контролювати безпосередньо. Адже вони характеризують витрати, які підприємцю доведеться понес- ти при виробництві «останньої» одиниці продукції, і одночасно витрати, які будуть «зекономлені» у разі скорочення обсягів ви- робництва на цю останню одиницю. Показники середніх витрат не надають такої інформації.

Прийняття рішень щодо обсягу виробництва звичайно носить граничний характер, тобто вирішується питання, виробляти під- приємству продукції більше чи менше.

Порівняння граничних витрат із граничною (додатковою) ви- ручкою, яка характеризує зміну останньої, пов’язане зі збільшен- ням чи зменшенням обсягу виробництва на одну одиницю, дає змогу підприємству визначити прибутковість (дохідність) тих або інших змін масштабів виробництва.

Однак ринкова кон’юнктура може визнавати необхідність як змін у структурі витрат, так і скорочення масштабів виробництва на окремому підприємстві і навіть у галузі. Але це можливо, як правило, лише в довгостроковому періоді, за який підприємство встигло б змінити кількість усіх використовуваних ресурсів, у т. ч. і свій розмір. Тому в довгостроковому періоді всі виробни- чі ресурси і витрати розглядаються як змінні. Підприємству жит- тєво необхідно знати межу витрат виробництва в тривалому пе- ріоді, стосовно підприємств різної потужності, між якими воно могло б зробити свій вибір щодо зміни масштабів виробництва та забезпечення його ефективності.

Зміна обсягу виготовленої продукції взаємопов’язана з кількі- стю використаних змінних ресурсів. Таку залежність виражає ка- тегорія «граничний продукт». Це — такий продукт, що отрима- ний у результаті використання додаткової одиниці змінного ресурсу. Величина обсягу граничного продукту зі збільшенням змінних ресурсів спочатку зростає, а потім знижується відповід- но до закону спадної віддачі (продуктивності), або, як його іноді називають, закону спадного граничного продукту.

У загальному розумінні механізм дії даного закону такий: збільшення витрат виробничих ресурсів з метою задоволення зростаючих потреб веде до збільшення виробництва продукції, тобто одержання нового (додаткового) продукту. Але з часом настає такий момент, коли збільшення витрат наштовхується на граничний продукт. Ця суперечність характеризує процес спад- ної віддачі (продуктивності) факторів виробництва. Суть закону спадної віддачі можна сформулювати так: якщо один з факторів виробництва (наприклад, праця) є змінним, а інші — постійни- ми, тобто фіксованими (наприклад, капітал чи земля) то, почи- наючи з певного моменту, гранична віддача (продуктивність) кожної наступної одиниці цього змінного фактора зменшувати- меться. Інакше кажучи, якщо кількість працівників, що обслу- говує наявні засоби праці, збільшуватиметься, то зростання об- сягу виробництва поступово уповільниться пропорційно до чи- сельності нових працівників. При цьому слід ще раз наголосити, що величина обсягу граничного продукту зі збільшенням змін- них ресурсів спочатку зростає, а потім знижується згідно з да- ним законом.

У даному разі існує такий зв’язок граничного продукту і гра- ничних витрат: якщо показник граничного продукту досягає мак- симального рівня, то граничні витрати мінімальні; у разі, коли

показник граничного продукту зменшується, то граничні витрати зростають.

Даний закон має надзвичайно важливе значення для розумін- ня поведінки виробника. Обсяг виробництва підприємець може розширювати до тих пір, доки граничні витрати на підприємстві не перевищать граничний дохід. Найбільша вигода — нарощува- ти виробництво в тих межах, коли має місце найсуттєвіша різни- ця між середніми і граничними витратами.

У сучасній ринковій економіці розрахунок ефективності виро- бництва передбачає порівняння граничного доходу і граничних витрат. Йдеться про те, що будь-яке розширення виробництва не завжди призводить до адекватного зростання прибутку, оскільки по-різному складається динаміка витрат, а також обсягів вироб- ництва та рівня цін. Тому підприємство повинно шукати такий обсяг виробництва, за якого воно може отримати найбільший до- хід. Проілюструємо ці взаємозв’язки за допомогою умовних да- них табл. 1^*.

Таблиця 1

ПОРІВНЯННЯ ГРАНИЧНОГО ДОХОДУ ТА ГРАНИЧНИХ ВИТРАТ ДЛЯ ОПТИМІЗАЦІЇ ОБСЯГІВ ВИРОБНИЦТВА

^* У таблиці дані у графах 2 і 4 взяті довільно, але з урахуванням їх загальних тенденцій: збільшення виробництва одиниць продукції призводить, як правило, до зростання загальних (валових) витрат, але одночасно і до зниження ціни.

Див.: Экономическая теория: Политэкономия: Учеб. / Под общ. ред., акад.

В. И. Видяпина, акад. Г. П. Журавлевой. — М.: ИНФРА-М, 1999. — С. 188.

З таблиці видно, що з переходом виробництва від першої оди- ниці до другої граничні витрати (МС) (340 – 320 = 20) виросли на 20 одиниць; від другої до третьої одиниці (355 – 340 = 15) — на 15 і т. д., тому 20 і 15 і є граничними витратами, які пов’язані з виробництвом відповідних одиниць товару.

При визначенні граничного доходу на одиницю товару розгля- немо колонку 3. Різниця валового доходу при випуску двох пер- ших одиниць товару порівняно з випуском першої становить 114, а при випуску трьох одиниць товару дає приріст 94. Це і є відпо- відно приріст валового, або граничного, доходу від виробництва другої і третьої одиниць. Дані таблиці свідчать, що найвигідні- ший обсяг виробництва — при шести одиницях товару, а потім граничні витрати перевищують граничний дохід, що явно є не- сприятливим для підприємства. Таким чином, понад цей обсяг воно не повинно виробляти продукцію (в даному випадку понад шести одиниць).

Зрозуміло, що будь-який вид виробничих витрат, їх обсяг відповідним чином пов’язані також і з характером взаємодії господарюючих суб’єктів з існуючими в суспільстві інститу- тами, тобто, набором правил, які структурують, упорядкову- ють соціально-економічні відносини, різними формальними і неформальними організаціями — групами людей, які вклада- ють свої активи у виробництво, тощо. Для розуміння зв’язку між цими інститутами та ефективністю виробництва істотна роль належить концепції транзакційних витрат. Термін «тран- закційні витрати» ввів у науковий обіг Нобелівський лауреат 1991 р. Рональд Коуз. Ці витрати пов’язані не з виробництвом, а із супутніми його затратами: пошуком інформації про відпо- відні ціни та ринки, контрагентів господарських операцій, укла- данням угод, контролем за їх виконанням і т. ін. Чітке вико- нання інституціональних вимог на всіх рівнях сприяє зниженню сукупних транзакційних витрат.

дянській навчальній літературі та використовувалася в реальній практиці. Поняття «собівартість продукції» використовується і дотепер у державних нормативних актах, наприклад Законі Укра- їни «Про оподаткування прибутку підприємств», прийнятому Верховною Радою 28 грудня 1994 р.

Під собівартістю продукції розуміється виражена в грошовій формі сукупність витрат, які пов’язані з виробництвом і збутом продукції на кожному конкретному підприємстві. Складовими со- бівартості є такі основні витрати: вартість спожитих у процесі виробництва матеріалів, сировини, палива, електроенергії тощо, тобто предметів праці; перенесена вартість засобів праці (амор- тизаційні відрахування); виплати на оплату праці; видатки на ре- алізацію продукції. Собівартість акумулює поточні витрати під- приємства і є важливим показником ефективності його роботи. Як розрахунковий показник вона використовується і при перехо- ді української економіки на національну систему рахунків (з по- чатку 2000 р.).

Залежно від обсягу витрат на підприємстві розрізняють такі види собівартості: цехову, виробничу і повну.

Цехова собівартість включає виробничі витрати, пов’язані з виготовленням продукції на рівні цеху (як структурного підроз- ділу підприємства).

Виробнича собівартість містить виробничі затрати підприєм- ства в цілому, тобто це цехова собівартість з доданими загально- заводськими і цільовими видатками.

Повна собівартість — це сума витрат підприємства на виго- товлення і реалізацію продукції.

У бухгалтерсько-аналітичному плані розрізняють індивідуаль- ну і середньогалузеву собівартість. Індивідуальна собівартість включає витрати на виробництво і реалізацію продукції в умовах окремого підприємства. Середньогалузева собівартість характе- ризує витрати на виготовлення і збут продукції в середньому по галузі. Це дає змогу зіставляти ефективність роботи підприємств відповідної галузі.

У сільському господарстві, крім індивідуальної собівартості, обчислюють зональну собівартість, що дозволяє аналізувати ра- ціональність спеціалізації господарств щодо відповідних природ- но-кліматичних зон.

Важливе значення для розвитку виробництва та зростання до- бробуту населення має зниження собівартості (як витрат вироб- ництва). Головні напрями такого зниження:

· комплексна механізація та автоматизація виробничих про-

цесів;

· поглиблення спеціалізації і кооперації виробництва;

· удосконалення структури управління та здешевлення утри- мання управлінського апарату;

· економічне стимулювання підвищення ефективності функці- онування живої праці.

Узагальнююча роль у реалізації всіх цих напрямів, як, до речі, і у підвищенні віддачі кожного ресурсу, належить науко- во-технічному прогресу. Однак не завжди зниження собіварто- сті є доцільним. Так, зниження собівартості, що призводить до погіршення якості продукції, не може бути економічно виправ- даним.