§ 2. Товар і його властивості. Вартість: альтернативні теорії. Двоїстий характер праці, втіленій у товарі

Товар — це продукт праці, призначений не для безпо- середнього споживання там, де він виготовлений, а для обміну (купівлі-продажу на ринку). Тобто товар — це форма продукту праці (за К.

Щоб з’ясувати сутність товару та його властивості, важливо звернути увагу на таку логіку взаємозв’язку відповідних катего- рій: товар як наукова абстракція суспільного багатства — спо- живча вартість продуктів — мінова вартість як форма прояву вартості — вартість як утілена в товарі праця — визначення розміру вартості — визначення суспільно необхідного робочого часу — продуктивність та інтенсивність праці як чинники фор- мування величини вартості — конкретна й абстрактна праця — відмінність товару від продукту.

боку, товар — корисна річ, здатна задовольнити відповідну потре- бу людини. Ця його властивість називається споживчою вартіс- тю. З іншого боку, товар має спроможність обмінюватися на інші товари, причому у визначеній пропорції, наприклад сокира на 50 кг пшениці. Цю властивість товару називають міновою вартістю.

Як споживчі вартості товари можуть задовольняти різномані- тні потреби людини. Одні види корисних речей служать забезпе- ченню виробничих потреб, наприклад машини, верстати, інстру- менти, сировина і т. п. Інші товари задовольняють особисті потреби людей матеріального або духовного характеру. Так, різ- номанітні види одягу, їжа, взуття, меблі забезпечують матеріаль- ні, а газети, часописи, книги — духовні потреби людини.

Споживча вартість не завжди є товаром. Щоб стати товаром, вона повинна мати ознаки товару для задоволення потреб не са- мого виробника, а інших членів суспільства, тобто бути суспіль- ною споживчою вартістю.

Споживча вартість перетворюється на товар за таких умов: вона має бути продуктом праці, суспільною споживчою вартістю, передаватися не безоплатно, а за допомогою обміну, купівлі- продажу.

Мінова вартість товару характеризується насамперед як кіль- кісне співвідношення, в якому споживчі вартості одного виду обмінюються на споживчі вартості іншого виду. Якщо, напри- клад, пара чобіт обмінюється на костюм, то це означає, що мі- нова вартість пари чобіт дорівнює одному костюму. Мінові ва- ртості, у котрих одні види товарів обмінюються на інші, не є постійними, раз і назавжди заданими.

попиту і пропозиції. Вони вважають, що коли попит на даний вид товару підвищується, а пропозиція залишається без зміни, то мі- нова вартість зростає. Якщо ж пропозиція перевищує попит, то мінова вартість зменшується. Звичайно, зміни мінової вартості під впливом коливань попиту і пропозиції мають місце. Але це свідчить лише про залежність коливань мінової вартості при

припущенні, що попит і пропозиція дорівнюють одне одному. У даному разі коливання попиту і пропозиції перестають що- небудь пояснювати, і питання, чому за даний вид товарів дають саме стільки інших товарів, а не більше і не менше, залишається невирішеним.

Дана теорія була спробою пов’язати теорію трудової вартості з реальною дійсністю, з ціною і грошима, з ринковими відносинами. У цьому — заслуга авторів теорії Г. Маклеода і Дж. Стюарта (Ве- ликобританія) з позицій розвитку загальної проблеми вартості.

Інша теорія — теорія витрат виробництва — підтверджува- ла, що у разі даного співвідношення попиту і пропозиції вартість товару визначається витратами виробництва. Основоположника- ми її виступили Р. Торренс, Дж. С. Мілль, Д. Мак-Куллох та ін. Ця теорія не суперечить трудовій теорії вартості. Вона розглядає останню як витрати виробництва з точки зору суспільства, або, за визначенням К. Маркса, як реальні витрати виробництва. З по- гляду суспільства витрати виробництва будь-якого товару зво- дяться до витрат утіленої праці, необхідної праці (вартості робо- чої сили) і додаткової праці (додаткової вартості). У цих витратах праці і полягають витрати суспільства на виробництво даного товару.

З теорією витрат виробництва безпосередньо межує теорія трьох факторів виробництва (автор — французький економіст Ж.-Б. Сей). Вона вказує на участь у процесі виробництва капіта- лу, праці і землі, оскільки кожний з цих чинників у міру своєї ко- рисності і цінності робить внесок у створення вартості. Вади да- ної теорії полягають у тому, що вона ототожнює капітал із капіталістом, а землю — із землевласником. У цій теорії капітал варто розглядати не як категорію експлуатації, а як раніше ство- рену вартість, як суспільну форму трудової вартості в умовах за- гального товарного виробництва. Власник цієї вартості має право на дохід так само, як і власник вартості робочої сили. За сучасних умов у процесі виробництва бере участь і четвертий чинник — підприємництво.

Найбільш популярною на Заході є теорія граничної корис- ності. Автори її — Г. Госсен (Німеччина), К.

тим значенням, що їй надає людина у своїй свідомості. Інакше кажучи, цінність речі зумовлюється корисністю її для тієї або ін- шої особи. У свідомості кожної людини, зазначають представни- ки цієї школи, одні речі набувають більшого значення, інші — меншого. Ступінь потреби в різноманітних речах неоднаковий, і вони мають тому різну корисність і цінність. Але й різні екземп- ляри однієї і тієї ж речі теж мають неоднакову корисність. Цін- ність речі визначається, за положеннями цієї школи, значенням, що надається тому екземпляру, який задовольняє найменш на- пружену потребу з числа тих, що можуть бути задоволені при да- ному запасі цього блага, цієї речі. Корисність такої речі є най- меншою, граничною (звідси і назва концепції — теорія граничної корисності).

Для доказу та ілюстрації теорії граничної корисності її прихи- льники звертаються не до сфери виробництва товарів, а до пси- хологічних переживань людей, що потрапили в умови, де вони мають справу з обмеженим запасом тих або інших благ і не мо- жуть його змінити. Наприклад, у людини, що потрапила до пус- телі, є три посудини з водою. Передбачається, що кожна з них потрібна для задоволення визначеної потреби у воді. Припусти- мо, що вода першої посудини призначена для вгамування спраги людини. Позначимо корисність цієї води числом 10. Це найбільш напружена потреба. Вода іншої посудина необхідна для приготу- вання їжі. Корисність цієї води можна позначити числом 9. Вода третьої — для освіжіння тіла людини. Її корисність позначимо числом 8. Отже, третя потреба в ряду трьох найменш напружена. Вона визначає граничну корисність води. За наявності в суб’єкта трьох посудин води цінність однієї з них дорівнюватиме 8. Якби людина позбавилася однієї з трьох посудин, то цінність однієї становила б уже 9. Якби в неї залишилася тільки одна посудина з водою, її цінність сягала б 10. Гранична корисність змінюється, змінюється і цінність.

Ті фахівці, які абсолютно не сприймають дану теорію, вису- вають таку логіку заперечень. Товари мають об’єктивну спожив- чу вартість для суспільства, а не суб’єктивну споживчу вартість для виробників. Товар виготовляється для продажу, не будучи корисністю для його виробника. Психологічні оцінки в дусі тео- рії граничної корисності можуть виникнути в умовах пустелі або на незаселеному острові, де немає жодного виробництва, але во- ни не можуть з’явитися за товарного виробництва, коли є ринок, на якому продаються всі необхідні продукти. Оцінки людей поза суспільством, у пустелі, дрімучому лісі можуть бути об’єктом

психології, але об’єктом політичної економії є тільки відносини, пов’язані прямо або опосередковано з виробництвом. У суспільс- тві, де люди постійно виробляють та обмінюють продукти, това- ри для виробника мають однакову цінність. Вони потрібні йому тільки як засіб одержання інших речей. Самі ж по собі вони для нього не є ні корисністю, ні граничною корисністю.

Що ж робить різноманітні товари порівняними, що лежить в основі їх обміну?

Тим загальним, що міститься в усіх товарах і робить їх зістав- ними, є праця. Всі товари — продукти праці. Порівнюючи това- ри один з одним, люди по суті зіставляють втілену у цих това- рах працю. Матеріалізована таким чином праця утворює вартість товару і визначає ті пропорції, в яких товари обмінюються один на одний. Зі зміною витрат праці на виробництво тих або інших товарів змінюється й їх вартість, а відповідно і ті пропорції, в яких товари обмінюються один на одний. Отже, в основі мінової вартості товарів лежить вартість, зумовлена кількістю праці, ви- траченої на виробництво товарів. Мінова вартість служить фор- мою прояву вартості.

Які б не були природні якості того або іншого товару, його вартість залежить тільки від кількості втіленої в ньому праці. За виразом К. Маркса, вартість товарів не містить «ні атома речови- ни природи». Втілена в товарах праця є субстанцією вартості. Тому величина вартості товару визначається кількістю витрат су- спільно необхідної праці для його виробництва. Мірою праці, а отже, й мірою вартості є робочий час. Проте відомо, що одному товаровиробнику потрібно на виробництво товару більше часу, ніж іншому. При цьому різниця в розмірі витрат праці може бути дуже значною, оскільки товаровиробники користуються неодна- ковими знаряддями праці, мають різний ступінь майстерності, працюють з різноманітною напруженістю (інтенсивністю). Кіль- кість праці, що витрачається на виробництво товару окремим то- варовиробником, має назву індивідуальна праця.

суспільною вартістю товару. У свою чергу, величина вартості то- вару встановлюється за витратами суспільно необхідної праці, що вимірюється суспільно необхідним робочим часом (тобто та- ким, що потрібний для виготовлення якоїсь споживчої вартості за

наявних суспільно нормальних умов виробництва і за середніми в даному суспільстві рівнями продуктивності й інтенсивності пра- ці. Під суспільно необхідними умовами виробництва, що визна- чають величину вартості товарів, розуміються такі умови вироб- ництва, за яких виготовляється основна маса товарів даного виду. Завдяки змінам в умовах виробництва суспільно необхідний робочий час не залишається раз і назавжди заданим. Його модифі- кації зумовлюють зміни величини вартості товару. Остання ви- значається не тими витратами праці, що знадобилися на його ви- робництво, а тими, що є суспільно необхідними для його

відтворення.

Зміни величини суспільно необхідного робочого часу і варто- сті товарів визначаються перемінами у продуктивності праці. Ве- личина вартості одиниці товару трансформується в зворотному відношенні до зміни продуктивності праці: з її підвищенням вар- тість одиниці товару зменшується.

Припустимо, за 10-годинний робочий день виробляється 5 оди- ниць товару. У даному разі в кожній одиниці втілюється (10:5) 2 години праці. Ці 2 години і визначають вартість одиниці то- вару. З підвищенням продуктивності праці вдвічі за той самий 10-годинний робочий день вироблятиметься не 5, а 10 одиниць товару. Тепер у кожному товарі буде втілено не 2, а 1 година праці. Його вартість відповідно зменшиться в 2 рази, загальна ж сума вартості, утворюваної за 10-годинний робочий день, зали- шиться без змін. Але тепер вона розподіляється на більшу кіль- кість одиниць товарів, тому вартість одиниці знижується.

У реальній дійсності можливе і зростання вартості товарів у зв’язку зі зниженням продуктивності праці та її падіння через підвищення продуктивності праці. Проте типовим є ріст, а не спад продуктивності праці. Отже, як правило, вартість товарів не підвищується, а знижується.

У зростанні продуктивності праці знаходять відображення розвиток продуктивних сил, впровадження нової техніки, засто- сування наукових досягнень у виробництві, поліпшення органі- зації праці, підвищення майстерності робітників. До росту про- дуктивності праці спонукає і сама система економічних відносин у товарному господарстві.

Люди завжди витрачали працю на виробництво тих або інших корисних речей. Але не завжди праця надавала речам властивість вартості. Так, за натуральних форм господарства продукти праці, будучи споживчими вартостями, не надходили в обмін, а, отже, й не виступали як товарні вартості.

Властивість праці створювати вартість — не природне, а сус- пільне явище. Воно породжується особливим типом економічних відносин і має історичний характер: виникає за визначених сус- пільних умов виробництва. Обґрунтування цього положення ви- кладено у вченні К. Маркса про двоїстий характер праці в товар- ному господарстві. Положення про те, що праця є тим загальним, що робить товари порівняними, безумовно вірне, однак проти нього може бути висунуто заперечення, яке не можна не врахува- ти. Справді, товари є різноманітними споживчими вартостями, і праця, за допомогою якої їх створено, також неоднорідна. Отже, праця як творець споживчих вартостей не може бути тим загаль- ним, що робить товари порівняними.

ма витрат праці залежить від того, яка споживча вартість створю- ється. При виготовленні годинників, наприклад, праця має бути витрачена в іншій формі, ніж при виробництві взуття, костюма або комбайна. Наскільки різноманітні споживчі вартості, настіль- ки ж різноманітні і види конкретної праці, що створюють (праця хлібороба, ткалі, кравця, металурга і т. д.).

У товарному господарстві конкретна праця має специфічні риси. Вона є працею економічно відокремленого самостійного товаровиробника і виступає як приватна праця. Оскільки конкре- тна праця кожного окремого товаровиробника — це ланка в сис- темі суспільного поділу праці, вона є суспільною, проте безпосе- редньо виступає як праця приватна. Формально всі приватні виробники самостійні і незалежні один від одного. Кожний здій- снює процес виробництва на власний розсуд: сам обирає сферу виробництва, визначає обсяг виробництва, місце і час збуту і т. п. Водночас приватні товаровиробники пов’язані один з одним сис- темою суспільного поділу праці. Кожний виготовляє товари не для себе, а для інших. Через спеціалізацію один товаровиробник потребує продукти праці інших і без обміну з ними не може здій- снювати процес власного виробництва. Тобто виробництво одно- го товару пов’язано з виробництвом інших. Отже, за своїм харак- тером праця кожного товаровиробника носить суспільний характер. Між суспільними і приватними рисами праці існує гли- боке протиріччя, що являє собою основну суперечність товарно-

го виробництва. Формально кожний товаровиробник може ство- рювати споживчу вартість, яку забажає, і в будь-якій кількості. Насправді він повинен виробляти тільки такі споживчі вартості, що потрібні суспільству, мають суспільну споживчу вартість і в такій кількості, що необхідно суспільству. Якщо товаровиробник не зробить цього, вироблений ним продукт не буде прийнятий в обмін, і він не одержить можливості придбати продукти праці інших товаровиробників.

Конкретна праця товаровиробника безпосередньо виступає як приватна праця. Суспільна ж природа праці, її однорідність, по- рівняність, спроможність створювати вартість існують прихова- но. Ця сторона праці, що створює товар, дістає своє відображен- ня через категорію абстрактної праці. На відміну від конкретної, що є якісно різнорідною, абстрактна праця характеризується як праця якісно однорідна. Тобто, праця, що створює вартість одно- го товару, має такі самі якості, як і праця, що створює вартість інших товарів. Хоча коваль і пекар витрачають свою працю у рі- зних конкретних формах, їх діяльність з фізіологічної точки зору має ту саму основу — витрату мускулів, нервів, мозку і т. п. Абс- трактна праця і являє собою специфічну суспільну форму праці — праці в товарному виробництві.

Витрати праці у фізіологічному розумінні завжди існували й існуватимуть, оскільки будь-який процес праці за будь-якого су- спільного устрою потребує таких витрат. Але фізіологічна рів- ність різноманітних видів праці створює тільки матеріальну ос- нову абстрактної праці. Лише в суспільстві, де товаровиробники відособлені один від одного, виявлення, врахування суспільної природи їхньої праці можливі тільки за допомогою трудової суб- станції, що міститься в товарі. Іншого способу виразу суспільної природи праці в господарстві приватних товаровиробників немає і бути не може.

Як матеріалізація абстрактної суспільної праці всі товари на- бувають однакової якості і стають кількісно порівняними. Якщо уявити сукупну суспільну працю у вигляді однієї суспільної ро- бочої сили, а процес праці — як витрату цієї робочої сили, то ко- жний товар виявиться втіленням частини витрат цієї єдиної ро- бочої сили. Отже, абстрактна праця — це специфічна економічна категорія товарного виробництва, що відображає певні економіч- ні відносини.

Точка зору, що величина вартості товарів визначається кількі- стю праці, витраченої на їх виробництво, була висловлена ще класиками буржуазної політекономії У. Петті, А. Смітом і Д. Рі-

кардо. Властивість праці створювати вартість розглядалася ними як вічна і природна властивість будь-якої праці. Звідси — сентен- ція про те, що будь-яка річ, створена людською працею, має вар- тість. Своє завдання ці вчені вбачали не в тому, щоб пояснити, чому і яка праця стає творцем вартості, а в тому, щоб знайти об’єктивну основу для визначення величини вартості товарів. Та- ке пояснення вартості відповідало класовій природі буржуазної політичної економії, що розглядала капіталістичну форму вироб- ництва, за якої продукти створюються як товари і мають вартість. Тільки К. Маркс уперше розкрив двоїстий характер праці, що створює товар. Тим самим був зроблений переворот у теорії вар- тості. Отже, конкретні види праці характеризуються не тільки розбіжностями у прийомах, знаряддях і результатах праці, але й звичайно відмінностями у необхідній підготовці робітників. Одні види конкретної праці, які називають некваліфікованими, можуть виконуватися всіма працездатними членами суспільства, що ма- ють звичайні для даної історичної епохи освіту та рівень культу- ри, інші, які називають кваліфікованими, потребують особливої

спеціальної попередньої підготовки.

Праця, що потребує особливої підготовки, — це кваліфікована праця, що відрізняється від праці некваліфікованої, яка не потре- бує особливої, спеціальної підготовки. Так само різниться праця складна від праці простої.

Вартість товарів вимірюється кількістю робочого часу, витра- тами простої праці. Тому складніша праця за рівні проміжки ро- бочого часу завжди створюватиме більшу вартість, ніж проста праця.

У процесі зведення різноманітних видів праці до абстрактної відбувається редукція праці, тобто зведення її від складної до простої. Праця рибалки, наприклад, не потребує особливої підго- товки і може бути прийнята за просту, а працю ювеліра (оскільки тут необхідна попередня підготовка) можна вважати складною.

Процес редукції праці здійснюється в процесі обміну товарами стихійно, незалежно від волі і бажання людей, нібито за їх спи- ною. Якщо пропорції обміну товарів не відповідатимуть ступеню складності витраченої на їх виробництво праці, то почнеться пе- рерозподіл праці по сферах виробництва. Так, якщо продукт 10- годинної праці ювеліра, при наших припущеннях, обмінювати- меться на продукт менше, ніж 20-годинної простої праці, то від- паде стимул до підготовки ювелірів і кількість застосовуваної ювелірної праці зменшиться. Скоротиться товарна маса ювелір- них виробів. Якщо ж продукт 10-годинної праці ювеліра обміню-

ватиметься на продукт, що містить понад 20 годин простої праці, то збільшиться число людей, що готуються стати ювелірами, під- вищиться обсяг ювелірної праці, отже, маса запропонованих на ринку ювелірних виробів зросте. Врешті-решт, зміняться пропор- ції обміну. Таким чином діє механізм редукції праці.