Аналіз умов відтворення продуктивних сил України

Відтворення продуктивних сил, яке визначається як процес оновлення усіх факторів виробництва, відбувається в межах географічного, економічно­го, соціального, політичного, національного середовища, що склалося на від­повідній території.

Проведення цього наукового дослідження відбувалося з використанням статистичної інформації, яка отримана за матеріалами публікацій Державної служби статистики України. Були використані такі матеріали: статистичний щорічник «Статистичний щорічник України», статистичний збірник «Регіо­ни України», «Доходи та витрати населення за регіонами України», «Вало­вий регіональний продукт», «Економічна активність населення України», «Витрати і ресурси домогосподарств України», статистичний бюлетень «До­шкільна освіта України», «Загальноосвітні навчальні заклади України», «Ос­новні показники діяльності вищих навчальних закладів України», «Підготов­ка наукових кадрів», демографічний щорічник «Населення України», також було використано інформацію з офіційного сайту Державної служби статис­тики України [305—328].

Одним із основних показників, що характеризує умови відтворення про­дуктивних сил, є валовий внутрішній продукт (ВВП), який дає уявлення про стан національної економіки. ВВП відображає кінцевий результат виробни­чої діяльності у сфері матеріального і нематеріального виробництва суб’єк­тів господарювання.

Аналіз формування ВВП України за період 2004-2013 рр. дозволяє ствер­джувати, що обсяг ВВП у фактичних цінах збільшилися з 345113 млн.

Доведено, що за останні десять років відбулися суттєві зміни в структурі ВВП. Так суттєво збільшилася питома вага оплати праці найманих працівни­ків з 45,6 % у 2004 р. до 52,8 % у 2013 р. та обсяг податків з 10,2 % до 13,0 % за період 2004-2013 рр. Ці зрушення, перш за все, обумовлені змінами, які відбуваються у державній податковій політиці, та зменшенням підтримки збиткових підприємств за рахунок коштів державного бюджету. Питома вага валового прибутку (змішаного доходу), розрахована як різниця між ВВП та іншими видами первинних доходів у його структурі, зменшилася на 10 п. з 44,2 % у 2004 р. до 34,2 % у 2013р. Такі зміни можна пояснити тривалим скорочення промислового виробництва та обмеженим платоспроможнім по­питом.

Структура валового внутрішнього продукту за категоріями кінцевого ви­користання за період 2004-2013 рр. обумовлена збільшенням витрат на кін­цеве споживання з 71,2 % до 90,0 % (18,8 п.), особливо це стосується домаш­ніх господарств — з 52,3 % до 70,7 % (18,4 п.). Це обумовлено, перш за все, суттєвим падінням доходів населення, зростанням рівня інфляції та вартості споживчого кошика. Отже, відбувається збільшення частки кінцевих спожи­вчих витрат у структурі ВВП, яка спрямована на підтримку рівня життя на­селення, та зменшення долі нагромадження.

Витрати домашніх господарств складають три четверті загального обсягу кінцевих споживчих витрат, структура яких представлена певним чином. Найбільша питома вага витрат — 39,2 % — припадає на продукти харчування та безалкогольні напої, 12,4 % становлять витрати на транспорт, 11,2 % — на житло, воду, електроенергію, газ та інші види палива. На алкогольні напої, тютюнові вироби та наркотики припадає 7,8 %. Питома вага витрат на одяг та взуття становить 6,2 %. Витрати на охорону здоров’я, відпочинок та куль­туру припадає 5,0 % та 4,2 %, відповідно.

У сучасній науці вважається, що додана вартість як економічна кате­горія має важливе значення в обґрунтуванні результатів економічної дія­льності як окремого підприємства галузі виробництва, так і економіки в цілому. Валова додана вартість (ВДВ) показує з одного боку рівень ре­зультативності виробництва, а з іншого — рівень мотивації працівників для продуктивної роботи. Крім того, такий елемент валової доданої вар­тості, як амортизація, вказує на ступінь оснащеності виробництва, забез­печеність його необхідною технікою та обладнанням, прогресивними технологіями [329, с. 9]. Аналіз ВДВ має тенденцію до збільшення з 313046 млн. грн до 1268365 млн. грн, тобто на 955319 млн. грн (305,2 %) за досліджуваний період.

У параграфі 1.3 даної роботи розглянуто форми розвитку регіонально­го соціуму, до яких належать територіальна, економічна, соціальна, полі­тична та інформаційна. Визначення специфічних особливостей кожної із запропонованих форм дозволяє стверджувати, що ефективний розвиток регіонального соціуму відбувається в умовах достатнього фінансування всіх сфер його життєдіяльності. Отже, розглядання бюджету як найваж­ливішої фінансової категорії, що впливає на формування рівня економіч­ного і соціального розвитку території та забезпечує розвиток соціуму як передумови відтворення продуктивних сил, виявляється доцільним. Саме бюджет є ключовим інструментарієм у вирішенні соціальних і економіч­них завдань країни, забезпеченням ефективного та інноваційного розвитку економіки.

Важливо зазначити, що сучасний етап розвитку України обумовлюється наявністю бюджетного дефіциту. Так, аналізуючи динаміку збалансованості бюджету України за період з 2004 по 2013 рр. (рис. 3.1), можна стверджува­ти, що усі роки були завершені з бюджетним дефіцитом.

Наявність дефіциту бюджету може свідчити про неготовність та неспро­можність країни без додаткових джерел фінансування розраховуватись за своїми зобов’язаннями після покриття всіх передбачених бюджетних видат­ків потягом відповідного бюджетного періоду. Найбільший обсяг дефіциту бюджету припадає на 2010 та 2013 рр., коли дефіцит становив 64684,9 та 63590,3 млн. грн, відповідно, та на 2009 та 2012 рр. — обсяг дефіциту стано­вив 37258,1 та 50785,7 млн. грн.

Рис. 3.1. Динаміка збалансованості бюджету України за період з 2004 до 2013 рр.

Аналіз динаміки дохідної частини бюджету України дозволяє стверджувати про те, що протягом досліджуваного періоду обсяг надходжень збільшився майже в 5 разів (рис. 3.2). З 91529,4 млн. грн у 2004 р. до 442788,7 млн. грн у 2013 р. Як показує отримана трендова модель доходної частини бюджету, величина надхо­джень збільшувалася в середньому на 40807,0 млн. грн. щорічно. Але важливим є той факт, що у дохідній частині бюджету області відбулися зміни у співвідношен­ні між питомою вагою основних надходжень до бюджету (рис. 3.3).

Структура дохідної части бюджету України за період 2004-2013 рр. складаєть­ся із податкових надходжень, що представлені загальнодержавними та місцевими податками, зборами та іншими обов’язковими платежами, їх частка в загальному обсязі доходів бюджету області становила майже 80 %, також слід відмітити стій­ку тенденцію до їх збільшення. Наступними за обсягами надходжень (майже 20 %) є неподаткові платежі, які включають доходи від власності та підприємни­цької діяльності, адміністративні збори та платежі, доходи від некомерційного та побічного продажу, надходження від штрафів та фінансових санкцій, інші непода­ткові надходження. Питома вага доходів від операцій з капіталом, офіційних трансфертів від урядів зарубіжних країн та міжнародних організацій, а також ці­льових фондів становить лише 5 % у загальній структурі дохідної частини бюдже­ту України. Науковцями доведено, що доля власних та закріплених джерел дохо­дів бюджету показує стійкість його дохідної бази та рівень фінансової незалежності.

Млн. грн.

Рис. 3.2. Динаміка дохідної та видаткової частин бюджету України за період з 2004 по 2013 рр.

Рис. 3.3. Динаміка структури дохідної частини бюджету України за період з 2004 по 2013 рр.

Якщо проаналізувати видатки бюджету України (рис. 3.3), можна ствер­джувати про те, разом із ростом надходжень до бюджету прямо пропорційно збільшуються і його видатки. За результатами отриманої трендової моделі величина видатків бюджету України за досліджуваний період у середньому збільшувалася на 46948 млн. грн щорічно, у той час як збільшення доходів відбулося на 40807 млн. грн.

За результатами аналізу можна стверджувати, що у досліджуваному пері­оді спостерігається значне зростання видатків бюджету країни в номінально­му вираженні. Так загальний обсяг видатків збільшився майже в 5 раз, з 102538,4 млн. грн у 2004 р. до 505843,8 млн. грн у 2013 р. тобто на 393,3 %. Стру­ктура видатків зведеного бюджету України наведена на рисунку 3.4.

Рис. 3.4. Динаміка структури видаткової частини бюджету України за період з 2004 по 2013 рр.

Аналіз структури видатків зведеного бюджету України свідчить про те, що питома вага обсягу фінансування у таких напрямків як загальнодержавні фу­нкції, громадський порядок, безпека та судова влада, охорона навколишнього

природного середовища, духовний та фізичний розвиток, охорони здоров’я практично не змінилося.

Результати розрахунків дозволяють стверджувати, що частка видатків на фінансування деяких соціально значимих галузей від загального обсягу ви­датків бюджету не тільки не збільшилась, а й, навпаки, зменшилась. Суттєво зменшилася питома вага обсягів фінансування оборони з 6,0 % у 2004 р., до

2.9 % у 2013 р. Однак у 2014 р., враховуючи військові події, що відбувають­ся на Сході України, Уряд суттєво збільшив обсяги фінансування цього напряму. На жаль, на момент публікації дослідження, Державний комітет статистики України не оприлюднив інформації щодо обсягу фінансування цієї статті витрат, що не дозволило зробити порівняльний аналіз з 2014 р. Зменшилася питома вага витрат на економічну діяльність майже у двічі та житлово-комунальне господарство з 2,6 % у 2004 р. до 1,5 % у 2013 р.

Відбулося збільшення витрат у структурі бюджету України на освіту з

17.9 % у 2004 р. до 20,9 % у 2014 р., та суттєво збільшилася питома вага ви­трат до 28,7 % (майже на третину) на соціальний захист та соціальне забез­печення, що пов’язано, перш за все, зі старінням населення країни та погір­шенням стану його суспільного здоров’я. Відносно висока частка видатків бюджету для соціальної сфери спрямована на поліпшення умов життєдіяль­ності соціуму.

Таким чином, наявність дефіциту бюджету України, який виникає у разі зростання державних витрат, що не відповідають обсягам отриманих дохо­дів, створюють перешкоди в соціально-економічному розвитку соціуму, які виявляються в погіршенні якості та зниженні рівня життя соціуму, зниженні продуктивності праці за рахунок несвоєчасних структурних змін у економіці країни, розвитку інфляційних процесів тощо.

Забезпечення стабільного та тривалого економічного розвитку України, в умовах якого відбувається відтворення продуктивних сил, можливе за раху­нок ефективної та прибуткової діяльності підприємств. Визначальним крите­рієм результату діяльності підприємств є отримання фінансового результату (прибутку).

Фінансовий результат від звичайної діяльності до оподаткування підпри­ємств України за період з 2004 по 2013 рр. став прибутковим, і лише в 2009 р. було отримано збитки в розмірі — 42414,7 млн. грн. Динаміка результативності діяльності підприємств України за період з 2004 по 2013 рр. дозволяє ствер­джувати, що за досліджуваний період співвідношення як прибуткових, так і збиткових підприємств суттєво не змінилася. На початок досліджуваного пе­ріоду питома вага прибуткових підприємств області становила 65,2 % від за­гальної кількості підприємств. На кінець періоду цей показник дорівнював

65.9 %, тобто збільшення становило лише 0,7 п.

Практично в усіх областях України майже 30 % підприємств від загальної їх кількості є збитковими. Виняток становлять лише п’ять областей, а саме: Вінницька, де відсоток збиткових підприємств становить 29,2 %, Миколаїв­ська — 27,3 %, Івано-Франківська — 27,2 %, Закарпатська — 26,8 %, Кірово­градська — 25,4 %. Лідером у цьому рейтингу є Чернівецька область з показ­ником збиткових підприємств — 36,4 %. Тому, можна зробити висновок про те, що одна третина усіх підприємств України є збитковими.

Найбільша кількість збиткових підприємств, за даними, які наводить офі­ційна статистика, у галузі мистецтва, спорту, розваг та відпочинку — 42,7 % та у галузі операцій з нерухомим майном — 42,2 %. Найменший негативний результат демонструють підприємства, що працюють у галузях освіти.

Фінансовим результатом від звичайної діяльності до оподаткування під­приємств України за період з 2004 по 2013 рр. став прибуток і лише в 2009 р. було отримано збитки у розмірі — 42414,7 млн. грн. Динаміка результативно­сті діяльності підприємств Донецької області за досліджуваний період дозво­ляє стверджувати, що співвідношення як прибуткових, так і збиткових під­приємств суттєво не змінилася. На початок досліджуваного періоду питома вага прибуткових підприємств становила 65 % від загальної кількості під­приємств. На кінець періоду цей показник дорівнював 65,9 %, тобто скоро­чення становило 0,9 п.

Максимальна кількість прибуткових підприємств 67,5 % було зафіксовано у 2007 р., і, навпаки, мінімальне їх значення у 2010 р. — 59,0 %, що пов’яза­не з впливом фінансової кризи на фінансово-господарську діяльності підпри­ємств. Однак вже у 2010 р. відбулося скорочення збиткових підприємств до

34.9 % (на 6,1 п. у порівнянні з попереднім роком), що є позитивною динамі­кою в розвитку економіки країни та її оздоровлення.

На підставі аналізу фінансових результатів від звичайної діяльності до опо­даткування за видами економічної діяльності можна згрупувати підприємства в залежності від отриманих ними прибутків або збитків. Так прибутковими є установи фінансової та страхової діяльність, які отримали прибутки в розмі­рі 23928,5 млн. грн, підприємства сільського, лісового та рибного господарс­тва з прибутком у розмірі 16005,4 млн. грн, промисловості — 13204,5 млн. грн, інформації та телекомунікації — 6729,8 млн. грн, транспорту, складсь­кого господарства, поштової та кур’єрської діяльності — 2470,1 млн. грн, освіти — 138,6 млн. грн.

Збитковими є підприємства оптової та роздрібної торгівлі, ремонту авто­транспортних засобів і мотоциклів — 8572,5 млн. грн, збитковою є діяльність і у сфері операцій з нерухомим майном, де збитки становили 8465,4 млн. грн., установи сфери професійної, наукової та технічної діяльності отримали зби­тки у обсязі 6293,1 млн. грн, підприємства будівництва — 5547,2 млн. грн, адміністративного та допоміжного обслуговування — 1494,7 млн. грн, хар­чування — 1266,0 млн. грн, мистецтва, спорту, розваг та відпочинку — 1177,6 млн. грн, охорони здоров’я та надання соціальної допомоги —

32.9 млн. грн, надання інших видів послуг — 24,7 млн. грн.

Показник рентабельності операційної діяльності підприємств є відно­сним показником, який характеризує ефективність діяльності підпри­ємств з відносною дохідністю чи прибутковістю. За даними фінансової звітності підприємств України, динаміка рівня рентабельності їх опера­ційної діяльності (відношення фінансового результату від операційної ді­яльності до витрат операційної діяльності) має тенденцію до зменшення. Так за період з 2004 по 2013 рр. рівень рентабельності операційної діяль­ності підприємств України знизився майже удвічі, з 6,4 % 2004 р. до

3.9 % у 2014 р. У 2005 р. було зафіксовано максимальне значення цього показника — 7,0 %, але наступні роки відзначалися поступовим його зме­ншенням.

Найвищий рівень рентабельності серед підприємств України у 2013 р. ма­ють підприємства сільського та лісового господарств, мисливства з показни­ком рентабельності 11,8 %, а також підприємства, що відносяться до сфери інформації та телекомунікації — 11,5 %. Також достатньо високу рентабель­ність від операційної діяльності мали підприємства оптової та роздрібної то­ргівлі, ремонту автотранспортних засобів і мотоциклів — 9,5 %, установи освіти — 8,6 %, фінансової та страхової діяльності — 6,2 %. Дещо нижчий рівень рентабельності мали підприємства транспорту, складського господарства, пошти та кур’єрської діяльності — 3,9 %, операцій з нерухомим майном — 3,2 %, установи охорони здоров’я та надання соціальної допомоги — 3,4 %. Рентабельність промислових підприємств є нижчою в країні й становить ли­ше 3 %. Підприємства сфери будівництва, тимчасового розміщення та орга­нізації харчування, установи професійної, наукової та технічної діяльності, у сфері адміністративного та допоміжного обслуговування, мистецтва, спорту, розваг та відпочинку, а також надання інших видів послуг у 2013 р. отрима­ли збитки від операційної діяльності, і як наслідок, рівень рентабельності їх операційної діяльності є негативним.

Результати отриманої трендової моделі дозволяють стверджувати, що рівень рентабельності від операційної діяльності підприємств України в се­редньому за рік зменшувався на 0,32 % (рис. 3.5), що дає підставу зробити висновок про наявність негативних тенденцій у економічному розвитку краї­ни. Отже, проблема забезпечення росту рентабельності підприємств стає особливо актуальною та виникає необхідність у розробці відповідної страте­гії їх розвитку.

Рис. 3.5. Динаміка рівня рентабельності операційної діяльності підприємств України за період з 2004 по 2013 рр.

Таким чином, наявність значної кількості збиткових підприємств в Україні в усіх сферах економічної діяльності створює загрозу в соціально-економіч­ному розвитку соціуму, яка виявляється в зменшенні рівня заробітної плати, заборгованості з її виплатою, порушенні соціальних стандартів, погіршенні умов праці тощо.

Однією із основних складових потенціалу соціально-економічного розви­тку є наявність основних засобів, до котрих включаються основні засоби під­приємств, організації установ, а також основні засоби, що перебувають в особистій власності населення (житлові будинки, господарські будівлі, бага­торічні насадження, робоча і продуктивна худоба). Статистичні дані свідчать про те, що вартість основних засобів за видами економічної діяльності в Україні за період з 2004 по 2013 рр. має динаміку збільшення у середньому на 1103900 млн. грн. щорічно. Так за досліджуваний період вартість основ­них засобів підприємств збільшилася на 9260,3 млрд. грн (на 811,5 %), тобто з 1141,1 млрд. грн у 2004 р. до 10401,3 млрд. грн у 2014 р., що може відбуватися у разі підвищення навантаження деяких підприємств і, як наслідок, росту випуску ними своєї продукції.

Однак слід звернути увагу на таке негативне явище, присутнє в країні, як зростання рівня зносу основних засобів протягом досліджуваного періоду.

Так за період з 2004 по 2013 рр. рівень зносу основних засобів в Україні в середньому збільшувався на 1,3 % щорічно й на кінець досліджуваного періоду становив 63,4 %, що свідчить про суттєвий рівень фізичного та мо­рального старіння устаткування в галузях економіки регіону. Такі галузі як промисловість, будівництво, транспорт та зв’язок мають до 70 % зносу ос­новних засобів, що потребує дієвих заходів до негайного їх оновлення. Майже 50 % зносу основних засобів мають такі галузі як рибальство, рибництво, освіта, державне управління, діяльність готелів та ресторанів, операції з нерухомим майном, оренда, інжиніринг та надання послуг під­приємцям.

Таким чином, результати аналізу дозволяють зробити висновок про те, що при досить високих темпах оновлення основних засобів, це є недостатнім для забезпечення відчутних зрушень у економіці України. Оскільки ступень зносу основних засобів залишається загрозливо високим, що, у свою чергу, потребує дієвих засобів, спрямованих на покращення їх стану.

Обсяг реалізованої промислової продукції є прямим результатом діяльно­сті промислових підприємств України. За результатами виконаних дослі­джень можна стверджувати що обсяги реалізованої промислової продукції за період 2005-2013 рр. збільшилися у 2,9 рази з 468,6 млрд. грн у 2005 р. до 1354,8 млрд. грн у 2013 р. (на 886,2 млрд. грн, або на 189,1 %). За отриманою трендовою моделлю динаміки обсягу реалізованої промислової продукції (y =148,12x + 309,37 R² = 0,953) визначено, що в середньому за рік обсяги ре­алізованої промислової продукції збільшувалися на 148,12 млрд. грн. Обсяг реалізованої промислової продукції за розрахунком на одну особу населення за аналізований період збільшився на 19834,2 грн, це майже на 200 %, з 9947,2 грн у 2005 р. до 29781,4 грн у 2013 р. Отже, відбулося безперервне зростання об­сягів реалізованої промислової продукції за весь аналізований період.

Аналіз темпів зростання обсягів реалізованої промислової продукції по­казав, що у цілому, за досліджуваний період відбулося його зменшення у се­редньому на 1,1 % щорічно. Мінімальний темп зростання обсягів реалізова­ної промислової продукції було зафіксовано у 2009 р. (78,1 %), коли темп зростання в порівнянні з попереднім роком знизився на 16,7 п. Варто відзна­чити зменшення обсягів промислової продукції у 2012 та 2013 рр. на 0,5 % та 4,3 %, відповідно. Скорочення обсягів реалізованої промислової продукції можна пояснити, перш за все, загостренням політичної кризи суспільства, яка спричинила тривалий період економічної стагнації.

Зайнятість населення є обов’язковою умовою відтворення продуктивних сил. Саме зайнятість населення виступає головним критерієм ефективності соціально-економічних реформ у країні. Як економічна категорія зайнятість забезпечує матеріальне підґрунтя для відтворення робочої сили, тобто ство­рює умови індивіду забезпечити своєю працею належні умови існування для себе та своєї родини. Як соціальна категорія зайнятість полягає у розвитку особистості. А саме, створює умови до отримання професійних знань, нави­чок, отримання професійного досвіду, соціального досвіду, кар’єри тощо. Реальність працевлаштування багато в чому залежить від стану ринку праці. У даний час при розгляді питань відтворення продуктивних сил першорядна увага приділяється зайнятості населення, а саме можливості мати оплачува­ну роботу, від якої залежить добробут, а часто і виживання родин. Чисель­ність працездатного населення, його вікова структура, динаміка і частка у всьому працездатному населенні складають основу тих або інших масштабів пропозиції робочої сили.

Ступінь участі в трудовій діяльності, можливості працевлаштування відо­бражає рівень їх економічної активності. У 2013 р. економічна активність на­селення України становила 21980,6 тис. осіб (60,3 % — рівень економічної активності населення). За міжнародними стандартами, це досить значний по­казник. Високий рівень економічної активності підкріплюється суспільними традиціями, що склалися, і високим рівнем освіти. Інша справа — статус цієї зайнятості та доход, який вона приносить.

Однак слід урахувати, що протягом останніх років відбувалося безперервне скорочення економічно активного населення. У 2005-2013 рр. економічно акти­вне населення України зменшилося на 300,2 тис. осіб (1,4 %). Таке зниження економічної активності можна пояснити, перш за все, зменшенням попиту на робочу силу. Якщо розглянути структуру економічної активності населення за віковими групами, можна зробити такі висновки. Так скорочення економічної активності населення у віковій групі 15-24 рр. відбулося більш ніж на чверть, а саме на 794,9 тис. осіб (26,4 %). Відбулося скорочення і у віковій групі 40-49 рр. на 751,6 тис. осіб (12,4 %). Однак на цьому тлі відбувається збільшення цієї кате­горії населення у вікових групах 25-29 рр. на 349,5 тис. осіб (12,6 %), 30-34 рр. на 176,7 тис. осіб (6,5 %), 35-39 рр. 173,3 тис. осіб (6,5 %). Отже, з точки зору вико­ристання продуктивних сил (людських ресурсів), важливим є те, що найбільш затребуваними та конкурентоспроможним на ринку праці є населення у віковій категорії від 25-39 рр. А це спричиняє порушення умов формування людського капіталу. Так суттєве скорочення економічної активності населення у віці 15-24 рр. призводить до погіршення якості людського капіталу, яке спричинено немо­жливістю надбання професійних навиків та досвіду. Відсутність цих якостей, які є основною вимогою працедавців при працевлаштуванні, призводять до перехо­ду значної частини населення в категорію економічно неактивного населення, працевлаштування у тіньовому секторі економіки або на робочі місця, які не по­требують наявності професійної кваліфікації. Також це підтверджує статистична інформація, слід відмітити проблеми з працевлаштуванням у населення старше 40 років. При наявності необхідного професійного досвіду та навиків працедавці відмовляють населенню цієї вікової категорії у працевлаштуванні, віддаючи при цьому перевагу більш молодим претендентам. Наслідкам цих подій є вихід з ринку праці досить освічених, компетентних працівників, що, на наш погляд, слід уважати неефективним використанням людського капіталу.

Аналіз структури економічної активності населення свідчить про те, що в країні спостерігається стабільна динаміка зниження чисельності безробіт­них. Так у 2005 р., у порівнянні з 2013 р. чисельність безробітного населення знизилась на 24,3 тис. особи (1,5 %), з 1600,8 тис. осіб до 1576,5 тис. осіб., відповідно. Разом із цією позитивною динамікою відбулося й скорочення чи­сельності зайнятого населення на 1,3 % (275,9 тис. осіб), з 20680 тис. осіб до 20404,1 тис. осіб, відповідно.

З метою визначення питомої ваги чисельності безробітних (зайнятих) до економічно активного населення відповідного віку доцільно проаналізувати такі показники рівня безробіття (зайнятості). Так за аналізований період, тобто на його початок та кінець, рівень безробіття в Україні не змінився та становив 7,2 %. Але, відбувалося коливання цього показника протягом дослі­джуваного періоду. Найбільший рівень безробіття зареєстровано у 2009 р. — 8,8 %, у 2010 р. відбулося його зменшення до 8,1 %. Динаміка показника за­йнятості населення має стійку тенденцію до його збільшення з 57,7 % у 2005 р. до 60,3 % у 2013 р.

Скрутне матеріальне становище населення веде до збільшення пропози­цій робочої сили, що обумовлює розширення контингенту економічно актив­ного населення (за рахунок виходу на ринок праці пенсіонерів, учнів, студе­нтів тощо); до орієнтації населення на зростання тривалості робочого дня (переважно за рахунок збільшення масштабів вторинної зайнятості); стрім­кого розвитку неформального сектора ринку праці. Так перехід до платної вищої освіти та підвищення оплати соціальних послуг призводить до того, що студенти теж прагнуть знайти роботу.

Отже, негативні тенденції розвитку соціально-економічних процесів отримали стійкий характер та відобразились, передусім, у високому рівні безробіття; низькій ціні робочої сили; активізації трудової міграції, наслідка­ми якої є концентрація людей у великих промислових містах (де рівень і якість життя вищі, а рівень безробіття значно менший) та обезлюднення ма­лих міст і сільських поселень; залежності економічної системи від тіньового бізнесу та інших негативних явищ, які, у свою чергу, стали причинами різко­го загострення криміногенної ситуації.

Іншим показником, що характеризує відтворення продуктивних сил, є чи­сельність населення, його статевовікова структура та розміщення. Населен­ня, як демоекономічна категорія, характеризується як елемент продуктивних сил і як носій соціально-трудових відносин. Отже, необхідним стає виявлен­ня не лише тенденцій, але й причин розвитку демографічних явищ і проце­сів, які впливають на відтворення продуктивних сил.

Оцінка демографічного потенціалу території можлива за допомогою такого показника як чисельність населення, яке мешкає на відповідній те­риторії. Україна належать до країн, які характеризуються негативними темпами приросту населення. Причини цього мають історичне коріння та існування соціально-економічних проблем, які накопичувалися протягом тривалого періоду часу. Впливає на розвиток такої ситуації безліч при­чин: це екологічна обстановка, важке матеріальне становище більшості населення регіону, а також вплив економічних і соціокультурних чинни­ків та інше.

Динаміка зміни чисельності наявного населення України, яка представле­на на рис. 3.6. дозволяє стверджувати, що, починаючи з 1992 р., сформувала­ся ситуація, зумовлена природним зниженням чисельності населення: з 1992 р. по 2013 р. — майже на 6,8 млн. осіб (13,0 %).

Трендова модель зміни чисельності населення в Україні за період 1990­2013 рр. говорить про те, що щороку країна втрачала до 340 тис. осіб (з них 210 тис. — міського та 130 тис. — сільського населення). Цю кількість мож­на порівняти з населенням таких міст, як Вінниця або Херсон. Особливе за­непокоєння викликає стрімке зменшення сільського населення. Якщо цей процес відбуватиметься такими темпами, то вже до 2030 р. чисельність сіль­ських мешканців скоротиться майже у 2,5 рази. Тому, угіддя, придатні для виробництва сільськогосподарської продукції, можуть залишитися необробле- ними внаслідок обезлюднення сільських населених пунктів.

Співвідношення міського та сільського населення за останні 20 років практично не змінилося і становить, відповідно, 69,0 % та 31,0 %. Однак не­гативною тенденцією у відтворенні населення України є скорочення чисель­ності як міського населення, так і у сільського. Так, починаючи з 1992 р., скорочення міського населення становило в середньому 210 тис. осіб щоріч­но, сільського населення — 130 тис. осіб.

Рис. 3.6. Динаміка зміни чисельності наявного населення України за період з 1990 по 2013 рр.

Визначальна причина зниження чисельності населення — падіння наро­джуваності на фоні високого рівня смертності, а також міграційних процесів у регіоні, які визначають характер розселення, густоту, сезонний і маятнико­вий рух населення. Наприкінці XX ст. міграційні процеси відбувалися за но­вих політичних, правових та економічних умов, пов’язаних з появою ряду незалежних держав, ринковими реформами та ін.

Слід зазначити, що народжуваність, як і будь-який інший демографіч­ний процес, — це відображення законів суспільного життя. Найбільш різ­кий її спад відбувся за останнє десятиріччя минулого століття. Соціальна й економічна нестабільність, зростання безробіття і, відповідно, невпевне­ність людей у завтрашньому дні, зниження рівня життя, а також житлові проблеми, які в першу чергу торкнулися молодих сімей, призвели до зни­ження народжуваності в Україні. Аналіз світових тенденцій показує, що цей показник є дуже чутливим до економічних криз, адже саме тоді він іс­тотно знижується [330].

Негативні демографічні процеси впливають на зміни у віковій структурі населення. Демографічне старіння обумовлюється збільшенням частки осіб старшого віку в загальній чисельності населення, причинами чого є зміни в характері його відтворення. Слід розрізняти «старіння знизу», що відбува­ється через поступове скорочення числа дітей внаслідок зниження народжу­ваності, і «старіння зверху», що викликається зростанням числа старих лю­дей у разі скорочення смертності в старечому віці при відносно повільному зростанні числа дітей [3].

Зміни у віковій структурі населення України відзначаються постійним збільшенням частки осіб старшого віку на фоні значного зменшення частки дітей у загальній чисельності. Так за останню четверть віку людей старшого віку в Україні стало більше на 25 % при одночасному скороченні допрацез- датного населення на 138 %.

Соціально-економічними наслідками зростання частки осіб пенсійного віку в структурі населення стає збільшення споживання суспільних благ, спрямованих на соціальне забезпечення в старості. За умов обмеженості цих ресурсів поширюється бідність та поглиблюється нерівність за віком. Бід­ність населення похилого віку обумовлює посилення тиску осіб пенсійного віку на ринок праці та додаткові матеріальні обов’язки працездатних верств населення [331, с. 485].

Існує декілька класифікацій виміру демографічної старості. За шкалою, розробленою польським демографом Е. Россетом, якщо частка осіб у насе­ленні країни від 60 років і старше складає до 8 % — населення країни вважа­ється молодим (демографічна молодість), від 8-10 % — стоїть на порозі ста­рості, 10-12 % — власне старіння, 12-14 % — початковий рівень демографі­чної старості, 14-16 % — середній рівень, 16-18 % високій рівень, 18 % і більше — дуже високий рівень (демографічна старість) [3]. Отже, відповідно до класифікації вимірювання демографічної старості, населення України мо­жне віднести до категорії «демографічна старість», що обумовлено змінами у віковій структурі населення як «знизу», так і «зверху».

Поглиблення процесів старіння населення країни загострює економічні, соціальні, політичні та інші проблеми в суспільстві. Отже, відтворення продуктивних сил, а саме людських ресурсів, відбувається в умовах збіль­шення демографічного навантаження на працездатну частину населення. У силу цього особливої уваги та аналізу вимагають питання, які стосуються со­ціально-економічних наслідків старіння населення, зокрема, вплив цих про­цесів на виробництво, споживання, охорону здоров’я, соціальну допомогу, капіталовкладення і, у свою чергу, на загальні соціально-економічні умови й політику, особливо в сучасних умовах, що характеризуються збільшенням навантаження на працездатне населення.

Знайти вихід із ситуації, яка склалася, вже декілька десятків років намага­ються міжнародні організації. Так у 1982 р. Генеральна Асамблея ООН ухва­лила міжнародний план дій з проблем старіння (згідно з ним розробка і здій­снення політики, пов’язаної зі збільшенням частки осіб пенсійного віку, є су­веренним правом і обов’язком кожної держави), направлений на розробку відповідних програм. Він є орієнтиром в удосконаленні діяльності урядів і цивільних суспільств у сфері ефективного розв’язання проблем соціального забезпечення осіб літнього віку, розширення їх можливостей як повноправ­них членів суспільства. Рекомендації, що містяться в ньому, охоплюють проблематику, пов’язану із соціальним забезпеченням, охороною здоров’я, захистом прав літніх людей тощо.

Тому, необхідно звернути увагу на те, що особливості демографічних процесів проявляються у їх стійкості та інерційності, бо вони складаються десятиліттями під впливом різноманітних чинників. Довготривалі зміни у ві­ковій структурі населення можуть стати незворотними і суттєво змінити структуру його відтворення. Стійка тенденція змін у віковій структурі насе­лення України, дозволяє у майбутньому очікувати суттєвого збільшення демографічного навантаження на населення в працездатному віці.

Трансформація статевовікової структури населення і звужений тип його відтворення приводить до збільшення частки осіб старше за працездатний вік у структурі населення країни, що, у свою чергу, збільшує навантаження на працездатне населення. Отже, враховуючи існуючу динаміку розмірів і структуру міграційних потоків, вірогідним є те, що для України в майбут­ньому буде характерний звужений тип відтворення населення протягом три­валого періоду часу. Результатами такої ситуації слід чекати розширення таких негативних процесів, як депопуляція і старіння населення.

До 1991 р. природне зменшення чисельності населення України компен­сувалося позитивним сальдо міграції, але з 1993 р. еміграція перевищує іммі­грацію. Міграційний приріст виявився недостатнім для компенсації втрат природного руху. Отже, було зафіксовано загальне скорочення чисельності населення. Цей процес продовжується й досі.

Оцінку соціального становища, в якому відбувається відтворення робочої сили, здійснюють на засадах використання таких показників:

• коефіцієнт злочинності, що визначає кількість зареєстрованих злочинів на 100 тис. населення та характеризує загальну криміногенну ситуацію;

• чисельність хворих із вперше встановленим діагнозом активного тубер­кульозу, що характеризує інтенсивність розгортання епідемії туберкульо­зу та ефективність протидії її розповсюдженню;

• чисельність хворих із вперше встановленим діагнозом алкоголізму і ал­когольних психозів, розладу психіки та поведінки внаслідок вживання наркотиків та інших психоактивних речовин, характеризує інтенсивність розповсюдженості захворюваності, обумовленої вживанням психоактивних речовин;

• чисельність померлих від навмисного самоушкодження, що характеризує психічне здоров’я населення [332, с. 10].

У реальному житті на формування кримінальної ситуації впливає цілий комплекс чинників, під впливом яких вона виникає і змінюється. Серед них можна виділити такі:

1) економічні (інфляція й глибокий спад суспільного виробництва; падіння виробничої активності; девальвація ціннісних орієнтирів правомірної по­ведінки; зниження рівня зайнятості та збільшення безробіття);

2) соціальні (зниження рівня доходів та збільшення витрат населення, погір­шення житлових умов, зниження якості освіти та ін.).

Варто підкреслити, що останнім часом відзначається зниження купівел­ьної спроможності основної частини населення й одночасно концентрація - значних матеріальних коштів у порівняно невеликої групи людей. Зростаюча нерівність здатна провокувати не тільки напругу й соціальні конфлікти в суспільстві, але й серйозно перешкоджає економічному зрос­танню, що загострює криміногенну ситуацію як в окремих регіонах, так і в цілому у країні.

Аналіз статистичної звітності правопорушень дозволяє стверджувати, що період економічних реформ в Україні супроводжується значним зростанням показників зареєстрованої злочинності. Так у період 1990-1995 рр. (початок економічних реформ в Україні) відбувається збільшення кількості зареєстро­ваних злочинів майже на 73,58 %. У 1995 р. було скоєно 641,9 тис. злочинів, у той час як у 1990 р. цей показник дорівнював 369,8 тис. Отже, у злочинну діяльність залучалися нові верстви населення. Збільшення рівня злочинності супроводжувалося збільшенням суспільної небезпеки. Також цей період ха­рактеризується виникненням та поширенням організованої злочинності.

Період 1995-2000 рр. можна охарактеризувати як переломний, з точки зору правопорушень, етап у розвитку суспільства. Важливим досягненням цього періоду є зниження показників зареєстрованої злочинності до 567,8 тис. злочинів (майже на 12 %). В основному це відбулося за рахунок зменшення хуліганства, грабежів, вимагання та навмисних тяжких тілесних ушкоджень. Однак слід звернути увагу на те, що досить велика кількість злочинів зали­шалася прихованою від обліку. За останні роки, починаючи з 2008 р. (поча­ток світової економічної кризи), відбулося стрімке зростання цього негатив­ного для суспільства явища. Так у 2008 р. було зареєстровано 390,2 тис. зло­чинів, а у 2013 р. цей показник збільшився майже на 44,44% і становив

563.6 тис. злочинів.

Таким чином, результати аналізу статистичної інформації дозволяють зро­бити висновок про те, що наявність досить високого рівня злочинності в Україні супроводжується виникненням суспільної небезпеки. Дослідження злочиннос­ті у взаємозв’язку із соціальним середовищем, економічними та соціальними чинниками дає змогу стверджувати, що в умовах економічної кризи, нерівно­мірності суспільного розвитку, різкого спаду рівня життя та інших негативних явищ збільшується чисельність осіб, які схильні до скоєння злочинів.

Складна епідеміологічна ситуація в Україні склалася із захворюваністю на туберкульоз. Незважаючи на те, що чисельність хворих на активний тубе­ркульоз має стабільну тенденцію до зменшення з 103,2 тис. осіб у 2005 р. до

47.6 тис. осіб у 2006 р., це більше ніж удвічі на 53,9 %, загальна чисельність хворих залишається дуже значною. Щороку в Україні виявляють близько 30 тис. хворих на туберкульоз. Найчастіше вражаються люди працездатного й репродуктивного віку.

За результатами аналізу споживання алкогольних напоїв в Україні вста­новлено, що існує негативна тенденція збільшення обсягів їх споживання. Особливо це стосується споживання міцних алкогольних напоїв, що є най­більш пагубним для здоров’я населення та призводить до негативних соціа­льно-економічних наслідків.

Упродовж 90-х рр. ХХ ст. в Україні вчетверо зросла захворюваність на наркоманію й токсикоманію, до того ж більш ніж утричі збільшилося число хворих (з розрахунку на 100 тис. осіб), які перебувають на обліку з приводу розладів психіки та поведінки внаслідок вживання наркотичних та інших психоактивних речовин. Отже, розповсюдження наркоманії в Україні зали­шається поряд з алкоголізмом одною із важливих і найбільш гострих про­блем. Якщо врахувати те, що офіційна статистика не дає реальної картини споживання населенням наркотичних засобів, то масштаби цієї проблеми у регіоні не визначені. Споживання наркотиків веде не тільки до фізичної й со­ціальної деградації особи, але і є вкрай негативними наслідками для суспіль­ства. Серед них можна визначити такі:

• підвищення рівня злочинності, збільшення числа тяжких та особливо тя­жких злочинів;

• розповсюдження широкого спектра супутніх захворювань (гепатит, тубер­кульоз, ВІЛ, СНІД, що потребує від держави збільшення витрат на профі­лактику та лікування цих захворювань).

Тому, за результатами дослідження можна стверджувати, що існуючі со­ціально-економічні умови, які сформувалися на даній території, створюють відповідне середовище та впливають на відтворення продуктивних сил, їх кі­лькісні і якісні характеристики.

Відтворення продуктивних сил у контексті розвитку регіонального соціу­му передбачає проведення аналізу на прикладі окремо взятого регіону.

3.2.