Економічне районування України
Економічне районування України за часів СРСР враховувало існування її господарства як складової частини народногосподарського комплексу союзної держави.
В післявоєнні роки групою вчених під керівництвом академіка К.Г.
Воблого було розроблено сітку районування зРозміщення продуктивних сил та регіональна економіка України п'яти інтегральних економічних районів: Центрального (Київська (включаючи територію нинішньої Черкаської області), Чернігівська, Житомирська, Вінницька і Кам'янець- Подільська (тепер — Хмельницька); Південно-Східного (Сталінська (тепер Донецька), Ворошиловоградська (тепер Луганська), Дніпропетровська і Запорізька); Північно-Східного (Харківська, Полтавська, Сумська); Південно-Західного (Одеська, Миколаївська, Херсонська, Кіровоградська, Ізмаїльська (ліквідована, тепер частина Одеської)); Західного (Львівська, Дрогобицька (ліквідована), Станіславська (тепер Івано-Франківська), Тернопільська, Рівненська, Волинська, Чернівецька, Закарпатська). Крим на той час знаходився на правах області в складі РСФСР (Кримсько-татарську АР було ліквідовано під час війни). На основі цієї сітки економічних районів і базується більшість розробок з сучасного економічного районування України.
У 1963 році, згідно загальносоюзного районування, на території України було виділено три великі інтегральні райони: Донецько-Придніпровський (у складі 8 областей); Південно- Західний (у складі 13 областей) і Південний (у складі 4 областей). Масштабний ранг цих районів був більшим за об'єктивно притаманний Україні, як цілісному народногосподарському комплексу, але в основному відповідав потребам розвитку і розміщення продуктивних сил такої супердержави, як СРСР. Ця сітка економічних районів використовувалась до 1991 р., коли через розпад СРСР і перехід до самостійного економічного розвитку, нагальним завданням стало окреслення нової сітки економічних районів, відповідної потребам моменту.
Перші спроби нового економічного районування України виявилися не зовсім досконалими. За основу нового районування більшість дослідників (серед них відомими є, зокрема, розробки В.А.Поповкіна, О.І.Шаблія) тим чи іншим чином використовувала розробки групи К.Г.Воблого, які не втратили своєї актуальності через те, що за період індустріального розвитку України регіональна спеціалізація господарства не перетерпіла істотних зрушень. Однак, жодна зі схем районуван-ня не стала загальновизнаною економічною та економіко-гео- рафічною наукою.
Розробки з економічного районування, проведені у 90-і роки з участю провідних вчених Ради по вивченню продуктивних сил України НАН України завершилися у 1998 році внесенням в проект Закону України “Про Концепцію державної регіональної економічної політики” запропонованої в такому складі сітки економічних районів України:
• Донецького (Донецька, Луганська області);
• Придніпровського (Дніпропетровська, Запорізька, Кіровоградська області);
• Східного (Полтавська, Сумська, Харківська області);
• Центрального (Київська, Черкаська області, м. Київ);
• Поліського (Волинська, Житомирська, Рівненська, Чернігівська області);
• Подільського (Вінницька, Тернопільська, Хмельницька області);
• Південного (в оригінальному тексті — Причорноморського) (Автономна Республіка Крим, Миколаївська, Одеська, Херсонська області, м. Севастополь);
• Карпатського (Закарпатська, Львівська, Івано-Франківська, Чернівецька області).
Після цього запропонована нова сітка економічних районів, у цілому відповідна основним науковим критеріям економічного районування, фактично не змінювалася, за виключенням назви Причорноморського району, зміненої на Південний. Вказана сітка інтегрального економічного макрорайону- вання використовується, серед інших схем, у більшості економічних наукових та багатьох навчальних закладах України (рисунок 16.1).
продуктивних сил та регіональна економіка України
Рисунок 16.1. Мережа економічних районів України (методологія Ради по вивченню продуктивних сил України HAH України, KM України, 1998 р.)
16.3.