Проблеми й перспективи економічного районування
В світлі регіональної економічної політики держави та формування відповідної їй концепції нового адміністративно- територіального устрою країни з усією актуальністю постає питання удосконалення економічного районування.
Так, у цьому контексті основними проблемними питаннями, які потребують теоретико-методологічного обгрунтування, є наступні.1. Питання про ранг бюджетотворної територіальної соціально-економічної системи (ТСЕС) другого рівня. Так, якщо зараз бюджетотворною ТСЕС вищого рангу є країна в цілому, де на рівні державного народногосподарського комплексу формується бюджет, то бюджетотворною ТСЕС другого рівня є область. Крупний інтегральний економічний район свого бюджету не має. В результаті змін адміністративно-територіального устрою роль бюджетотворної ТСЕС другого рівня може перейти, в різних варіантах
а) до території, яка дорівнює укрупненій області, (охоплює приблизно півтори або дві нинішні області),
б) до території рангу економічного макрорайону.
Можливими є й варіанти незначного зменшення кількості областей (на 1-4) або ж їх фактичного збереження в існуючих кордонах з незначними змінами, які суттєво не відображаються на системному рангу обласної ТСЕС.
2. Друге питання стосується теоретико-методологічних та практичних проблем виділення економічних районів. Існуюча мережа районування України явно є недосконалою. На сучасний момент територія Поліського та Південного районів відзначається у цілому не характерною для України взаємною відокремленістю складових територіальних частин. Так, Поліський економічний район складається з двох територіально відокремлених анклавів — Волинсько-Житомирського Полісся та Чернігівщини (Східного Полісся). У них є різними районоформуючі центри — м. Житомир та м. Чернігів. У
Розміщення продуктивних сил та регіональна економіка України Південному районі проблематичним є віднесення до нього території АР Крим з особливими передумовами господарювання та своїм районоформуючим центром — м.
Симферополь. Східний район, який охоплює територію української Слобожанщини в дійсності за географічним розташуванням є Північно-Східним, а самою східною областю України є Луганська область Донецького району. Проблематичним у сітці районування є положення Кіровоградщини. Зокрема, половина Кіровоградської області знаходиться в зоні впливу розташованого поряд із нею крупного промислового центру — Кривого Рогу, який і за чисельністю населення більше ніж у двічі перевищує Кіровоград. На території Кіровоградської області продовжується рудоносна територія Кривбасу. Сільськогогос- подарські райони цієї області використовують Кривбас як крупний ринок збуту своєї продукції. Енергетична база Кіровоградської області спирається на потужну енергетичну базу Придніпров’я. Прооте, Кіровоградщина за природно-економічним потенціалом є схожою з Центральним економічним районом, аж ніяк не з Придніпров’ям, хоча й тяжіє до останнього за господарськими зв’язками.Щодо вказаних питань, то, вирішення першого з них повинно враховувати як національний, так і світовий досвід формування загальнодержавного й місцевого бюджетів, адміністративно-територіального поділу територій країн, а також загальноекономічні закономірності функціонування продуктивних сил на різних стадіях циклу виробництва. Зокрема, з точки зору раціонального та економічно, соціально й екологічно ефективного використання сукупного ресурсного потенціалу територій, масштабний ранг нинішньої області, як основної бюджетоформуючої ланки другого рівня, на етапі сталого економічного зростання може стати просто недостатнім. В недалекому минулому, зараз та в середньостроковій перспективі, тобто на етапі перехідного та трансформаційного періодів за рахунок дії об’єктивних факторів, дійсно формування бюджету території рангу економічного макрорайону є важким, а зважаючи на національні реалії — й неможливим за-
вданням. Проте досвід розвинутих країн з суттєвими регіонально диференційованими суспільно-економічними та природно-економічними передумовами господарювання (Німеччина, Росія, Іспанія, Велика Британія тощо) показує, що для економіки, яка ефективно розвивається, оптимальним масштабним рангом бюджетоформуючої ланки другого рівня є територія, яка дорівнює за площею кільком (як правило 2-3) областям України.
Тобто, на стадії подолання в основному кризових явищ в економіці й соціально-економічних процесах, можливим є укрупнення бюджетотворної одиниці другого рівня до території, яка б охоплювала економічний район макромасштабного рангу. При цьому всебічне урахування управлінськими ланками таких регіонів конкретно-регіональних передумов економічної діяльності цілісних за природно-ресурсним, соціальним та виробничим потенціалом 8 — 10 мак- рорайонних господарських комплексів надасть змогу в майбутньому ефективно вирішити ряд перспективних завдань. Серед них головними є завдання збалансування рівнів соціально-економічного розвитку як всередині районів, так і між ними, а також докорінне підвищення загальної ефективності господарювання в комплексі зі зміцненням в цілому всієї української держави з метою розбудови підґрунтя сталого розвитку країни.Вирішення другого питання є можливим через постійне вдосконалення схеми районування України з урахуванням традицій районування нових здобутків економічної та географічної науки, а також сучасних тенденцій розвитку і розміщення продуктивних сил. Одним з найакутальніших питань економічного районування є окреслення схеми нового адміністративно-територіального устрою України в світлі адміністративно-територіальної реформи.
Тут першочерговим завданням є забезпечення відповідності нового адміністративно-територіального устрою територіальній організації продуктивних сил в країні, яка є значним чином регіонально-диференційованою. В результаті пропонованих змін території різних областей, близькі за гео-
Розміщення продуктивних сил та регіональна економіка України графічною площею, й далі відрізнятимуться територіальною концентрацією населення, виробництв й соціально-економічним потенціалом, а отже — і можливостями розвитку. За відомої схеми АТУ (адміністративно-територіального устрою), запропонованої у 2005 році Урядом, як основи для проведення реформи, ранг регіону отримують великі міста (такі, як Одеса, Харків, Донецьк, Львів тощо), їм присвоюється ранг міста-регіону.
Передбачається укрупнення адміністративних районів в межах областей, надання рангу районів середнім і великим містам (ранг міста-району). Дана схема АТУ виглядає проблематичною як з точки зору принципів районування, так і з боку підходів до окреслення меж територій.Дійсно, для збалансування економічних потенціалів областей можна укрупнити малопотужні, відносно малонаселені області до рівня великої області, (охоплює приблизно півтори, або дві нинішні області), або ж до території рангу економічного макрорайону (кілька областей). Поставлено питання про укрупнення областей, зокрема — про об’єднання Волинської і Рівненської областей, розподіл території Кіровоградської області, можним є й подрібнення областей (поділ Донецької області на суто Донецьку і Приазовську з обласним центром Маріуполь) з метою збалансування соціально-економічних потенціалів територій, що, однак, може негативно сказатися на роботі крупних міжгалузевих територіальних комплексів, які об’єктивно склалися на території таких областей.
При розгляді питання про адміністративно-територіальну реформу на рівні регіонів дискутується питання про збереження унітарного устрою, або ж про федералізацію країни. У останьому випадку, можливість котрого не виключається розстановкою суспільно-політичних сил в країні, ймовірним є введення в систему АТУ в ранзі регіону поряд з областю, або замість неї автономної республіки. Не виключеною й поява “краю”, або ж “землі” — крупнішої за площею, але близької за кількістю населення й економічним потенціалом до крупної області територіальної одиниці. Назва “автономна республіка”, скоріше за все, не відповідає реаліям і традиціям Ук-
раїни, навіть за умови федералізації її адміністративно-територіального устрою. Випадок Криму в цьому контексті є скоріше показовим виключенням. Теоретично можливим є існування в межах краю або області, й автономних округів (в ранзі регіонів), існування яких виправдано соціально-економічними та етноісторичними причинами, свідомою регіональною самоідентифікацією населення (Буковина, Гу- цульщина, Лемківщина, Сіверянщина, місця територіального компактного зосередження угорців на Закарпатті, поляків на Житомирщині, татар у Криму тощо) при збереженні територіальної цілісності української держави. Проте, практика державотворення в Україні показує ефективність функціонування саме унітарної моделі АТУ країни, ідея федералізації поки що не отримує підтримки в більшості регіонів країни, отож, нове районування України, скоріше за все, спиратиметься на унітарну модель розвитку української держави.