Сутність та основні ознаки трансформаційного періоду в національній економіці
Однією з найважливіших проблем сучасності є стійкий розвиток економіки регіонів України, стан продуктивних сил котрих перетерпів за останнє десятиріччя комплекс кількісних та якісних змін, який суттєво змінив динаміку та структуру суспільного виробництва.
При цьому особливістю історичного періоду, який почався на рубежі другої половини 80-х — початку 90-х років став цілий ряд докорінних перетворень у політичному становищі та істотні зрушення в економічному житті суспільства. Ними стали проголошення державного суверенітету та здобуття незалежності, вихід з єдиного правового, політичного, економічного та фінансового простору союзної країни, розбудова національної економіки, проведення широкого комплексу економічних реформ. Наслідки вказаних зрушень вилились у сучасний комплекс складних проблем розвитку народногосподарського комплексу країни та її регіонів.Основними складовими макромасштабних економічних перетворень стали процеси реструктуризації господарства, у т.ч. інституціональні перетворення, бюджетна, податкова, адміністративна реформа, процеси реформування в сфері грошового обігу, земельна реформа тощо. Тому, загалом, десятирічний проміжок часу з 1990 по 2000 рік може бути охарактеризовано, як трансформаційний період глобальної політичної та економічної реформи постсоціалістичної країни на засадах політичної незалежності, економічного суверенітету, демократичного відкритого суспільства з соціально-орієнтова- ною економікою змішаного типу з елементами вільного ринку, у т.ч. — ринку робочої сили, приватної власності та вільного підприємництва.
Кінцевий аналіз велетенських зрушень, через які пройшла за десятирічний період незалежності країна й національна економіка поки що є передчасним. Повністю зважити наслідки попередніх перетворень можна лише після закінчення всього комплексу суспільно-економічних зрушень перехідного періоду, що є поки справою майбутнього.
Головним чином це пояснюється тим, що через десятирічний період економіка країни за потенційними можливостями відстоїть набагато далі від основної мети розвитку — забезпечення стійкого економічного зростання задля підвищення благополуччя нації, аніж у 1991 році. Україна, яка мала на 1992 рік серед пост- соціалістичних держав одні з найкращих стартових можливостей за загальноресурсним потенціалом розвитку, закінчила ХХ сторіччя з чи не найгіршими показниками. Логічним видається й висновок про те, що кінець першого десятиріччя існування незалежної української держави є періодом початку, а не закінчення основного комплексу економічних реформ. Навіть Національна економічна історія пострадянського періоду являє собою п’ятнадцятирічну боротьбу з негативними тенденціями розвитку, породженими попередніми управлінськими рішеннями, з самого початку приреченими на мінімальну ефективність. Серед далеко не повного переліку негативних “досягнень” перехідного періоду і гіперінфляція першої половини 90-х років, і спотворена схема приватизації, й неефективна конверсія ВПК, яка вилилась у згортання висо-Розміщення продуктивних сил та регіональна економіка України котехнологічних виробництв і прогресивних науково- дослідних робіт, також — зволікання з реформуванням аграрних відносин, відтік висококваліфікованих спеціалістів з матеріального виробництва і сфери науки, особливо — прикладних її галузей, високий рівень безробіття (особливо — прихованого), глибоке соціальне розшарування нації. На цьому тлі економічне зростання в окремих галузях господарства в другій половині 90-х років, поява ознак загальноекономічної стабілізації у 1998 році, а зростання промислової продукції — у 1999 р. (на 4,3% від рівня 1998 р.1), ВВП — лише у 2000 р. (на 6,0% від рівня 1999 р.[13] [14]) виглядають закономірними явищами. Великі соціально-економічні зрушення спостерігаються й в регіональному вимірі. Так, зокрема, тенденції функціонування народногосподарського комплексу в умовах формування ринкових відносин призвели до значної диференціації рівнів соціально-економічного, (у т.ч.
— промислового й соціально- культурного, людського тощо) розвитку регіонів країни. При цьому за роки реформ найбільш руйнівного характеру набули деструктивні процеси для тих територій країни, продуктивні сили котрих і на радянський час характеризувались ступенем розвитку, нижчим за середній для країни. Їх спеціалізація, як правило, характеризувалась високими частками агропромислового виробництва, в структурі господарства при обмеженій базі розвитку структуроформуючих на загальноукраїнському рівні галузей економіки, а саме — важкого машинобудування, металургійного та паливно-енергетичного комплексів. Такими регіонами на кінець 90-х років були більшість територій Поліського, Карпатського, Подільського та Південного економічного районів. Фактично, в збереженні економічної могутності країни в перехідний період найзначнішою була роль старопромислових районів Сходу (Донецького, Придніпровського та Східного), а також Київського регіону. Проте,індустріальна потужність країни не стала гарантом її міцного положення на світових ринках, де все менш ключову роль відіграє продукція сировинного і проміжного характеру. Головним уроком періоду економічного зростання 2000-2005 років стало те, що економічний рост виявився нестійким. Високі (до 8%) темпи росту ВВП у 2003-2004 рр. не були підкріплені реальними структурними зрушеннями, засновувалися на зростанні виробництва в основному у сировинних галузях, не призвели до відповідного зростання життєвого рівня населення. Падіння темпів росту ВВП у 2005-2006 роках мають цілком реальне підґрунтя, а саме — відсутність реальної потужної системи виробництва висококонкурентоспроможних товарів кінцевого споживання, у першу чергу — товарів для населення та ефективного захисту національної економіки від зовнішньої кон’юнктури і впливів негативних чинників ринкового (коливання світових цін) і неринкового (ембарго тощо) характеру.
Проте, аналіз умов та факторів формування національної економіки говорить про те, що крім суб’єктивних причин появи негативних тенденцій господарювання, наявним є й комплекс об’єктивних обставин, які обумовили теперішній стан виробництва.
Ретроспективний погляд на радянський період розвитку України показує, що відновлення української державності було викликано об'єктивною необхідністю трансформації гео- політичного євразійського простору внаслідок глибокої кризи суспільно — політичної системи і соціально-економічної моделі радянського суспільства та всієї світової соціалістичної системи в цілому. При цьому проголошення незалежності багато в чому стимулювалось загостренням на межі 80-х — 90-х років окремих негативних тенденцій соціально-економічного розвитку України, що спостерігались на протязі останнього десятиріччя. Ними були, зокрема, скорочення темпів середньорічного приросту виробленого національного доходу, знижений порівняно із союзною державою у цілому рівень інвестицій, посилення інфляційних процесів у сфері грошового обігу, зростання товарного дефіциту, зменшення реальних доходів населення, прихо-Розміщення продуктивних сил та регіональна економіка України вана інфляція (дефіцит пропозиції товарів та послуг), економічна автаркія хоча й великого, але все-ж таки замкненого ге- оекономічного простору функціонування продуктивних сил СРСР. Останній фактор вилився у 80-і роки в гостру ресурсно- виробничу кризу, що мала під собою й економіко-екологічне підґрунтя, посилене найзначнішою в світі катастрофою техногенного походження — Чорнобилем.
Серед комплексу основних об’єктивних чинників, які визначили негативні аспекти функціонування господарського комплексу України з моменту проголошення незалежності, можна виділити найбільш вагомі:
• нежиттєздатність економічного механізму адміністративно-розподільчої економіки Радянського Союзу на момент розпаду, ігнорування рішень центральних управлінських органів місцевою владою, некерованість соціально-економічних процесів “параду суверенітетів” союзних республік й автономій;
• розпад єдиної економічної спільноти країн членів РЕВ та економічного, державного й суспільно-політичного простору та господарського комплексу СРСР, наслідком якого став швидкий розрив господарських та виробничих зв'язків всіх рівнів між Україною та державами — колишніми суб'єктами Союзу за умов переважної орієнтації народногосподарського комплексу України, у тому числі — виробництва у провідному секторі економіки — військовій сфері на потреби союзної країни;
• однобічне проведення Росією у кінці 1991 — на початку 1992 року реформи цін та проголошення курсу “шокової терапії” задля розбудови ринкової економіки. За умов спільного економічного та фінансового простору, ресурсної залежності від Росії на момент проголошення незалежності це викликало необхідність в аналогічних, значною мірою вимушених, непід- готовлених, а з цього — малоефективних заходах з боку Уряду України;
• відсутність як досвіду управління, так і сталої, ефективної державно-правової системи суспільства та механізму управління економікою, в тому числі і на регіональному рівні, відсутність чіткої, підтриманої та законодавчо затвердженої
регіональної політики в нових умовах розбудови незалежної держави. Фундаментальний етап становлення правової системи суспільства, як умови ефективного функціонування економіки — прийняття Конституції України, завершився фактично лише через п'ять років після проголошення незалежності. Прийняття Земельного та Податкового кодексу, концепції Державної регіональної політики, проведення адміністративної реформи є завданням найближчого майбутнього.
Внаслідок функціонування господарського комплексу України у вказаних умовах, які разом можна охарактеризувати, як загальну дезорганізацію економічних відтворювальних процесів народногосподарського комплексу України як у територіальному, так і в галузевому вимірі, тенденції розвитку господарства країни в цілому набули к середині 90-х років найбільш кризового характеру, який відбився в скороченні матеріального виробництва у всіх сферах, відповідному зменшенні валового національного продукту та національного доходу, скороченні інвестицій та інноваційної діяльності в матеріальне виробництво та соціальну сферу, уповільненні введення в дію основних фондів, катастрофічному збільшенні темпів відкритої інфляції в 1991 — 1993 роках та боргів по заробітній платі (прихованої інфляції) в наступний період, зростанні всіх форм безробіття, зниженні особистих доходів та середнього життєвого рівня громадян. При цьому найбільші темпи скорочення виробництва спостерігались в промисловості та в сільському господарстві, в обсягах транспортних перевезень — в 1994 році. Найзначніше скорочення розмірів капітальних вкладень у порівнянні з попереднім роком відбулося в 1992 та 1995 роках, для 1995 найменшим був і відповідний показник введення в дію основних фондів. Найбільше скорочення обсягу платних послуг у порівнянні з попереднім роком сталося в 1995 році, а зменшення обсягу роздрібного товарообігу — в 1993 році. Для цього року були характерними і найбільші темпи інфляції. Протягом десятиріччя скорочувалась чисельність зайнятого населення і у 1999 р. складала 85,9%, у тому числі в промисловості — 55,5%,
Розміщення продуктивних сил та регіональна економіка України а в сільському господарстві — 64,9% від рівня 1990 року. Період після 1995 до 1998 року можна охарактеризувати як посткризовий, стагнаційний період. 1998-2000 рр. стали періодом стабілізації виробництва, а межа 2000-2001 рр. — етапом початку економічного зростання. Період 2002-2005 років бул періодом достатньо стійкого росту економіки. З нашої точки зору, уповільнення темпів економічного зростання у другій половині 2005-першій половині 2006 року носит закономірний характер і пов'язано більше з насиченням темпів росту економіки, ніж з суспільно-політичною кризою після президентських виборів 2004 року. Темпи росту ВВП таких країн, як Польща, Словаччина, інших нових членів ЄС зі Східної Європи за фактом відповідають темпам економічного зростання в Україні у 2005-2006 роках. Не відкидаючи тезу про загальнокризовий стан господарства країни й зараз, у даному випадку криза розуміється у більш вузькому розумінні — як період динамічних змін у суспільно-економічних процесах. З іншого боку, саме дискретні зрушення в суспільно-політичних та економічних процесах в Україні в цей період складатимуть основу подальших процесів міждержавної інтеграції та сталого розвитку національної економіки, найвищі очікувані темпи піднесення котрої припадатимуть, скоріше за все, на часовий проміжок другого десятиляття ХХІ ст.
Таким чином, аналізуючи розвиток господарського комплексу країни, можна зробити висновок про подвійну обумовленість регіонального розвитку. Так, загальноекономічні передумови розвитку господарства регіонів характеризуються як певним комплексом чинників, що формують собою своєрідне “загальнонаціональне” середовище, дія якого однаковим чином впливає на регіональний розвиток, так і набором специфічних, обумовлених регіональними передумовами розвитку обставин, що формують “регіональне” середовище функціонування продуктивних сил. При цьому, саме загналь- нонаціональне середовище розвитку продуктивних сил має стати джерелом і чинником подальшого зростання регіональної економіки.
17.2.