Сутність та функції економічного районування

У сучасному світі суспільне виробництво відбувається з постійним поглибленням територіального поділу праці. При цьому ускладнюється територіальна структура національної економіки, посилюється її регіональна складова, яка викликає формування економічних районів різних рівнів.

• природні ресурси

• особливості економіко-географічного положення тери­торії

• система розселення

• чисельність населення

• територіальна організація виробництва

• виробничий потенціал

• спеціалізація господарства

• рівень господарського освоєння території.

На основі формування згідно даних передумов тери­торіально-виробничих комплексів з певною спеціалізацією господарства та організаційно-технологічною структурою ви­робництва (енерговиробничим циклом) і відбувається розви­ток економічних районів. Завданням вчених при цьому є виз­начення меж об’єктивно існуючих економічних районів.

В економічній та географічній науці існують декілька підходів до визначення поняття економічного району. Для усіх них прослідковуються спільні ознаки: спеціалізоване господар­ство, його комплексність, територіальна цілісність, тісні внутрішньорайонні й міжрайонні економічні зв’язки, відносна повнота та замкненість виробничих циклів, особливості еко- номіко-географічного положення. За загальноприйнятим виз­наченням П.М.Алампієва економічний район — це географічно цілісна територіальна частина народного господарства країни, яка має свою виробничу спеціалізацію, міцні внутрішні економічні зв'язки і нерозривно зв'язана з іншими частинами суспільним територіальним поділом праці.

Окрім вказаних передумов, на формування економічних районів впливають фактори трьох основних груп: економічні, природні, та історичні. Основними серед них є фактори еко­номічного походження:

1. Головним районоутворюючим фактором у кожній країні є суспільний територіальний поділ праці;

2. територіальні виробничі комплекси (ТВК) як сукуп­ність однорідних або тісно зв’язаних між собою різних вироб­ництв, розташованих на певній території;

3. природні умови і ресурси як основа розвитку спеціалі­зованого господарства району та існування й розвитку інших компонентів продуктивних сил даної території;

4. особливості економіко-географічного положення території району обумовлюють формування спеціалізації його господарства, характер та рівень розвитку економічних зв’язків;

5. районоутворюючі центри — великі міста-економічні центри з потужним виробничим та інфраструктурним по­тенціалом. Зона районоформуючого впливу крупних регіональних центрів охоплює групу адміністративних облас­тей або територіально відокремлений анклав в межах еко­номічного району. На Україні такими центрами є Київ, Харків, Донецьк, Дніпропетровськ, Одеса, Львів, Вінниця, Сімферополь, Житомир та Чернігів;

6. форми територіальної організації виробництва — промислові, інфраструктурні (транспортні, рекреаційні) та аг­ропромислові райони, центри, промислові та транспортні вуз­ли, локальні форми територіальної організації господарства регіону;

7. суспільно-політичний устрій (унітарний або федера­тивний). В Україні суспільно-політичний устрій держави по­будовано на засадах унітарності, але з певними елементами федерації, зокрема, з існуванням внутрішньої автономії для АР Крим;

8. адміністративно-територіальний поділ країни. У межах економічних, адміністративних та правових механізмів територіального управління й регулювання в полі адміністра­тивно-територіального поділу країни функціонують як са­мостійні суб'єкти господарювання різних форм власності, так і окремі ланки господарських комплексів територій.

Згідно з науковими уявленнями, економічне районування здійснюється за комплексом певних критеріїв і принципів.

• економічна цілісність;

• територіальна єдність;

• чітко визначене економіко-географічне положення;

• одномасштабність в межах одного рівня ієрархії;

• наявність сформованого виробничого комплексу з явно вираженою спеціалізацією;

• економічне тяжіння до районоформуючого центру;

• непорушність меж адміністративно-територіального устрою.

Враховуючи масштабний ранг України, як територіально­го державного формування, площа котрого є співвідносною з площею більшості європейських країн, але меншою за тери­торію країн субконтинентального рівня (Росії, Канади, США, Індії тощо), науково обгрунтованим є виділення на її теренах за об’єктивними ознаками двох типів економічних районів — галузевих та інтегральних за чотирма ієрархічними рівнями.

Галузеве районування вивчає особливості розміщення і проблеми розвитку окремих складових продуктивних сил та галузей виробництва (природно-ресурсне, агрокліматичне, промислове, агропромислове, демографічне районування). Га­лузеві економічні, соціально-економічні та інші райони є складовою частиною загальних економічних районів. Галузеве районування посилює наукову обгрунтованість визначення території загальних економічних районів.

Інтегральне економічне районування розглядає всю су­купність продуктивних сил території як регіональний вироб­ничий комплекс, в основі якого знаходяться наявні у даному регіоні територіально-виробничі комплекси різних рівнів та ступенів сформованності.

Згідно ієрархії інтегрального районування, виділяються чотири рівні економічних районів: крупні (макрорайони), се­редні (мезорайони), малі (мікрорайони) та низові економічні райони.

Крупні (інтегральні) економічні райони — це найбільші територіальні формування, які об’єднують декілька адміністративних областей, або адміністративні області з авто­номною республікою.

Середні (інтегральні) економічні райони є підрайонами крупних економічних районів й окреслюються межами адміністративної області або автономної республіки.

Малі райони (мікрорайони) пов’язані з низовим адміністративно-господарським районуванням. Їх територія відповідає території декількох адміністративних районів, ок­реслених в межах області. Територія малого району може охоплювати велике місто (наприклад, Київ, Одесу, Харків)

Низові адміністративно-господарські райони охоплю­ють цілком території адміністративних районів. Місто може розглядатися як низовий адміністративно-господарський рай­он. Певна кількість їх може виділятися в межах великих міст.

Завданням економічного районування є створення теоре- тико-методологічного підгрунтя для цілеспрямованої тери­торіальної організації народного господарства й обгрунтуван­ня раціонального розміщення виробництва у регіонах, вдоско­налення його спеціалізації та піднесення соціально-еко­номічного розвитку територій і країни в цілому.

Основними функціями економічного районування є :

• створення економічної основи територіального уп­равління господарством регіонів;

• вдосконаленні територіальної структури господарства;

• формування й реалізація державної регіональної еко­номічної політики;

• обгрунтування вибору доцільних варіантів розміщення компонентів продуктивних сил;

• обґрунтування розвитку територіально-виробничих комплексів;

• підвищення ефективності використання ресурсного, виробничого і науково-технічного потенціалу;

• сприяння аналізу, діагностики та прогнозування регіо­нального розвитку;

• створення основи для розробки і реалізації тери­торіальних комплексних програм і схем природокорис­тування, схем розвитку і розміщення продуктивних сил та розселення населення.

16.2.