Історичні передумови формування та розвитку промислових агломерацій в Україні

У попередніх дослідженнях нами було встановлено, що до числа промислових агломерацій в Україні відносяться шість локальних територіально-виробничих утворень: Київська, Харківська, Донецько- Макіївська, Дніпропетровсько-Дніпродзержинська, Одеська та Львівська агломерації (розділ 3.4).

1) етап формування та росту центральних ядер агломерування (до початку 30-х років ХХ ст.) характеризується виникненням в різні історичні часи та подальшим уособленим розвитком крупних міст, що в майбутньому стали центрами агломераційних процесів території та ядрами агломерування;

2) етап нарощення промислового потенціалу ядер агломерування та розвитку виробничих зв’язків з периферійними поселеннями (30-40 рр. ХХ ст. та 50-60 рр. ХХ ст.), пов’язаний із бурхливими процесами індустріалізації та урбанізації довоєнного періоду розвитку нашої держави, а також із повоєнною відбудовою господарства, створенням єдиної моделі планової економіки із чіткими директивно встановленими зв’язками промислових підприємств локальних ТВК;

3) етап деконцентрації промислового виробництва центрального ядра та передачі частини його функцій периферійним поселенням (60-80 рр. ХХ ст.) виник у зв’язку із перевантаженням ядер агломерування індустріальними функціями, ускладненням їх виробничої діяльності і комунікацій, загостренням екологічних та соціальних проблем.

4) етап деіндустріалізації центрального ядра і розвитку інноваційного модульного промислового виробництва периферійних поселень (початок 90-х рр. ХХ ст. і по теперішній час), пов’язаний із трансформаційними процесами в економіці держави, розвитком ринкових механізмів господарювання, формуванням високоурбанізованого соціально-перетвореного середовища в ядрах агломерування та активізацією комерційної діяльності і конкурентної боротьби за економічні ресурси виробництва (земля, праця, капітал). В результаті, крупні промислові підприємства поступово виносять свої потужності за межі ядра агломерування з метою зменшення затрат на земельну ренту, робочу силу, інфраструктуру тощо. Їх місце займають високорентабельні ринково-спрямовані та комерційно-орієнтовані галузі соціального комплексу.

Розглянемо особливості кожного історичного етапу формування та розвитку промислових агломерацій України на конкретних прикладах.

Перший етап. Характерною особливістю першого етапу є те, що переважна більшість промислових агломерацій нашої держави виникла навколо історично сформованих міст - ядер, що з давніх часів виконували центральні фокусні функції по відношенню до навколишніх територій. Так, Київ і Львів відносяться до одних із найдавніших міст України, Харків сформувався на початку 17 ст., Дніпропетровськ і Одеса - у середині 18-го (додаток Е). Винятковий адміністративний статус цих населених пунктів, наявність значних трудових ресурсів високої кваліфікації, розвиток освіти і науки, формування розвиненої системи комунікацій та міжнародних зв’язків сприяли економічному піднесенню міст, зростанню чисельності населення, а також підвищенню промислового потенціалу, особливо в період розквіту капіталістичних відносин у царській Росії та в Австро-Угорській імперії. Додатковим фактором розвитку Одеси став режим вільної торгівлі та комунікацій в рамках зони Порто-Франко, яка існувала в місті у 1819-1859 рр

Ядро Донецько-Макіївської агломерації сформувалось у більш пізній період у зв’язку із стрімким промисловим освоєнням мінерально-сировинних ресурсів Донбасу.

В обох випадках формування майбутніх ядер агломерування супроводжувалось досить повільними процесами урбанізації прилеглих територій периферійної зони, їх господарського освоєння та розвитку системи виробничих взаємозв’язків вищого рівня. Так, більшість населених пунктів історично сформованих агломерацій України (ядро яких сформувалось до ХІХ ст.) набули статусу міст лише в середині ХХ ст. із розвитком індустріалізації та поширенням міського способу життя (додаток Е). Наприклад, більшість населених пунктів сучасної Київської агломерації виникли у ХУ-ХУП ст. (крім більш стародавніх Києва, Вишгорода і Василькова), проте статус міст отримали в 50-х роках минулого століття. В Харківській області більшість агломерованих поселень виникла у ХУІІ ст., а статус міст їм було надано також в 30-х і 50-х роках. Те ж саме стосується сучасної Одеської і Дніпропетровсько-Дніпродзержинської агломерацій.

Окремо розвивались Львівська та Донецько-Макіївська промислові агломерації. В першій з них переважна більшість міських поселень виникла в ХУ-ХУІ ст. і майже в той самий час отримала статус міста через надання їм Магдебурзького права.

Населені пункти Донецько-Макіївської агломерації виникли наприкінці ХІХ ст. (окрім Макіївки та Авдіївки) і майже всі отримали статус міста у 1938 році в період інтенсивної сталінської індустріалізації. Стрімкі процеси урбанізації на Донеччині не супроводжувались повноцінними процесами формування соціально-спрямованої міської культури та способу життя, тому в містах цього регіону, які виникли з невеликих робітничих поселень, не проявився повною мірою агломераційний ефект, заснований на розвиткові міського середовища, урізноманітненні видів людської діяльності, зростанні інтелектуального і творчого потенціалу [88].

Другий етап. В 30-х роках ХХ ст. в рамках курсу радянської влади на індустріалізацію, в межах крупних ядер агломерування та в найближчих до них поселеннях будуються та починають працювати великі промислові підприємства, що потребують залучення значних трудових і природних ресурсів (додаток Е.2). Поступово розширюється їх спеціалізація, розвиваюся коопераційні зв’язки, система комунікацій, виробнича та соціальна інфраструктура. Переважна більшість промислових потужностей того часу (особливо в Донецькій та в Дніпропетровській областях) була орієнтована на виробництво палива та енергії, виплавку металів, металоємне та працемістке машинобудування, гірничу хімію тощо. Цей процес зупинила світова війна.

Суттєве підвищення чисельності населення та зростання і диверсифікація промислового потенціалу агломерацій України розпочались лише з другої половини ХХ ст. Повоєнне відновлення господарства супроводжувалось „пролетаризацією мас”, примусовим зростанням кількості зайнятих у промисловості і підвищенням чисельності міських жителів. Так, вже у 1959 р., населення ядер більшості агломерування перевищило 500 тис. чол., а м. Києва - 1 млн. чол. (додаток Е.1). В результаті, значно розширились промислові потужності ядер агломерування, розпочався процес активізації виробничих, технологічних, інфраструктурних зв’язків із периферійними територіями. Детально ці процеси будуть розглянуті нижче.

Саме у повоєнний час другого періоду, на нашу думку, сформувались основні елементи агломераційних систем розселення та агломераційних форм організації промислового виробництва навколо Києва, Харкова, Донецька, Дніпропетровська (кінець 50-х років - початок 60-х років), а в кінці 60-х років - навколо Львова та Одеси. Агломерації України почали притягати до себе все більшу кількість людей і ресурсів (у результаті чого, в деяких з них були введені доволі жорсткі обмеження розвитку). Почала формуватись суцільна зона урбанізації і комунікацій та тісна взаємопов’язана система промислових підприємств в рамках єдиних енерговиробничих циклів

Третій етап. У подальші роки, процеси концентрації населення і промислового виробництва в ядрах агломераційних утворень тривали ще активніше. У всіх містах сучасних Київської, Харківської, Одеської, Львівської агломерацій чисельність населення зросла на 30-60% за період з 1960 по 1980 рр., а в деяких містах - у два і чотири рази та більше (Бориспіль, Вишгород, Вишневе, Верхньодніпровськ, Білгород- Дністровський, Іллічівськ, Пустомити). Це було пов’язано із процесом розширення комунікацій між центральним ядром агломерування та його приміською зоною, створенням міст-супутників, до яких директивно виносились деякі підприємства з центру, або створювались їх філіали, розвитком приміської виробничої інфраструктури, виникненням житлових масивів „спального” типу тощо. Поступово ядра агломерацій, що на той час вже були перенаселені та надмірно індустріалізовані, почали позбавлятись гіпертрофованої концентрації населення і промислових функцій, надаючи частину з них периферії.

В основу подібних перетворень було покладено плановий командний підхід, зумовлений необхідністю підвищення валових показників промислового виробництва, формуванням замкнених енерговиробничих циклів, раціоналізацією використання природних і трудових ресурсів. Це мало свої позитивні наслідки, які полягали у розвиткові промислового виробництва малих і середніх поселень, деконцентрації агломераційних утворень, поліпшенні екологічного балансу великих міст. Однак, відсутність ринкових механізмів функціонування призвела до зниження темпів агломерування, виникнення істотних галузевих і територіальних диспропорцій цього процесу, наростання кризових явищ в економіці.

Промислові підприємства агломерованих міст не мали власних ресурсів розвитку. Вони були залежними від центральних ядер, які забезпечували свої філіали застарілим обладнанням, не давали їм особистої ініціативи, фінансували їх за остаточним принципом. В ядрах агломерування завжди був більш високий рівень заробітної плати та життя людей, ширший доступ до матеріальних і духовних благ, що негативно відбивалось на працересурсному потенціалі периферійної зони. Внаслідок цього виникали нераціональні маятникові міграції, поширювались деструктивні явища в господарстві, формувався дисбаланс регіональних відносин. Агломераційна концентрація не регулювалася законами земельної ренти, що призвело до подальшого зростання виробничого потенціалу ядра і ослаблення периферійної зони, яка віддавала істотну частку своїх ресурсів центру локальної промислової системи.

Ще однією особливістю промислових агломерацій є недостатній рівень інженерного освоєння території, розвитку виробничої інфраструктури і комунікацій, благоустрою міських поселень. Поспішні темпи індустріалізації, жахлива руйнація господарства у воєнні роки призвели до недостатньої уваги самому процесу становлення агломераційних зв’язків, ослабленню агломераційного ефекту, формуванню цілої низки проблем, пов’язаних із низьким рівнем життя людей, їх доступом до матеріальних і духовних благ.

Історичний процес другого і третього етапів розвитку промислових агломерацій в Україні призвів до їх переважної спеціалізації на виробництві засобів виробництва із домінуванням важкої і добувної промисловості. Маючи за приклад індустріальний Донбас із потужним вуглевидобутком і металургійним комплексом, радянська влада активно розвивала і підтримувала саме ті галузі промислового виробництва, які формували робочий клас, що вважався „найбільш прогресивною частиною людства”. Це яскраво підтверджується особливостями трансформації галузевої структури промислового виробництва агломерованих поселень, що відбулась протягом 2 і 3 етапів формування агломерацій.

Так, розвиток промислового виробництва агломераційних утворень України супроводжувався значним посиленням уваги до підприємств вугільної галузі і чорної металургії (Донецько-Макіївська агломерація), важкого машинобудування і металообробки (Дніпропетровсько- Дніпродзержинська агломерація), металоємного обладнання, транспортних засобів, верстатів і апаратури (Харківська агломерація) (додаток Е.2). Більш різноманітною та соціально-орієнтованою була спеціалізація Київської, Львівської та Одеської агломерацій. Місто Київ отримало широкий набір промислових функцій внаслідок розвитку столичності та значної міжнародної орієнтованості виробничих потужностей, Одеса - через інтенсивний розвиток портового господарства і міжнародних транспортних зв’язків, а також через віддаленість від потужних сировинно-ресурсних баз. Спеціалізація Львова (легка, харчова промисловість) була закладена ще за часів Австро-Угорщини і Польщі. За радянського періоду розвитку, місто зберегло свою спрямованість на виробництві предметів споживання із значним підвищенням частки середнього машинобудування та приладобудування.

Периферійна зона промислових агломерацій України формувалась на принципах централізованого соціалістичного господарювання. Так, навколо Києва на початку ХХ ст. тільки у Фастові, Трипіллі та Василькові розвивались промислові підприємства, орієнтовані на потреби губернського центру (миловарні, свічні, кісткообпалювальні, шкіряні заводи, підприємства чавунного литва та металообробки). Бориспіль і Вишгород утримували лише

підприємства місцевого значення (цегельні заводи, млини), а інші міста периферійної зони їх не мали зовсім [18]. Проте, вже у середині століття у приміській зоні Києва будуються потужні електростанції (у Вишгороді та Трипіллі), клінкерні і чавуннопрокатні підприємства (Бровари), машинобудівні (Фастів, Ірпінь) і приладобудівні (Васильків) заводи, меблеві комбінати і швейні фабрики. Вони були пов’язані із столичним промисловим комплексом тісними зв’язками в рамках планових постачальницько-збутових зв’язків та енерговиробничих циклів і розвивались на основі чіткого загальнодержавного планування і централізованого управління.

Подібні тенденції простежуються і в інших агломераційних утвореннях України. Так, навколо Харкова до 1917 р. розвивались переважно місцеві промисли (цегляні, шкіряні, гончарні виробництва, млини, пошив чобітків та кожухів). Більш-менш тісний зв’язок із підприємствами центру мав лише Чугуїв, де вже того часу існували цехи харківських металургійних заводів, було прокладено телефонну мережу. Ситуація різко змінилась в тридцяті та на початку сорокових років, коли в містах сучасної Харківської агломерації почали виникати підприємства, пов’язані із індустріалізацією центрального ядра. У Балаклеї і Південному були засновані підприємства харчової промисловості і приміського АПК, у Валках, Мерефі і Первомайську - фабрики легкої промисловості та виробництва будматеріалів, в Дергачах, Змієві, Люботині і Чугуєві - машинобудівні та механічні заводи. Після війни, в переважній більшості підприємств приміської зони Харкова виникли і почали активний розвиток філіали головних підприємств області, замкнених на центральному ядрі. Це турбокомпресорний та машинобудівний заводи, філії заводу імені Малишева (Дергачі, Зміїв), завод прецизійного устаткування та паливної апаратури, філія швейного виробничого об’єднання „Україна” (Чугуїв), завод пластмасових виробів (Південне), філія харчосмакової фабрики (Люботин) та ін. Так, у Валках існувало 4 філії харківських підприємств, у Новій Водолазі - 3, у Змієві - 4, в Чугуєві - 5 [149]. Тісний зв’язок із головними підприємствами, розташованими в Харкові, проіснував до кінця 80-х років. Лише із руйнацією планової економіки та розвитком ринкових відносин, в агломерованих поселеннях Харківської області почали розвиватись самостійні комерційно-орієнтовані виробництва.

Міста Донецької області, як вже зазначалось, виникли і почали активний розвиток лише наприкінці ХІХ ст. В переважній більшості, вони мали однорідну спеціалізацію з видобутку корисних копалин та циклу чорної металургії. На початку ХХ століття в Донецьку (Юзівці) проживало всього біля 30 тис. чол., і лише на початку 40-х років його чисельність склала понад 400 тисяч. Населені пункти навколо Юзівки, за даними 1897 р., теж були невеликими робітничими селищами. В них розміщувались механічні майстерні, підприємства з виробництва вогнетривів та інші види діяльності, супутні основному технологічному процесу. Одним з найстаріших підприємств регіону став цементний комбінат в Амвросіївці. Індустріалізація 30-х років сприяла стрімкому розвитку міст Донеччини та концентрації в них промислових потужностей металургійного циклу. У м. Макіївка став до ладу перший радянський блюмінг, в Авдіївці та Амвросіївці значно розширилось виробництво цементу та будматеріалів, в Моспине почала працювали брикетна фабрика, у Харцизьку - трубний, стале-дротово-канатний заводи, підприємства ковкого чавуну і механічного литва, в Іловайську та Яснуватій сформувались потужні залізничні вузли. В наші часи спеціалізація підприємств Донецько-Макіївської агломерації доповнилася виробництвом гірничошахтного обладнання, металообробкою, механоремонтними та хімічними заводами, підприємствами легкої і харчової промисловості.

В цьому агломераційному утворенні найбільш повно проявились принципи соціалістичного господарювання, засновані на плановій системі валового виробництва продукції, формуванні замкненого енерговиробничого циклу, спеціалізації на матеріало-, енерго- і працемістких галузях господарства. Інноваційні виробництва почали розвиватися лише наприкінці третього етапу формування агломераційних утворень України, в кінці 70-80- рр. Так, виникли підприємства з виробництва інноваційних машин та устаткування,,Топаз”, „Норд”, що потім набули комерційних функцій та перетворились на СП і ТОВ відповідно, тощо.

Дніпропетровсько-Дніпродзержинська агломерація теж відноситься до локальних територіально-виробничих утворень, що спеціалізуються на металургійній промисловості. Проте, на початку ХХ ст. підприємства цієї галузі розміщувались лише у самому Дніпропетровську (Катеринославі) [300]. У навколишніх населених пунктах виробничий комплекс був розвинений дуже слабо і включав в себе лише підприємства місцевого значення (цегельні, пивоварні, свічкові, маслоробні заводи, млини). Часи індустріалізації істотно змінили спеціалізацію цієї території. В окремих містах поблизу Дніпропетровська в 30-ті роки ХХ ст. виникають підприємства, тісно пов’язані з металургією. У м. Новомосковськ з’являється шпалопропитний та металургійний комбінати, у Верхньодніпровську - машинобудівний завод, у Дніпродзержинську - металургійний, коксохімічний, вагоноремонтний заводи. За характером свого подальшого розвитку Дніпропетровсько-Дніпродзержинська агломерація нагадує Донецько-Макіївську. Зауважимо лише, що на сучасному етапі вона характеризується більшою інноваційністю виробництва, високим рівнем кваліфікації персоналу, значною привабливістю для іноземних інвестицій.

Одеська промислова агломерація сформувалась завдяки вигідному унікальному приморському положенню та бурхливому розвитку підприємницької активності на початку капіталістичної епохи в царській Росії. Ще наприкінці ХІХ ст. Одеса була одним із найбільших міст Імперії і займала четверте місце після Петербургу, Москви і Варшави. За рівнем промислового розвитку вона далеко обійшла Київ, Харків та інші міста України, в ній налічувалось понад 260 великих фабрик і заводів [18]. Завдяки створенню вільної економічної зони Порто-Франко, Одеса розвивалась у виключно вигідних ринкових умовах, постачаючи свою продукцію по всій Росії. Радянська індустріалізація і планова економіка істотно загальмували процес бурхливого розвитку Одеси. Приватна ініціатива та вільна конкуренція поступилися місцем плановому господарству. За традиційною схемою, в місті почали розвиватись підприємства машинобудування і верстатобудування, обладнання для портового господарства, легкої і харчової промисловості тощо. За темпами розвитку у радянський період, Одеса почала істотно поступатись іншим містам України, а за обсягами виробництва не попадала навіть до першої десятки. Формування міст- супутників навколо Одеси розпочалось досить пізно. Лише в середині 70-х, на початку 80-х років було засновано міста Теплодар і Южне. В першому розмістились підприємства енергетики, в другому - портове господарство, що були орієнтовані на обслуговування розвантаження ядра агломерації. Інші агломеровані поселення сформувались історично, проте, внаслідок приморського положення та моноспеціалізації (морепромисловий комплекс), в них не повною мірою проявився агломераційний ефект, що істотно позначилось на загальному промисловому потенціалі цього локального утворення (розділ 3.2).

Львівська промислова агломерація є унікальним утворенням на теренах України. До її складу входить велика кількість малих і середніх міст області, що виникли і сформувались у більш віддаленому історичному періоді часу ніж в попередніх випадках. У складі Австро-Угорщини, Львів (Лемберг) виступав доволі потужним промисловим центром, що спеціалізувався на продукції машинобудування, кондитерській, пивоварній, альбумінній промисловості, виробництві товарів широкого вжитку. В містах навколо Львова розвивались місцеві галузі господарства (цегельна, молочна, маслоробна, пивоварна промисловість), розміщувались парові млини, а також промисел нафти (Бібрка), гасіння вапна (Пустомити), лісопереробка тощо. До початку Другої світової війни, у Львові почали освоювати виробництво автомобілів і землерийного обладнання (для місцевої добувної промисловості), нафтопереробку, активно розвивались комерційні види промислової діяльності. Із приєднанням Львівщини до складу УРСР розпочалось інтенсивне промислове освоєння краю, що мало переважно за мету формування робочого класу і „пролетаризацію мас”. У Львові в різні роки виникають завод з виробництва автонавантажувачів, електроламповий завод, завод телеграфної апаратури, інструментальний завод, завод скла, автобусний і мопедний заводи, ВО „Кінескоп” та ін. У малих і середніх містах приміської зони розміщувалися численні філіали львівських заводів і фабрик, переважно швейного, лісопромислового і машинобудівного профілю. Між ними сформувались тісні виробничі зв’язки, які стали основою майбутнього агломераційного утворення.

На четвертому етапі розвитку промислових агломерацій в Україні відбулась руйнація планових виробничих зв’язків між окремими підприємствами, значно зменшилась частка низькоінноваційних та нерентабельних галузей промисловості, активізувались процеси деіндустріалізації ядра, пов’язані з розвитком у ньому закладів ринкової інфраструктури, комерційно спрямованих підприємств соціального комплексу тощо. Так, агломеровані підприємства Київської агломерації поступово втрачають замкненість на поставках своєї продукції в центральне ядро. Використовуючи переваги свого розміщення, засновані на потужному агломераційному ефекті, вони істотно розширюють географію своїх сировинних і постачальницько-збутових зв’язків, забезпечуючи продукцією інші регіони України та ближнього зарубіжжя (заводи „Хенкель”, „Крафт- Фудз”, „Кока-Кола”, ТМ „Легко!” тощо). Водночас, суттєво зросла економічна ефективність виробництва ряду промислових підприємств, розташованих у периферійних агломерованих поселеннях при поступовому падінні показників рентабельності і продуктивності праці в ядрі (розділ 4.6). Подібні тенденції характерні і для Харківської агломерації. В межах її периферійних поселень розвивається ряд комерційно-спрямованих підприємств з виробництва машин і обладнання (ДП „Енергосталь”, НВЦ „Техноситез”), інноваційної хімії, харчової і харчосмакової промисловості. Потужності харківських підприємств-гігантів радянських часів поступово скорочуються. Так, турбінний, електромеханічний заводи, "Електроважмаш", "Електромашина" та ін. мають низькі показники економічної ефективності виробництва і в майбутньому будуть винесені за межі ядра агломерування (розділ 5.2).

Значна кількість підприємств ядра Донецько-Макіївської агломерації в сучасних умовах також простоює і закривається, працює не на повну потужність. Переважно, це виробництва гірничопромислового та паливно- енергетичного профілю. Натомість, в межах периферійних поселень виникають підприємства ринкового типу, що мають здебільшого інноваційну спеціалізацію. Окрім згаданих раніше, це ВАТ „Корпоративні комп’ютерні системи”, ВАТ „Квазар”, ВАТ „Вормакс” тощо. Однак, процеси деіндустріалізації Донецька і Макіївки протікають з меншою інтенсивністю, ніж в інших ядрах промислових агломерацій України. Дніпропетровсько- Дніпродзержинська агломерація в цілому повторює тенденції Донецько- Макіївської. Її металургійна спеціалізація і в сучасних умовах залишається профільною. Проте підприємства, що обслуговують основне виробництво, поступово переходять на ринкові механізми розвитку і активно розвиваються саме в межах периферійних агломерованих територій (в мм. Верхньодніпровськ, Новомосковськ, Підгородне, смт Петриківці). Там же функціонує ряд підприємств з інноваційного машинобудування, хімії і коксохімії (Новомосковський механічний завод, комерційно-виробнича фірма „Дніпроприлад”, завод пластмасового обладнання „Акація” та ін.).

В ринкових умовах Одеська агломерація відроджує попередньо втрачені позиції, формуючи потужний потенціал підприємництва, залучаючи іноземні інвестиції, розбудовуючи комплекс галузей з транзиту нафти (м. Южне), розвиваючи міжнародні зв’язки з багатьма державами світу. В її межах активізуються підприємства морепромислового комплексу (мм. Іллічівськ, Южне, Білгород-Дністровський), суднобудування і судноремонту, хімії і нафтохімії (м. Южне). Для ядра агломерації характерні процеси деіндустріалізації. Відбувається постійне скорочення зайнятості в галузях промислового виробництва, підвищується частка галузей соціального комплексу, зокрема морекомунікаційного господарства та комерційних послуг (розділ 4.5). Підприємства Львівської агломерації також активно впроваджують ринкові механізми розвитку. Їх продукція знаходить свого споживача в сусідніх державах Євросоюзу, а самі агломеровані поселення, використовуючи вигідне географічне положення та наявний агломераційний ефект, підвищують свій виробничий потенціал, залучають іноземні інвестиції, налагоджують випуск конкурентноздатної продукції. Посилюється спеціалізація львівських підприємств на продукції швейної, трикотажної, галантерейної промисловості, виробництві продуктів харчування і товарів народного споживання. Відомими підприємствами в галузі легкої промисловості стають фабрики „Трембіта”, „Ролада” та ін. Високі показники рентабельності мають інноваційні підприємств з виробництва лісопромислової продукції та меблів (в мм. Кам’янка-Бузька, Жовква, Перемишляни, Городок).

Більш детальний аналіз сучасних структурних зрушень у розвитку промислових агломерацій України та оцінка економічної ефективності їх функціонування наведені у розділах 4.5. та 4.6.

На основі детального аналізу історичних етапів розвитку промислових агломерацій в Україні можна зробити ряд узагальнюючих висновків. Переважна більшість агломераційних утворень на теренах України виникла в другій половині ХХ ст., що істотно позначилось на характері і темпах формування висококомунікативного соціального середовища, розвиткові індустріалізації, виробничої кооперації та інтеграції. Українські агломерації є доволі „молодими” утвореннями, розвиток яких регламентувався запізнілими процесами урбанізації, а також переважанням у структурі господарювання виробництва засобів виробництва. Внаслідок цього, їх периферійна частина характеризується низьким рівнем індустріального освоєння, інженерно- інфраструктурного облаштування та благоустрою території, що породило істотні диспропорції розвитку і призвело до зростання деструктивних явищ в економіці.

Промислові агломерації в Україні, як і на всій території СРСР, розвивалися за умов планової економіки. В основу їх формування було покладено принцип енерговиробничих циклів, що призводив до утворення локальних територіально-виробничих комплексів на основі сировинно- та енергоємних виробництв без урахування переваг розвиненого соціального середовища, розвиту та поширення інновацій, підприємницької і ринкової активності. Їх ефективність полягала у комплексному використанні сировини та енергії, трудових ресурсів, зниженні затрат на транспортування та інфраструктурне облаштування території, економії за рахунок функціонування спільних об’єктів капітального будівництва, транспортного, постачальницько-збутового, науково-технічного тощо [150].

Саме тому, навколо ядер промислових агломерацій виникає ряд філіалів центральних виробництв, а також підприємств, що доповнюють основний енерговиробничий цикл локального утворення. При цьому, доцільність розміщення цих підприємств з точки зору потреби в їх продукції за межам циклу, не бралась до уваги. Характерною рисою формування промислових агломерацій України у ХХ ст. стала відсутність ринкових засад їх регулювання. Це призвело до утворення нераціональної структури виробництва, зниження його економічної ефективності та ослаблення агломераційного потенціалу території. В сучасних умовах промислові агломерації України отримали нові можливості розвитку на основі формування конкурентного ринкового середовища. Розробка основних шляхів їх раціональної територіальної організації та трансформації системи економічних відносин буде розглянута нами в наступних розділах нашого дослідження.

4.2.