Методологічні принципи і підходи діагностики як засади визначення умов розвитку регіонального соціуму

Виявлення закономірностей розвитку регіонального соціуму, яке відбува­ється за умов певних соціальних відносин і національних традицій, соціаль­но-економічних і демографічних особливостей, зумовлює необхідність про­ведення діагностики цього процесу та отримання обгрунтованого висновку на засадах сукупності методів, засобів та принципів, які забезпечують вияв­лення наявних тенденцій.

Варто зазначити, що під методологією слід розуміти концептуальний виклад мети, змісту, методів дослідження, які забезпечують отримання мак­симально об’єктивної, точної, систематизованої інформації про процеси та явища. У методології виділяють два рівні пізнання:

• теоретичний — висунення й розвиток наукових гіпотез і теорій, форму­лювання законів та виведення з них логічних наслідків, зіставлення різ­них гіпотез і теорій;

• емпіричний — спостереження і дослідження конкретних явищ, експери­мент, а також групування, класифікація та опис результатів дослідження [261].

Основною метою будь-якого виду діагностики є встановлення діагнозу об’єкта дослідження на дату завершення цього дослідження і на перспекти­ву. Реалізувавши мету на основі даних діагнозу, можна вибрати правильну й грамотну як економічну, так і соціальну політику, стратегію і тактику [234].

Значущість правильно поставленого діагнозу ще у XVIII ст. підкреслю­вав Г. Бурган (засновник лейденської медичної школи), кажучи про те, що «хто добре діагностує — добре лікує) (qui bene diagnostic bene curat). Згодом цей вислів став афоризмом [262].

Із погляду теорії пізнання діагноз — це суб’єктивне відображення об’єк­тивно існуючої істини [262]. Найбільш обґрунтованим є визначення його сутності у Великій медичній енциклопедії: діагноз визначається як логічна формула, у якій відображається захворювання людини [263]. Морфологічний аналіз слова «діагноз», складається з кореня «gnosis» та перекладається з грецької як «знання», а префікс «dia» означає «поміж», «через», «скрізь». У такому разі виходить, що зазначений префікс надає знанню чистий, прозо­рий, істинний характер, тобто розуміємо або намагаємось розуміти «об’єкти, речі як вони є» — якими вони є насправді. Діагностика, в свою чергу, трак­тується, як процес розпізнавання об’єкта або як учення необхідне для отри­мання діагностичного істинного знання про об’єкт [264, с. 181-182].

Результатом технічної діагностики є діагноз технічного стану обладнання; у соціології результатом діагностики є діагноз соціального здоров’я соціуму, стан соціальної інфраструктури; в економіці — діагноз стану економічної системи або її елементів.

Результатом проведення діагностики є встановлення діагнозу, тобто агре- гованого синтетичного висновку про стан досліджуваного об’єкта, яке даєть­ся на основі різної аналітичної інформації, її синтезу і зіставлення [265].

Результатом проведення діагностики розвитку регіонального соціуму є встановлення діагнозу, тобто формування обґрунтованого висновку на під­ставі встановленого стану досліджуваних складових соціального життя насе­лення регіону, виявлення причин, що викликали відхилення від нормативних показників, і прогнозування тенденцій розвитку.

Розглядаючи діагноз як результат діагностики, слід зазначити, що, на думку О. Дмитрієвої, він може бути трьох видів [211]:

• встановлення відхилення від еталону;

• визначальна приналежність об’єкта до того чи іншого класу, групі, типу;

• опис об’єкта як унікального поєднання ознак.

Підтримуючи думку Т. О. Загорної, автор вважає, що діагностика склада­ється з таких послідовних та взаємопов’язаних етапів. По-перше, аналіз, по­друге, синтез, по-третє, оцінка досліджуваного явища [234]. Слід зазначити, що кожний окремий етап здійснення діагностики виконується на результатах попереднього. Використання того чи іншого підходу до діагностики зале­жить від поставленого перед діагностикою завдання.

Основою будь-якого наукового знання виступає діалектична теорія пі­знання, що передбачає дослідження динаміки, внутрішніх протиріч, взаємо­зв’язку і взаємозумовленості окремих явищ, визначення рушійних сил та об’єктивних законів розвитку.

Досліджуючи розвиток регіонального соціуму, неможливо обійтись без початого етапу діагностики — аналізу. Аналіз (від грецького слова analysis — розділяю, розчленовую) — це метод дослідження, уявне чи практичне роз­кладання досліджуваного предмета або явища на характерні для нього складові частини, виділення в ньому окремих сторін, вивчення кожного елемента чи сторони явища окремо як частини одного цілого. Метою аналізу є пізнання частин як елементів складного цілого [261, с. 155]. Також аналіз можна уяви­ти як етап, що передує прийняттю рішень, на якому вивчаються можливі ва­ріанти з метою вибору економічно найбільш вигідних з них, оптимальних для даних умов [266, с. 23]. Аналіз та синтез є загальнологічними методами пізнання та мислення, які використовуються в емпіричних та теоретичних дослідженнях.

Уважається, що ще Платону належить заслуга винаходу аналітичного ме­тоду доказу. Аналіз починається із твердження, яке потрібно довести, і потім із нього послідовно виводяться наслідки до тих пір, поки не буде досягнутий якийсь відомий факт; доказ виходить за допомогою зворотної процедури.

Основне призначення аналізу — це поділ цілого на частини. Завдання розпадається на підзавдання, система — на підсистеми, цілі — на підцілі тощо. У разі потреби цей процес повторюють, що дає ієрархічні деревопо­дібні структури. Зазвичай, коли об’єкт аналізу складний, слабко структуро- ваний, погано формалізований, то операцію декомпозиції виконує експерт. Якість побудованих експертами дерев залежить як від їхньої компетентно­сті в певній галузі знань, так і від застосовуваної методики декомпозиції [267, с. 138].

А. Д. Шеремет зауважує, що за допомогою аналізу вивчають реальну дійс­ність — факти, процеси, тобто той первинний матеріал, який підлягає дослі­дженню. Завдання аналізу полягає в тому, щоб за видимістю явищ розкрити їх сутність, зрозуміти існуючі між ними зв’язки, пізнати причини їх виник­нення, тенденції розвитку. Проникнення в сутність досліджуваних явищ можливе за допомогою наукових методів дослідження [268, с. 21].

Український вчений Є.Є. Слуцький уважає, що аналіз є змістом та універ­сальним інструментом інтелектуальної діяльності людини практично в усіх сферах буття. Він запропонував поєднувати поняття «аналіз» із процесом отримання відомостей, тобто, застосовуючи сучасну термінологію, із форму­ванням інформації. На думку вченого, основними продуктами аналітичної дія­льності можуть бути тільки ті елементи, які фактично існують в економічному житті окремо і можуть бути реально включені в комбінації з різними іншими елементами в різноманітні поєднання (синтез) [269, с. 8].

Ю. В. Макогон та В. В. Пилипенко доводять, що за допомогою аналізу визначається структура об’єкта, розчленування складного явища на більш прості елементи дозволяє відокремити істотне від несуттєвого, складне звес­ти до простого. Аналіз процесу розвитку дає змогу виділити в ньому окремі етапи, суперечливі тенденції тощо. Метою аналізу є пізнання окремих час­тин об’єкта як елементів складного цілого. У процесі аналітичної діяльності думка рухається від складного до простого, від випадкового до необхідного, від різноманіття до тотожності та єдності. Умовою всебічного пізнання об’єкта дослідження є багатогранність його аналізу [270, с. 7].

Аналіз як функція управління, спрямований на наукове обґрунтування прийняття рішень, здійснюється на засадах методологічних положень та інструментарію. Аналіз передбачає, по-перше, наявність системи філо­софських, економічних, соціальних, математичних та інших знань, які допомагають сформувати обґрунтовані судження про природу, зміну і розвиток соціально-економічних явищ, процесів та, по-друге, викорис­тання відповідної організаційної структури, принципів, функцій, методів та інформаційної бази. Отримані під час аналізу результати дають змогу формувати логіку мислення, формалізувати події, давати наукову інтер­претацію сутності об’єктивних і суб’єктивних змін. Активним елементом цього процесу є людське мислення, яке охоплює поняття, судження, виснов­ки та відображає загальне з диференціацією та синтезом властивостей речей, явищ, показників відповідно до їхньої сутності, реальності в дина­міці та розвитку.

Економічний аналіз враховує характер мислення, ідеологію, пріоритети та цінності, які впливають на об’єктивну природу аналітичних висновків і пропозицій. Будь-який аналітичний пошук передбачає достатню суму знань відповідних категорій, їхню природу та різнопланове тлумачення, а також охоплює використання основних наукових методів аналізу, синтезу, індукції, дедукції, емпіричного, раціонального, кількісного, якісного тощо. Для дослі­дження соціально-економічних систем, явищ і процесів пріоритетним є опра­цювання даних за фактами життєдіяльності регіонального соціуму, що вже відбулися чи можуть відбутися [271, с. 9-10].

Для аналізу характерним є розкладання цілісної соціально-економічної системи будь-якого рівня (держава, галузь, регіон, підприємство) на функці­ональні складові елементи, за якими можна визначити причинно-наслідкові зв’язки їх зміни та розвитку і їхньої цілісної системи. Функціональні елемен­ти розрізняють за специфікою їх природи, особливим характером зв’язку з цілісною економічною системою, повнотою інформаційного відображення тощо [271, с. 9-10].

У сучасній науці застосовуються різні види аналізу, наприклад, економіч­ний, соціальний, статистичний, математичний, фізичний, хімічний та інші види, які відрізняються об’єктами, предметами, цілями та методами дослі­дження.

В економіці аналіз застосовується з метою визначення закономірностей, тенденцій і сутності різних економічних та соціальних процесів, що відбува­ються на всіх рівнях (країна, галузь, регіон, підприємство) у різних сферах економіки (виробнича, соціальна). Г. П. Голубнича та Л.І. Панасенко визна­чають, що економічний аналіз — це вид інтелектуальної діяльності, зміст якої полягає в побудові інформаційно-аналітичних моделей індивідуального відтворення економічних ресурсів у межах конкретних господарських сис­тем [269, с. 6]. Економічний аналіз посідає проміжну ланку між функціями підбору інформації та прийняття рішень [268, с. 12].

Сутність економічного аналізу становить інформаційно-аналітичне забез­печення прийнятих управлінських рішень. Його зміст полягає у використан­ні наукових методів для обґрунтування рішень. Хороший підбір необхідної інформації, науково обґрунтовані методи її аналізу забезпечують найбільш оптимальні за даних умов рішення [268, с. 13].

Аналіз служить вихідною, відправною точкою прогнозування, плануван­ня, управління економічними об’єктами та процесами, що протікають у них. Важливим у визначенні сутності економічного аналізу є поняття того, що він здійснюється окремо на макро- або мікрорівні. Макроекономічний аналіз ви­вчає економічні та соціальні явища і процеси на рівні світової й національної економіки та її окремих галузей, регіонів. Мікроекономічний аналіз дослі­джує процеси та явища окремих суб’єктів господарювання. Диференціація економічного аналізу з точки зору рівня, де він використовується, обґрунтовує існування двох видів аналізу. По-перше, це загальнотеоретичний економічний аналіз, що призначений досліджувати соціально-економічні явища на макро- рівні, по-друге, конкретно-економічний, тобто аналіз економічної діяльності суб’єктів господарювання (мікрорівень).

Аналіз є засобом не лише обґрунтування планів, а й контролю за вико­нанням їх із метою виявлення недоліків, помилок й оперативного впливу на економічні процеси, коригування планів та управлінських рішень. Ана­ліз дає змогу підвищити рівень планування, зробити його науково обґрун­тованим. Велику роль відводять йому у визначенні та застосуванні резервів підвищення ефективності соціально-економічної діяльності на основі вико­ристання досягнень науково-технічного прогресу та передового досвіду [272, с. 11]. Таким чином роль аналізу полягає в підготовці інформації для планування і прогнозування результатів соціально-економічної діяльності, оцінювання якості й обґрунтованості умов і перспектив розвитку та конт­ролю виконання.

Аналіз поділяється, по-перше, на прямий, або емпіричний, який полягає у формальному (за допомогою формальних, а не змістових методів і прийомів) опрацюванні певного масиву емпіричної економічної інформації, застосову­ється на стадії поверхневого ознайомлення з об’єктом (проводиться виділення окремих його частин, виявлення особливостей, виробляються найпростіші вимірювання тощо). Однак даний тип аналізу не дозволяє повністю пізнати сутність явища [58, с. 52-53].

По-друге, зворотній, або елементарно-теоритичний аналіз, який викорис­товується для виявлення сутності досліджуваного явища та базується на тео­ретичних міркуваннях стосовно причинно-наслідкового зв’язку різних явищ або дії будь-якої закономірності. При цьому виділяються та з’єднуються яви­ща, які здаються суттєвими, а другорядні ігноруються. Операції аналізу ґру­нтуються на теоретичних судженнях, до яких можуть належати положення про причинно-наслідкові зв’язки різних явищ.

По-третє, структурно-генетичний аналіз, що вимагає виокремлення в складному явищі таких елементів, які мають вирішальний вплив на всі інші сторони об’єкта. Цей вид аналізу дає можливість глибше проникнути в сут­ність об’єкта досліджень. Він потребує виділення основних елементів або ланок складного явища, які є його основою і визначають інші сторони до­сліджуваного явища.

Таким чином, змістом аналізу регіонального соціуму є комплексне дослі­дження основних складових відтворення соціального життя населення на засадах опрацювання певного масиву емпіричної соціально-економічної ін­формації, визначення причинно-наслідкових зв’язків тих явищ, які виявля­ються значущими та виокремлення елементів, які мають вирішальний вплив на об’єкт дослідження з метою встановлення обґрунтованого, на засадах отриманих результатів проведеного дослідження, діагнозу.

Наступним етапом діагностики регіонального соціуму виступає синтез, який являє собою об’єднання окремих сторін пізнання як єдиного цілого. Єдність аналізу та синтезу в людській свідомості дає змогу зрозуміти навко­лишній світ [267].

Багато філософів зауважували, що роль синтезу не зводиться тільки до «складання деталей», отриманих у процесі аналізу. Р. Акофф зазначає, що дуже важливою є цілісність системи, вона порушується під час аналізу, бо після розчленування системи втрачаються істотні властивості не тільки самої системи, але й частин, відділених від неї. Тому результат аналізу — лише розкриття структури, знання про те, як система працює, але не розу­міння того, чому й навіщо вона це робить. Р. Акофф зазначає, що синтетичне мислення вимагає пояснення поведінки системи. Воно істотно відрізняється від аналізу. На першому кроці аналізу річ, яку потрібно пояснити, розділя­ють на частини: у синтетичному мисленні її слід розглядати як частину біль­шого, цілого. На другому кроці пояснюють зміст частини; у синтетичному мисленні розуміння стримувального цілого дезагрегують для пояснення час­тин. Це роблять за допомогою розкриття їх ролей або функцій у цілому. Синтетичне мислення розкриває не структуру, а функцію, воно відкриває, чому система працює так, а не те, як вона робить це [267, с. 138; 273].

Під синтезом розуміється об’єднання раніше виділених частин (боків, ознак, властивостей, відношень) предмета в єдине ціле. Аналіз і синтез - діа­лектично суперечливі та взаємозумовлені методи наукового дослідження. Аналіз виконує попереднє розчленування предмета на складові частини і розгляд кожної з них. Однак процес розчленування тільки тоді стане засобом досягнення предмета, коли він буде не механічною операцією, безвідносно щодо місця і значення кожного з елементів, які утворюють предмет, а виді­ленням суттєвого, того, що становить основу зв’язку всіх сторін досліджуваного об’єкта. Так діалектичний аналіз перетворюється на засіб проникнення в сут­ність речей. Проте, відіграючи велику роль у пізнанні, аналіз не дає знання конкретного, знання об’єкта як єдності різноманітного, єдності численних визначень. Це завдання виконує синтез. Аналіз і синтез органічно взаємопо­в’язані та взаємозумовлюють один одного на кожному етапі процесу пізнан­ня [274].

Доведено, що метою аналізу є комплексне дослідження основних складових відтворення соціального життя населення, визначення причино-наслідкових зв’язків і тенденцій розвитку. Однак це виявляється не завжди досяжним. Для причино-наслідкового опису (тобто коли умови, що входять у причину, дійсно перелічувані) не існує поняття навколишнього середовища, тому що для наслідку не потрібно нічого, крім причини. Отже, у синтетичному підході настає момент, коли потрібно розкласти ціле на частини чи об’єднати частини в ціле, тобто зробити відповідно декомпозицію й агрегування [267, с. 137].

Отже, не тільки аналітичний метод неможливий без синтезу (на цьому етапі чистини агрегують у структуру), але й синтетичний метод не уявляєть­ся без аналізу (потрібна дезагрегація цілого для пояснення функцій частин). Аналіз і синтез доповнюють, але не заміняють один одного. Системне мис­лення поєднує обидва зазначені методи [267, с. 138]. Отже, синтез є однією із трьох складових діагностики регіонального соціуму, мета якого — об’єд­нання схожих елементів, ознак, та іншого в єдине ціле.

Таким чином використання синтетичного методу в діагностиці регіональ­ного соціуму дозволяє об’єднати отримані в процесі аналізу результати та на їх засадах обґрунтувати силу (міра інтенсивності) та напрям (тенденції) впливу одних складових соціального життя населення відповідної території на інші. Так, наприклад, синтетичний метод дозволяє визначити силу та на­прям впливу такої складової, як відтворення населення на процеси форму­вання трудових ресурсів та рівень суспільного здоров’я. Чи, навпаки, визна­чити силу та напрям впливу складових відтворення суспільного здоров’я на формування, розподіл, перерозподіл та використання трудових ресурсів, чи­сельність та вікову структуру населення. Відтворення освітнього рівня регіо­нального соціуму на стан суспільного здоров’я, а також на формування, роз­поділ, перерозподіл та використання трудових ресурсів, чисельність та віко­ву структуру населення тощо.

Наступним етапом здійснення діагностики регіонального соціуму є оцін­ка. У словнику української мови під поняттям «оцінка» розуміється:

• по-перше, дія за значенням оцінити, оцінювати;

• по-друге, це вартість, ціна чого-небудь;

• по-третє, думка, міркування про якість, характер, значення та інше кого-, чого-небудь;

• по-четверте, прийняте позначення якості знань і поведінки учнів [275].

У філософському розумінні поняття «оцінка» визначається як спосіб, що встановлює абсолютну або порівняльну цінність об’єкта дослідження. У сис­темі моральних відносин оцінка виконує, головним чином, роль моральної санкції, соціальна значущість й ефективність якої визначається реальною ва­гою моралі серед інших факторів, що детермінують людську поведінку. Будь-яка конкретна оцінка являє собою застосування деякого загального морального положення (принципу, норми, ідеалу, постулату, критерію) до приватної ситуації [276]. У педагогіці оцінка у вигляді числа виражає думку викладача (іншої контролюючої особи) про рівень знань учня (якість його роботи). Оцінка у метрології використовується як наближене значення вели­чини або параметра, знайдене за експериментальними даними. В економіці за допомогою оцінки встановлюється вартість матеріальних та нематеріаль­них об’єктів з урахуванням прав на них та інтересів стосовно них суб’єктів цивільних прав [277].

У економіко-математичному словнику доводиться, що оцінка — це по­няття математичної статистики, економетрії, метрології, кваліметрії та інших дисциплін. За її допомогою характеризується і порівнюється ефективність різних ресурсів (наприклад, природних, трудових ресурсів та ін., а також об’єктивно обумовлені оцінки, нормативи тощо). Статистична оцінка визна­чається як функція від результатів спостережень, вживана для оцінки невідо­мих параметрів розподілу ймовірностей досліджуваних випадкових величин. Оцінка застосовується для кількісного визначення параметрів економіко-ма- тематичних моделей за допомогою статистичного перетворення вибіркової (спостережуваної) інформації [278].

Оцінка як загальнонауковий термін має множинність значень. Вона виконує подвійну функцію, визначаючи і процес оцінки (оцінювання), і результат цього процесу (оцінка-результат). У кожному акті оцінки виділяють чотири елементи:

1) об’єкт оцінки;

2) оціночну основу (певне утворення, з яким порівнюють об’єкт: еталон, стандарт, норматив);

3) процес порівняння об’єкта оцінки і оціночної основи;

4) відображення в певній формі результату оцінювання в оцінці-результаті [279, с. 36].

С. Б. Барнгольц зазначає, що оцінка кожного показника повинна відобра­жати його значення у розв’язанні основних завдань, поставлених на даному історичному етапі перед конкретною галуззю виробництва і господарським осередком, що їх здійснює [280, с. 92].

Будь-яка належна оцінка будь-якого предмета виходить за допомогою по­рівняння його ознак з еталонними. Даний процес є основною не тільки для виявлення відхилень, але й для встановлення робіт, мета яких — їх виправ­лення і підвищення рівня якості та новизни [58, с. 61].

За допомогою оцінки визначається стан майже всіх соціально-економіч­них явищ у суспільстві. Слід зазначити, що вона дозволяє встановити стан об’єкта дослідження як на мікроекономічному, так і макроекономічному рів­нях. Наприклад, на макрорівні оцінка використовується з метою визначення ефективності фінансово-господарської діяльності підприємства, а також со­ціальної, зовнішньоекономічної, інвестиційної, інноваційної, маркетингової, рекламної та інших видів діяльності. Також із метою встановлення якості та конкурентоспроможності продукції, ринкової вартості бізнесу, майна під­приємства, його можливого банкрутства, земельних ділянок, будівель та спо­руд, машин та обладнання тощо; для визначення стану фінансових, матеріа­льних та трудових ресурсів тощо. На макрорівні оцінка використовується для визначення соціально-економічного й інноваційно-технологічного стану та потенціалу розвитку, інвестиційної привабливості, демографічного та культурного розвитку країни, регіону; нерівномірності розвитку регіонів; ефективності розвитку соціальної інфраструктури тощо.

Оцінка як загальнонауковий термін має множинність значень. Вона вико­нує подвійну функцію, визначаючи і процес оцінки (оцінювання), і результат цього процесу (оцінка-результат). Оцінка не тотожна вимірюванню: у квалі­метрії вони характеризують два не підпорядкованих поняття. В основі термі­ну «вимірювання» лежить поняття міри як одиниці виміру і межі здійснення чого-небудь. Вимірювання і оцінка представляють два послідовних процеси, причому результати вимірювання формують інформаційну базу для отри­мання результатів оцінки. У кожному акті оцінки виділяють чотири елементи:

• об’єкт оцінки;

• оціночну основу (певне утворення, з яким порівнюють об’єкт: еталон, стандарт, норматив);

• процес порівняння об’єкта оцінки і оціночної основи;

• відображення в певній формі результату оцінювання в оцінці-результаті [281, с. 36]

Визначення оцінки розвитку регіонального соціуму відбувається за допо­могою відповідних показників та методів дослідження, що дозволяє описати та охарактеризувати стан об’єкта дослідження як унікальне поєднання ознак.

Стан об’єкта дослідження описується за допомогою системи показників, які виконують роль критерію, параметра, величини, рівня, індикатора та за допомогою яких здійснюється оцінка, встановлюється діагноз стану регіо­нального соціуму. На засадах аналізу зміни спрямованості цих показників за відповідний період часу визначається напрям (лінія тренду), який визна­чається шляхом обробки звітних, статистичних даних і встановлення на цій основі тенденцій зростання або спаду досліджуваного явища. Враховуючи зміст досліджуваних явищ і процесів, показники поділяються на кількісні та якісні, натуральні та вартісні, абсолютні й відносні. При дослідженні причинно-наслідкових зв’язків показники поділяються на результатні та факторні.

Діагностика розвитку регіонального соціуму виконується на засадах ком­плексних соціальних показників, зміст яких полягає у співвідношенні між декількома соціальними індикаторами. У науковій літературі соціальні інди­катори розглядаються як кількісні характеристики рівня розвитку соціальної сфери, що мають чітко виражену практичну спрямованість, їм відведено роль орієнтирів соціального розвитку [282]. Зарубіжні підходи вибору соціа­льних індикаторів ґрунтуються на трьох підходах: цільовому, структурному й адресному.

Сутність цільового підходу визначається на заснованих та визначених державою (або міжнародними, неурядовими організаціями) пріоритетах, хід реалізації яких відстежується за допомогою базових індикаторів. За таким підходом разом із комплексною метою визначаються шляхи її досягнення і відповідним чином структурований набір індикаторів. Структурний підхід базується на виборі індикаторів, що відображають стан і динаміку всіх ком­понентів соціального-економічного розвитку. Цей підхід розповсюджений найбільше і використовується для моніторингу різних аспектів соціального життя населення, оцінки збалансованості соціального розвитку, взаємозв’яз­ків і динаміки окремих індикаторів, у тому числі для перевірки їх достовір­ності. Адресний підхід диктує різну логіку вибору індикаторів стосовно до того, яка цільова група буде ними користуватися. При цьому підході важли­вий відбір ключових індикаторів (у тому числі простих інтегральних індек­сів), що дозволяють відслідковувати стратегічні цілі розвитку регіонального соціуму [283, с. 31-32].

Встановлення обґрунтованого діагнозу залежить, у тому числі, від точно­сті та достовірності оцінки розвитку регіонального соціуму. Складність отримання такої оцінки пов’язана з тим, що за її допомогою, як способом встановлення значущості складових соціального життя, охоплюється безліч різних процесів, які не виражаються одним узагальнюючим показником.

Отже, з метою оцінки складових розвитку регіонального соціуму слід використовувати комплексну (узагальнюючу) оцінку. У літературі вислов­люється думка, що така оцінка соціально-економічного процесу може не мати закінченого економічного змісту, бути «ірраціональною» та виведе­ною штучно як математичне узагальнення приватних показників. Незважа­ючи на це, вона є важливим інструментом діагностики розвитку регіональ­ного соціуму.

Комплексна оцінка повинна виражати сутність життєдіяльності регіона­льного соціуму, охоплювати всі форми суспільного життя та їх структурні компоненти, включати обмежене число узагальнюючих показників, бути еластичною та несуперечливою. Вона є характеристикою, яку отримують за одночасного й узгодженого дослідження сукупності параметрів, які відобра­жають усі або більшість аспектів зміни та розвитку соціально-економічних явищ і процесів. Вона містить загальні висновки про результати розвитку об’єкта дослідження. Складність комплексної оцінки полягає в тому, що з багатокритеріального аналізу (багатофакторних систем) важко виокремити узагальнюючий показник — критерій оцінки [271].

Завдання комплексної оцінки розвитку регіонального соціуму зводиться до визначення інтегрального (синтетичного) параметра на засадах агрегуван- ня різних методів кількісного і якісного аналізу. Зведення певної кількості показників у єдиний інтегральний показник дає змогу визначити якісну від­мінність (поліпшення чи погіршення) досягнутого стану від бази порівняння, хоча при цьому неможливо виміряти ступінь відмінності. Побудова інтегра­льного показника не означає, що для оцінювання можна використовувати лише один показник. Навпаки, інтегральний показник є лише загальним орі­єнтиром соціально-економічної ситуації, а для дослідження об’єкта викорис­товують систему показників [271].

Серед методів комплексної оцінки можна виділити описові та розра­хункові. Описові використовуються для якісної характеристики розвитку регіонального соціуму, а саме оцінки складових соціального життя насе­лення, що важко виміряти кількісно. Основними недоліками цих методів оцінки є неоднозначність висновків дослідників, гіпотетичний характер результатів досліджень, несумісність при порівняннях. Описова оцінка може виступати як самостійний елемент діагностики або як доповнення до розрахункової.

Розрахункові методи оцінки спираються на кількісні показники. Розраху­нкова оцінка є основною формою кількісного аналізу. В основу цих методів може бути покладений принцип порівняння досягнутого рівня розвитку у звітному періоді з базисним або попереднім, виявлених загальних тенденцій із рівнем інших аналогічних систем.

Отже, оцінка, як остання складова діагностики розвитку регіонального соціуму, дозволяє описати та охарактеризувати стан об’єкта дослідження як унікальне поєднання ознак на засадах отриманих у результаті аналізу причи- но-наслідкових зв’язків і тенденцій їх розвитку та синтезу складових проце­сів відтворення соціального життя населення.

Відповідність змісту діагнозу етапам здійснення діагностики представле­но на рис. 2.1.

Отже, важливою умовою проведення аналітичних досліджень слід уважа­ти дотримання зазначених принципів, що є запорукою досягнення поставле­них завдань.

Розділ 2. МЕТОДИЧНІ ЗАСАДИ ДІАГНОСТИКИ ВІДТВОРЕННЯ

ПРОДУКТИВНИХ СИЛ В КОНТЕКСТІ РОЗВИТКУ РЕГІОНАЛЬНОГО СОЦІУМУ

Рис. 2.1. Змістовне наповнення діагностики

Визначаючи сутність діагностики, у роботі доведено (п. 2.1), що вона є складовою управлінської діяльності, метою якої є встановлення відхилень розвитку об’єкта від нормативних показників та реакція на них ще на стадії їх розвитку. Діагностика регіонального соціуму являє собою необхідний еле­мент управління економічним і соціальним розвитком території і є етапом управлінської діяльності. Різноманіття функцій діагностики розвитку регіо­нального соціуму в системі управління регіоном породжує різноманіття його цілей, завдань, методів дослідження. Тому, визначення загальних функцій діагностики регіонального соціуму повинно відбуватися на базі управлінсь­ких теорій. До загальних функцій діагностики регіонального соціуму можна віднести інформаційне забезпечення управління. Воно полягає у своєчасно­му забезпеченні в необхідному обсязі якісною, релевантною, достовірною ін­формацією про об’єкт дослідження, економічні та соціальні явища і процеси. Управління є підготовкою, прийняттям і здійсненням ланцюга послідовних рішень керуючою системою на основі інформації, що відображає стан керо­ваного об’єкта і навколишнього середовища, а також ступінь виконання (або

невиконання) прийнятих управлінських рішень. Серед завдань інформацій­ного забезпечення слід виділити такі:

• пошук необхідних даних про об’єкт аналізу;

• відбір інформації із загального масиву даних;

• оцінка якості отриманої інформації; спрощення числових даних;

• перетворення інформації у традиційний для аналізу спосіб подання: середні величини, відносні величини тощо.

Зміст аналітичного забезпечення управління полягає у створенні, органі­зації функціонування та вдосконаленні інформаційно-аналітичних процесів, які сприяють успішному виконанню завдань управління. Аналітичне забез­печення управління можна визначити як комплекс організаційних, право­вих, технічних і технологічних заходів, засобів та методів, котрі забезпечу­ють у процесі управління і функціонування соціально-економічної системи території інформаційні зв'язки її елементів шляхом оптимальної організації інформаційних масивів баз даних і знань. Аналітичне забезпечення управлін­ня є складним інтегральним явищем, яке об’єднує такі напрями діяльності, як методологічний, інформаційно-технологічний, нормативний, кадровий та організаційний.

Сутність функції планування полягає у забезпеченні оптимального соціаль­но-економічного розвитку території, прогнозуванні оптимальних пропорцій розвитку всіх складових соціального життя населення, ефективного форму­вання, розподілу та використання трудових ресурсів, розвитку соціальної інфраструктури тощо. Прогнозування соціально-економічного розвитку території на засадах науково обґрунтованого бачення перспектив розвитку певного соціально-економічного процесу чи явища, а також можливих шля­хів та засобів досягнення визначених цілей, спирається на плани дій, які по­будовано за результатами діагностики розвитку регіонального соціуму.

Природа функції контролю полягає у спрямуванні процесу управління на встановлення відхилень розвитку об’єкта дослідження від заданої управлін­ської програми, а за їх виявлення — приведення управлінської системи в стійкий стан за допомогою можливих заходів. Соціальне призначення конт­ролю в тому, що він покликаний служити джерелом інформації про процеси, які відбуваються в усіх складових соціального життя населення відповідної терито­рії. Контроль використовується як важливий засіб виявлення правильності поставлених завдань, ступеню пізнання об’єктивних законів суспільного роз­витку, використання при прийнятті глобальних рішень певних природничих і суспільних наук. Отже, однією із головних функцій, яку призначена вико­нувати діагностика, є контролююча. У широкому значенні під поняттям «контроль» розуміється спостереження за керованим або підлеглим об’єк­том, перевірка відповідності технології та дотримання законодавства.

Результати досліджень існуючих підходів до діагностики свідчать про наявність різних напрямів, думок, поглядів у наукових дослідженнях, із по­зиції яких розглядається об’єкт діагностики. До числа загальнонаукових принципів і підходів відносяться системний і структурно-функціональний, кібернетичний, імовірнісний, моделювання, формалізації й низка інших [284, с. 317].

Регіональний соціум являє собою складну систему, яка є унікальною за структурою. Кожний окремий елемент системи, будучи пов’язаним з інши­ми, виконує в цій системі відповідні функції. Функціонування системи в часі супроводжується кількісними та якісними змінами, що призводить до струк­турних змін. Розглядання соціуму як відкритої системи, яка перебуває в ста­ні постійної взаємодії (обміну) зі своїм навколишнім середовищем, набуває форм обміну інформаційного, матеріального, гуманітарного, соціального трансферу. Це, у свою чергу, означає, що відбувається перебудова, трансфо­рмація системи. Отже, визначення регіонального соціуму як відкритої, скла­дної системи, в якій функціонування її елементів нерозривно пов’язане з її розвитком, а інколи і трансформацією, переходом системи з одного якісного стану в інший, слід враховувати при визначенні методів діагностики регіона­льного соціуму.

У сучасній літературі [285], яка стосується дослідження соціальних, систем доведено, що система володіє ієрархічністю будови. Це означає, що систе­му умовно поділено на підсистеми, які виступають у відношенні до неї в якості основних елементів. Останні, у свою чергу, утворені із власних під­систем тощо.

Регіональний соціум з точки зору системного підходу являє собою сукуп­ність стійких зв’язків елементів (підсистем), які забезпечують її цілісність та збереження основних властивостей при різних зовнішніх і внутрішніх змі­нах. Якщо розглядати систему регіонального соціуму з погляду її складових, то, по-перше, до них слід віднести основні складові відтворення соціального життя регіонального соціуму. Як наголошувалося у п. 1.4 дисертаційної роботи, вони представлені відтворенням населення і трудових ресурсів, гро­мадського здоров’я, освітнього рівня та умов культурного розвитку населен­ня, еколого-безпечного розвитку території. Якщо розглядати окремо кожну складову відповідно до її структури, можна виділити такі складові, як соціа­льна, статевовікова, освітня, культурна, шлюбна та інші; структура медич­них, культурних, освітніх установ тощо.

Важливим при здійсненні діагностики є розуміння того, що ці підсистеми загальної системи не існують ізольовано один від одного. Існування вертика­льних зв’язків між існуючими підсистемами обумовлено взаємозв’язком форм розвитку регіонального соціуму (див. п. 1.3, рис. 1.1). Наявність гори­зонтальних зв’язків підтверджує взаємозв’язок основних складових соціаль­ного життя соціуму (див. п. 1.4). Отже, існування вертикальних та горизон­тальних зв’язків, тобто між існуючими у часі та взаємодіючими елементами (підсистемами), забезпечує цілісність та нерозривність системи регіонально­го соціуму.

Тому, проведення діагностики регіонального соціуму передбачає викори­стання системного підходу, який обумовлений складним характером проце­сів відтворення і розвитку населення регіону, різноманіттям їх зв’язків і від­носин, необхідністю всебічного дослідження процесів життєдіяльності насе­лення. Існуючі форми розвитку регіонального соціуму є складовими склад­ної, динамічної, відкритої, регульованої соціально-економічної системи. Во­на являє собою сукупність відносин та зв’язків між людьми, що історично складаються в процесі спільної діяльності. За характером взаємодії із зовні­шнім середовищем регіональний соціум являє собою відкриту систему, яка перебуває в постійній взаємодії із навколишнім середовищем.

Специфіка системного підходу визначається тим, що вона орієнтує дослі­дження на розкриття цілісності об’єкта, що розвивається, і механізмів, що її забезпечують, на виявлення різноманітних типів зв’язків складного об’єкта і зведення їх в єдине, теоретичне обгрунтоване поле.

Системний підхід є сукупністю загальнонаукових методологічних прин­ципів, в основі яких лежить розгляд об’єктів як систем. До числа цих вимог належать:

• виявлення залежності кожного елемента від його місця і функцій в системі;

• аналіз того, наскільки поведінку системи обумовлено як особливостями її окремих елементів, так і властивостями її структури;

• дослідження механізму взаємодії системи і середовища;

• вивчення характеру ієрархічності, властивій даній системі;

• забезпечення всебічного багатоаспектного опису системи;

• розгляд системи, яка динамічно розвивається [286, с. 233].

Виникнення загальної теорії систем, незалежно від її природи, пов’язане з дослідженнями німецького фізіолога Л. фон Берталанфі. Реалізацію цієї ідеї він вбачав у тому, щоб знайти структурну цілісність законів, які встанов­лені у різних науках, та виводити на цій основі загальносистемні закономір­ності. Одним із основних досягнень Л. Берталанфі є введення поняття від­критої системи. Він розглядав внутрішньосистемні зв’язки і функціонування систем як реакцію на зовнішні впливи [287, с. 79].

Системний підхід є одним із головних напрямів методології наукового пі­знання і соціальної практики, мета і завдання якого полягають у дослідженні певних об’єктів і складних систем як єдиного цілого із узгодженим функціону­ванням усіх елементів і частин. Виходячи з цього принципу, треба дослідити кожен елемент системи у його зв’язку та взаємодії з іншими елементами, ви­явити вплив властивостей окремих частин системи на її поведінку в цілому, встановити емерджентні властивості системи і визначити оптимальний режим її функціонування. Системний підхід сприяє формуванню відповідного адек­ватного формулювання суті досліджуваних проблем і вибору ефективних шля­хів їх розв’язання. Він передбачає аналіз об’єкта як системи. Система — це ці­ле, що складається із взаємопов’язаних елементів, які знаходяться у взаємних зв’язках і взаємовідносинах та утворюють визначену цілісність. Можна виді­лити такі основні властивості системи, або системні принципи:

• багатокомпонентність об’єкта, що називається системою (великі та скла­дні системи включають велику кількість елементів та підсистем);

• цілісність системи (властивості системи не є механічною сумою власти­востей елементів);

• взаємна залежність кожного елемента від іншого, а також залежність вла­стивостей цих елементів від їх розташування у системі в цілому, функцій та інших параметрів усередині цілого;

• залежність поведінки системи від поведінки її окремих елементів, їх влас­тивостей та структури;

• залежність системи від чинників середовища, під впливом яких система виявляє і може змінювати властивості;

• ієрархія системи, тобто кожна її ланка, з одного боку, являє собою більш обмежену структурну систему, з іншого, є частиною (компонентом) більш широкої системи;

• множинність підходів до вивчення кожної системи через принципову складність її структури і властивостей [287, с. 81].

Із погляду системного підходу до діагностики розвитку регіонального соціуму, вважаємо, що його потрібно досліджувати як динамічну систему, тобто таку, що постійно змінюється. Динамічні системи поділяють на детер­міновані та ймовірні (стохастичні). У перших зміни відбуваються закономір­но, однозначно, в будь-який момент часу, у стохастичних — за випадковим принципом.

За складністю структури і поведінки регіональний соціум являє собою складну систему, яка за ступенем організованості може класифікуватися як:

1) добре організована, де є можливість визначити елементи системи, їх взає­мозв’язок, правила об’єднання в більші компоненти, тобто визначити зв’язки між усіма компонентами і цілями, з точки зору яких розглядається об’єкт або заради досягнення яких створюється система. Розв’язання завдання здійснюється аналітичними методами формалізованого подання системи;

2) погано організовані (дифузні). Система характеризується деяким набором макропараметрів і закономірностей, які знаходяться в основі дослідження не всього об’єкта або класу явищ, а в основі визначення за допомогою де­яких правил вибірки компонентів, що характеризують досліджуваний об’єкт або процес. На засаді такого вибіркового дослідження отримують характеристики чи закономірності (статистичні, соціальні, економічні) і поширюють їх на всю систему в цілому;

3) самоорганізовані. Вони мають ознаки дифузних систем: стохастичну поведінку, нестаціонарність окремих параметрів і процесів. До цього до­даються такі ознаки, як непередбачуваність поведінки; здатність адапту­ватися до мінливих умов середовища, змінювати структуру при взаємодії системи із середовищем, зберігаючи при цьому властивості цілісності; здатність формувати можливі варіанти поведінки і вибирати з них найкра­щий та ін. За необхідності цей вид системи доцільно розбити на підсистеми, виділяючи адаптивні або самопристосовувані, самовідновлювальні, само- відтворювальні та інші, які відповідають різним властивостям систем, що розвиваються.

Методологічна засада системного підходу полягає у тому, щоб адекватно виявити механізми утворення складного об’єкта з певних складових та їх взаємодію. Із позицій системного підходу можна розглядати будь-яку форму розвитку регіонального соціуму. Орієнтація на системний підхід у дослідже­ні (структура, взаємозв’язки елементів, явищ, їх супідрядність, ієрархія, фун­кціонування, цілісність розвитку, динаміка системи, сутність та особливості, чинники та умови) виправдана тоді, коли ставиться завдання дослідити сут­ність явищ [287, с. 83]. Отже, зміст системного підходу, який передбачає максимальну деталізацію досліджуваних явищ і процесів, полягає в компле­ксному дослідженні складних об’єктів діагностики регіонального соціуму як єдиної цілісної системи, що складається із окремих елементів з численними внутрішніми та зовнішніми зв’язками, у нерозривної взаємодії з усіма її складовими підсистемами.

Отримання достовірного діагнозу про умови розвитку регіонального со­ціуму залежить від обґрунтованого вибору методів діагностики, які повинні здійснюватися з урахуванням основних її етапів, тобто аналізу, синтезу та оцінки. Важливо звернути увагу на те, що методологія (філософія методики) діагностики складається із методів як загального підходу до дослідження, так і конкретної методики як сукупності прийомів (методів), що застосову­ються для обробки соціально-економічної інформації. Використання тих або інших методів дослідження обумовлено цілями та розробленими на їх засаді завданнями дослідження.

Узагальнюючи проведене в роботі дослідження, можна вважати, що під діагностикою розвитку регіонального соціуму слід розуміти комплекс науко­во-прикладних та науково-методологічних досліджень, спрямованих на ви­явлення, опис й ототожнення проблем, пов’язаних із визначенням і зміною умов відтворення економічного і соціального життя соціуму.

Виходячи з визначеної сутності поняття «діагностика», цей процес необ­хідно розглядати як дослідження, основними завданнями якого є:

• опис процесів життєдіяльності населення, надання їм кількісної та якісної оцінки;

• встановлення невідповідності між фактичними та нормативними (еталон­ними або прийнятими за нормативні) показниками;

• виявлення проблем відтворення економічного і соціального життя насе­лення і причин їх виникнення;

• обгрунтування їх наслідків для процесів функціонування;

• побудова типологічного профілю регіонального соціуму і на підставі ре­зультатів дослідження розробка основних принципів і напрямів розвитку регіонального соціуму.

Об’єктом діагностики розвитку регіонального соціуму виступає відтво­рення соціального життя населення регіону.

Предметом діагностики умов розвитку регіонального соціуму є складові соціального життя населення регіону, а саме відтворення населення і трудо­вих ресурсів, громадського здоров’я, освітнього рівня та умов культурного розвитку населення, еколого-безпечний розвиток території.

Метою проведення діагностики розвитку регіонального соціуму є ви­явлення, опис і ототожнення проблем, пов’язаних із визначенням і змі­ною чинників, які мають місце у всіх сферах життєдіяльності населення регіону.

Діагностика розвитку регіонального соціуму за сучасних умов економіч­ного і соціального розвитку території дозволяє [247]:

• описати досліджувані регіональні ситуації і проблеми в системі характер­них для них ознак (параметрів, показників);

• ідентифікувати ці ситуації і проблеми, тобто ототожнити їх з якимись за­здалегідь відомими типологічними групами;

• дати кількісну та якісну оцінку цим ситуаціям і проблемам, іншими словами, поставити остаточний діагноз, на підставі порівняння з колиш­нім станом або з чимось прийнятим за стан «нормальний» або «задо­вільний»;

• виявити, встановити та оцінити внутрішні й зовнішні причини продіагно- стованого стану.

В ідеалі діагностика розвитку регіонального соціуму повинна припускати дослідження:

1) ситуації в цілому (визначення стану);

2) ключових проблем, найбільш значущих із погляду розв’язання конкрет­них завдань регулювання процесів відтворення соціального життя насе­лення регіону;

3) процесів розвитку, тобто аналіз того, в якому напрямку і як (з якими змі­нами параметрів) трансформуються складові відтворення соціального життя регіонального соціуму [247].

Проведення діагностики розвитку регіонального соціуму зумовлює наяв­ність відповідного інструментарію дослідження, за допомогою якого здійс­нюється розв’язання різних за своїм характером наукових завдань щодо від­творення соціального життя регіонального соціуму. Вибір методів діагности­ки залежить від об’єкта та предмета дослідження, їхньої мети і завдань, інформаційного забезпечення та ін. У цьому випадку особливого значення набуває визначення методологічних засад здійснення діагностики регіональ­ного соціум.

2.3.