Паливно-енергетичний комплекс України, його розвиток і розміщення
Паливно-енергетичний комплекс України — це сукупність галузей промислового виробництва, які здійснюють видобуток палива, виробництво електроенергії, їх транспортування та використання.
До складу паливно-енергетичного комплексу входять галузі паливної промисловості (вугільна, нафтова, газова, торф'яна, сланцева) та електроенергетика, що включає теплові, гідро- та атомні електростанції. В структурі виробництва (видобутку) палива в Україні переважає вугілля. Питома вага вугілля складає майже 60 %, тоді як на нафту припадає близько 7%, на природний газ — 25 %. Разом з тим, у споживанні паливно-енергетичних ресурсів домінуюча роль належить природному газу. У першій половині 2000-х років щорічний видобуток палива тримається на рівні — вугілля — до 80 млн. т., нафти — 3,5 — 4 млн т., газу натурального — 18 — 19 млрд. м3, торфу — 0,3 — 0,6 млн. т.Розміщення продуктивних сил та регіональна економіка України
Виробництво паливних ресурсів в Україні (видобуток нафти та її переробка, природного газу, вугілля й паливного торфу) й досі перебуває в кризовому стані. Він характеризується технологічною відсталістю, високою зношеністю промислово-виробничих фондів (на 65-75 %), значним старінням шахтного фонду, істотним браком коштів на їх оновлення, загальною фінансовою скрутою, недостатніми обсягами геологорозвідувальних робіт на нафту і газ та введення в експлуатацію перспективних родовищ, зволіканням вирішення питань диверсифікації джерел нафтопостачання тощо. Внаслідок кризи спостерігається загальна стагнація виробництва і незадовільне самозабезпечення власних потреб держави паливними ресурсами (близько 35 %).
Вугільна промисловість України своїм розміщенням орієнтується на запаси вугілля, зосереджені в основному в Донецькому, Львівсько-Волинському та Дніпровському басейнах. В загальних запасах вугілля в Україні найвища питома вага належить Донецькому басейну — 87,0 % (близько 100 млрд.
т), Львівсько-Волинському та Дніпровському буро-вугільному басейні — відповідно 2,0 % (біля 2 млрд. т) та 3,5 % (4,1 млрд.т). Крім того, запаси вугілля є на території Харківської і Полтавської областей — 8,7 млрд. т та Закарпатської вугленосної площі — 0,2 млрд. т.Вугільна галузь є чи не найпроблемнішою серед усіх галузей паливно-енергетичного комплексу. Більше третини шахт це ті підприємства що є нерентабельними і підлягають закриттю. Зокрема, у 90-і роки закриттю підлягало білше 80 шахт. Масове їх закриття дуже впливає і надалі буде впливати на зниження обсягів видобутку вугілля, тому що вже зараз на цих шахтах не проводяться підготовчі роботи, зменшується фронт очисних робіт, як наслідок, — видобуток. Враховуючи велику збитковість вуглевидобувних підприємств, необхідна докорінна перебудова роботи галузі, що і передбачається програмою її реструктуризації. Для покриття дефіциту вугілля його імпорт вугілля в Україну здійснюється в основному з Росії і Казахстану (для потреб коксохімічної промисловості) та Польщі. Пер-
шочерговим завданням розвитку вугільної промисловості є компенсація потужностей, що вибули за рахунок завершення вже початого будівництва і реконструкції ряду шахт.
Нафтова і нафтопереробна промисловість України орієнтується розміщенням на родовища Передкарпаття — До- линське і Північно-Долинське, Бітків-Бабчинське, Орів- Уличнянське та інші, а також нафтогазоносної провінції на території Полтавської, Сумської та Чернігівської областей, до найбільших з яких належать Гнідинцівське, Леляківське, Глинсько-Розбишівське, Рибальське, Качанівське, Новогри- горівське та інші. Розробка цих родовищ стала основною базою для розвитку нафтовидобувної промисловості України у післявоєнні роки. Зараз основний видобуток нафти припадає на Східний нафтогазоносний регіон. Його питома вага у загальному видобутку нафти в країни досягає майже 80 %. У Південному нафтогазоносному регіоні на території українського Причорномор’я балансові видобувні запаси становлять 3 % від запасів України, тому видобуток нафти практично відсутній.
Нафтовидобувна промисловість України має значний економічний потенціал. Але його повніше використання вимагає збільшення обсягів геологорозвідувальних робіт з застосуванням сучасних методів розвідки, нарощування бурових робіт на удосконаленій технічній основі, освоєння нових нафтових родовищ з використанням передових технологій видобутку нафти тощо. Поскільки галузь з державного бюджету практично не фінансується, потрібно шукати інші можливості подальшого інтенсивнішого її розвитку. Деякі з таких можливостей — співробітництво з потужними іноземними нафтовидобувними компаніями, інвестиції, кредити тощо. Велику роль при цьому відіграє розвиток співробітництва у рамках єдиного економічного простору країн СНД.Економічний потенціал нафтопереробної промисловості використовується зараз лише на 20-30 % бо приблизно настільки завантажені потужності нафтопереробних заводів через труднощі в забезпеченні їх нафтою. Крім того, можливості галузі не розкриті у зв’язку зі зношеністю промислово-
Розміщення продуктивних сил та регіональна економіка України виробничих фондів, недосконалістю технологічних схем переробки нафтової сировини взагалі та окремих технологій зокрема. Тому власне виробництво нафтопродуктів за кількісними та якісними показниками не відповідає потребам споживачів. Воно значно відстає від цих потреб. В Україні розміщені і функціонують шість основних нафтопереробних заводів (НПЗ) — Дрогобицький, Кременчуцький, Лисичанський, Надвірнянський, Одеський, Херсонський. У зв'язку з незначним видобутком нафти в Україні обсяги її переробки в значній мірі залежать від масштабів поставок її з-за меж країни, які здійснюються головним чином з Російської Федерації. Найважливішим завданням розвитку нафтопереробної промисловості є забезпечення суттєвого зростання технічного рівня виробництва. Насамперед слід підвищити глибину переробки нафти до рівня країн, що мають розвинуту нафтопереробку, тобто до 80 % від загальних запасів.
Газова промисловість України орієнтується своїм розміщенням та розвитком на дев'ять нафтогазоносних областей, об'єднаних у три нафтогазоносні райони: Східний (охоплює Сумську, Полтавську, Харківську, Дніпропетровську, Донецьку, Луганську і Чернігівську області), Західний (Волинська, Львівська, Івано-Франківська, Чернівецька і Закарпатська області) та Південний (включає Запорізьку і Херсонську області, а також Автономну Республіку Крим). Забезпеченість споживання газу за рахунок власного видобутку в останні роки становить близько 20 %.
Частка газу, якого не вистачає Україні, імпортується з Росії та Туркменистану. Основні проблеми розвитку газової галузі мають спільність з проблемами нафтовидобутку. До їх числа слід віднести, наприклад, необхідність інтенсифікації геологорозвідувальних робіт та збільшення обсягів пошукового й експлуатаційного буріння, впровадження ефективних технологій, у тому числі в розрахунку на освоєння шельфу морів, відкриття перспективних родовищ. Проте складні гірничо-геологічні умови залягання продуктивних пластів вимагають застосування досконалих і дорогих технічних засобів. Перспективи розвитку газовоїпромисловості України пов'язані з розширенням геолого-по- шукових робіт, збільшенням обсягів пошукового буріння та прискоренням промислового освоєння відкритих родовищ. Поряд з цим слід широко впроваджувати новітні досягнення технологій і техніки, які дозволятимуть підвищити ефективність видобутку ресурсу.
Торф'яна промисловість, розміщена в основному у Поліській природно-географічній зоні для поліпшення забезпечення паливом районів місць зосередження цього виду ресурсів зберігає видобуток паливного торфу, однак повністю забезпечити потреби в ньому неможливо через невеликі його запаси. На території України загальні геологічні запаси торфу становлять 2172,6 млн. т, у тому числі 1555,0 млн. т — придатні для виробництва палива, з яких балансові запаси становлять 724,7 млн. т. Ураховуючи радіоактивну забрудненість багатьох торф'яних родовищ, запаси паливного торфу є ще більш обмеженими для використання у виробництві. У зв'язку з обмеженістю запасів паливного торфу та їх забрудненістю радіонуклідами головною проблемою є відведення торф'яних земель для компенсації вибуваючих потужностей через відпрацювання розроблюваних запасів торфу. Крім того, існує проблема збуту торф'яного палива, пов'язана з загальною економічною кризою, тобто населення неспроможне купувати це паливо за існуючими цінами, в структурі яких дуже зросли витрати на електроенергію та транспорт. Необхідна дотація торф'яній промисловості з місцевих бюджетів для компенсації зниження ціни на торф'яне паливо з метою підвищення купівельної спроможності сільського населення, бо йде знищення лісів та лісопосадок, особливо в поліських областях країни. Проте, торф'яна промисловість України має достатні виробничі потужності, і в разі вирішення цих проблем може підвищити за наступне десятиріччя видобуток паливного торфу не менше, ніж до 1,3-1,7млн.т.
Розвиток і розміщення об'єктів електроенергетики залежить від енергетичних джерел, якими користуються підприємства галузі. Нині в Україні експлуатуються три типи
Розміщення продуктивних сил та регіональна економіка України генеруючих потужностей: теплові, гідроелектростанції (у т.ч. гідроакумулюючі) та атомні. Основну частку в структурі генеруючих потужностей складають теплові електростанції на органічному паливі (67 %), питома вага інших типів станцій — атомних та гідростанцій — 24 та 9 процентів відповідно. В структурі виробництва електроенергії 47,2 % займає частка ТЕС, 43,6 % — АЕС та 9,2 % — ГЕС+ГАЕС. Великі теплоелектростанції (ТЕЦ) розміщені в найбільших містах країни: Києві, Одесі, Харкові та інших. П'ять атомних станцій розміщені в Запорізькій, Київській, Миколаївській, Рівненській та Хмельницькій, областях. Основні гідроелектростанції знаходяться на Дніпрі (Київська ГЕС і ГАЕС) — в Київській області, Канівська ГЕС — в Черкаській, Кременчуцька — в Полтавський, Дніпрод- зержинська — в Дніпропетровській, Каховська — в Херсонській області та Дніпрогес — в Запорізькій області. Будується Дністровська ГЕС та ГАЕС — у Львівській області.
За роки реформ встановлена потужність електростанцій через відсутність введення нових потужностей, виводу їх внаслідок зносу застарілого обладнання та зупинки блоків на ЧАЕС знизилась більше, ніж на 50 млн кВт. В цей період було виведено з експлуатації понад 3,2 млн. кВт потужностей. Через відсутність введення нових потужностей значно збільшилась частка фізично зношеного та морально застарілого обладнання (на теплових електростанціях вона досягла 60%). Погіршилась якість палива, яке спалюється на ТЕС, і змінилась структура видів палива в сторону зниження частки високоефективних видів (природного газу та мазуту). Внаслідок цього за минуле десятиріччя зросли питомі витрати палива з 360 г умовного палива до 390 г умовного палива на відпущену кВт-г електроенергії.
Для поліпшення викристання електрогенеруючих потужностей та вирішення проблем галузі, левова частка котрих пов'язана зі значним ступенем зносу основних фондів, у перспективі необхідно провести наступні заходи:
• введення для їх заміни виведених з експлуатації блоків ЧАЕС двох енергоблоків високої будівельної готов-
ності на Рівненській АЕС (блок №4) та на Хмельницькій АЕС (блоки №2, 3 та 4);
• введення в експлуатацію ТЕС на Чигиринській та Східно-Кримській площадках;
• виведення з експлуатації морально та фізично зношеного обладнання;
• введення потужностей на гідростанціях (Дніпровська ГЕС-ІІ, Олександрівська ГЕС, Дністровська та Таш- ликська ГАЕС).
Реалізація цих напрямів дозволить значно обновити виробничі потужності електроенергетики, підвищити коефіцієнт використання електрогенеруючих потужностей. Збільшити виробництво електроенергії в основному можливо за рахунок кращого використання потужностей ТЕС і забезпечення їх паливними ресурсами. Перспективним напрямом є й виробництво електроенергії на нетрадиційних джерелах енергії. При найбільш сприятливих обставинах широкого їх використання їх електрогенеруючий потенціал на перспективу оцінюється не менш, ніж у 3 млрд.кВт.г.
11.2.2.