Ринкова інфраструктура та її місце у виробничому комплексі

Провідною галуззю інфраструктури є фінансово-ринкова. В останній час її виділяють разом з виробничою інфраструкту­рою в єдину інфраструктуру ринкової економіки (інфраст­руктуру підприємницької діяльності).

Функціонування економіки неможливе без різних видів виробничої і невиробничої діяльності, у зв'язку з чим розрізняють основне виробництво й інфраструктуру. Відповідно до виду соціально-економічних потреб, що задо­вольняються, розрізняють кілька видів інфраструктури. Так, виробнича інфраструктура пов'язана із забезпеченням умов виробництва з позиції речовинного фактора, ринкова інфраст­руктура пов'язана із забезпеченням функціонування ринко­вого механізму та ринкових відносин і соціальна інфраструк­тура пов'язана зі сферою невиробничого споживання з по­зиції соціального (людського ) фактору.

У контексті вищевикладеного економічна сутність інфра­структури в умовах ринкових відносин конкретизується в її змісті і реалізовуваних нею функціях, основним вектором яких виступає створення необхідних умов для сприятливого розвитку всіх господарюючих суб'єктів.

Важливу роль у створенні необхідних умов для розвитку економіки відіграє ринкова інфраструктура. Всі елементи цієї підсистеми пов'язані як між собою, так і з усіма суб'єктами національної економіки та зовнішньо-економічним просто­ром. Узагальнюючи різноманітні точки зору з приводу складо­вих елементів ринкової інфраструктури можна виділити на­ступні методологічні підходи до класифікації ринкової інфра­структури, в складі якої буде розглядатись й фінансова інфра­структура:

• За функціональною ознакою виділяють торгово-посе­редницьку (біржі, підприємства оптової та роздрібної торгівлі, комерційні центри тощо), фінансово-кредитну інфраструкту­ру (комерційні банки і небанківські фінансово-кредитні уста­нови), економіко-інформаційну інфраструктуру (інфор­маційно-маркетингові центри, засоби збору, обробки і пере­дачі комерційної інформації), економіко-правову інфраструк­туру (арбітражні суди, консультаційно-правові фірми, адво­катські і нотаріальні контори), зовнішньоекономічну інфраст­руктуру (спеціалізовані зовнішньоторгівельні організації, тор­гово-промислові палати, митниця).

• За галузевою ознакою виділяють торгівельну, поста­чальницько-збутову, заготівельну, фінансову, кредитну, стра­хову, інформаційно-обчислювальну, інфраструктуру операцій з нерухомістю, а також інфраструктуру загальної комерційної діяльності.

• За просторовою ознакою ринкова інфраструктура поділяється на міжнародну (міжнародні банки, страхові ком­панії, торгові представництва іноземних фірм, філії іноземних банків, міжнародні ярмарки тощо), національну (Асоціація українських банків, Ліга страхових організацій України, Ук­раїнська торгово-промислова палата, великі комерційні банки і біржі, інвестиційно-фінансові компанії загальнонаціонально­го значення), міжрегіональну (великі міжрегіональні ко­мерційні банки, міжрегіональні асоціації оптової торгівлі, міжрегіональні збутово-посередницькі фірми), регіональну (регіональні інвестиційні фонди і компанії, торгові будинки, лізингові, факторингові компанії), міську і районну (рекламні агентства, оптові фірми, агенції з продажу нерухомості, ауди­торські фірми).

Система інфраструктури ринку фінансових послуг має розглядатися в системі ринкової інфраструктури як її невід’ємна складова. Її представляють на організаційно оформлених фінансових ринках біржі, торгівельно-інфор- маційні системи, Національна депозитарна система, розрахун­ково-клірингові установи, інформаційно-аналітичні системи. Всі елементи інфраструктури фінансового ринку взаємо­пов’язані.

Фінансова інфраструктура надає послуги, пов’язані з чо­тирма основними функціями:

• мобілізація та акумулювання фінансових ресурсів і їх трансформація в позичковий та інвестиційний капітал;

• зниження ступеню економічного ризику завдяки різним видам страхування, аудиторської діяльності, консалтинговим послугам;

• прискорення оборотності оборотних коштів і фінансів підприємств за рахунок факторингу, брокерських і мак­лерських послуг, роботи банківської системи по прийо­му, переказу і видачі платежів різних економічних суб'єктів;

• забезпечення руху фінансових фондів між державою, юридичними та фізичними особами за допомогою спеціалізованих фінансових інститутів та інфраструк- турних каналів.

Економічне призначення інфраструктури фінансового рин­ку полягає в тому, щоб забезпечити національне господарство зв'язками, необхідними для успішної роботи відносно ізольо­ваних суб'єктів фінансових відносин. Виконуючи цю функцію, інфраструктура фінансового ринку частково вико­нує ту координуючу роль, що раніше була властива народного­сподарському плануванню.

Політичне призначення інфраструктури фінансового рин­ку полягає в створенні стабільно функціонуючого фінансово­го механізму народногосподарського комплексу держави, що оперативно реагує на непрямі керуючі впливи з боку держав­них установ. Крім того, державні підприємства й організації, що активно беруть участь у діяльності ринкової інфраструкту­ри, визначають характер виробничих відносин і безпосередньо проводять у життя заходи національної (у т.ч. регіональної) економічної політики.

Соціальне призначення інфраструктури фінансового ринку полягає в розширенні можливостей зайнятості населення і вільного вибору кожним членом суспільства бажаної участі у формуванні фінансових ресурсів підприємств, організацій і країни в цілому.

В складі інфраструктури фінансових ринків виділяють ос­новні структурні утворення, елементи яких формують функціональні підсистеми. Елементи фінансової інфраструк­тури в сучасній ринковій економіці можна об'єднати в такі підсистеми: організаційно-технічну, кредитно-фінансову та інформаційну.

1. Організаційно-технічна — товарні біржі й аукціони, торгівельні доми і торгові палати, холдингові й брокерські компанії, оптово-роздрібні організації, асоціації підприємців і споживачів.

2. Кредитно-фінансова підсистема ринкової інфраструк­тури складається з комерційних та інвестиційних банків, лізингових, страхових організацій, інвестиційних компаній.

3. Інформаційну підсистему складають маркетингові ком­панії, підприємства оперативного зв'язку, рекламні фірми, консалтингові компанії, юридичні та аудиторські компанії, по­даткова адміністрація, податкова міліція, митниця, законо­давчі органи, що регулюють ринок, державні фонди.

Уся цілісна сукупність закладів фінансової інфраструкту­ри являє собою базову складову фінансової системи України, яка забезпечує надання фінансових послуг в межах фінансово­го ринку.

Проблеми формування і розвитку окремих секторів еко­номічної діяльності регіонів є одними з найбільш актуальних, оскільки докорінні структурно-динамічні зрушення в національній економіці на сучасному етапі потребують суттєвої їх корекції на перспективу, відповідно до потреб сього­дення й вимог майбутнього. Основою для розробки концепту­альних засад регіонального розвитку, на тлі загальних соціаль­но-екологічних пріоритетів сталого розвитку, все більш відчут­ними, особливо — в територіальному вимірі стають пріоритети інноваційного сталого розвитку. Чи не найбільш злободенним завданням при цьому є винайдення на регіональному рівні комплексних засад розвитку підприємницького сектора, як та­кого, що складає основу виробництва в ринковому середовищі господарювання та його інфраструктури, як підґрунтя для підприємницької діяльності.

Розвиток ринкової економіки та її інфраструктури в Ук­раїні та регіонах має кореспондуватися з теоретико-методо- логічною концепцією регіонального централізму, згідно якої господарський потенціал великих міст — районоутворюючих центрів має бути інвестиційно-інноваційним джерелом зрос­тання економічних районів та України в цілому. Так, зона інтенсивного економічного впливу м. Києва, яка охоплює насе­лені пункти Київської міської агломерації, є вагомим фактором зміцнення, піднесення й розвитку сільської мережі розселення Київщини та Черкащини. Відчутний вплив економіки столиці на господарську діяльність більш віддалених територій є за­гальним фактором зміцнення економіки сусідніх регіонів — Житомирщини, Чернігівщини тощо. Зона економічного впли­ву Одеси охоплює Південний економічний район, Вінниці — Подільський, Харкова — Східний, Донецька — Донецький рай­они. Поліський економічний район при цьому можна розгляда­ти, як такий, що має два анклави. В Східному Поліссі районо- формуючим центром є Чернігів, у Західному — м. Житомир. Придніпровський економічний район за районоформуючий центр має м. Дніпропетровськ, а Карпатський — м. Львів. Од­нак, існуючі підходи до виділення районоформуючих центрів не відкидають існування інших регіональних центрів ділової й загальноекономічної активності на рівні обласних центрів, або просто крупних міст — таких, як Севастополь в Південному районі, Кривий Ріг — у Придніпров’ї, Полтава у Східному рай­оні та Луцьк — у Західному Поліссі тощо.

При цьому, для ефективного розвитку підприємництва та виробничої активності, міста — центри економічної активності мають являти собою інтегральні територіальні утворення в рам­ках групової мережі розселення з розвинутою як внутрішньою, так і зовнішньою інфраструктурою. Традиційний розгляд міста, як ланки міської системи розселення не дає змоги оцінити в повній мірі його роль, як інвестиційно-інноваційного центру регіонального зростання, центру промислового та аграрно-про­мислового виробництва, основи для формування комплексних територіальних форм організації суспільного виробництва — промислових, аграрно-промислових та інфраструктурних вузлів, зон, районів тощо. Вузьке розуміння міста, особливо — великого районоутворюючого центру, як окресленого адміністративними кордонами населеного пункту не висвітлює його провідної ролі в регіональному і загальнонаціональному розвитку. Реалії сьогодення демонструють все зростаючу роль таких територіальних утворень, як “штовхачів”, каталізаторів

Розміщення продуктивних сил та регіональна економіка України економічного зростання. На національних тренах найбільш яс­краво поки що це демонструється на прикладі м. Києва, який перебирає на себе левову частку інвестицій, товарного вироб­ництва, фінансової активності, та послуг виробничої й соціаль­ної інфраструктури в Україні.

Виходячи із сказаного, треба виокремлювати поняття міста — елементи міської системи розселення із певною спеціалізацією господарства й промисловим напрямом розвит­ку суспільного виробництва та міста — центра зони економічної активності та економічного впливу, інвестиційного джерела, біржового центру, акумулятора ресурсів, місця концентрації фінансових потоків. В умовах глобалізації роль регіоноформу- ючих центрів є тим більше високою, оскільки на їх рівні часто здійснюється основна зовнішньоекономічна діяльність. Великі міста обов’язковою складовою виступають при формуванні си­стем міжнародних транспортних коридорів, мережі світової біржової, у т.ч. — фондової та валютної торгівлі.

За таких підходів все більш важливою стає роль зовнішньої (по відношенню до міста) інфраструктури, зокрема — під’їздних шляхів та інших комунікацій, населених пунктів — сателітів, приміського господарства в системі АПК, аеропортів, курорт­них зон відпочинку та інших винесених за межі міської зони елементів виробничого комплексу та галузей, що надають різні види послуг. У такому широкому розумінні поняття міста підіймається до великого виробничо-інфраструктурного ком­плексу, появу яких і демонструє розвиток великих міст США та Канади, Росії, Європи і Азії — Нью-Йорка, Лондона, Москви, Токіо тощо. В Україні ж, на відміну від розвинутих країн світу та держав з традиційною ринковою економікою, у більшості регіонів й досі спостерігаються зворотні процеси — деградація містоутворюючої виробничої, а особливо — інфраструктурної бази, криза малих міст, збереження сировинної орієнтації регіональної економіки. Основною проблемою економічного розвитку, з нашої точки зору, є невідповідність існуючої тери­торіальної організації виробництва, рівня і характеру розвитку продуктивних сил вимогам ринкової економіки

постіндустріальної стадії суспільного розвитку. Навіть най­крупніші міста й найрозвинутіші регіони України — та ж Київщина, Харківщина, Донбас і Придніпров’я в найкращому випадку спеціалізацією і структурою господарства на даному етапі розвитку відповідають хіба що післявоєнній Європі, або США другої половини ХІХ сторіччя.

Відповідно нагальним потребам прискореного еко­номічного зростання на засадах сталого та інноваційного роз­витку, основні засади підприємницької діяльності в регіонах України мають базуватися на комплексному підході до про- порційно-збалансованого розвитку з ринковою та іншою інфраструктурою підприємницької діяльності. Такий підхід охоплює повне коло проблемних питань, що мають бути вирішені, оцінює наявність резервів розвитку галузей та рин- ково-інфраструктурних секторів господарської діяльності та орієнтується на кумулятивний загальногосподарський, соціально-економічний та соціально-екологічний ефекти від підприємницької діяльності. При цьому, з одного боку, не­обхідно всебічно розвивати елементи інфраструктури підприємництва та самі підприємницькі структури в регіонах усіх системних рангів, а з іншого боку — намагатися викорис­товувати всі переваги територіальної концентрації підприємництва та інфраструктурних ринкових утворень у ве­ликих містах — центрах ділової активності.

Для ефективного функціонування усіх форм бізнесу, ком­плексний розвиток підприємництва та його інфраструктури повинен враховувати сучасний стан та тенденції розвитку підприємництва в регіонах, якими, поряд з позитивними до­сягненнями є: малозадовільні показники їх економічної діяль­ності, структури й динаміки розвитку та розміщення, тери­торіальної організації по областях та економічних районах, внутрішньо-регіональна нерівномірність розвитку підприєм­ництва з найвищою концентрацією ділової активності у центрі й низькою діловою активністю на періферії, непристосо­ваність архітектурного плану та основної частини забудови складових системи розселення до потреб розвитку

Розміщення продуктивних сил та регіональна економіка України підприємницької діяльності як в сфері крупного, так і малого й середнього підприємництва.

Як показує аналіз розвитку підприємницької діяльності в Україні у цілому та сфери малого бізнесу зокрема, головними проблемами, що її стримують, є абсолютно невідповідний рівень розвитку інфраструктури підприємництва, загальний податковий тиск, не до кінця досконала система оподаткуван­ня за єдиним податком, нестача стартового капіталу і початко­вого досвіду підприємництва, постійна нестача обігових коштів на малих підприємствах, низький рівень рентабель­ності підприємницької діяльності, значний рівень тінізації економічної активності населення.

З урахуванням вказаних тенденцій, система ґрунтовних положень пропорційно-збалансованого розвитку підпри­ємництва та бізнес-інфраструктури в регіонах має включати в себе:

• для крупних підприємницьких центрів — концептуальне зміщення акцентів ділової активності підприємницької діяль­ності в сектор малих та середніх підприємств при загальній стабілізації “великого” підприємництва з нагромадженням капіталу останнього і одночасним спрямуванням сформованих з його участю фінансових потоків на розвиток чутливого до ринкової кон’юнктури, гнучкого й мобільного малого бізнесу;

• розвиток розгалужених ієрархічних територіальних сис­темних комплексів забезпечення підприємництва, включаю­чих усі форми інфраструктури підприємницької діяльності — бізнес-інкубатори, кредитні спілки, асоціації підприємців, на­вчальні, інформаційно-ділові та консультативні центри тощо, особливо — у периферійних регіонах;

• у депресивних регіонах — застосування дієвих стимулів ділової активності — створення ефективно діючих вільних економічних зон та територій пріоритетного розвитку, регіонів транскордонного співробітництва тощо;

• суттєве збільшення кількості суб’єктів підприємницької діяльності, головним чином — у малому бізнесі з інфраструк- турною орієнтацією, прискорений розвиток середнього

підприємництва у виробничому секторі економіки стимулю­ванням ділової активності населення з особливим наголосом на регіонах із великими потенційними можливостями розвит­ку підприємництва, проблемною трудоресурсною ситуацією, високою місткістю ніші підприємницького сектора суспільно­го виробництва;

• на низових регіональних рівнях — докорінне удоскона­лення відносин власності, формування середнього класу влас­ників — підприємців, створення підґрунтя інтенсивного роз­витку муніципальної власності, зміцнення майнової бази те­риторіальних громад;

• формування й розвиток сучасного здорового конкурент­ного середовища, як чинника ділової й загальноекономічної активності з одночасним лобіюванням регіональних ділових інтересів на національному рівні;

• соціалізація крупного бізнесу у центрах ділової актив­ності, та спрямування його діяльності з сировинних галузей господарства на соціально-пріоритетні, екологічні та інно­ваційні та загально-інфраструктурні орієнтири;

• стимулювання реінвестування коштів, отриманих в ре­зультаті підприємницької діяльності, в регіональну економіку на прискорене досягнення соціально-економічних, фінансово- економічних та соціально-екологічних цілей

• комплексне використання ресурсів та резервів розвитку підприємництва територій, зокрема — людського капіталу, фінансових джерел, просторових ресурсів розміщення госпо­дарських об'єктів, сприятливого економіко-географічного по­ложення історичних та суспільно-політичних чинників;

• впорядкування територіальної організації продуктивних сил регіонів, зокрема, поглиблення системного структуруван- ня територій за громадським, виробничим та екологічним при­значенням, формування цілісних структур промислових та аг­рарно-промислових зон, природоохоронних комплексів, жит­лових масивів, транспортно-комунікаційних споруд (шляхів, магістралей тощо), санітарних, рекреаційних, розважально- культурних зон, торгівельно-обслуговуючих майданчиків,

Розміщення продуктивних сил та регіональна економіка України спортивно-оздоровчих та транспортно-інфраструктурних комплексів, громадських центрів у містах тощо;

• комплексне використання елементів транспортної інфра­структури (станцій, вокзалів, аеропортів тощо) в якості центрів економічної активності, створення сучасних форм інтегрованої територіальної організації виробництва, науки та бізнесу — тех- нополісів та технопарків з метою відчутного підвищення віддачі як від науково-дослідницької діяльності, так і від впровадження інновацій безпосередньо у виробництво, а також від діяльності бізнес-інкубаторів, венчурних підприємств тощо;

• трансформацію житлових масивів міст у господарсько- цілісні, прибуткові житлово-економічні зони з високим рівнем розвитку сервісних галузей, комунально-побутової, ринкової та соціально-культурної інфраструктури;

• перетворення сільської мережі розселення на стійку, ор­ганічно пов'язану із міською системою розселення ко­мунікаційною інфраструктурою організаційну форму розміщення населення, пристосовану до фермерської форми господарювання;

Виходячи з даних концептуальних орієнтирів, очікувани­ми ефектами від збалансовано-пропорційного розвитку підприємництва і його інфраструктури мають стати:

• забезпечення економічно раціонального, екологічно доцільного та соціально і економічно ефективного суспільно­го й територіального поділу праці по економічних районах Ук­раїни;

• загальне зміцнення сільської мережі розселення та при­скорене зростання сільськогосподарського виробництва, підвищення рівня продовольчої безпеки країни;

• створення основ для інноваційного розвитку економіки України, підвищення стійкості регіонального виробництва, зміцнення економіки депресивних регіонів та пом'якшання си­ровинно-індустріального характеру національної економіки;

• підвищення ефективності функціонування організа­ційно-економічного та ринкового середовища підприємницької діяльності в сфері підприємництва, особливо — малої та серед­ньої його форм;

• збалансування рівнів життя населення різних соціаль­них груп і прошарків, зменшення територіальної дифе­ренціації рівнів життя населення по регіонах;

• впорядкування територіальної організації продуктивних сил регіонів, приведення до раціональних з точки зору при­родно-господарської збалансованості пропорцій між виробни­чими промисловими та інфраструктурними підприємствами, розвиток еколого-орієнтованої рекреаційної інфраструктури;

• зниження соціальної напруги та сприяння подоланню соціальних проблем через залучення широких верств населен­ня усіх територій України до активного підприємництва;

• сприяння реінвестиціям в регіональну економіку, спря­мування їх на вирішення нагальних проблем соціально-еко­номічного характеру.

Логічним висновком є те, що розвиток інфраструктури підприємництва має йти паралельно, а краще за все — випере­джати розвиток підприємницької діяльності, створювати так би мовити, запас для цього. Окремо треба сказати, що поняття інфраструктури підприємницької діяльності й поняттям знач­но ширшим, ніж таке, що вкладається у термін “ринкова інфраструктура”. До нього включаються й елементи виробни­чої інфраструктури — транспортно-логістичні системи (шля­хи й комунікації, склади, вантажно-розвантажувальні госпо­дарства і т.д.), системи зв'язку, енергопостачання, комп'ютерні інформаційні системи тощо. При цьому, однак, ефективний розвитку підприємництва орієнтується у першу чергу саме на відповідний ступень розвитку його ринкової інфраструктури, для досягнення котрого є необхідним:

• формування ефективного механізму взаємодії між міською владою і регіональним ринком;

• становлення різноманітних форм власності, подальше формування акціонерного і приватного капіталу, залучення, нагромадження та інвестування його в економіку інститутами фінансового і фондового ринку (зокрема, фінансовими посе­редниками);

• підвищення ефективності управління процесами роз­витку інфраструктури міських ринків (фондового, житла,

Розміщення продуктивних сил та регіональна економіка України капіталів тощо) за рахунок прискорення процесів децент­ралізації фінансової системи і фінансових ринків;

• підвищення рівня розвитку інформаційної інфраструк­тури, комп’ютеризації бізнес-діяльності та звітності підприємницьких структур;

• ефективне функціонування різноманітних форм влас­ності та відповідне зростання промислової емісії цінних па­перів поряд з державною та кредитною, що сприятиме розвит­ку фондового ринку;

• підвищення рівня нагромадження капіталу, інститутами фінансового ринку та інвестиції за рахунок місцевих, джерел, формування регіональних фінансово-промислових груп та не- банківських фінансових посередників — інвестиційних ком­паній, ощадних установ, фондів тощо;

• розвиток факторингу, брокерських та маклерських по­слуг, банківської системи (в рамках якої здійснюються гро­шові розрахунки і платежі) прискоренню обороту оборотних коштів;

• забезпечення пом’якшення або зниження ступеня ризи­ку суб’єктів ринкових відносин за допомогою страхування ау­диторської діяльності;

• формування єдиного правового поля функціонування суб’єктів ринку та відповідних інституцій ринкової інфраст­руктури.

Тільки пропорційно-збалансований розвиток підприєм­ництва та його інфраструктури дозволить забезпечити досяг­нення головної мети розвитку ринкових відносин в Україні — збільшення ефективності господарювання, забезпечення насе­лення товарами та послугами, підвищення його життєвого рівня та якості життя, соціалізації й екологізації суспільного виробництва.

Результатом впровадження у життя викладених концеп­туальних засад регіонального розвитку підприємницького сектору має стати зростання кількості й сукупної потужності підприємств, збільшення питомої ваги малого і середнього підприємництва, а також сектору підприємницького товарно-

го виробництва, зміцнення інфраструктурної бази розвитку бізнесу, підвищення конкурентоспроможності української продукції і послуг для збільшення експортного потенціалу регіональної й національної економіки; створення умов для продуктивної зайнятості висококваліфікованих працівників, сприяння становленню середнього класу населення, зміцнен­ня економіко-правової основи розвитку підприємництва, ак­тивізація інвестиційно-інноваційної активності в підприємництва, зміцнення його ресурсної бази, у т.ч. — фінансово-кредитної, розвиток усіх форм і видів інфраструк­тури бізнесу, поліпшення господарського середовища його функціонування, якнайповніше задоволення потреб громадян у товарах та послугах, екологізація й соціалізація виробництва відповідно загальноцивілізаційним пріоритетам ХХІ століття.

11.2.