Природний приріст населення та міграційні процеси

Чисельність населення зростає за рахунок відтворення (природного руху). Відтворення населення — процес безперервного відновлення поколінь людей в їх історичній обумовленості, основне поняття демографії, яке виз­начає її предмет, тобто сукупність методів дослідження, процесів, які підля­гають вивченню й управлінню в межах демографічної політики.

Характерною особливістю природного руху населення України за ос- Ітанні роки є помітне скорочення його приросту. Під приростом населення розуміють збільшення чисельності жителів будь-якої території (області, району, населеного пункту) за будь-який проміжок часу (рік, період між переписами тощо). Такий приріст населення називається загальним і оці­нюється у абсолютних чи відносних величинах-. Абсолютні величини при­росту визначаються як різниця між кількістю населення даної території на кінець контрольованого періоду та на його початок і можуть бути до­датними (позитивними) або від’ємними (негативними). Абсолютні значен­ня загального приросту беруться за основу кількісних оцінок чисельності (динаміки) населення. Відносні показники приросту визначаються утемпах приросту або через різні коефіцієнти. Темп приросту - відношення абсо­лютної величини приросту до загальної чисельності населення на початку досліджуваного періоду, що вимірюється у відсотках. Серед коефіцієнтів найбільшим поширенням користується відношення абсолютної величи­ни загального приросту населення до пересічної за досліджуваний період чисельності населення даної території, яке вимірюється у проміле (%о), тобто показує величину приросту на 1000 жителів. Величина загального

приросту населення складається з природного та механічного (міграцій­ного) приросту.

Природний приріст населення (ПП) (див.

ΠΠ = H-Π.

Рис. 6. Види природного приросту населення.

Народжуваність в Україні протягом останніх десятиріч зменшується. Загальна чисельність народжених зменшилася з 691,0 тис. у 1989 р. до 390,7 тис. у 2002 р. (у містах відповідно з 471,1 тис. до 248,9 тис., у селах — з 219,9 тис. до 141,8 тис.). Загальний коефіцієнт народжуваності знизився з 13,3 % у 1989 р. до 8,1 % у 2002 р. (у містах з 13,6 % до 7,7, в селах-з 12,9 % до 9,0). Переважна більшість дітей (82,6 % у 2001 р.) народжуються жінками віком до 30 років. Через зменшення показників шлюбності населення і поши­рення незареєстрованих шлюбів (шлюбів де-факто) зростає частка дітей, народжених жінками, які не перебувають у зареєстрованому шлюбі. У1989- 2001 р. р. вона зросла на 66,7 % і становила 18 %, причому якщо в 1989 - 1992 р. р. ця частка була вищою в селах, то з 1993 р. — у містах.

Сумарний коефіцієнт народжуваності (кількість дітей, народжених однією жінкою впродовж всього життя) зменшився з 1,9 у 1989 р. до 1,1 у 2001 р. (ут. ч. у міських поселеннях - з 1,8 до 0,9, тобто удвічі, у сільських - з 2,4 до 1,4). Більшість шлюбних пар обмежуються однією дитиною. За сумарним коефіцієнтом народжуваності області України чітко розподіля­ються на 3 групи: східні - з найменшими показниками (коефіцієнт - мен­ше 1 дитини: Донецька, Луганська, Харківська, Дніпропетровська та За­порізька області), західні - з відносно високими показниками (1,3-1,6) та інші області — з коефіцієнтом від 1 до 1,3. Проте у західних областях рівень вичерпаної плідності помітно більший, ніж в інших регіонах України і знач­но менший за межу простого відтворення населення (2,2-2,3). Лише в се­лах Волинської і Рівненської областей рівень народжуваності ще близь­кий до зазначеної межі і становить 2-2,1.

Загальноєвропейські тенденції народжуваності не дають підстав очі­кувати істотного збільшення сумарних коефіцієнтів народжуваності впро­довж наступних 10-15 років. Втрати ненародженими внаслідок епідемії ВІЛ/СНІДу протягом 2003 - 2010 р. р. можуть становити 100 - 200 тис. У зв’язку з тим, що негативні тенденції у динаміці народжуваності посилю­ються, ці втрати матимуть істотний вплив на формування молодих по­колінь. Тільки після 2015 р. за умови зміни репродуктивних настанов мож­на розраховувати на підвищення цього показника до 1,35 - 1,45 у розра­хунку на одну жінку. Слід підкреслити, шо і такий варіант розвитку не за­безпечуватиме навіть просте заміщення поколінь.

В Україні поступово поліпшується показник очікуваної тривалості життя при народженні (з 66,9 р. у 1996 р. — до 67,8 у 2001 р.), який є вищим ніж у країнах із середнім рівнем розвитку людського потенціалу - 66,9 (на­приклад, у 1998 році у Російській Федерації — 66,7), проте, поступається такому у країнах з високим рівнем розвитку людського потенціалу, де він дорівнював 77,0.

Рівень народжуваності в Україні у 2001 р. становив 7,7 на 1000 насе­лення, рівень смертності, який є одним з найвпливовіших чинників по­казника очікуваної тривалості життя - 15,2 на 1000 населення.

Показник загальної смертності є вищим ніж у країнах із середнім рівнем розвитку людського потенціалу (у 1998 р. у Словаччині — 9,9 випадків на 1000 населення, Польщі —9,7, Росії - 13,6, Білорусі - 13,5).

Структура смертності населення за окремими нозологічними причи­нами за останні роки залишається стабільною: перше місце займають хво­роби системи кровообігу (61,3 %), друге —злоякісні новоутворення (13,5%), третє — нещасні випадки, отруєння та травми (9,8 %), четверте — хвороби органів дихання (6,9 %). У 2001 р. закріплено тенденцію до зменшення рівня смертності немовлят (11,3 на 1000 народжених живими).

Зберігається позитивна динаміка зменшення рівня смертності дітей віком 0 ] 4 рокін (у 2000 р. - 9,76; у 2001 р. - 9,57 на 10000 дітей).

Хоча з 2000 р. відбувся певний злам тенденцій смертності, кількість померлих у 2002 р. усе ще вища, ніж у 1989 р. Вирішальний вплив на ці процеси здійснює динаміка смертності чоловіків (52,3 % загальних змін), у т. ч. городян — 33,8 % і селян - 18,5 %. Вплив смертності жінок виявився значно меншим - 28,4 %. Структурні зрушення, головним чином старіння населення, обумовили 19,3 % загальних змін.

Аналіз впливу процесу урбанізації на динаміку кількості померлих свідчить про помітну роль коливань смертності міського населення (вони обумовили 50 % загальних змін). Інтенсивність природного зменшення сільського населення значно вища, ніжміського. У 2001 р. при загальному природному зменшенні населення України на 7,6 % у містах воно стано­вило 6,5, а в селах - 9,8 %. У містах більші масштаби природного скоро­чення характерні для чоловіків, а в селах — для жінок.

Основні причини смерті пов’язані з хворобами системи кровообігу, новоутвореннями, зовнішніми причинами, хворобами органів дихання. Проте від кожної цих причин населення України вмирає на кілька років раніше, ніж населення в економічно розвинутих країнах. Показники смер­тності від зовнішніх дій збільшилися майже у півтора рази, ут. ч. від само­губств — на третину, а від вбивств — на три чверті. Разом з тим, спостері­гається помітне зменшення кількості летальних випадків, пов’язаних з транспортом — майже вдвічі, і пов’язаних з виробництвом - натри чверті. Передусім жертвами зовнішніх дій стають чоловіки (їхня смертність від зазначених причин майже вп’ятеро вища порівняно з жінками) та меш­канці міських поселень.

За останні роки серед причин смертності називають так звану соціаль­но детерміновану смертність, пов’язану зі зловживанням алкоголю, нар­котиків і тютюну, туберкульозом, ВІЛ/СНІДом та самогубствами.

Смертність немовлят впродовж другої половини 90-х р. р. систематич­но зменшуючись, у 2002 р. була на 18 % нижча, ніж у 1990 р. Основною причиною позитивних змін стало поліпшення охорони здоров’я дитинства.

Найгострішою демографічною проблемою України є неухильне і поки що неподолане зростання смертності населення працездатного віку. Про­тягом 1989 - 2001 р. р. ймовірність прожити повністю весь працездатний вік скоротилася з 81 % до 74 %, у т. ч. для чоловіків з 73 % до 63 %. Спостері­гається майже подвійне зростання надлишкових смертей 40-річних чоловіків від нещасних випадків, отруєнь і травм, від хвороб системи кровообігу, органів дихання і травлення, які зазвичай асоціюються з фізіологічним ста­рінням. Показники смертності цього контингенту є найрухливішими і саме вони визначають динаміку середньої тривалості життя населення.

Для України характерні істотні розбіжності смертності населення, за якими регіони країни можна об’єднати у три групи. До першої (з найспри­ятливішими показниками) належать Закарпатська, Івано-Франківська, Львівська, Тернопільська, Хмельницька, Чернівецька області та м. Київ.

Друга група складається переважно з областей центральної частини України: Вінницької, Волинської, Житомирської, Запорізької, Київської, Полтавської, Рівненської, Сумської, Харківської, Черкаської. Сюди ж на­лежить також Автономна Республіка Крим. Для другої групи характерні середні показники смертності та тривалості життя населення.

У більшості областей півдня і сходу України (третя група — Дніпропетровська, Донецька, Кіровоградська, Луганська, Миколаївська, Одеська, Херсонська, Чернігівська області) параметри режиму смертності є вкрай несприятливими. Тут середня очікувана тривалість життя при на­родженні на 1,47 року менша, ніж загалом в Україні; відмінності цього по­казника за статтю найвідчутніші; а частка тих, хто доживає до старості — найменша. Крім того, у 6 областях третьої групи, за винятком Дніпропет­ровської та Одеської, зберігається тенденція до зменшення тривалості життя при народженні.

Особливістю сучасної просторової динаміки тривалості життя в Україні є перерозподіл меж традиційних демографічних зон у широтному напрямі: поступове нівелювання відмінностей у напрямі „схід-захід” та їхнє збільшення у напрямі „північ-південь”.

Хвилеподібний характер тенденцій смертності в Україні впродовж при­наймні найближчих 25 років, значні резерви зменшення смертності удоп- рацездатних і особливо працездатних вікових групах, адаптація населення до нових соціально-економічних умов, подолання затяжної економічної кризи, успіхи медицини в лікуванні широкого кола захворювань дають підстави розраховувати на зменшення ймовірності смерті: прискорене зменшення — смертності немовлят (до 7,5 — 8%) і дітей раннього віку, вель­ми помірне — жінок 16-60 років (ймовірність померти, не доживши до 60 років, для 16-річних дівчат скоротиться до 7 - 8 %) і населення старше 60 років. Найбільші зрушення (як і протягом останніх 50 років) очікуються у смертності чоловіків працездатного віку. Передбачається, що ймовірність померти не доживши добО років для 16-річних юнаків у 2026 р. становити­ме 16 - 21 %. Практично смертність саме цього контингенту визначатиме загальний характер тенденцій смертності та тривалості життя населення України.

У цілому перевищення чисельності померлих над чисельністю народ­жених характерне для багатьох країн світу. Зокрема, у 2001 р. в Європі де­популяцією було охоплено 17 країн, нульовий рівень природного прирос­ту населення мали 5 країн. Багато країн перебувають на межі переходу до „нульового приросту’’. В Україні впродовж 90-х роках спостерігалося пе­ревищення смертності над народжуваністю. Внаслідок цього чисельність населення скоротилася на 2880,7 тис. осіб.

Зміни, що відбулися за останнє десятиріччя у народжуваності, смерт­ності та природному прирості населення України, безпосередньо вплива­ють на його вікову структуру.

Процес старіння населення є результатом передусім зменшення народ­жуваності та збереження її впродовж тривалого періоду на рівні, що не за­безпечує навіть простого відтворення поколінь. В економічно розвинутих країнах до цього додається вплив зростання середньої тривалості життя населення. Істотною протидією старінню населення цих країн є міграція, оскільки приїжджає, в основному, молодь. В Україні ж, як і в більшості країн з перехідною економікою, міграція посилює вплив низької народ­жуваності, а помітного зростання середньої тривалості життя населення, особливо старшого віку, не спостерігається. Нині питома вага осіб у віці 60 років і старше в загальній чисельності населення становить 21,4 % і є од­нією з найвищих у світі. Якщо вікова піраміда міського населення харак­теризується більш-менш рівномірним розподілом допранездатних, працез­датних і післяпрацездатних контингентів, то у віковій піраміді сільського населення чітко виділяються 2 групи - покоління людей, які народилися у період короткочасного піднесення народжуваності середини 80-х років, і покоління народжених у середині ЗО-х років. Виша порівняно з міським населенням частка дітей серед селян дає підстави сподіватися на деяке омолодження сільського населення у майбутньому.

Найбільш „старим” (частка осіб віком 60 років і старше в загальній чисельності населення перевищує 24 %) є населення Вінницької, Полтавсь­кої, Сумської, Черкаської та Чернігівської областей. До другої групи (час­тка складає 22,9—24 %) увійшли Донецька, Житомирська, Кіровоградсь­ка, Луганська та Хмельницька області. До третьої групи (21,7—22,9 %) на­лежать Дніпропетровська, Запорізька, Київська, Тернопільська, Харківсь­ка області. До четвертої групи віднесено Автономну Республіку Крим, Волинську, Івано-Франківську, Одеську, Миколаївську, Херсонську, Львівську, Чернівецьку області та м. Севастополь (рівень старіння стано­вить 19,3-21,7 %). Найбільш „молодим” (частка старших осіб становить 15,5-19,3 %) є населення Закарпатської, Рівненської областей та м. Киє­ва. Але якщо демографічна молодість західнихрегіонів обумовлена віднос­но високою народжуваністю, то в Києві основним чинником є постійний міграційний приплив молоді.

Протягом останнього десятиліття міграційні процеси відбувалися за нових географічних, правових та економічних умов, пов’язаних з виник­ненням нових незалежних держав, ринковими реформами, входженням Українидо міжнародної системи обміну населенням. Істотно зменшилася чисельність мігруючого населення (якщо наприкінці 80-х років цей показ­ник становив 3,9 млн, то нині — 1,6 млн), змінилася його структура. Рані­ше більш ість мігрантів становила молодь, яка абсол ютно переважала у на­вчальній та трудовій міграції, переїздах у зв’язку зі службою в армії. Більшою була частка чоловіків. Нині переїзди набули переважно сімейно­го характеру, збільшився середній вік мігрантів, статевий склад став більш рівномірним.

Під міграціями населення (лат. migralio -- переселення) розуміють пе­реміщення людей по території, які пов’язані зі зміною постійного місця проживання та роботи і призводять ло механічного приросту населення. Залежно від причин міграції бувають: економічні, політичні, релігійні, гу­манітарні, екологічні, воєнні. За терміном міграції поділяються на: постійні, сезонні, тимчасові. Залежно від характеру переміщення населен­ня розрізняють міграції зовнішні (переміщення людей із країни україну — еміграція, імміграція) та внутрішні (переселення людей всередині країни, здебільшого із села до міста, що посилює процес урбанізації).

Особливе місце посідають так звані маятникові міграції робочої сили — переїзди від місць проживання до місць роботи і назад, поширені здебіль­шого у приміських зонах. Міграційні процеси складаються з потоків ви- буттята потоків прибуття населення за певний період (як правило, за рік). Різниця між числом прибулих та тих, що виїхали за цей період часу, визна­чається як сальдо міграцій, яке відображає збільшення або зменшення чи­сельності населення даної території за вказаний період і може бути пози­тивним (додатним) або негативним (від’ємним).

Більша частина всіх переїздів відбувається всередині регіонів України і близько третини — між ними, загальна міграційна інтенсивність збільшується у напрямі із заходу на схід. Найпотужнішими є міграційні потоки між сусід­німи областями. Основним реципієнтом у міжрегіональному обміні насе­ленням є м. Київ, причому його міграційний приріст збільшується: якшо у 1995 р. він становив 4,1 тис. осіб, то у 2001 р. - 15,4 тис. осіб. Позитивне сальдо міжрегіональних міграцій спостерігається також на Харківщині, Дніпропетровщині та у м. Севастополі. Змінився характер міграційного об­міну між містами та селами. На відміну від попередніх десятиріч потужний відплив сільського населення значно зменшився.

Істотно скоротилися зовнішні міграції. Основним партнером в обміні населенням для України залишається регіон СНД, передусім, Росія. Проте бурхливі переміщення початку 90-х р. р., що характеризувалися масовою репатріацією, поверненням депортованих, припливом біженців з „гарячих точок”, змінилися в цілому паритетною міграцією, обсяги якої у 2001 р. були у сім разів меншими, ніж на початку минулого десятиріччя.

За останні роки спостерігається „відплив мізків” - майже чверть вибу­лих мають вишу освіту, шо на третину більше, ніж серед емігрантів до країн CHД та Балтії. Більшим є також відсоток осіб працездатного віку, тобто найактивніших у репродуктивному та економічному відношенні. Тому обу­мовлені еміграцією опосередковані демографічні втрати (через підвищення рівня старіння, зменшення чисельності народжених та природного прирос­ту) значно перевищують прямі. Поступово ней напрям еміграції втрачає ет­нічне забарвлення. Якщо на початку 90-х р. р. євреї становили 61,2% еміг­рантів, то у 200! р. - лише 18, і %; 49,2 % - українці, 16,8 % - росіяни.

Основними центрами тяжіння залишаються Ізраїль, Німеччина, США. За експертними оцінками, у 2001 р. за межами України працювало близь­ко 1 млн українських громадян, хоча за сприяння офіційних українських посередницьких структур за кордоном було працевлаштоване лише 36,3 тис. осіб. Більшість виїжджають за туристичними чи приватними візами, працюють без необхідних дозволів та контрактів, що часто призводить до серйозних порушень їхніх прав.

Імміграція в Україну з-за меж колишнього CPCP обмежується близь­ко 5 тис. осіб на рік. У 2001 р. в Україні навчалися 22,6 тис. іноземних сту­дентів, що на третину менше, ніж 10 років тому; працювало 3,5 тис. іно­земців; з’явилися біженці - 3 тис. осіб, переважно афганці та інші з 48 країн світу. Притулок в Україні отримали також понад 3 тис. жертв воєнного конфлікту з Абхазії.

Територія країни активно використовувалася для незаконного пере­правляння людей з деяких азіатських та африканських країн до Західної Європи. Кількість затриманих на державному кордоні України значно зменшилася і становила 5422 осіб у 2000 р., 4621 осіб —у 2001 р., 2059 осіб — за IO місяців 2002 р. проти 14546 осіб у 1999 р.).

Таким чином, Україна залишається майже не привабливою для іммігрантів, продовжує відігравати в міжнародному обміні населенням роль країни-донора. Згідно з песимістичним прогнозом за умови збереження наявних тенденцій соціально-економічного розвитку України кількість іммігрантів з пострадянських країн зал и шати меться сталою, як і масшта­би виїзду до цих держав. Виїзд до Росії та Білорусі дещо зростатиме. За­гальне сальдо міграцій населення стабілізується на рівні близького до су­часного.

За оптимістичним варіантом прогнозу, протягом 2005-2015 р. р. мож­лива інтенсифікація повернення етнічних українців та раніше депортова­них за національною ознакою з країн колишнього CPCP. Щорічна кількість вибулих до економічно розвинутих країн поступово зменшува­тиметься, по-перше, через вичерпання етнічної складової цього потоку; по-друге, внаслідок пом’якшення дії чинників, які стимулюють від’їзд; по- третє, завдяки розширенню можливостей проведення зворотної трудової міграції до цих країн без зміни місця проживання. Підвищення рівня жит­тя населення зробить Україну привабливоюдля мігрантів з різних регіонів світу. Сумарна кількість прибулих до України перевищить чисельність ви­булих уже всередині цього десятиріччя. Позитивне сальдо міграцій насе­лення постійно зростатиме і досягне 55 —60тис. осіб у 2026 р.,а коефіцієнт інтенсивності міграцій зросте з теперішніх 2,8 до 3,0-3,8%.

За умов практичного вичерпання потенціалу демографія ного зростан­ня чи не єдиною можливістю збільшення загальної чисельності населення України залишається активна міграційна політика. Саме міграційний при­плив може компенсувати природне зменшення населення і забезпечити збалансування статево-вікової структури населення. Однакдемографічний дефіцит в Україні настільки значний, що за масштабів міграції, необхід­них для його покриття, може виникнути небезпека порушення єдності та внутрішньої рівноваги суспільства, труднощі взаємоадаптації корінного і прибулого населення. Одним із шляхів вирішення цієї проблеми є іммігра­ція етнічних українців, вихідців з України інших національностей.

Досягненню цієї ж мети сприятиме створення умов для повернення працівників-мігрантів на батьківщину шляхом захисту їхніх прав на робо­ту за кордоном, працевлаштування та започаткування малого бізнесу на батьківщині. Необхідно вирішувати проблему скорочення міграційного відпливу населення України за кордон. Це сприятиме не тільки і навіть не стільки зменшенню депопуляції, скільки забезпечить поліпшення якісних характеристик населення. На часі також запровадження інтеграційних програм для різних категорій іммігрантів, розробка механізмів легалізації частини іммігрантів на гуманітарних підставах, формування у суспільстві толерантного ставлення до мігрантів, постійний моніторинг, глибокі нау­кові дослідження міграцій.

3.3.