Динаміка чисельності та складу населення

Населення — історично складена і безперервно відновлювана в процесі відтворення безпосереднього життя сукупність людей, які проживають на певній території. Аналогом поняття населення є термін народонаселення, якому при розробці концепції системи знань про населення у 60-70 р.

Вивченням закономірностей відтворення населення в їх соціально- економічній обумовленості займається демографія. Демографія — суспіль­на наука про народонаселення, що вивчає чисельність, склад, розміщення і рух населення. Демографія дає розгорнуту систему стану і динаміки насе­лення, вивчає соціально-економічні закономірності зміни населення, його відтворення на основі біологічних, економічних, соціальних факторів і умов. На теорії і практиці народонаселення базується демографічна пол­ітика, що регулює демографічні процеси.

Демографічна політика — частина соціально-економічної політики дер­жави, спрямована на управління пронесомдемографічного розвитку краї­ни та її окремих регіонів, тобто відтворенням і міграцією населення по те­риторії країни.

Найважливішими показниками демографічної характеристики наро­донаселення є чисельність населення, його динаміка, статево-вікова струк­тура.

В Україні сучасна демографічна ситуація викликає занепокоєння. Скорочення чисельності населення, зменшення тривалості життя і на­роджуваності, від’ємне сальдо міграції стали характерними ознаками демографічної ситуації дев’яностих років. Це викликано низкою історич­них подій. Величезні людські втрати внаслідок першої та другої світових війн, трьох голодоморів (1921,1932-1933,1947 ρ.

Депопуляція — абсолютне зменшення чисельності населення територій чи країн, при якому чисельність наступних поколінь менша чисельності попередніх. Депопуляція настає, якщо величина загального коефіцієнта смертності перевищує величину загального коефіцієнта народжуваності.

На відміну від економічно розвинутих держав в Україні з кінця 60-х р. р. тривалість життя населення зазнавала хвилеподібних змін — періоди зменшення смертності змінювалися її зростанням. На якісний склад на­селення негативно вплинули міграційні процеси. Хоча впродовж 70-80-х р. р. сальдо обміну населення України з іншими республіками CPCP не перевищувало 100 тис. осіб на рік, але той факт, що виїжджали на роботу в регіони Сибіру, Далекого Сходу, Крайньої Півночі тощо молоді люди, а поверталися переважно пенсіонери — істотно посилював процес старі­ння. Внаслідок постійного відбору фахівців і їхньої концентрації в сто­лиці Союзу зменшувався професійний та освітній потенціал України. Зазначені процеси розвивалися і впродовж 90-х р. р. Йдеться про бурх­ливі міграційні процеси, викликані розпадом єдиної держави і можливо- стістей вільного переміщення населення у межах і за межі території краї­ни; зменшення народжуваності внаслідок передусім економічних і соц- іопсихологічних чинників; зростання смертності населення працездат­ного віку при стагнації показників у післяпрацездатному віці і зменшенні у допрацездатному. Проте, починаючи з 2001 р., зростає середня три­валість життя. Водночас, оцінюючи характер демографічних зрушень, що відбулися у міжпереписний період (від 12 січня 1989 р.

Заданими Дсржкомстату України загальна чисельність наявного насе­лення України станом на 5 грудня 2001 р. за уточненими даними Всеукраї­нського перепису населеніія становила 48 млн 457тис. осіб (дин. табл. 3.12).

Зміни, що відбулися у розміщенні наявного населення за регіонами Ук­раїни у порівнянні зданими перепису населення 1989 року, наведено у таб­лиці 3.12.

Таблиця 3.12

Розміщення населення за регіонами

[........................................... Г ■ ^'^^"∣.......

І Сумська і 1299,7 _j 1432,7 і 91

Продовження таблиці 3.12

*J Включаючи населені пункти, підпорядковані міській раді.

Зменшення кількості населення мало місце у більшості регіонів краї­ни, за виключенням Волинської, Закарпатської, Рівненської областей та м. Києва, де цей показний залишився практично на рівні 1989 р.

За період між двома переписами загальна чисельність населення Ук­раїни скоротилася на 3291,2 тис. осіб, або на 6,3 % (з 51706,7 тис. до 48415,5 тис. осіб), а більша фіксувалася на початку 1993 р. - 52244,1 тис. осіб. Від того часу і до 5 грудня 2001 р. демографічні втрати склали 3787,0 тис. осіб; 72 % цих втрат становить природне зменшення населення.

Для України характерна висока щільність населення — відносна вели­чина, яка визначає чисельність мешканців, що припадає на оди ницю площі (осіб на 1 км?) і відображає фактичну концентрацію населення.

У статевій структурі за результатами Всеукраїнського перепису насе­лення кількість чоловіків становила 22 млн. 441 тис. осіб, або 46,3%, жінок — 26 млн. 16 тис. осіб, або 53,7% (див. табл. 3.13).

Продовження таблиці 3.13

. -.................... - ! І... - > І м Київ 1218,7 1392,7 47 53 47 53

j м. Севастополь*¹ 173,5 206,0 46, 54 47 53

*,) Включаючи населені пункти, підпорядковані міській раді.

Наведені дані свідчать про поступове зменшення статевої диспропорції у складі населення України, якщо у 1989 р. на 1000 чоловіків припадало і 163 жінки, то у 2001 р. - 1159. Це відбулося за рахунок сільського насе­лення, в якому за той самий період статеве співвідношення змінилося від 1205 до 1151 жінок на 1000 чоловіків. У містах цей показник навпаки, зріс відповідно з 1143 у 1989 P-до 1163 у 2001 р. Крім того, заданими останньо­го перепису співвідношення чисельності жінок та чоловіків у репродук­тивному віці стало ще більш сприятливим, оскільки відносний показник для жіпок цієї вікової групи у розрахунку на 1000 чоловіків відповідного віку склав 1031.

Особливістю національного складу населення України є його багатона- ціональність, заданими Всеукраїнського перепису населення на території країни проживали представники понад 130 національностей !народностей (див. табл. 3.14).

Таблиця 3.14

Розподіл постійного населення за національністю та рідною мовою

(заданими Всеукраїнського перепису населення 2001 р.)

114

Продовження таблиці 3.14

У національному складі населення України переважають українці, чи­сельність яких становить 37541,7 тис. осіб, або 77,8 % від загальної чисель­ності населення. З 1989 р., кількість українців зросла на 0,3 %, а їх питома вага серед жителів України — на 5,1 %.

Друге місце за чисельністю посідають росіяни, кількість яких порівня­но з переписом 1989 р. зменшилася на 26,6 % і нараховувала на дату пере­пису 8334,1 тис. осіб. Питома вага росіян у загальній чисельності населен­ня зменшилася на 4,8 % і складала 17,3 % (див. табл. 3.15).

У складі населення спостерігається яскраво виражена перевага двох етносів: 37,5 мли осіб (77,8 %) є українцями і 8,3 млн (17,3 %) - росіянами. Протягом міжпереписного періоду кількість українців дещо зросла, на- томістькількістьетнічнихросіянзменшилася начверть. Євреї, втративши майже чотири п’ятих свого складу, перемістилися з третього місця за чи­сельністю серед етнічних груп України на десяте. В цілому перепис 2001 р. зафіксував представників більш як 130 етносів. У межах України розміщені основні регіони проживання кримських татар, караїмів, кримчаків і част­ково гагаузів.

Вперше після другої світової війни в Україні відбулося збільшення пи­томої ваги осіб, для яких українська мова є рідною, тобто відбувся перелом тенденції русифікації населення. Українську мову вважають рідною 67,5 %

населення, для 29,6 % рідною є російська, для 2,9 % - інші мови. У сільській місцевості частка україномовного населення становить 85,8 % (російсько­мовного - 9,5 %), у міських поселеннях відповідно 58,5 % і 39,5 %, Лише чотири з двадцяти семи регіонів переважно російськомовні (Севастополь, Крим, Донеччина та Луганщина), у трьох регіонах (Запорізька, Одеська та Харківська області) число осіб із рідною українською та російською мова­ми приблизно однакова, понад дві третини населення решти двадцяти ре­гіонів вважають рідною українську мову.

Таблиця 3,15

Розподіл постійного населення за найбільш чисельними національностями по регіонах

(заданими Всеукраїнського перепису населення 2001 р.)

Продовження таблиці 3.15

У складі населення спостерігається яскраво виражена перевага двох етносів: 37,5 млн. осіб (77,8 %) є українцями і 8,3 мли. (17,3 %) - росіяна­ми. Протягом міжпереписного періоду кількість українців дещо зросла, натомість кількість етнічних росіян зменшилася на чверть. Євреї, втратив- ши майже чотири п’ятих свого складу, перемістилися з третього місця за чисельністю серед етнічних груп України на десяте. В цілому перепис 2001 р. зафіксував представилків більш як 1 ЗО етносів. У межах України розмі­щені OCHOjsni регіони проживання кримських татар, караїмів, кримчаків і частково гагаузів.

Вперше після другої світової війни в Україні відбулося збільшення пи­томої ваги осіб, для яких українська мова є рідною, тобто відбувся перелом тенденції русифікації населення. Українську мову вважають рідною 67,5 % населення, для 29,6 % рідною є російська, для 2,9 % - інші мови. У сільській місцевості частка україномовного населення становить 85,8 % (російськомовного - 9,5 %), у міських поселеннях відповідно 58,5 % і 39,5 %. Лише чотири з двадцяти семи регіонів переважно російськомовні (Се­вастополь, Крим, Донеччина та Луганщина), утрьох регіонах (Запорізька, Одеська та Харківська області) число осіб із рідною українською та рос­ійською мовами приблизно однакова, понад дві третини населення решти двадцяти регіонів вважають рідною українську мову.

Українці переважають в усіх регіонах, крім Севастополя та AP Крим, денайчисельнішою етнічною групою є росіяни (відповідно 71,6 % та 58,3 %). Майже в усіх інших регіонах росіяни посідаютьдруге місце за чисельн­істю і лише у двох - четверте: на Закарпатті (після'українців, угорців і ру­мун) та на Буковині (після українців, румун і молдован). Висока питома вага росіян спостерігається також у Донбасі (38-39 %). в інших східних та південних регіонах, на Сумщині (Путивльський район). Найбільш етнічно строкаті регіони України ■ Чернівецька, Одеська, Закарпатська області та Автономна Республіка Крим. Сумарна питома вага всіх етносів, крім росіян та українців, тут становить 16 - 21 % (в інших регіонах не перевищує 6 %).

Вичерпання потенціалу демографічного зростання України визна­чає неможливість найближчим часом не лише розширеного, а й простого відтворення населення. Навіть за умови збільшення народжуваності до найвишого в сучасній Європі рівня (2 дитин и на жінку) і зменшення смертності до найнижчого у світі рівня (середня очікувана тривалість життя при народженні ■ ■ 80 років) протягом найближчого де­сятиріччя чисельність населення України неухильно зменшуватиметься. За оптимістичним варіантом прогнозу до 2026 р. загальна чисельність населення України скоротиться до 43,3 млн. осіб, а за песимістичним — до 40,4 (табл. 3.16).

Таблиця 3.16

Основні параметри демографічного прогнозу

(тис. осіб на початок року)

Загальні параметри демографічного руху змінюватимуться відповідно до коливання числа народжених, померлих і загальної чисельності насе­лення. Депопуляція, ймовірно, дещо послаблюватиметься протягом пер­шого десятиріччя XXl ст. (за оптимістичним варіантом — досередини дру­гого десятиріччя) завдяки вступу до найбільш активного репродуктивного віку когорти народжених у середині 80-х років (останнього періоду істот-

Розміщення продуктивних сил та регіональна економіка ного підвищення народжуваності в Україні). З цього часу різниця між чи­сельністю померлих та народжених неминуче збільшуватиметься.

З метою покращення демографічної ситуації в Україні доцільно роз­робити Комплексну програму активізації національної демографічної пол­ітики до 2025 р., реалізація якої стане визначальним пріоритетом діяль­ності органів виконавчої та законодавчої влади як у центрі, так і на місцях. Особливо важливим є підвищення рівня наукових досліджень з актуаль­них проблем демографічної політики, їх кваліфіковане інформаційне за­безпечення. Поряд із створенням потрібних економічних умов слід скон­центрувати зусилля на включенні демографічних пріоритетів (вітальних, репродуктивних, міграційних) до духовної сфери суспільства. У ранг дер­жавної політики слід поставити проблему популяризації здорового спосо­бу життя, трансформації відповідних культурних настанов.

3.2.