Сутність регіонального соціуму

Для розкриття сутності регіонального соціуму виникає необхідність уто­чнення таких категорій, як «народ», «населення», «народонаселення» та «со­ціум». Існування значної кількості синонімів цих понять, які взагалі визнача­ють розуміння одне через одного, недостатність їх наукового опрацювання не дозволяють чітко визначити ці категорії.

Етимологічно слово «народ» походить від грецького εθνος (етнос). Сема­нтика слова доводить, що воно походить від народъ, під яким слід розуміти: по-перше, групу осіб, об’єднаних спільними інтересами, політичними і релі­гійними поглядами (XIII-XIV ст.); по-друге, рід, плем’я, нащадків (XV ст.); по-третє, людей, які належать до однієї етнічної спільності (XVII ст.). У В. Даля народ — люд, народ у відомому просторі; люди взагалі; плем’я; жи­телі країни, які говорять однією мовою; обивателі держави, країни, що зна­ходиться під одним управлінням; чернь, простолюдини, нижчі за станом; безліч людей [1].

У Великій радянській енциклопедії під поняттям «народ» розуміється все населення певної країни. Доведено, що правильне розуміння змісту поняття «народ» дозволяє пояснити закономірності людської діяльності в окремих суспільно-економічних формаціях, а також на різних щаблях їх зрілості, роз­крити специфіку народних рухів у цих формаціях на різних етапах і в різних країнах. Також цей термін вживається для позначення різних форм етнічних спільнот (плем’я, народність, нація) [2].

У демографічному енциклопедичному словнику під народом розуміється велика група людей, пов’язаних, насамперед, місцем свого походження або проживання; все населення певної країни. У наукових дослідженнях вжива­ється, по-перше, у соціально-політичному значенні — шари і класи суспільс­тва, які беруть участь у прогресивному історичному розвитку; по-друге, в ет­нічному — позначення всіх видів етнічних спільнот [3, с.

Семантика поняття населення виходить із давньоруської епохи. За той період відзначають лише одне його значення — заселення (XI ст.), що мані­фестує відносну обжитість якоїсь території поза зв’язком із гомогенністю спільності, яка її населяє, за родовими (етнічними), культурними, мовними та іншими ознаками. Із початку XIX ст. визначають як заселення якоїсь тери­торії жителями, народом [4]. Та ж сама семантика слова «населення» відзна­чається в радянському періоді історії України: населення — 1) жителі, люди, що проживають в якому-небудь місці; 2) сукупність людей, які живуть на пе­вній території; народонаселення [5].

У сучасних дослідженнях під населенням розуміють сукупність людей, що постійно живуть у межах якоїсь конкретно вказаної території (район, міс­то, область, частина країни, країна, континент чи вся Земна куля тощо).

Із погляду правового устрою держави під населенням розуміється вся су­купність індивідів, які проживають в даній державі або місцевості. Включає як громадян, так і іноземців, що постійно проживають, та осіб без громадян­ства [6].

Розмежування понять «народ» і «населення» існує і в інших європейсь­ких мовах: в англійській «народ» — це people, а населення — population. У німецький — das Volk та die Bevolkerung; у французькій — personnes і population відповідно).

Демографічний енциклопедичний словник та Велика радянська енцикло­педія стверджують, що поняття «населення» є тим самим, що і «народонасе­лення». Отже, виникає необхідність більш точного визначення поняття «на­родонаселення».

Практично у всіх сучасних словниках та енциклопедіях при найбільш за­гальному визначенні під поняттям «народонаселення» розуміється сукуп­ність людей, що живуть на певній території. На кожному етапі розвитку людського суспільства народонаселення виступає як конкретна історична су­купність людей, що визначає його соціально-часову і просторово-територіа­льну характеристику. Люди, будучи пов’язані між собою певною єдністю (державно-політичною, економічною, соціальною, етнічною, релігійною та ін.), здійснюють свою життєдіяльність у межах територіального простору, утворюючи відносно стійкі сукупності [3, с.

Тому, поняття «народонаселення» за формою співпадає з поняттями «на­род» та «населення», але за суттю це різні категорії. Взагалі, під поняттям «народ» слід розуміти всіх людей певної країни, що беруть участь в прогре­сивному історичному розвитку та яких об’єднують національність, спільна історія, мова, матеріальна, духовна культура та ін. Сутність поняття «насе­лення» полягає у визначенні його як категорії, що надає можливість охарак­теризувати певний народ, враховуючи процеси його життєдіяльності, що від­буваються. Населення — це термін, який скоріше належить до статистики та поєднаної з нею демографії. При цьому важливою ознакою поняття «народо­населення», яке складається з об’єднання попередніх двох категорій, є по­стійне поновлення шляхом безперервної зміни поколінь людей, що народжу­ються та розвиваються, тобто відбувається процес відтворення. Ці процеси характеризуються безперервними кількісними та якісними змінами в струк­турі населення відповідної території.

За сучасних умов розвитку України відбувається переосмислення поняття «соціум». Етимологія самого слова пов’язана з лат. «socium», що означає спільне, загальне, об’єднання всієї сукупності історично усталених форм спі­льної життєдіяльності людей. Дослідження наукових праць як сучасних, так і історичних дозволяють стверджувати, що у переважній більшості тлума­чення понять «соціум» і «суспільство» є тотожними та рівноцінними. Так словник синонімів дає поняття «соціум» як тотожне значенням «суспіль­ність» та «спільність» [7].

Поняття «суспільство» походить від латинського «socialites», що означає спільність, союз, співпраця. Суспільство як багатогранне поняття передбачає об’єднання форм спільної діяльності людей, які історично склалися на певній території. Також це система, яка охоплює всю сукупність умов соціальної жит­тєдіяльності людей та їхні відносини між собою і з природою [8, с. 369].

Сучасний демограф А. Г. Вишневський розглядає суспільство як велику систему, у рамках якої протікає все надзвичайно різноманітне соціальне життя людей.

У соціальній філософії суспільство, у широкому значенні, розглядають як виділення з природи системного утворення, що становить історично змінну форму життєдіяльності людей, яка проявляється у функціонуванні та розвитку соціальних інститутів, організацій, спільнот і груп, окремих ін­дивідів. У вузькому розумінні під суспільством нерідко мають на увазі історично конкретний тип соціальної системи (наприклад, індустріальне суспільство) [10, с. 709].

Різноманітні уявлення про соціум як систему суспільного співжиття лю­дей формувалися з найдавніших часів розвитку світової культури. Одним із перших, хто спробував пояснити події, явища, зміни, що відбувалися в житті людини, був китайський філософ Конфуцій (551-479 рр. до н. е.). Так, з од­ного боку, він та його учні розглядали проблеми розбудови та існування дер­жави й соціуму через витлумачення Волі Неба, але надзвичайно важливими для них поставали проблеми адекватного управління. У цьому ракурсі роз­гляд питання про буття держави і соціуму висвітлюється зовсім інакше. «Конфуцій, — зазначали В. Г. Буров і М. Л. Титаренко, — ставив перед со­бою подвійну мету:

1) упорядкувати родинні стосунки між самою родовою знаттю, впорядкува­ти її взаємні відносини, об’єднати родову рабовласницьку аристократію перед обличчям загрози втрати влади, що над нею нависла, та захоплення її (тобто влади) «нижчими» людьми — новими землевласниками, крама­рями та селянами;

2) обгрунтувати ідеологічно привілейоване становище родової знаті, показа­ти її «право» на знатність і панування, згладити невдоволення низів пану­ванням родової аристократії» [11, с. 35].

Конфуцій обґрунтував складний і суперечливий поділ людей на соціальні спільності, суспільне значення морального виховання індивідів, сутність державної влади як механізму управління суспільством на базі високої на­родної довіри, чіткого поділу громадянських обов’язків і особистого прикла­ду моральності керівних верств населення [12, с. 35].

Аналогами поняття «суспільство» в епоху античності та середньовіччя виступають «держава» й «община» [13]. Соціум у теоретико-філософському уявленні античних мислителів Платона та Аристотеля, у буквальному розу­мінні цього слова, ототожнювався з державою. Соціально-філософська кон­цепція Платона (428-347 рр. до н. е.) починається з пошуку оптимально при­йнятої форми державного співжиття людей, ідеальної держави, де повніше реалізується принцип справедливості. Саме поділ праці є головним у розпо­ділі людей у суспільстві на соціальні верстви [12, с. 40]. Платон розглядає державу в її відносинах з індивідом і як обов’язкову умову цілісного розгор­тання природних сил індивіда, і як найважливішу мету будь-якого колективно­го існування людей. Разом із тим у цій дилемі держави та індивіда він віддає перевагу першій. Тільки в рамках держави може самореалізуватися індивід і тільки під її контролем [14]. Платон обґрунтував справедливість як умову нормального співжиття людей (тобто життєустрою).

Взявши за основу піфагорійське вчення про симетрію, мислитель намага­вся зобразити ідеальну державу за допомогою антиподних порівнянь [15, с. 189]. Виходячи із власних міркувань про те, що граничні прояви багатства та бід­ності негативно впливають на товаровиробників, Платон у процесі розробки концепції побудови ідеальної держави основну увагу концентрує на предста­вниках середнього класу, які не піддаються руйнівному впливу як багатства, так і бідності. Обґрунтовуючи власне бачення цієї проблеми, філософ вказу­вав, що багатство призводить до розкоші та лінощів, а бідність — до низь­кості та лиходійства [16, с. 191]. Тому, на думку мислителя, наявність се­реднього класу відіграє роль суспільно-консолідуючого фактора у державі [17, с. 31].

Ціннісні світоглядні орієнтації Аристотеля (384-322 рр. до н. е.), у тому числі стосовно соціальної сфери, формувалися на основі критичного аналізу платонівських ідей. Особливостями розглядання Аристотелем державного феномена є те, що він починає дослідження з аналізу його елементарних час­тин. Метою цього є отримання на завершальному етапі повної та цілісної картини сутнісних характеристик державного організму [18, с. 56]. Усе су­спільне життя людей, на думку Аристотеля, відбувається у межах держави, що створює умови різних видів спілкування, по-перше, у межах сім’ї; по­друге, у веденні громадських справ, по-третє, з обміну господарськими бла­гами [12, с. 42]. Держава існує «не просто заради існування, але скоріше за­ради благого життя». За Аристотелем, держава виникає лише тоді, коли утворюється спілкування заради благого життя між сімействами і родами, заради досконалого та достатнього для самого себе життя. Природа держави, вважає він, стоїть попереду сім’ї та індивіда: необхідно, щоб ціле передувало своїй частині [19, с. 296-298]. Отже, життєустрій людини, сім’ї, роду, за Аристотелем, є складовою життєустрою полісу.

Аристотель проголошував сім’ю первинною консолідуючою ланкою су­спільства, а відтак найпростішим структурним елементом держави. У сім’ї особи об’єднувалися не за професійними, політичними чи іншими ознаками, а за кровною спорідненістю, тобто сімейними узами. Саме ця суспільна «мо­лекула» здатна до відтворення собі подібних, пов’язана не тільки спільністю інтересів, взаємною відповідальністю, але й консолідована на генно-родово­му, сакральному рівні. Фактично сім’ю філософ проголошує державою в мініатюрі, та саме від неї розпочинає аналіз процесу формування соціуму [18, с. 56].

Слід звернути увагу на те, що Платон основою розвитку та процвітання держави вважав монолітно сформований соціум, у якому зводилися нанівець індивідуальні особливості людини. Аристотель, натомість, вважав погляди свого учителя не тільки помилковими, але й шкідливими для держави, адже вказані обставини могли призвести до її цілковитої загибелі. Він наголошу­вав на індивідуальних особливостях людини-носія громадянського статусу як елементарної частини соціальної структури сім’ї, яка, у свою чергу, є, за уявленнями філософа, первинною консолідуючою ланкою суспільства, а від­так найпростішою структурною ланкою держави як цілісного соціального утворення [18]. Найважливішими для осмислення у вченнях Аристотеля є ідеї про управління як засіб удосконалення суспільства («загальний закон природи») та роль середнього класу («середнього елемента») як фактора по­долання протиріччя між багатими і бідними.

Різницю між соціумом і державою зауважили, але приховали в релігійних містифікаціях мислителі середньовіччя. У цей період переважала ідея, згідно з якою суспільство виникло в результаті домовленості людини з Богом. Цих поглядів дотримувався А. Блаженний і Ф. Аквінський. І тільки Н. Макіавеллі наважився на підхід, де держава постає у вигляді однієї зі складових соціуму як більш широкого і фундаментального утворення [20, с. 94; 21, с. 24].

Учення А. Блаженного (354-430 рр.) подає життя суспільства як боротьбу двох міст, одне з яких є «земним містом», бо люди в ньому живуть заради плоті, друге — «божественним містом», в якому люди живуть за духом [22, с. 63]. Аналізуючи устрій суспільного життя, побудований за нормами кано­нічного вчення церкви, А. А. Ткаченко зазначає: «Розділивши людей за кла­сами і визначивши для кожного з них свої обов’язки, Бог обумовив і при­стойний кожному із цих класів спосіб життя, що вимагає певного рівня ба­гатства. Праця і належний класу спосіб життя становлять вихідні пункти економічного вчення середньовіччя» [23, с. 50-51].

Ф. Аквінський (1225-1274 рр.), який, у цілому приймаючи доктрину Арі- стотеля про людину як «політичну істоту», видозмінив її відповідно до хрис­тиянської доктрини. Крім того, відстоюючи тезу про неможливість відокрем­леного існування індивіда, приписував йому постійний потяг до об’єднання з іншими індивідами в спільноти за аналогією із процесом утворення світу. Із цієї природної причини виникають спільності (держави). «Опираючись на теорію Арістотеля, Святий Фома стверджував, що природним є не тільки пер­вісне людське суспільство, а й суспільство організоване або громадянське», — підкреслював Ф. Коплстон [24, с. 137]. Мету державності він убачав у збере­женні суспільної злагоди і громадського миру, які досягаються шляхом на­дання кожній людині прийнятних умов для існування, засобів для морально­го і розумового розвитку, що в свою чергу має допомагати державі в духовно­му вихованні справжнього християнина [25]. Суспільство, за Ф. Аквінським, чітко містить в себі домашнє господарство з його приватною сферою. Проте держава є первинною стосовно домівки і приватності. Істотним є також роз­межування, яке окреслює Святий Фома щодо влади: найвищою за значенням досконалості є влада політична, бо цей стан притаманний лише вільним лю­дям. Далі існує економічна влада, яка належить до домашнього рівня стосун­ків і є владою над усіма, хто проживає в домівці. Нарешті, господарська вла­да простягається лише над рабами [26, с. 99]. Закони держави повинні бути частковим вираженням закону універсальності створення світу, а всі владні структури, що забезпечують виконання цих законів, мають владу, яка, врешті-решт, походить від Бога [26, с. 18]. Таким чином ядром «природно­го» об’єднання людей є поняття громадянина як складового елемента держа­вної єдності чи соціальної інтеграції [27, с. 219].

Певною тенденцією для світосприйняття епохи Відродження став гума­нізм із загостреною увагою до людини, людської особистості, що прагне ро­зірвати кайдани станового і корпоративного устрою суспільства. Новий по­гляд на людину зумовив пошуки обґрунтування сутності суспільства і дер­жав, служіння державі, зміцнення її позицій — цілей і сутності буття люди­ни [12, с. 15]. У вченні про державу Н. Макіавеллі (1469-1527 рр.), спираю­чись на ідеї Аристотеля, аналізує різні види суспільного устрою. Він наважи­вся на підхід, де держава постає у вигляді однієї зі складових соціуму як більш широкого і фундаментального утворення [20, с. 94]. Для нього кра­щим є устрій, у якому держава завдяки мудрим правителям існує найдовше, а зразком правителя є Лікург, який «своїми законами заснував у Спарті поря­док, у якому і Цар, і Аристократи, і Народ одержали кожний свою частину, так що держава його проіснувала понад вісімсот років, в повному спокої, прославивши його.» [28]. На думку Н. Макіавеллі, максимально життєздат­ними державами в історії цивілізованого світу були ті, громадяни яких воло­діли найбільшим ступенем свободи, самостійно визначаючи свою подальшу долю. Він уважав незалежність, міць і велич держави тим ідеалом, до якого можна йти будь-якими шляхами, не замислюючись про моральне підґрунтя діяльності та про громадянські права. Правитель своєю метою ставить успіх і процвітання держави, а мораль і добро при цьому відходять на другий план.

Тому, мислителі античності, Середньовіччя та Відродження як би визна­чили в складному переплетенні економічних, політичних, соціальних і духо­вних відносин суспільства наявність соціуму. Вони робили не завжди усвідо­млені, але достатньо успішні спроби «розвести» державу і суспільство, пока­зали сучасникам, що, крім держави, є щось самостійне, яке живе за своїми законами і не в усьому підвладне державі, тобто соціум [27, с. 219].

У розвитку теоретичних уявлень про соціум XVI ст. стає переломним. Уже Н. Макіавеллі, Т. Мор, М. Лютер, Т. Мюнцер, Т. Кампанелла, а потім Ж. Боден, Г. Гроцій, Т. Гоббс, Б. Спіноза, Ж.-Ж. Руссо, Г. Гегель почали розглядати соціум як природне суспільне явище, виводили його природні закони як творіння розуму та досвіду, а не з теології. Перехід до громадянсь­кого стану пов’язується з ідеєю природних прав суспільного договору XVII­XVIII ст., який дозволяє між народом і владою створювати взаємовідносини, в яких стабільність і добробут суспільства пов’язуються з добробутом особи­стості, захищеної відповідними законами.

Англійський мислитель Т. Мор (1478-1535 рр.) вважав, що основною причиною всіх пороків та лиха суспільства є приватна власність й обумовле­ні нею суперечності інтересів особи та суспільства, багатих та бідних, висна­жлива праця, розкіш та злидні. Приватна власність та гроші породжують злочини, що піддаються щоденному покаранню, але не припиненню [12, с. 66]. Т. Мор змоделював ідеальний суспільний лад, який засновано на ідеях соціа­льної справедливості. На його думку, благополуччя в суспільстві можливе «тільки з повним знищенням приватної власності» [29; 30].

Ідеї виробництва і розподілу на основі суспільної власності породжува­лися прагненням досягти соціальної рівності та свободи людей, їх матеріаль­ної забезпеченості. Але за умов низького рівня виробництва рівність ставала «зрівнялівкою», яка обмежує потреби членів суспільства. Необхідність дер­жавного або суспільного керівництва економікою, що не знає товарно-гро­шових відносин, породжувала думку про деталізацію законодавчої регламен­тації відносин виробництва та потреб, побуту й освіти [12, с. 68].

Дефініція поняття «держава» у Ж. Бодена (1529-1596 рр.) звучить так: «... держава є здійсненням суверенною владою справедливого управління багатьма сім’ями і тим, що перебуває в їх спільному володінні» [31, с. 167]. Отже, держава постає автономною сферою людської життєдіяльності, де су­веренітет виражає ідею свободи та справедливості. Суверенітет як єдиний принцип, який поєднує суспільство в концентровану цілісність, повинен мати механізми свого впливу на суспільні процеси. Ж. Боден виділяє п’ять таких механізмів реалізації суверенітету:

1) право верховної влади видавати адресовані всім без винятку підданим й установам закони та скасовувати їх;

2) вирішення питання оголошення війни та укладання миру;

3) призначення посадових осіб у державний апарат;

4) призначення мирових суддів та найвищого судді (суду останньої інстан­ції, який має право на помилування будь-кого);

5) право на чеканку монет, на встановлення мір та ваги, на стягування пода­тків і роздавання милості [32, с. 79].

Найголовнішою забороною щодо владної дії суверена Ж. Боден уважав недоторканність приватної власності та забороненая конфіскації індивідуа­льного майна. На думку мислителя, «... власність, котрою ніхто ні з ким не бажає ділитися, для кожного є тим, що він любить більше, ніж хоче, і більш самого себе; власність є справді всім. Усуньте слова «моє» та «річ», і ви зруйнуєте підґрунтя будь-якої держави назавжди» [33, с. 189].

Г. Гроцій (1583-1645 рр.) визначає державу як «досконалий союз вільних людей, укладений заради отримання права і спільної користі», у той самий час допускаючи можливість існування рабства та безумовного підкорення народу верховному володарю [34, с. 74].

Ідеї Арістотеля про суспільство ввійшли в соціальну концепцію Т. Гоббса (1588-1679 рр.), який вважав, що держава виникає як результат суспільного договору. Метою було добровільне об’єднання свободи громадян, права яких передавалися главі держави або державним органам, на яких було по­кладено функцію захисту миру і забезпечення добробуту громадян. Т. Гоббс зауважує, що з метою якнайкращого виконання державою своєї мети — забез­печення благоденства — вона поглинає політичні права підданих, поєднує у собі суспільство, владу, право і мораль, дотримується незмінних раціональ­них засад, для чого влада має бути абсолютною і незмінною, що сприятиме могутності держави та її здатності дати щастя індивідам [36]. Ідея суспільно­го договору в концепції Б. Спінози (1632-1677 рр.) являє собою відносини, постійно існуючі між підданими і верховною владою, важливою умовою котрого є рівновага сил, порушувати яку небезпечно.

Ж.-Ж. Руссо (1712-1778 рр.) вважав, що основою всякої законної влади в людському суспільстві можуть бути лише угоди, які укладаються рівноправ­ними учасниками. Згода людей оформлена у суспільний договір, який скла­дається з двох стадій: перша — об’єднання індивідів та утворення ними сус­пільства, друга — підкорення людей владі [36]. Важливою умовою функціо­нування суспільного договору, за Ж. — Ж. Руссо, є високий рівень грома­дянської зрілості населення [36, с. 21-22]. Із погляду філософа, суспільний договір покликаний забезпечити таку форму асоціації, яка захищає й обері­гає усією загальною силою особистість і майно кожного з членів асоціації й завдяки якій кожен, з’єднуючись зі всіма, підкоряється, проте лише самому собі і залишається вільним, як і раніше [35].

У філософії Ґ. Геґеля (1770-1831 рр.) соціум постає вже як цілісна систе­ма, що розвивається, відносно незалежна від кожного окремого індивіда, у тому числі й від видатних мислителів, героїв, полководців, політиків і вож­дів. Хоча без їх діяльності ця система не може ні існувати, ні функціонувати, разом із тим вона має власні закони розвитку. Закони, які діють в соціумі, не зводяться і не виводяться з природи людини, оскільки вона сама — продукт історії, а точніше — розвивається в ході історії [37, с. 10]. На думку Г. Гегеля, до соціуму входять приватновласницькі відносини, ринкова економіка, соці­альні групи, інститути, що забезпечують життєздатність суспільства і реалі­зацію громадянських прав. Найважливішими принципами, на базі яких функ­ціонує соціум, Г. Гегель вважав власність, особисту свободу, загальну обізнаність, поінформованість, вільно сформовану громадську думку, спра­ведливість і суворе дотримання законів [27, с. 221-222].

Значну увагу вивченню соціуму приділяли класики німецької класичної філософії. Суть їх досліджень полягала в тому, щоб розглянути суспільство як деяку надіндивідуальну систему, що володіє своїми власними особливос­тями і законами, яка не зводиться до природи індивіда.

Е. Кант (1724-1804 рр.) створював концепції формування суспільних від­носин, забезпечення миру, формування стабільної держави та її безпеки. Вчений підтримував ідею формування держави на основі суспільного догово­ру. Він вважав, що мета міцної і стабільної держави — забезпечення рівності, безпеки та справедливості для громадян, оскільки лише за таких умов люди, аналізуючи досвід, зможуть пізнати самих себе. Свобода слова, усвідомлен­ня прав особистості, безпека повною мірою реалізовані лише в «загальному правовому громадянському суспільстві», де кожна особа — абсолютна цін­ність. Також усі громадяни мають дотримуватися «категоричного морально­го імперативу», тобто поводиться так, щоб максима суспільної поведінки була апріорі принципом узагальненого законодавства [38, с. 88-91].

Осмислення соціуму не лише в контексті історії, а й у межах діяльності та спілкування зробив К. Маркс (1818-1883 рр.). Він започаткував аналіз су­спільства як природно-історичного процесу, матеріально-духовного форму­вання, що має специфіку, структуру, закономірності розвитку тощо. К. Марксу належить також історично перша спроба глобального філософського моде­лювання соціуму. Він вважав, що в суспільстві діють «свої особливі закони, які не мають ніякого стосунку до осіб, які складають суспільство», а сам ін­дивід «включається у «зовнішнє» спілкування «тільки як природний член будь-якого людського колективу» [39, с. 208].

Німецький соціолог М. Вебер (1864-1920 рр.) вважав, що будь-яке соціа­льне утворення треба розглядати «як продукт і спосіб організації, зв’язку специфічних дій окремих людей, оскільки тільки люди можуть бути носіями орієнтованої дії, яка має сенс». Таким поняттям як «суспільство», на його ду­мку, позначаються «певні види людської спільної дії, а її завдання полягає в тому, щоб звести їх до усвідомлених дій окремих індивідів, які в них беруть участь» [40, с. 28; 41].

Пояснення природи соціуму через особистість найбільш чітко відобрази­лося в теоріях О. Конта та Г. Спенсера, хоча зіставлення соціуму з людським організмом проводилося і до них. Але саме ці мислителі роблять спробу по­яснити статику і динаміку соціуму, виходячи з аналогії з біологічним органі­змом і еволюційними законами [42, с. 47-48]. Держава, за О. Контом (1798­1857 рр.), — це охоронець суспільного порядку, виразник «суспільного ду­ху», що стоїть на варті соціальної солідарності і бореться проти тенденцій докорінної розбіжності ідей, почуттів та інтересів у суспільстві. Без цього неможливий суспільний прогрес. Тому дотримання суспільного порядку, підпорядкування державі та її настановам, вважає О. Конт, — це священний обов’язок будь-якого члена суспільства [43]. На основі розподілу праці фор­мується й постійно ускладнюється структура соціальних груп і спільнот, створюється зв’язок між окремими індивідами, сім’ями, соціальними група­ми та спільнотами. Але самі по собі економічні зв’язки, зауважує О. Конт, ще не забезпечують сталої рівноваги й стабільності суспільства. Тому ці зв’язки мають доповнюватися політичним примусом [44].

В основі поглядів Г. Спенсера (1820-1903 pp.) на суспільство лежить ро­зуміння його як соціального організму подібного до біологічного й організ­му, який підкоряється законам організації, функціонування й розвитку. Він наголошує, що взаємини між суспільними структурами подібні до взаємодії органів живого організму. За Г. Спенсером, роль судинної системи в суспільс­тві виконує транспорт, кровообігу — торгівля, харчування — промисловість і землеробство, шкірного покриву — армія і т. п. Разом із тим він бачить і від­мінність суспільства (яке іменує «надорганізмом») насамперед у тому, що в ньому індивід менше залежить від соціального цілого і що суспільство як ці­ле, що складається з окремих індивідів, служить на благо своїх членів [43].

Особливе значення для розуміння сутності соціуму як самостійної стосо­вно індивідів реальності мали погляди Е. Дюркгейма і його школи. Е. Дюркгейм (1858-1917 рр.) одним із перших приходить до розуміння сус­пільства як сукупності всіх індивідів і груп, пов’язаних багатьма різними со­ціальними, економічними, культурними зв’язками, спільними традиціями, цілями і цінностями. Люди об’єднані в суспільства внаслідок глибокої і взає­мної потреби один в одному. Суспільний стан характеризується, з погляду Е. Дюркгейма, солідарністю, певним ступенем згоди, зв’язками, втрата яких веде до розпаду й загибелі суспільства [45, с. 91]. Е. Дюркгейм наполегливо підкреслював, що людина є продуктом соціуму [42, с. 48].

До кола авторів, які досліджували сутність соціуму, слід зарахувати і П. Сорокіна (1889-1968 рр.), який дає таке визначення суспільства: «Суспільст­во означає не тільки сукупність декількох одиниць (осіб, індивідів тощо), але припускає, що ці одиниці не ізольовані одна від одної, а знаходяться між со­бою у процесі взаємодії, тобто впливають одна на одну, тим чи іншим чином стикаються одна з одною і мають між собою той чи інший зв’язок» [46, с. 28].

Термін «соціум» широко обговорюється і сучасними науковцями. Так за­гальні питання стосовно соціуму досліджують: Андрущенко В. П., Вла­сюк О. С., Горлач М.І., Крисаченко В. С., Мусакулова А. Б., Петрович З. З., Примуш М. В., Степико М. Т. та ін. [8; 21; 41; 42; 43]. Такий інтерес науки до соціуму однозначно свідчить про наукову перспективність і практичну значущість проблеми [21, с. 23].

У філософському словнику соціальних термінів під соціумом розуміється система спільного співжиття людей, особливий спосіб життя живих організ­мів, головними ознаками яких є свідомість, цілеспрямована діяльність, спіл­кування, генетичний і функціональний зв’язок, що зумовлює створення від­мінного від природи предметно-духовного світу культури; предметне буття людини, її предметне існування в середовищі культури. Соціум — це діяльне спілкування людей, їхня творчість в усіх галузях суспільного життя: ство­рення матеріальних і духовних цінностей, перетворення природи, формування певних людських якостей. Вища форма соціуму — суспільство як цілісна си­стема. Інші різновиди соціуму — родові та сімейно-споріднені, соціально- класові, національно-етнічні, територіально-поселенські спільності. Будь- який соціум є певною цілісністю, що здатна самовідтворюватися, а також відносно автономним утворенням, що взаємодіє з іншими соціальними спі­льнотами. Для кожного соціуму характерна властива йому система регулю­вання діяльності соціальних спільностей, груп та індивідів, які охоплені саме соціумом. Це соціальні норми, закріплені в традиціях. Це певна система пра­вових нормативів та прописної моралі. Поняття «соціум» використовується соціальною теорією для характеристики соціально-культурної цілісності, взаємин індивідів, що утворюють соціум як певну окрему соціальну спіль­ність, у межах якої відбувається соціалізація індивідів, здійснюється їх жит­тєдіяльність [47, с. 556-557].

A. М. Пилипенко розглядає соціум як сукупність усіх форм і способів взаємодії й об’єднань людей. У такому широкому розумінні суспільство включає все, що відрізняє цю систему від природно-космічних явищ, дозво­ляє розглянути створену людиною реальність як особливу форму руху мате­рії. Суспільство як система взаємодії людей визначається певними внутрі­шніми суперечностями — між природою й суспільством, різними соціальни­ми спільнотами, суспільством і особистістю. Ці зв’язки стали основою для розроблення різноманітних соціологічних концепцій суспільства [48, с. 1].

На думку Г. Т. Тавадова, соціум — це велика стійка соціальна спільність, що характеризується єдністю умов життєдіяльності людей в якихось істот­них відносинах і внаслідок цього — загальної культури [49, с. 479].

B. П. Андрущенко та М.І. Горлач дають наступне визначення цього по­няття: «Соціум — діяльне спілкування людей, їх творчість в усіх галузях суспільного життя..., певна цілісність, що здатна самовідтворюватися..., який взаємодіє з іншими соціальними спільностями. Для кожного соціу­му характерна власна система регулювання діяльності соціальних спільно­стей» [50, с. 336].

В. Г. Скотний вважає, що соціуму притаманне предметне життя. Людина діє в цьому випадку свідомо, передбачаючи наслідки своїх дій, виробляючи мету та способи реалізації своєї діяльності. Очевидно, що особливу роль у становленні людини в соціумі виконує її постійне спілкування з іншими, що за цих умов набуває вигляду соціальних відносин. Люди постійно обміню­ються інформацією, фіксують набутий у процесі діяльності досвід, переда­ють його з покоління в покоління [51, с. 246].

Досліджуючи поняття соціуму у сучасній довідковій літературі, можна зазначити, що у толкових словниках Т. Ф. Єфремової та Л. П. Крисіна соці­ум визначається як колектив людей, що характеризується спільністю соціа­льного, економічного і культурного життя [52; 53].

С. І. Ожегов та Н. Ю. Шведова вважають, що зміст поняття «соціум» тотожний поняттю «суспільство», під яким вони розуміють сукупність лю­дей, об’єднаних історично обумовленими соціальними формами спільного життя і діяльності [54, с. 440, с. 752].

У Сучасному великому тлумачному словнику російської мови дається визначення, яке характеризує соціум як, по-перше, людську спільноту що є результатом історично сформованих форм діяльності людей, та, по-друге, як групу людей, об’єднаних за якими-небудь (професійними, культурними та ін.) ознаками [55].

У словнику іноземних слів М. Г. Комлєва соціум розглядається як суспільство, соціальне середовище людини, сукупність історично сформо­ваних форм діяльності людей [56].

Для визначення сутності поняття «регіональний соціум» виникає необ­хідність пояснення, що є сам регіон. Сучасний період розвитку характеризу­ється посиленням ролі регіону на національному рівні та регіональних утво­рень на наднаціональному рівні. При цьому регіоналізацію, під якою слід ро­зуміти появу і розвиток нових інституційних форм, що відповідають новій ролі регіонів у процесі прийняття рішень на національному та наднаціональ­ному рівнях [57], можна розглядати як похідну від глобалізації, спрямовану на знаходження ідентичності соціуму, який проживає на певній території [58, с. 11].

Регіон являє собою частину території країни «із специфічними природно- кліматичними та економічними умовами і характерною спрямованістю роз­витку продуктивних сил з урахуванням демографічних, історичних, соціаль­них особливостей, розвиток яких відбувається на основі законів національ­ної та регіональної економіки, у результаті чого формуються регіональні економічні відносини» [59, с. 164].

Сучасні наукові дослідження, присвячені регіональній економіці, розгляда­ють регіон як багатофункціональну та багатоаспектну систему. Найбільшого поширення набули такі його парадигми:

1) регіон як квазідержава;

2) регіон як квазікорпорації;

3) регіон як ринок (ринковий ареал);

4) регіон як соціум [60];

5) регіон як одиниця адміністративно-територіального облаштування;

6) регіон як територія;

7) регіон як простір;

8) регіон як система [58, с. 11].

Д. В. Василенко зазначає, що у парадигмі «регіон як квазідержава» регі­он розглядається з позиції «наявності ознак державності, а саме органів законодавчої влади, атрибутів державності, що за зовнішніми ознаками відповідає окремій державі» [58, с. 12]. Дана парадигма з’явилася в резуль­таті впливу процесів федералізації державного облаштування та акумуляції великої кількості функцій управління на територіальному рівні (проміжно­му між державою та громадою). Це обумовило появу нових форм міжрегіо­нальних економічних відносин, де як основні суб’єкти стали виступати регіони [61, с. 25]. На думку О. Г. Гранберга, парадигма «регіон як квазіде­ржава» представляє собою відносно відособлену підсистему держави і на­ціональної економіки, де однією з головних функцій регіональної влади є регулювання економіки регіону. Взаємодія загальнодержавних і регіональ­них влад, а також різні форми міжрегіональних економічних відносин за­безпечують функціонування регіональних економік у системі національної економіки [60].

Парадигма «регіон як квазікорпорація» розглядає регіон як потужній суб’єкт власності та економічної діяльності, взаємодіючий з національними та транснаціональними корпораціями, що володіє значним ресурсним потен­ціалом для саморозвитку. Згідно з цією парадигмою, регіони стають учасни­ками конкурентної боротьби на ринках товарів, послуг, капіталу. Регіон як економічний суб’єкт взаємодіє із національними та транснаціональними кор­пораціями, діяльність яких здійснює потужний вплив на економічний стан регіону [62, с. 171; 60].

Парадигма «регіон як ринок» акцентує увагу на загальних умовах еконо­мічної діяльності (підприємницький клімат) й особливостях регіональних ринків різних товарів і послуг, праці, кредитно-фінансових ресурсів, цінних паперів, інформації, знань тощо. Оскільки регіон як ринок розглядається, з одного боку, за видовими розбіжностями (ринки праці, нерухомості, інвести­цій тощо), з іншого, за характерними ознаками (конкуренція, попит і пропо­зиція, вільне ціноутворення тощо), то можна стверджувати, що тут акценту­ється увага на загальних умовах економічної діяльності в певних територіа­льних межах [58, с. 14; 60].

Парадигма «регіон як соціум» висуває на перший план відтворення соціального життя (населення та трудових ресурсів, освіти, охорони здоров’я, культури, навколишнього середовища тощо) і розвиток систе­ми розселення. Даний підхід є ширшим за економічний. Він включає культурні, освітні, медичні, соціально-психологічні, політичні та інші аспекти життя регіонального соціуму [60]. Виділення такої парадигми охоплює всі умови відтворення соціального життя населення, визначає її як один із найважливіших підходів при встановленні сутності поняття «регіон».

Парадигма «регіон як одиниця адміністративно-територіального облаш­тування» розглядається як найбільша одиниця адміністративного поділу країн, яка має виборну владу, юридичну незалежність та власний бюджет. Головними атрибутами регіону тут є органи публічної влади та місцевого самоврядування, фінансові ресурси, за допомогою чого забезпечуються ко­ординація й управління відповідними суспільними процесами на даній тери­торії [58, с. 15].

У парадигмі «регіон як територія» остання виступає своєрідною ареною, на якій забезпечується і здійснюється з’єднання матеріальних і не­матеріальних факторів (умов) суспільного виробництва. Дана парадигма поєднує отримані наукові погляди про можливі методи дослідження про­блем, що стримують поступальний розвиток будь-якої за своїми масштаба­ми території [63, с. 11-12]. Основними елементами цієї парадигми В. М. Василенко вважає:

• по-перше, розуміння території як цілісності (частини загальної території держави);

• по-друге, розуміння розвитку території як відтворення її потенціалу, як насичення її економічними об’єктами і зв’язками, як освоєння її за допо­могою залучення в суспільне виробництво;

• по-третє, розуміння того, що названі характеристики регіону можуть бути виміряні за допомогою конкретних статистичних показників [63, с. 12].

У парадигмі «регіон як економічний простір» в якості структури викори­стовується уявлення про нього як про зовнішнє середовище, свого роду силове поле, в якому існують, функціонують і взаємодіють населення, госпо­дарюючі суб’єкти, органи управління [64]. Ця парадигма дозволяє розгляда­ти регіон з боку глобалізаційних процесів [58, с. 18].

У сучасній науці немає єдиного підходу до парадигми «регіон як систе­ма». Враховуючи результати останніх досліджень, можна навести підходи, що, на думку дисертанта, найбільш точно розкривають цю парадигму.

Е. Л. Пашнанов у рамках даної парадигми розглядає регіон як цілісну систему зі своїми структурою, функціями, зв’язками із зовнішнім середови­щем, історією, культурою, умовами життя населення. Її характеризує висока розмірність, велика кількість взаємопов’язаних підсистем різних типів із ло­кальними цілями, багатоконтурне управління, ієрархічність структури, знач­не запізнювання координуючих впливів при високій динамічності елементів, неповна визначеність станів елементів [65, с. 20-21].

Російський вчений Д. Ю. Лапигін стверджує, що регіон як складна со­ціально-економічна система пов’язаний безліччю відносин як із зовнішнім (у тому числі з державою як надсистемою), так і внутрішнім середовищем, специфіка якого в контексті представлена відносинами регіону з територіа­льними одиницями і господарюючими суб’єктами [66, с. 40].

Д. В. Василенко під регіоном як економічною системою розуміє складну господарську цілісну систему взаємопов’язаних елементів зі своїми функція­ми, зв’язками із зовнішнім середовищем, історією, культурою, умовами життя населення [58, с. 144].

Отже, в межах тієї чи іншої території зі специфічними природно-кліматич­ними, економічними та соціальними умовами, на якій забезпечується і здійс­нюється з’єднання матеріальних і нематеріальних факторів (умов) суспільно­го виробництва, здійснює свою життєдіяльність співтовариство, яке створює соціально-економічний простір відповідної території, який доцільно розгля­дати як «середовище проживання», який впливає на індивідів. Цей вплив мо­же бути, по-перше, «об’єктивним», що обумовлено середовищем проживан­ня і виробничою діяльністю людства за допомогою природно-певних умов життєдіяльності (економіко-географічне положення, природно-кліматичні умови, природно-ресурсний потенціал; структура і спеціалізація господарст­ва; фінансова забезпеченість тощо) і, по-друге, «суб’єктивним (соцієталь- ним)» — через формування унікальної територіальної громади, що створює сприятливі умови для самореалізації на даній території, спонукає індивіда до певних дій за допомогою продукування й трансляції регіональних соціокуль- турних цінностей, норм, традицій, звичаїв та ін. [67, с. 12].

Тому, населення регіону, який представляє собою стійку соціальну спіль­ність і характеризується єдністю умов життєдіяльності, спільністю культури, правомірно розглядати в якості соціуму. Слід зазначити, що на сьогодні, при досить широкому дослідженні таких понять та явищ як «соціум» та «регіон» тлумаченню поняття «регіональний соціум», дослідженню механізмів його життєдіяльності у межах відповідної території, за умов ускладнення соціаль­ного життя населення приділяється значно менше уваги вчених. Це, у свою чергу, потребує додаткових наукових досліджень.

Як вважає М. Ю. Погосян, регіональний соціум становить стійку соціаль­ну спільність, яка включає діяльність індивідів щодо досягнення поставле­них цілей. Для мобілізації зусиль, досягнення цих цілей важливі почуття прихильності населення до території, розуміння її потреб, тобто почуття ідентичності, спільність мети [67, с. 12].

О. О. Козуб надає таке визначення: «Регіональний соціум — це стійка просторово-територіальна спільнота, що характеризується схожістю умов життєдіяльності людей — природно-кліматичних, економічних та соціокуль- турних. До цього поняття включаються соціальні, економічні, політичні та інші взаємозв’язки та відносини, люди, соціальні інститути, соціокультурні особливості тощо» [68, с. 10].

Однак слід мати на увазі, що територіально стійка соціальна спільність при багатьох загальних рисах відрізняється істотними ознаками національного та соціального складу населення, якістю й укладом життя, національними традиціями, культурою і побутом та ін. Регіональний соціум ізоморфний і регіонально специфічно відтворює в собі загальні елементи і структуру соці­уму в цілому.

H. В. Дергунова та О. В. Волков вважають, що поняття «регіональний соціум» може інтерпретуватися як стійка соціально-територіальна спіль­ність, поєднувана подібністю умов життєдіяльності в єдиному економічно­му, політичному, правовому, екологічному та етнокультурному просторі [69, с. 88-92].

Узагальнюючи результати існуючих підходів до визначення регіонально­го соціуму та враховуючи сучасні політичні, економічні та соціальні проце­си, що відбуваються у суспільстві, можна надати наступне визначення сут­ності цього поняття. Під регіональним соціумом як соціально-економічною категорією доцільно розуміти сукупність індивідуумів, які об’єднанні у територіальну стійку соціальну спільність, що забезпечує соціально-економі­чний розвиток відповідної території, яку поєднують загальні умови життєді­яльності в єдиному природно-географічному, політичному, правовому, економічному, соціальному, інформаційному, освітньому, культурному, релігійному, етнічному та ін. просторах, яка має особисті розбіжності у ме­жах національних, соціальних і політичних груп.

Слід зазначити, що за сучасних умов розвитку України, який супрово­джується складними економічними та соціальними явищами і процесами, розвиток регіонального соціуму відбувається під впливом цілого комплек­су. У цьому випадку особливого значення набуває обґрунтування чинників формування регіонального соціуму як передумови відтворення продуктив­них сил.

I.