2. Чинники формування регіонального соціуму як передумови відтворення продуктивних сил

Формування регіонального соціуму відбувається за певних соціальних відносин з урахуванням національних традицій, соціально-економічних і де­мографічних особливостей. У сучасній науці існує безліч підходів до визна­чення передумов формування та розвитку регіонального соціуму.

А. В. Степаненко говорить про формування регіонального соціуму й виділяє економічні, соціально-демографічні, медичні, природно-геогра­фічні, екологічні, релігійні, нормативно-правові та інформаційні чинники [71, с. 16].

На думку Г. В. Камаралі, доцільно виділити такі чинники: матеріально- економічні, соціально-політичні та духовно-культурні [72].

І. М. Буднікевич пропонує враховувати групи чинників: міжнародні, по- літико-правові, соціально-економічні, демографічні, соціокультурні, науко­во-технічні, природно-географічні та екологічні [73, с. 20].

Серед основних факторів, тобто умов, що є рушійною силою та впливають на формування регіонального соціуму, слід відмітити наступні: природно-ге­ографічні, екологічні та інституціональні.

Природно-географічне середовище формування регіонального соціуму є фундаментом життєдіяльності його суспільного життя.

Природно-географічне середовище визначає не тільки природні кордони регіону, його конфігурацію, але і значною мірою основні характеристики регіонального соціуму (культура, ментальність, суспільне здоров’я, націона­льні традиції тощо). Наявність схожих рис у природно-географічних умовах життєдіяльності соціуму створює подібні передумови формування соціаль­них якостей [75]. Г. В. Плеханов писав, що характер навколишнього природ­ного середовища визначає характер продуктивної діяльності соціуму. Тому вплив природного оточення визначає характер соціального середовища [76, с. 155]. Слід звернути увагу на те, що вплив природно-географічних умов на розвиток соціуму носить історичний характер і змінюється із роз­витком останнього. Отже, виділення природно-географічного чинника об­ґрунтовує взаємодію людини з природою, що носить взаємоспрямований характер.

Однією з важливих форм впливу природно-географічного чинника на формування регіонального соціуму є розселення людей. Взагалі, залежність така: чим більш сприятливі природно-географічні умови, тим швидше зрос­тають чисельність, фізична та соціальна щільність населення [77].

Під поняттям «розселення населення» розуміється:

• по-перше, процес розподілу та перерозподілу населення територією;

• по-друге, як його результат — мережа поселень (населених пунктів).

Складний соціально-економічний процес розселення стосується розмі­щення на території і в населених пунктах, функціонально-територіальних взаємозв’язків поселень (систем розселення), міграцій населення (незворо- тних, сезонних, маятникових) [3, с. 362]. Головним показником, що харак­теризує розселення, є щільність населення, яка характеризує освоєність території, інтенсивність господарської діяльності людей, територіальну структуру господарства. Щільність населення формується у процесі істори­чного розвитку під впливом економічних законів суспільних формацій, рів­ня соціально-економічного розвитку суспільства і природно-географічного середовища [78].

Характер розселення населення, його розподіл на міське і сільське визна­чають ступінь урбанізації територій та поширення міського способу життя. Оскільки обезлюднення сільських територій є найбільш істотним наслідком негативних економічних і соціальних процесів, його стримування пов’язане із докорінними змінами підходів до організації життєдіяльності в селі, пере­ходом до формування та реалізації політики сільського розвитку. У цьому випадку першочерговими завданнями є здійснення заходів щодо диверсифі­кації сільської економіки й на цій основі підвищення рівня зайнятості та доходів сільського населення [70].

Більша стабільність мережі міського розселення порівняно із сільським є прямим наслідком багатолюдності, тобто ефекту концентрації в містах місць працевлаштування і, відповідно, населення. Це, у свою чергу, спричиняє локалізацію у містах об’єктів соціальної, транспортної та інших видів інфра­структури, що підтримує інерцію концентрації [80, с. 53].

Отже, вплив природно-географічного чинника на формування регіональ­ного соціуму знаходить прояв, по-перше, у характері розселення людей; по­друге, у визначенні ритмічності його життєдіяльності (роботи й відпочинку, діяльності промислових підприємств, проведення сільськогосподарських ро­біт, роботи транспорту та ін.); по-третє, у пристосуванні виробничо-госпо­дарської діяльності відповідної території до природних умов.

Забруднення навколишнього природного середовища у результаті виробни­чої діяльності, техногенні аварії, наслідки яких можуть бути катастрофічними, негативно впливають на здоров’я людей та у деяких випадках призводять до їх загибелі.

Стан навколишнього природного середовища є одним із найбільш важли­вих факторів, які впливають на здоров’я людини. За визначенням Всесвіт­ньої організації охорони здоров’я, основними факторами впливу на стан здо­ров’я населення є: спосіб життя — 50 %, стан навколишнього середовища — 20 %, біологічний — 20 % і медичний — 10 % [81, с. 22]. За даними науковців ІЕПД НАН України, існує позитивний кореляційний зв’язок між захворюва­ністю та викидами шкідливих речовин в атмосферне повітря. Так, у резуль­таті проведених досліджень доведено, що збільшення захворюваності відбу­вається із зростанням викидів шкідливих речовин в атмосферу, ґрунт і воду [63]. Тому постійний вплив на стан здоров’я регіонального соціуму негатив­них наслідків функціонування техногенної системи прискорює накопичення па­тологічних змін в організмі людини, сприяє виникненню і розвитку злоякісних новоутворень, значно підвищує ризики онкологічних захворювань і смертей від них.

Метою охорони навколишнього природного середовища, раціонального використання природних ресурсів є забезпечення екологічної безпеки життє­діяльності соціуму як невід’ємної умови сталого економічного та соціально­го розвитку, Україна здійснює на своїй території екологічну політику. Основні її положення спрямовані на збереження безпечного для існування живої і неживої природи навколишнього середовища, захист життя і здоров’я насе­лення від негативного впливу, зумовленого забрудненням природного сере­довища, досягнення гармонійної взаємодії суспільства і природи, охорону, раціональне використання і відтворення природних ресурсів [82].

Для розв’язання проблем забруднення навколишнього природного сере­довища світовою спільнотою розроблені та впроваджені міжнародні екологічні стандарти. Рішення про розробку цих стандартів (ISO 14000) було результа­том Уругвайського раунду переговорів зі Всесвітньої торгової угоди та зу­стрічі на вищому рівні з проблем навколишнього середовища й розвитку в Ріо-де-Жанейро в 1992 р. Ці стандарти визначають методи створення та за­безпечення функціонування систем екологічного управління на підприємст­вах, в організаціях, вимоги до таких систем, вимоги до екологічного аудиту тощо [83, с. 3]. Функціонування системи екологічного управління спрямовано на екологізацію всіх сфер життєдіяльності соціуму, досягнення й підтримку необхідного рівня суспільного здоров’я й життя населення, стану навколиш­нього природного середовища, гармонізацію взаємин суспільства і природи. В основі екологічного управління лежать біотичні принципи гармонізації життєдіяльності та сталого розвитку суспільства. Постійне вдосконалення процесу екологізації є однією з умов міжнародної і європейської систем стан­дартизації екологічного управління [84].

Інституційні чинники (від лат. institutio — настанови, вказівки), пов’я­зані з управлінням, регулюванням окремих сфер, галузей, економічних і суспільних відносин, які впливають на формування регіонального соціуму, доцільно розглядати з погляду відтворення соціального життя відповідної території: населення і трудових ресурсів, суспільного здоров’я, освітнього рівня та умов культурного розвитку населення [85]. Із погляду впливу інституційних чинників на відтворення соціального життя регіонального соціуму, до числа цих факторів належать правовий, соціальний, економіч­ній тощо.

Дія правового чинника полягає в тому, що держава, втручаюсь у розвиток процесів, що відбуваються у соціальному житті населення, створює правову систему життєдіяльності регіонального соціуму. Виділяють такі елементи цієї системи:

1) право як сукупність створюваних й охоронюваних державою норм;

2) законодавство як форму вираження цих норм (нормативні акти);

3) правові установи, що здійснюють правову політику держави;

4) судову й інші юридичні практики;

5) механізм правового регулювання;

6) правореалізаційний процес;

7) права, свободи й обов’язки громадян;

8) систему функціонуючих у суспільстві правовідносин;

9) правову ідеологію (правосвідомість, юридичні доктрини, теорії, правова культура тощо);

10) систематизуючи зв’язки, що забезпечують єдність, цілісність і стабіль­ність системи;

11) інші правові явища (юридична відповідальність, правосуб’єктність, пра­вовий статус, законні інтереси та ін.) [86].

Правова система формування регіонального соціуму, що є правовою під­ставою всіх взаємовідносин у суспільстві, спирається на конституцію, кодекси, закони, постанови, укази, положення, які є переважною формою правового регулювання суспільних відносин, прийнятих державою, де регулюються найбільш важливі суспільні відносини та регламентуються відповідні гаран­тії, захист та обов’язки людини.

Отже, правова система, яка є визначальною основою відтворення соціа­льного життя регіонального соціуму, в якій держава і громадяни однаково відповідальні одне перед одним і перед законом, включає не лише форму­вання структур влади, які здатні забезпечити дотримання законності та прав громадян, але й широкий спектр соціальних груп і прошарків зі своїми спе­цифічними інтересами, особливою правовою, політичною, соціальною й еко­номічною поведінкою [87, с. 94]. Слід зазначити, що місцеві органи влади кожного окремого регіону, враховуючи територіальні, національні, релігійні,

культурні, економічні, соціальні та інші особливості формування регіональ­ного соціуму, затверджують регіональні положення, постанови, програми розвитку, визначальною основою яких є загальнонаціональні нормативно- правові акти, що повинні стати важливим інструментом, сприяючим соціаль­но-економічному розвитку відповідної території.

Державне регулювання процесів формування регіонального соціуму є важливою складовою єдиного комплексу централізованих впливів на соціа­льно-економічні процеси та здійснюється за допомогою використання взає­мопов’язаних систем законодавчого (нормативно-правового), економічного та оперативного (організаційно-господарського) регулювання.

У ст. 3 Конституції України наголошується, що людина, її життя і здо­ров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються у нашій державі найвищою соціальною цінністю. Отже, права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави [88]. Оскільки людина та її права і свободи мають беззаперечний пріоритет над інтересами держав­ними, обов’язком держави має стати забезпечення належного існування людини [89].

Необхідність державного регулювання процесів формування регіональ­ного соціуму зумовлено:

• по-перше, необхідністю задоволення суспільної потреби у відтворенні населення та його розміщенні на території в масштабах і пропорціях, які б відповідали перспективам соціально-економічного розвитку території;

• по-друге, тим, що демографічні процеси та їх об’єктивні суспільно-еко­номічні детермінанти пов’язані безпосередньо через сферу суспільної та індивідуальної свідомості, що виявляється в умовах життєдіяльності і впливає на демографічну поведінку людей [90].

Нормативно-правові акти державного регулювання відтворення населен­ня, до яких належать Конституція України, Кодекс законів про працю Украї­ни, Закон України «Про державну допомогу сім’ям з дітьми» та інші, забез­печують формування відповідної правової основи, яка створює умови для демографічного розвитку суспільства. Так сучасне законодавство України передбачає захист жінки як суб’єкта, фізіологічно здатного до материнства. Відповідно до ст. 24 Конституції України [88] жінкам гарантуються створен­ня умов, які надають можливість поєднувати працю з материнством, правовий захист, матеріальна і моральна підтримка материнства і дитинства, включно з оплачуваною відпусткою та іншими пільгами вагітним жінкам і матерям.

Кодекс законів про працю України передбачає спеціальні юридичні гара­нтії здійснення права на працю жінками у зв’язку з материнством, встанов­ленням для них полегшених умов праці (заборону залучати до роботи в ніч­ний час, понаднормово, у вихідні дні, посилати у відрядження тощо); надан­ня пільг у зв’язку із материнством (відпустки, перерва на годування дитини тощо); використання праці жінок, які мають дітей, на роботі з неповним робочим днем або з неповним робочим тижнем, використання змінного гра­фіка праці, надомної роботи. Додаткові гарантії встановлено для вагітних жінок, жінок, які мають дітей віком до трьох (шести) років, одиноких мате­рів, котрі мають дитину до чотирнадцяти років або дитину-інваліда [91].

Правові норми з охорони праці жінок в Україні враховують фізіологічні особливості жіночого організму, допомагають створити безпечні умови та сприятливий режим праці. Вони передбачають:

• заборону праці жінок на важких роботах та на роботах, пов’язаних зі шкі­дливими умовами праці;

• встановлення гранично допустимих навантажень під час підіймання та переміщення вантажів вручну;

• введення максимально сприятливих режимів праці та відпочинку, режимів гнучкого робочого часу.

Враховуючи особливості жіночого організму, трудове законодавство пе­редбачає низку пільг для працюючих жінок, підвищену охорону їхньої праці.

Законом України «Про державну допомогу сім’ям з дітьми» [92] передба­чається державна допомога, яка спрямовується на соціальний захист сімей із дітьми. Державою гарантується рівень матеріальної підтримки сімей із дітьми через надання державної допомоги з урахуванням складу сім’ї, її прибутків, віку, стану здоров’я дітей тощо. Законом передбачено наступні види держав­ної допомоги:

• з вагітності й пологів;

• одноразова допомога з народження дитини;

• із догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку;

• допомога матерям, зайнятим доглядом трьох та більше дітей віком до 16 років;

• із догляду за дитиною-інвалідом;

• із тимчасової непрацездатності у зв’язку з доглядом за хворою дитиною віком до 14 років;

• на дітей одиноким матерям;

• на дітей, що перебувають під опікою чи піклуванням.

Дія правового чинника, що впливає на відтворення трудових ресурсів, полягає в тому, що держава втручається у процеси соціально-трудової сфери суспільства, забезпечує наявність соціально-трудових гарантій своїм громадянам у галузі зайнятості та працевлаштування шляхом пра­вового регулювання ринку праці. Правове регулювання процесів відтво­рення трудових ресурсів здійснюється за допомогою норм національного трудового права, які містяться в основних положеннях Конституції Укра­їни [88]. Так у головному державному документі задекларовано основні права і свободи громадян у сфері праці. У ст. 43 гарантується право кож­ного на працю, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується, і передбачається низка гарантій її здійснення. Держава створює умови і на­дає рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності, реалі­зовує програми професійно-технічного навчання, підготовки і перепідго­товки кадрів відповідно до суспільних потреб; належні, безпечні і здорові умови праці, заробітну плату, не нижчу від визначеної законом; своєчас­не одержання винагороди за працю та захист від незаконного звільнення. Слід зазначити, що цією статтею забороняється використання праці жінок і неповнолітніх на небезпечних для їх здоров’я роботах, а також примусова праця.

Окрім Конституції України, важливими нормативно-правовими докумен­тами, що регулюють відтворення трудових ресурсів, є Кодекс законів про працю України [91], Господарський кодекс України [93], Закони України «Про оплату праці» [94], «Про зайнятість населення» [95], «Про загально­обов’язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття» [96], «Про освіту» [97], «Про охорону праці» [98], «Про колективні договори і угоди» [99], «Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфлі­ктів)» [100], «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності» [101] та інші законодавчі акти. Також ці гарантії передбачено в Конвенції МОП № 2 про безробіття 1919 р. і Конвенції МОП № 122 про політику в галузі зайня­тості 1964 р. (ратифіковані Україною). Ці документи визначають основну мету активної політики, спрямованої на підтримку повної, продуктивної і вільно вибраної зайнятості.

На вдосконалення механізму регулювання відтворення трудових ресур­сів, крім законодавчих, спрямовано низку нормативних актів, які конкрети­зують, регламентують і визначають механізм діяльності державних органів із деяких питань ринку праці. Окремим рядком можна зазначити доцільність прийняття Конвенцій МОП № 158 (1982 р.) щодо припинення трудових від­носин; № 140 (1974 р.) про оплачувані навчальні відпустки; № 142 (1975 р.) про розвиток людських ресурсів; № 159 про професійну реабілітацію і зайня­тість інвалідів, № 175 (1994 р.) про неповний робочий день; № 177 (1996 р.) про надомну працю та Рекомендацій МОП № 168 (1983 р.), де йдеться про те, що національна політика професійної реабілітації і зайнятості інвалідів повинна поважати принцип рівноправ’я працюючих інвалідів.

До об’єктів правового регулювання процесів відтворення трудових ре­сурсів слід віднести підготовку, перепідготовку та підвищення кваліфікації працівників; розподіл та перерозподіл робочої сили; зайнятість (регулюван­ня пропозиції робочої сили та робочих місць); соціальні відносини між робо­тодавцями і працівниками; трудові відносини (умови найму, оплата праці, охорона праці, звільнення). Регулювання цих процесів здійснюється з метою правового забезпечення соціального захисту населення, прийняттям відпо­відних законодавчих та нормативних актів. Правовому регулюванню підля­гають також прямі державні витрати з бюджетів різних рівнів на фінансуван­ня соціальної сфери (розвиток освіти, науки, медичне обслуговування тощо); соціальні трансферти у вигляді різного роду соціальних субсидій; упрова­дження ефективної прогресивної системи оподаткування індивідуальних грошових доходів населення; прогнозування стану загальнонаціональних і регіональних ринків праці; створення мережі центрів служб зайнятості і бірж праці; установлення соціальних та екологічних нормативів і стандартів; контроль за їх дотриманням; державні програми з розв’язання конкретних соціальних проблем (боротьба з бідністю, освітні, медичні, екологічні та ін.); обов’язкове соціальне страхування у різних формах; пенсійне забезпечення тощо [102].

В основу Закону України «Про зайнятість населення» покладено два осно­вні міжнародні принципи, які відображено в Конституції України. Перший — це виключне право громадян розпоряджатися своїми здібностями до праці; неприйнятна примусова праця, крім випадків, визначених законом. Другий принцип полягає у відповідальності держави за створення умов для реаліза­ції права на працю [103]. Відповідно до ст. 26 цього Закону, працівникам, які втратили роботу у зв’язку зі змінами в організації виробництва і праці, нада­ється статус безробітного і право на одержання допомоги. У ст. 5 передбача­ються додаткові гарантії зайнятості для окремих категорій населення. Це стосується неконкурентоспроможних осіб працездатного віку, для яких на підприємствах незалежно від форм власності встановлюється відповідна квота для працевлаштування. Із метою створення умов для повного здійс­нення громадянами права на працю передбачається проведення державою заходів інвестиційної та податкової політики, спрямованої на раціональне розміщення продуктивних сил, підвищення мобільності трудящих, організа­цію нових технологій, заохочення підприємництва, створення малих підпри­ємств і застосування гнучких режимів праці та праці вдома, інші заходи, які сприяють збереженню і розвитку робочих місць. При цьому мають бути забезпечені права й інтереси працівників на виробництві та вдосконалення законодавства про зайнятість населення і працю.

Для сприяння зайнятості населення в Україні функціонує Державна служба зайнятості як централізована державна система. Ця структура при­значена розв’язувати такі завдання:

• аналіз ринку праці та інформування про його стан;

• трудове посередництво і сприяння роботодавцям у забезпеченні підпри­ємств робочою силою, а громадянам — в одержанні роботи;

• регулювання ринку праці, яке здійснюється як через трудове посередництво, так і через реалізацію програм профорієнтації, а також сприяння зайнятості;

• допомога безробітним, яка включає як попередні функції, так і матеріаль­ну підтримку на період безробіття;

• безпосередня участь у розробці і реалізації державних і територіальних програм зайнятості;

• безпосередня участь у реалізації державної політики зайнятості тощо [104; 105].

Сучасне національне законодавство у сфері охорони здоров’я, насампе­ред Конституція України, закріпило в численних статтях права людини у сфері охорони здоров’я, джерела фінансування, компетенцію різних орга­нів державної влади та місцевого самоврядування тощо. Так у ст. 49 Кон­ституції України закріплено право кожного на охорону здоров’я, медичну допомогу та медичне страхування. Охорона здоров’я забезпечується дер­жавним фінансуванням відповідних соціально-економічних, медико-сані- тарних і оздоровчо-профілактичних програм. Держава створює умови для ефективного і доступного для всіх громадян медичного обслуговування, дбає про розвиток фізичної культури і спорту, забезпечує санітарно-епі­демічне благополуччя [88]. Ця норма відобразила вимоги всесвітніх і ре­гіональних міжнародно-правових стандартів у сфері охорони здоров’я [106, с. 3].

Забезпечення умов збереження суспільного здоров’я регіонального соціу­му полягає в розробці відповідних заходів, спрямованих на забезпечення збереження й розвитку фізіологічних і психологічних функцій, оптимальної працездатності та соціальної активності людини при максимальній біологіч­но можливій індивідуальній тривалості життя [107]. Створення цих умов здійснюється на низці принципів, що одержали закріплення в Законі України «Основи законодавства України про охорону здоров’я» [108]. До них, зокре­ма, належать:

• визнання охорони здоров’я пріоритетним напрямом діяльності суспільст­ва і держави, одним із головних факторів виживання та розвитку народу України;

• дотримання прав і свобод людини і громадянина в галузі охорони здоров’я та забезпечення пов’язаних з ними державних гарантій;

• підвищений медико-соціальний захист найбільш вразливих верств насе­лення;

• загальнодоступність медичної допомоги та інших послуг у галузі охоро­ни здоров’я;

• відповідність завданням і рівню соціально-економічного та культурного розвитку суспільства, наукова обґрунтованість, матеріально-технічна і фінансова забезпеченість;

• орієнтація на сучасні стандарти здоров’я і медичну допомогу, поєднання вітчизняних традицій та досягнень із світовим досвідом у галузі охорони здоров’я;

• запобіжно-профілактичний характер, комплексний соціальний, екологіч­ний та медичний підхід до охорони здоров’я;

• багатоукладність економіки охорони здоров’я і багатоканальність її фі­нансування, поєднання державних гарантій із демонополізацією та заохо­ченням підприємництва і конкуренції;

• децентралізація державного управління, розвиток самоуправління і само­стійності працівників охорони здоров’я на правовій та договірній основах [109].

У преамбулі цього Закону зазначається, що кожна людина має природне невід’ємне і непорушне право на охорону здоров’я. Суспільство й держава відповідальні перед сучасним і майбутніми поколіннями за рівень здоров’я та збереження генофонду народу України, забезпечують пріоритетність охо­рони здоров’я в діяльності держави, поліпшення умов праці, навчання, побу­ту й відпочинку населення, розв’язання екологічних проблем, удосконалення медичної допомоги та запровадження здорового способу життя. Основи за­конодавства України про охорону здоров’я визначають правові, організацій­ні, економічні та соціальні засади охорони здоров’я в Україні, регулюють су­спільні відносини в цій галузі з метою забезпечення гармонійного розвитку фізичних і духовних сил, високої працездатності та довголітнього активного життя громадян, усунення факторів, які шкідливо впливають на їх здоров’я, запобігання й зниження захворюваності, інвалідності та смертності, поліп­шення спадковості [110].

Регулювання суспільних відносин, які виникають у сфері забезпечен­ня санітарного та епідемічного благополуччя, встановлення порядку організації державної санітарно-епідеміологічної служби і здійснення державного санітарно-епідеміологічного нагляду в Україні визначено в Законі України «Про забезпечення санітарного та епідемічного благопо­луччя населення» [111].

Згідно зі ст. 31 Закону України «Основи законодавства України про охо­рону здоров’я», організуються профілактичні медичні огляди неповнолітніх, вагітних жінок, працівників підприємств, установ і організацій зі шкідливи­ми і небезпечними умовами праці, військовослужбовців та осіб, професійна чи інша діяльність яких пов’язана з обслуговуванням населення або підви­щеною небезпекою для оточуючих. Окрім цього, ст. 26 Закону України «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення» також передбачається, що працівники, професійна чи інша діяльність яких пов’яза­на з обслуговуванням населення і може спричинити поширення інфекційних захворювань, виникнення харчових отруєнь, повинні проходити обов’язкові попередні (до прийняття на роботу) і періодичні медичні огляди. Обов’язко­ві медичні огляди проходять також особи віком до 21 року.

Ефективність заходів щодо збереження суспільного здоров’я регіональ­ного соціуму значною мірою визначається їх регіональними особливостями. Концепція місцевого самоврядування передбачає участь регіонів у розробці та виконанні національних, державних і регіональних програм у галузі охо­рони здоров’я. Зокрема, політика у цій галузі має бути єдиною за своєю метою та регіональною за складом засобів її досягнення.

Таким чином, існуючі нормативно-правові акти, загальнодержавні та ре­гіональні програми прямо чи опосередковано впливають на стан суспільного здоров’я регіонального соціуму та систему його охорони. Регіоналізація політики у галузі охорони здоров’я є складовою розв’язання не лише регіо­нальних, а й загальнонаціональних проблем розвитку.

Правове регулювання здобуття відповідного освітнього рівня регіональ­ним соціумом полягає в забезпеченні права на його отримання та створенні правових засад функціонування навчальних закладів. Законодавство Украї­ни про освіту базується на Конституції України, Державній національній програмі «Освіта (Україна ХХІ століття)» [112], Національній доктрині розвитку освіти [113] та Законах України «Про освіту» [97], «Про вищу освіту» [114]. Сюди слід віднести і значну кількість підзаконних норматив­но-правових актів Кабінету Міністрів України, Міністерства освіти і науки України: Положення про освітньо-кваліфікаційні рівні (ступеневу освіту) [115]; Наказ МОН «Щодо Положення про організацію наукової, науко­во-технічної діяльності у вищих навчальних закладах III та IV рівнів акре­дитації» [116], Постанову Кабінету Міністрів України «Про затвердження Національної рамки кваліфікацій» [117] та інші документи. У сфері освіти складається цілий конгломерат суспільних відносин — освітніх, фінансо­вих, управлінських, організаційних, які регулюються різними галузями за­конодавства — конституційним, адміністративним, трудовим, цивільним, кримінальним тощо [118, с. 452].

Згідно зі ст. 23 Конституції України, кожному громадянину країни нада­ється право на вільний та всебічний розвиток його особистості. Відповідно до задекларованих в основному законі гарантій (ст. 53), держава забезпечує право на освіту, при цьому повна загальна середня освіта є обов’язковою; на доступність і безоплатність освіти та її розвиток, надання державних стипен­дій і пільг учням і студентам.

Виходячи із концептуальних норм Конституції України, метою освіти є всебічний розвиток людини як особистості та найвищої цінності суспільства, розвиток її талантів, розумових і фізичних здібностей, виховання високих моральних якостей, формування громадян, здатних до свідомого суспільного вибору, збагачення на цій основі інтелектуального, творчого, культурного потенціалу народу, підвищення його освітнього рівня, забезпечення кваліфі­кованими фахівцями [97]. Серед пріоритетних завдань, розв’язання яких повинна забезпечувати система освіти, є охоплення навчанням усіх дітей до­шкільного та шкільного віку, створення умов для їх особистісного розвитку, рівного доступу до якісної освіти, забезпечення економічних і соціальних га­рантій професійної самореалізації педагогічних працівників.

Сучасні нормативно-правові акти охоплюють широкий спектр питань у сфері освіти, зокрема:

• структуру освіти;

• освітні стандарти;

• правовий статус, процедуру створення та ліквідації навчального закладу;

• організацію навчально-виховного процесу, права й обов’язки його учас­ників;

• фінансово-економічні відносини в системі професійної освіти;

• міжнародне співробітництво тощо [119, с. 63].

Так із метою узгодження обсягів і структури підготовки кадрів із потре­бами ринку праці в Україні запроваджено конкурсний порядок розміщення державного замовлення на підготовку фахівців, науково-педагогічних і ро­бітничих кадрів, підвищення кваліфікації та перепідготовку кадрів. Обсяги такого замовлення щорічно встановлюються Постановою Кабінету Міністрів України «Про державне замовлення на закупівлю товарів, виконання робіт, надання послуг для державних потреб» [120]. Державне замовлення реалізу­ється в навчальних закладах, які мають державну акредитацію, незалежно від форми власності. Держава визначає чисельність студентів, навчання яких у розрізі спеціальностей вона спроможна профінансувати, та оплатити за кожного підготовленого фахівця. При проведенні конкурсу, крім вартості на­вчання, встановленої навчальними закладами, аналізуються регіональна та галузева потреба у фахівцях, науковий, кадровий, ресурсний потенціал закладу, його можливість сприяти студентам у працевлаштуванні.

Розвиток недержавного сегмента системи освіти започатковано прийнят­тям Законів України «Про власність», «Про підприємства в Україні», «Про підприємництво» та ін., частина з яких втратила чинність у зв’язку з прийн­яттям Господарського кодексу України. Закони надали право державним установам і приватним особам займатися комерційною діяльністю в системі освіти, створили умови для розвитку нових господарських структур із надан­ням права розпоряджатись отриманим прибутком [119, с. 65].

Функціонування сфери культури в Україні здійснюється на основі існую­чих нормативно-правових актів, які є визначальною правовою основою діяль­ності у цій сфері. Так у ст. 11 Конституції України зазначено, що держава сприяє консолідації та розвитку української нації, її історичної свідомості, тра­дицій і культури, а також розвитку етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності всіх корінних народів і національних меншин держави [88].

Важливим документом, що регламентує діяльність у сфері культури, є Закон України «Про культуру» [121], де визначено правові, економічні, соціальні, організаційні засади розвитку культури в суспільстві та позначено механізм регулювання суспільних відносин у сфері створення, поширення, збережен­ня і використання культурних цінностей. Саме цей Закон визначає правові засади діяльності у сфері культури, до яких відносяться:

• визнання культури як одного із головних чинників самобутності українсь­кої нації та національних меншин;

• утвердження гуманістичних ідей, високих моральних засад у суспільному житті, орієнтація як на національні, так і на загальнолюдські цінності;

• збереження і примноження культурних надбань;

• гарантування свободи творчої діяльності;

• доступність культурних цінностей;

• забезпечення умов для творчого розвитку особистості, підвищення куль­турного рівня та естетичного виховання громадян;

• заохочення благодійної діяльності у сфері культури;

• міжнародне культурне співробітництво; визнання пріоритету міжнарод- ноправових актів у сфері культури;

• поєднання державних і громадських засад у забезпеченні розвитку куль­тури та ін.

Пріоритети у розвитку культури в Україні державою визначені такими програмами:

• розвиток культури української нації та національних меншин;

• збереження, відтворення та охорона культурно-історичного середовища;

• естетичне виховання дітей та юнацтва;

• проведення фундаментальних досліджень у галузі теорії та історії культу­ри України;

• розширення культурної інфраструктури села;

• матеріальне та фінансове забезпечення закладів, підприємств, організацій та установ культури.

Окремо слід відмітити низку законів, що регулюють та сприяють розвит­ку всіх напрямів у сфері культури. Цей вид економічної діяльності регламен­тується також іншими нормативно-правовими актами. Так Указ Президента України «Про першочергові заходи щодо збагачення та розвитку культури і духовності українського суспільства» [122], метою якого є сприяння консо­лідації та розвитку української нації, її історичної свідомості, утвердження поваги в суспільстві до національних традицій і культурної спадщини, під­вищення ефективності державної політики у цій сфері, визначає одним із пріоритетних завдань забезпечення, збагачення та розвиток культури і духо­вності українського суспільства.

Дія соціально-економічного чинника проявляється через створення умов, необхідних для формування регіонального соціуму, надання відповідних га­рантій їх забезпечення, а також у діяльності держави з управління й розвитку соціальної сфери. Соціальні гарантії є зобов’язанням держави стосовно під­тримки життєзабезпечення регіонального соціуму на відповідному рівні, не­обхідному для його виживання. Межа цих гарантій не дозволяє вийти на рі­вень нормального функціонування та розвитку людини, але дає змогу не допустити можливості фізичного її знищення [123, с. 15]. Слід відмітити, що під соціальною захищеністю розуміють систему заходів, що забезпечує достатній рівень життя, який виражається у певній кількості та якості спо­живчих благ і послуг.

Відповідно до ст. 46 Конституції України, громадянам надається право на соціальний захист, що гарантує забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з неза­лежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбаче­них законом. Надання цього права гарантується загальнообов’язковим дер­жавним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення.

Для здійснення соціальної політики в Україні створено державні структу­ри, такі як Міністерство соціальної політики, Управління політики зайнятос­ті та трудової міграції, Пенсійний фонд, Фонд соціального захисту інвалідів, Державний комітет у справах національностей та міграції, Фонд соціальної адаптації молоді України, Міністерство охорони здоров’я, Фонд соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворю­вань, Фонд соціального страхування з тимчасової втрати працездатності, Державний комітет з нагляду за охороною праці та ін., а також структурні підрозділи зазначених відомств на місцях і відповідні відділи та управління обласних (міських) виконкомів. Соціальна політика реалізується через про­грами, які базуються на законодавчій базі, постановах, положеннях та інших урядових рішеннях. Так, відповідно до Закону України «Про державне про­гнозування та розроблення програм економічного і соціального розвитку України» [124], на засаді цілісної системи прогнозних і програмних докуме­нтів економічного і соціального розвитку встановлюється загальний порядок розроблення, затвердження та виконання зазначених прогнозних і програм­них документів економічного і соціального розвитку.

Стосовно заходів соціального захисту населення можна виділити такі його напрями:

• макроекономічне регулювання ринку праці (диференціація доходів, осо­бистого споживання, забезпечення професійної і соціальної мобільності населення);

• офіційна регламентація реального прожиткового мінімуму та регулярна його індексація;

• організація ефективної системи формування доходів відповідно якості та результатів праці людини незалежно від сфери економіки;

• забезпечення ефективної зайнятості, підготовка та перекваліфікація кад­рів, які б дозволяли кожній людині знаходити застосування своїх особис­тих здібностей у відповідній сфері діяльності з урахуванням інтересів споживачів;

• система соціальної підтримки безробітних [125; 126].

Сучасні трансформаційні процеси, що відбуваються в українському су­спільстві, обумовлені, перш за все, зміною у процесах формування соціаль­ного життя населення. Дія цих змін суттєвим чином відзначається на умовах, способах та традиціях життєдіяльності.

При дослідженні процесів формування регіонального соціуму слід мати на увазі, що територіально стійка соціальна спільність при багатьох загаль­них рисах відрізняється істотними ознаками національного та соціального складу населення, якістю й укладом життя, національними традиціями, куль­турою і побутом та ін. Регіональний соціум ізоморфний і регіонально специ­фічно відтворює в собі загальні елементи і структуру соціуму в цілому.

Тому, формування регіонального соціуму відбувається на засадах поєд­нання природно-географічних, екологічних та інституціональних умов, які враховують місцеві особливості із загальнодержавними тенденціями.

Безперечним є той факт, що регіональний соціум є багаторівневою систе­мою, складовими якої є відносно самостійні форми його розвитку. Отже, з метою розкриття теми дослідження доцільно здійснити обгрунтування форм розвитку регіонального соціуму.

1.3.