Визначення форм розвитку регіонального соціуму

Кожна окремо виділена форма розвитку регіонального соціуму визначаєть­ся сукупністю стійких відносин і зв’язків усередині самої форми та не менш тісних зв’язків з іншими. Виділена форма підпорядкована, взаємопов’язана та взаємодіє з іншими, трансформація яких відбувається не тільки під впливом зовнішніх і внутрішніх чинників, а також у разі взаємодії всередині себе.

Соціально-економічні відносини реалізуються через діяльність людей. Поза людською діяльностю не може реалізуватися жоден бік сутності люди­ни. Під діяльністю розуміють специфічно людську форму активного став­лення до навколишнього світу, зміст якої складають його доцільна зміна і перетворення [127]. Поняттям «діяльність» філософія висловлює спосіб бут­тя людини і суспільства [12, с. 280]. У ході специфічної, регульованою свідо­містю діяльності регіонального соціуму відбувається досягнення поставленої мети, задоволення різноманітних потреб і освоєння суспільного досвіду індивідом.

Невід’ємною характеристикою діяльності є її усвідомленість. Будь-яка ді­яльність включає мету, засіб, результат і сам процес. Метою є усвідомлений образ того результату, на досягнення якого спрямована дія, тобто те, що по­винна отримати людина в результаті. До засобів, що використовуються у хо­ді діяльності, належать прийоми, способи дії, предмети і т. п. Обов’язковою умовою досягнення мети є, по-перше, те, що засоби повинні бути співрозмі- рні меті, і, по-друге, засоби мають бути моральними. Результатом є кінцевий підсумок, тобто те, що отримує індивід у результаті діяльності.

Розвиток регіонального соціуму можливий за умов існування відповід­ного середовища, як зовнішнього, так і внутрішнього, яке складається із багатьох складових. Так зовнішнє середовище формується за наявністю природно-географічного, політичного, правового, економічного, соціально­го, інформаційного, освітнього, культурного, релігійного, етнічного та ін­шого простору.

Низка науковців вважає, що життєдіяльність — це біосоціальна категорія, яка, по-перше, відображає сукупність процесів, що протікають у живому орга­нізмі, слугують підтримці в ньому життя і є проявами життя, та, по-друге, ви­значає форму соціального життя в духовній і матеріальній сферах суспільства.

На думку Ю. П. Лисицина, життєдіяльність регіонального соціуму розу­міється як категорія, яка відображає найбільш загальні та типові способи матеріального та духовного життя населення, що об’єднані загальними при­родними і соціальними умовами [128, с. 179].

В іншому підході життєдіяльність розглядається як інтегральний спосіб буття індивіда в зовнішньому і внутрішньому світі, як система взаємин людини із самою собою і факторами зовнішнього середовища, де система взаємин людини із самою собою є складним комплексом дій; наявністю ко­рисних звичок, що зміцнюють природний ресурс здоров’я, та відсутністю шкідливих, що руйнують його [129, с. 3].

Л. В. Кузьменко підтримує ще один підхід до визначення поняття життє­діяльності, під яким розуміється реальний життєвий процес, що відбувається за конкретних історичних умов і характеризується певною системою видів і форм діяльності. Називаючи основними видами життєдіяльності соціуму пі­знання, споживання, спілкування, перетворення, вчений підкреслює, що дій­сно вільна діяльність є формою вираження самодіяльності і саморозвитку людини [130].

Враховуючи існуючі підходи до визначення поняття «життєдіяльність», під життєдіяльністю регіонального соціуму слід уважати, по-перше, всю су­купність умов формування способу життя соціуму, що історично склалися на певній території; по-друге, ступінь соціалізації, під якою розуміється про­цес становлення індивіда, поступове засвоєння ним вимог суспільства, на­буття соціально значущих характеристик свідомості й поведінки, які регулю­ють його взаємини із суспільством, по-третє, сукупність видів діяльності у всіх сферах життя: економічній, соціальній, політичній та духовній.

У результаті процесів життєдіяльності регіонального соціуму відбулися докорінні зміни в економічній, соціальній, політичній та духовній сферах. У процесі життєдіяльності люди вступають у певні відносини між собою. Спіл­кування, органічно вплетене в людську діяльність, відповідає різноманітним її видам і стає їхньою передумовою, тому що саме через спілкування встано­влюються й осмислюються необхідні для діяльності зв’язки, обмін інформа­цією, закріплення набутого досвіду, передача його від покоління до поколін­ня [12].

Життєдіяльність регіонального соціуму протікає в конкретних історич­них умовах і визначається системою різноманітних видів діяльності. Процес передбачає сукупність видів спільної діяльності людей, які зумовлені праг­ненням до задоволення матеріальних потреб людини, участі її у суспільно- політичній та економічній діяльності, пізнавальній, творчій, педагогічній, комунікативній та інших видах діяльності. До основних чинників, що визна­чають спосіб життєдіяльності регіонального соціуму, слід віднести:

• рівень загальної культури людини та її освіти;

• матеріальні умови життя;

• статеві, вікові і конституціональні особливості;

• стан здоров’я;

• характер екологічного середовища існування;

• особливості трудової діяльності (професії);

• особливості сімейних стосунків і сімейного виховання;

• звички;

• можливості задоволення біологічних і соціальних потреб [129, с. 4].

У сучасній науці існує безліч підходів до визначення форм життєдіяльно­сті регіонального соціуму. Так, Ю. П. Лисицин, спираючись на класифікацію способу життя І. В. Бестужева-Лади та інших вчених, виділяє чотири форми: економічну — «рівень життя», соціологічну — «якість життя», соціально- психологічну — «стиль життя» і соціально-економічну — «уклад життя» [129]. Слід звернути увагу на те, що і український вчений С. Д. Максименко також підтримує цей підхід.

Т. О. Шкляр зазначає наявність окрім соціальної, духовної, економічної та політичної діяльності, правової форми, здійснення якої потребує організо­ваності, правил і норм, збалансованості різних інтересів, пом’якшення соціа­льних протиріч.

На думку В. П Андрющенко та М.І. Горлача, найбільш важливими, з точ­ки зору життєдіяльності соціуму, є наступні форми: економічна, соціальна, політична та духовна. Вони зазначають, що кожна з них має свою специфіку, охоплює певні форми і способи життєдіяльності соціуму [12, с. 321].

В. П. Антонюк визначає такі форми життєдіяльності: економічну, полі­тичну, соціальну та духовну [132, с. 6]. О. О. Дунец доповнює цей перелік виробничою, психологічною та демографічною сферами [133].

Серед чинників впливу на якість трудового життя, що визначає Л. С. Лі- согор, можна виділити такі форми життєдіяльності регіонального соціуму: політичну, організаційну, технологічну, економічну, соціальну, культурно- духовну, інформаційну та екологічну [134, с. 46].

При визначенні форм життєдіяльності регіонального соціуму треба розуміти, що стрімкий науково-технічний прогрес, який відбувся в другій половині ХХ ст., суттєво змінив не тільки зміст та характер праці, а та­кож вплинув на всі складові соціального життя регіонального соціуму. Слід мати на увазі той факт, що важливою метою сучасного розвитку виробництва, за умов обмежених ресурсів, є задоволення зростаючих по­треб людства.

Перш за все, це відбулося в результаті впровадження в усі сфери життя нових інформаційно-комунікаційних технологій, створення на їх засадах прогресивних засобів виробництва та технологій. Це, у свою чергу, привело до інтелектуалізації всіх сфер економічної діяльності соціуму. Сучасні світо­ві тенденції створення та нагромадження нових знань в усіх сферах науки і техніки передбачають не тільки високий освітньо-кваліфікаційний та культу­рний рівень індивіда, але й докорінно змінюють його становище у суспільно­му виробництві та соціальному житті [134, с. 43; 135, с. 1].

Враховуючи сучасний етап розвитку суспільства та необхідність постій­ного відтворення складових соціального життя населення, доведено форму­вання та існування певних форм розвитку регіонального соціуму. До них слід віднести територіальну, економічну, соціальну, політичну, культурну та інформаційну (рис. 1.1).

Як вже наголошувалося, існування в сучасній науці парадигми «регіон як територія», в рамках якої остання (територія) виступає своєрідною ареною, на якій забезпечується і здійснюється з’єднання матеріальних і нематеріаль­них факторів (умов) відтворення соціального життя регіонального соціуму [63, с. 11-12], є підґрунтям визначення такої форми його життєдіяльності як територіальна. Основними елементами територіальної форми життєдіяльнос­ті можна виділити такі:

• по-перше, розуміння території як цілісності (частини загальної території держави), як конгломерації (вміщає в себе механічне з’єднання різнорід­них об’єктів і предметів) і як потенціалу (можливостей використання на­явних ресурсів);

• по-друге, розуміння розвитку території як відтворення її потенціалу, як насичення її економічними об’єктами і зв’язками, як освоєння її залучен­ням в суспільне виробництво.

Рис. 1.1. Взаємозв’язок форм розвитку регіонального соціуму

Територіальна форма життєдіяльності регіонального соціуму визначає парамет­ри географічного простору регіону, який визначає структуру розселення населення (територіальну диференціацію), організацію господарства, інфраструктуру тощо.

Отже, розвиток регіонального соціуму відбувається на відповідній території, яка обумовлює природно-кліматичне середовище існування її мешканців. У той же час під територією розуміється сукупність просторово співпадаючих частин соціального, природно-ресурсного та інших потенціалів держави, у відношенні до якої (сукупності) можна робити відповідні регулятивні дії як з боку держави, так і з боку органів влади або самоврядування цієї території [136, с. 25]

Територіальна форма розвитку регіонального соціуму зі своїми специфіч­ними умовами (географічними, природно-кліматичними, історичними, еко­номічними, соціальними, екологічними, демографічними, культурними, освітніми тощо) впливає на побудову господарського комплексу регіону, який є поєднанням галузевої, функціональної та територіальної структури. Саме специфічні риси господарського комплексу зумовлюють структуру соціально-економічних відносин регіонального соціуму.

Економічна форма розвитку регіонального соціуму виконує функцію економічного базису, тобто матеріального фундаменту існування соціуму. Соціальна та політична форми розвитку є надбудовою над економічною. А соціальна є з’єднуючою ланкою економічної та політичної форм. Фундаме­нтом останньої є соціально-економічна структура, яка визначає її суб’єкти, об’єкти, імпульси, інтереси, характер і спрямованість політичних процесів [12].

Отже, політична форма виступає об’єднуючою сферою всіх взаємопов’я­заних між собою форм розвитку — економічної, соціальної, духовної та ін­формаційної. Взаємозв’язок політичної форми розвитку з іншими проявля­ється, з одного боку, у тому, що політика детермінована економічними, ду­ховними факторами, соціальною структурою суспільства, зокрема, статусни- ми характеристиками соціальних груп, рівнем соціального розшарування су­спільства, етнічною і конфесійною структурою. З іншого, сама політика зда­тна впливати на ці сфери, проникати в них. Отже, політична форма, що впливає на соціальну та економічну сфери, формує їх цілі, принципи, вимоги до них тощо. Межі впливу політичної форми визначаються історичними ета­пами розвитку, політичною ситуацією, режимом політичного життя тощо. Культурна та інформаційна форми супроводжують практично усі без виня­тку процеси, які відбуваються при відтворенні регіонального соціуму. Так, наприклад, складові культурної форми існують у вигляді економічної, со­ціальної, політичної і також інформаційної культури.

Спосіб існування та вираження змісту розвитку регіонального соціуму доцільно розглядати через види діяльності людини (табл. 1.1), які забезпечу­ють існування та зміни в суспільстві.

Таблиця 1.1. Класифікація основних видів діяльності соціуму

Людська діяльність є багатоплановою складною системою, в результаті якої створюються матеріальні і духовні умови розвитку соціуму. Діяльність людини має усвідомлено доцільний характер, у структурі якої виділяють такі основні елементи, як суб’єкт — той, хто здійснює діяльність; об’єкт — те, на що спрямована діяльність; мета — очікуваний результат діяльності; засоби досягнення мети і сам результат. Отже, усе різноманіття видів діяльності людини зумовлює форми розвитку регіонального соціуму.

Український вчений В.І. Тарасенко вважає економічну форму розвитку узагальнюючою категорією, якою позначається вся сукупність економічних відносин, діяльності та поведінки людей як членів даного суспільства, що го­сподарюють у ньому [137]. Економічну форму розвитку регіонального соціу­му він розглядає через економічну діяльність та економічну поведінку інди­віда. Близькі підходи до визначення цієї категорії простежуються в пра­цях Т.І. Заславської та Р. В. Ривкіної [138]. Отже, зміст економічної форми розвитку регіонального соціуму слід розглядати, з одного боку, із позиції участі індивіда в економічній діяльності, з іншого, з позиції його економіч­ної поведінки.

Таким чином, у визначенні сутності економічної форми розвитку регіона­льного соціуму важлива роль належить, по-перше, розгляданню економічної діяльності соціуму як одного з головних факторів суспільного виробництва, аналізу розвитку, зміни місця і ролі у суспільному виробництві. По-друге, дослідженню економічної поведінки соціуму як економічної активності пра­цездатної його частини, яка проявляється у прагненні індивідуума до засто­сування та самореалізації в економічній діяльності здібностей до праці за ви­нагороду (рівень економічної активності населення, його конкурентоспромо­жність, трудова мобільність). По-третє, встановленню економічних відносин як матеріально-опосередкованих, що складаються у процесі виробництва, обміну, розподілу і споживання.

Економічна форма розвитку регіонального соціуму становить сукупність усіх видів економічної діяльності, яку доцільно розглядати як процес безпо­середнього виробництва, розподілу, обміну та споживання матеріальних і нематеріальних благ та послуг, спонукальним мотивом якої виступають різ­номанітні потреби суспільства та метою якої є забезпечення матеріальних умов і задоволення потреб індивідів. Виробничі відносини, які виникають у суспільстві з приводу виробництва, розподілу, обміну, споживання матері­альних і нематеріальних благ та продуктивні сили, тобто люди, що здатні до праці, мають певні навички та знання, і засоби виробництва становлять еко­номічну сферу життєдіяльності соціуму.

Економічна форма розвитку регіонального соціуму формується із таких складових:

• об’єкти економічної сфери, до яких належать трудові (людський капітал), природні (сировинні, геофізичні), капітальні (фізичний капітал) ресурси, оборотні кошти (матеріали), інформаційні та фінансові ресурси;

• суб’єкти економічної сфери, тобто особи, які здійснюють економічну, го­сподарську діяльність, будь то людина, сім’я, підприємець, підприємство, держава.

На думку В. Ушакова, соціум у цілому є суб’єктом економічної сфери [139]. Вчений вважає, що економіка не розглядається як щось окреме від со­ціуму, а, значить, під економічними суб’єктами розуміються різні соціальні страти з погляду їхньої економічної поведінки. Соціум у цілому є суб’єктом власної господарської діяльності; інститутів економічних — права, власнос­ті, організаційно-управлінських, фінансово-кредитних та інших, як відносно стійкі, повсюдно використовувані, формальні і неформальні правила і норми (закони, договори, положення, кодекси поведінки, звичаї), що містять умови проведення та обмеження економічних дій, відносин, а також фактори при­мусу. У сукупності вони здійснюють організуючий вплив на економічні про­цеси та відносини, структурують взаємодію їх учасників, утворюють спону­кальні мотиви діяльності [85]; економічні зв’язки і відносини між об’єктами, суб’єктами та економічними інститутами; матеріальні потреби соціуму.

Економічна діяльність створює матеріальні умови для відтворення соціа­льного життя регіонального соціуму та спрямована на задоволення його різ­номанітних матеріальних потреб. Загальновідомо, що матеріальні потреби завжди лежать в основі діяльності та поведінки людей, виступають рушій­ною силою та джерелом реальних суспільних відносин і головним спону­кальним мотивом індивіда до практичних дій [140]. Отже, результатами еко­номічної діяльності є створення не тільки матеріального добробуту, а й умов для розвитку інтелектуального потенціалу соціуму, його самореалізації, отримання нових знань, професійних навичок, умінь та інших здібностей.

Головними мотивами економічної діяльності людей, за А. Смітом, є по­треби та обмін продуктами для їх задоволення. Саме власний інтерес кожної окремої людини, який ґрунтується на розподілі праці, веде до одержання ма­ксимально можливих благ для всього суспільства в цілому. Передумови для цього — конкуренція і вільні ринки. Конкуренція стимулює досягнення більш високих результатів праці, а значить, і підвищення життєвого рівня для всіх [141].

Сукупність матеріальних благ і послуг, їх обсяг і якість вважаються одні­єю з важливих характеристик рівня життя населення. Доведено, що рівень життя населення є однією із найважливіших соціально-економічних катего­рій, що формується під впливом взаємодії всіх суб’єктів економічних відно­син та відображає рівень фізичних, духовних і соціальних потреб, ступінь їх задоволення й умови для розвитку і задоволення цих потреб [142, с. 470].

Поведінка індивіда, який залучається до економічної діяльності, обумов­люється конкретними соціально-економічними умовами його життєдіяльно­сті, встановленою системою цінностей, ідеологією, релігією, психологічним етносом тощо. З одного боку, умови, які складаються на відповідній терито­рії, формують певну модель економічної поведінки соціуму. З іншого, вони опосередковані суб’єктивним впливом на економіку, оскільки економічні процеси є проявом людської поведінки [143, с. 37].

На думку вчених Інституту соціології НАН України, під поведінкою слід розуміти систему дій працівників, яку можна спостерігати зовні й у якій реа­лізуються їх внутрішні спонуки до діяльності [144, с. 83]. Під соціально-еко­номічною поведінкою, як зазначає О. В. Панькова, можна вважати систему взаємопов’язаних дій і вчинків, яка віддзеркалює внутрішнє ставлення пра­цівника до умов, змісту, результатів соціально-економічної діяльності і здій­снюється соціальними суб’єктами задля задоволення своїх потреб [145].

Економічна поведінка у найзагальнішому вигляді, зазначає М. Г. Соколова, пов’язана з перебором економічних альтернатив із метою раціонального ви­бору, тобто вибору, в якому мінімізуються витрати і максимізується чистий прибуток. Передумовами виступають економічна свідомість, економічне ми­слення, економічні інтереси, соціальні стереотипи. При цьому кожний фено­мен вносить дещо своє, по-своєму формує той чи інший тип економічної по­ведінки [137]. Треба відмітити, що економічна поведінка соціуму змінюється в кожному історичному періоді розвитку суспільства. Її регулювання здійс­нюється виникненням тих чи інших потреб як суспільства в цілому, так і ко­жного окремого індивіда.

Розглядання індивіда у процесі економічної діяльності у будь-якій формі, взаємодія його з іншими індивідами з приводу створення, розподілу або при­дбання матеріальних благ, залучення або вкладення його фінансових ресур­сів дають підставу для побудови моделі «економічної людини» [146-149]. Ідея цієї моделі існувала в економічній теорії давно, набуваючи все нових форм із розвитком цієї науки. Модель «економічної людини» виникла ще в класичній економічній теорії і тісно пов’язана з постаттю А. Сміта, який проголосив принцип природної поведінки. Остання у ХУІІІ ст. протиставля­лася поведінці умовній, яка була обмежена різними феодальними регламен­тами. Однією з передумов природної поведінки є принцип раціональності, який передбачав, що індивід ставить перед собою певні цілі та послідовно втілює їх у життя. А. Сміт вважав, що визначальними факторами в економіч­ному житті суспільства виступають егоїзм господарюючих індивідів, причи­ни та наслідки суспільного поділу праці, схильність до обміну, яку він визна­чає як свідому та як закономірний наслідок здатності міркувати й присутнос­ті дару мови [141; 150].

Сучасний російський вчений Б. А. Райзберг наголошує, що економічна людина є особою, яка обирає найкращий, із позиції особистих цілей, інтере­сів та переваг, спосіб економічної поведінки. Вона характеризується такими ознаками [151, с. 32-33]:

1) здійснення вибору форм, способів, видів економічної діяльності й вико­ристовуваних ресурсів, виходячи з особистих переваг та інтересів, з ура­хуванням наявних умов і обмежень;

2) прагнення обирати найбільш вигідну, раціональну стратегію дій, яка дає змогу відповідно до уявлень й очікувань конкретної особи досягнути ба­жаної мети за умов наявних і передбачуваних ресурсних можливостей з урахуванням поточних і майбутніх потреб;

3) використання у процесі вибору варіанту дій критеріїв раціональності у вигляді максимізації цільової функції при заданому обсязі ресурсних ви­трат (матеріальних, трудових, грошових, часових) або їх мінімізації при заданому рівні досягнення цілей.

Життєдіяльність соціуму базується на економічних, соціальних, політич­них та духовних відносинах, що виникають між людьми. Слід пам’ятати, що структуру економічних відносин становлять організаційно-економічні і соці­ально-економічні (майнові) відносини. Уперше категорію «економічні відносини» як ширшу, ніж «виробничі відносини», розглянув Ф. Енгельс. Як підкреслював учений, економічні відносини будь-якого суспільства проявля­ються передусім як соціальні інтереси, які є рушійними силами, що спонука­ють людей до певного виду діяльності.

Отже, економічна форма розвитку регіонального соціуму є одним із важ­ливіших способів та вираженням змісту його існування, якою позначається вся сукупність економічних відносин, діяльності та поведінки людей.

Реформування економіки впливає на всі аспекти соціально-економічного життя суспільства, докорінно змінює умови життя і праці регіонального со­ціуму, що, у свою чергу, обумовлює появу нових типів економічної та соціа­льної поведінки індивідів — ринкових, орієнтованих на самозабезпечення, підвищення трудової активності, усвідомлення своєї ролі в соціально-еконо­мічному житті країни. Різноманіття діяльності і поведінки суб’єктів господа­рювання зумовлюється їх соціально-статусними та особистісними характе­ристиками [152, с. 60].

Існування регіонального соціуму відбувається у соціальному середовищі, що являє собою сукупність соціальних умов розвитку людини (форми суспіль­ного життя, соціальні інститути та групи) [153, с. 23; 154, с. 247].

Соціальне середовище, на думку українських вчених І. Д. Звєрєвої та Г. М. Лактіонової, становить конкретний прояв суспільних відносин, у яких розвиваються конкретна особистість, соціальна спільнота, соціальні умови її розвитку [155, с. 27].

А. В. Штефан та Л. А. Стадник визначають соціальне середовище як сукупність суспільних, матеріальних, психологічних та духовних умов, фак­торів, відносин, в яких існує особистість і які здійснюють вплив на її сві­домість, поведінку і діяльність, формування та функціонування людини в суспільстві. Тобто, це оточення людини, в якому відбувається процес її соці­алізації [156, с. 1].

Разом з тим у філософському словнику під соціальним середовищем розу­міється сукупність матеріальних та духовних умов, які є основою існування та формуванням діяльності людини і впливають на розвиток особистості. Водно­час соціальне середовище зазнає змін і перетворень під впливом творчої акти­вної діяльності людини, у процесі яких змінюється і сам індивід [157, с. 620].

Отже, виділення соціальної форми розвитку регіонального соціуму є нау­ково обґрунтованою категорією. Кожному історично певному способу виро­бництва відповідають свій специфічний тип соціальної сфери суспільства, наявність певних класів і соціальних спільнот. Зміна соціально-економічних систем веде до зміни у соціальній сфері [12, с. 284].

Сучасні соціальні відносини розглядаються як відносини між окремими індивідами, їх групами у процесі спільної життєдіяльності, які займають різ­не становище в суспільстві та відіграють різну роль в економічному, полі­тичному й духовному житті, відрізняються способом життя, рівнем і джере­лами доходів, структурою власного споживання [158]. Вони виступають одним із способів вияву, трансформації і реалізації соціальності (спільності, близькості, відчуженості, толерантності, конфліктності, партнерства, розпо­ділу функціональної залежності, обміну діями, діяльністю тощо) у суспільст­ві [159, с. 502-504].

Визначення сутності соціальної сфери як відносно самостійної форми роз­витку регіонального соціуму полягає, по-перше, у відносинах між соціальними спільнотами, всередині їх, між окремими особистостями, які займають різне положення у суспільстві та беруть неоднакову участь у соціальному житті [12, с. 323]. По-друге, у розгляданні соціальної діяльності, яка розкриває сутність соціальної взаємодії. По-третє, у соціальній поведінці індивіда.

До основних структурних компонентів соціальної форми розвитку регіо­нального соціуму слід зарахувати такі елементи: об’єкти соціальної сфери, до яких відносяться:

• об’єкти охорони здоров’я, фізкультури і спорту, соціально-культурного призначення, соціальної інфраструктури, інженерної інфраструктури, жи­тлового фонду тощо;

• суб’єкти соціальної сфери — індивіди, спільності людей, які активно вза­ємодіють між собою і створюють свої способи сумісної діяльності;

• соціальні інститути, як організовану систему зв’язків та соціальних норм, яка об’єднує важливі суспільні цінності та процедури і допомагає реаліза­ції важливих соціальних функцій суспільства;

• соціальні зв’язки й відносини між об’єктами, суб’єктами та соціальними інститутами; соціальні потреби соціуму.

Необхідно звернути увагу на те, що найважливішим соціальним інститу­том, в рамках якого здійснюється відтворення соціуму, є сім’я. Усебічна під­тримка цього соціального інституту повинна стати найголовнішим завдан­ням соціальних програм на рівні як держави, так і кожного окремого регіону.

Підтримуючи думку Т. О. Огаренко, можна вважати, що соціальні відно­сини є атрибутом структурного каркасу суспільства, вони мають формувати­ся і функціонувати, ґрунтуючись не тільки на інтересі одного соціального суб’єкта до іншого, але й на певних цінностях та нормах, які становлять їх змістовну сутність [160]. Очікувані правила поведінки індивіда в суспільстві, згідно з якими він повинен вести себе так, щоб забезпечити узгодженість особистісних поводжень, необхідних для здійснення основних соціальних функцій суспільства, формують соціальні норми соціуму.

Іншою складовою соціальної форми розвитку регіонального соціуму є со­ціальна діяльність населення. Під соціальною діяльністю регіонального соці­уму розуміється сукупність соціально значущих дій, здійснюваних окремими індивідами, їх групами на різних рівнях соціальної організації суспільства для задоволення соціальних потреб, тобто суспільно необхідних життєвих потреб та інтересів населення.

Отже, якщо економічна діяльність регіонального соціуму створює матері­альні умови для відтворення його соціального життя та направлена на задо­волення його різноманітних матеріальних потреб, то за допомогою соціальної діяльності задовольняються соціальні потреби у соціально-економічній акти­вності, духовній культурі, тобто у всьому тому, що є продуктом соціального життя населення.

Умови розвитку регіонального соціуму, які обумовлюють певні потреби та інтереси, є визначальною основою соціальної діяльності й соціальної по­ведінки індивіда, яка обумовлює існування моделі «соціальної людини» [161], під якою розуміється соціалізована людина, поведінка якої санкціоно­вана суспільством [162].

Із позиції М. Вебера, будь-яка дія людини набуває характеру соціальної, коли в ній є суб’єктивна мотивація індивіда, його орієнтація на інших. В якості основної характеристики взаємодії людей М. Вебер розглядав раціональність економічного вибору, яка, відповідно, визначається системою цінностей [163, с. 37-38; 164, с. 228].

П. В. Скотний вважає, що «соціальна людина» є внутрішньоструктурова- ним суб’єктом, у якого інші мотивації суспільної діяльності, ніж в «еконо­мічної людини» [147, с. 289-290]. Саме це є органічним поєднанням мате­ріальних і нематеріальних потреб, інтересів, цілей індивіда, рис працівника і власника [165].

Соціалізація, тобто процес повної інтеграції індивіда в соціальну спільно­ту на засадах засвоєння та відтворення людиною культурних цінностей і соціальних норм, формування соціальної поведінки, а також саморозвитку і самореалізації в тому соціумі, у якому він проживає, обумовлюється тим со­ціальним середовищем, яке формується і розвивається на певній території [166; 167; 168].

Варто зазначити, що інтеграція індивіда в соціальну спільноту відбува­ється, як правило, через окремі структурні об’єднання індивідів — статевові- кові, національні, конфесійні, професійні, політичні та інші.

Соціалізація, з одного боку, визначається характером розвитку тієї тери­торії, де відбувається відтворення соціуму, з іншого, із змінами у самому со­ціумі трансформуються критерії та норми життєдіяльності людини, а також умови її самореалізації [167]. Отже, соціалізація регіонального соціуму є специфічною формою набуття нею тих суспільних цінностей, що існують в усіх сферах суспільного життя та відбувається під впливом природно-геогра­фічних, економічних, культурних, етнічних та інших особливостей відповід­ної території.

Тому, соціальна форма розвитку регіонального соціуму визначається як взаємозв’язок соціальних відносин та соціальної діяльності населення відпо­відної території та призначена забезпечити умови для відтворення соціаль­ного життя населення.

Виділення політичної форми розвитку регіонального соціуму зумовлено впливом на всі сфери його життя сучасних політичних реформ, що відбува­ються у суспільстві, прискоренням процесу політичної соціалізації індивідів, зростанням рівня політичної свідомості та культури. Політика присутня у всіх сферах суспільного життя соціуму через властиві їй регулюючі функції. Індивід включається і реалізується у політичному житті як громадянин, який є носієм політичних прав і обов’язків, політичних уявлень, настанов, орієн­тирів, мотивів і навичок політичної діяльності.

Політична форма розвитку регіонального соціуму, яка є результатом по­ступального розвитку людського суспільства, складається із сукупної діяль­ності індивідів, соціальних спільностей, груп, класів, політичних партій, під впливом якої відбувається формування, функціонування політичної системи суспільства з метою організації і використання політичної влади для реаліза­ції інтересів соціальних спільностей і суспільства загалом [12, с. 339].

Структура політичної форми життєдіяльності еволюціонує під впливом процесів суспільного розвитку, які відбуваються як усередині суспільст­ва, так і за його межами. Змінюються суб’єкти політичних відносин, їх характер, форми політичного устрою і правління, характер ідеологій. Ва­жливими наслідками змін у політичному розвитку соціуму є той факт, що вони роблять істотний вплив на процеси, які відбуваються у таких фор­мах життєдіяльності, як економічна та соціальна. Політичного характеру набувають будь-яке питання, будь-яка суспільна проблема, що стосують­ся інтересів соціуму і які впливають на стабільність суспільства, інтереси держави [12].

Сутність політичної форми розвитку регіонального соціуму проявляєть­ся, по-перше, через політичну діяльність, яку виконують індивід, група, соціум, пов’язаною з політичними структурами, політичними відносинами, політич­ною культурою та свідомістю. По-друге, через політичну поведінку соціуму, як ступінь його активності та зацікавленості в політичному середовищі. По- третє, у політичних відносинах як взаємодії соціальних груп, індивідів, соці­альних інститутів з приводу устрою й управління суспільством.

Політична форма розвитку регіонального соціуму складається з таких компонентів:

• об’єктів політичної сфери: політичної діяльності в її різноманітних проявах, із характерними для неї суспільними відносинами, політичної системи су­спільства в цілому та кожного окремого регіону, суперечності політично­го процесу, сфери політичних інтересів;

• суб’єктів політичної сфери: соціуму, а також створених ним установ, ор­ганізацій, діяльність яких спрямована на перетворення тих чи інших складових соціального життя населення;

• політичних інститутів як зафіксованих і документально закріплених норм організації політичного життя та різноманітних організацій, установ, служб політики, що функціонують на цій основі, а також стійких тради­цій, принципів і правил політичної поведінки, які характеризують якість політичної системи суспільства і виступають основними регуляторами політичної поведінки і діяльності [169];

• політичних зв’язків і відносин між об’єктами, суб’єктами та політичними інститутами;

• політичних потреб соціуму.

Слід акцентувати, що політичні потреби соціуму за своєю суттю відно­сяться до кола соціальних та проявляються у потребі в політичному впливі або в політичній владі, що надає можливість дії на свідомість і поведінку людей, функціонування державних органів управління.

Політичне середовище, у якому відтворюється, існує та розвивається ре­гіональний соціум, визначає види і форми політичної діяльності і політичних відносин, організаційні структури, політичні цінності й політичні та правові норми, що лежать в основі політичного функціонування суспільства.

Політична діяльність спрямована на організацію суспільно-політичного життя соціуму. Сутність політичної діяльності виявляється у регулюванні політичних відносин у суспільстві, узгодженні суспільних інтересів громадян, їхніх спільнот і влади як по вертикалі, так і по горизонталі. Політична діяль­ність, яка віддзеркалює систему політико-владних відносин у суспільстві, ре­гулюється правовими (статутними), соціальними та психологічними нормами- регуляторами суспільного життя. Рушієм політичної діяльності є політична свідомість соціуму, яка формується й розвивається під впливом суспільних ін­ститутів у поєднанні з політико-психологічними чинниками (ментальністю, політичною та правовою культурою та ін.) [170, с. 144]. Політична соціалізація індивіда відбувається за рахунок засвоєння політичного досвіду, практики попередників, саморозвитку та самореалізації. Результатом цього процесу, на думку В. Бебика, є вміння людини орієнтуватися в суспільно-політичному просторі, брати участь у вирішенні суспільно-політичних та інших проблем, пов’язаних з управлінням справами суспільства і держави.

Кожне суспільство має свої механізми політичної соціалізації, які пов’я­зані з передачею певних традицій, залученням до домінуючої політичної культури. Функціонують при цьому й універсальні, суспільно значущі інсти­тути політичної соціалізації, які діють у межах існування соціуму. До них за­раховують сім’ю, систему освіти, засоби масової інформації, державні, пар­тійні, громадські організації, окремі політичні події та акції [171]. Значення, спрямування та ефективність дій різних інститутів політичної соціалізації індивіда сприяють формуванню політичної форми розвитку регіонального соціуму.

Під час політичної соціалізації відбувається взаємодія індивіда з політич­ним середовищем, унаслідок якої особистість набуває або втрачає певні соці­альні властивості, які характеризують її як «людину політичну» [172]. У ці­лому, «політична людина» — поняття політичної антропології, що означає домінанту свідомості і поведінку, яка пов’язана з політикою, яка може роз­в’язати найбільш значні проблеми людського буття. Наслідками політичної соціалізації стає формування політичної поведінки соціуму, яка виражається у зацікавленості та активності індивіда у політичній діяльності та є формою його цілеспрямованих дій у політиці.

Політичні відносини відіграють у суспільстві настільки ж значну роль, що й соціальні та економічні. Політичні відносини, перш за все, це стосунки між індивідуумами, соціальними та етнічними спільнотами, націями, держа­вами, державою і громадянами, громадянами та їх об’єднаннями у ставленні до влади, розробці, формуванні політики та її реалізації. Зміст політичних відносин визначається взаємодією суб’єктів політики і влади, передачею ідей, поглядів, обміном ресурсами (досвідом, інформацією, знаннями, полі­тичними технологіями).

Таким чином, виокремлення політичної форми розвитку регіонального соціуму обумовлене, по-перше, проникненням політичної сфери, яка акуму­лює політичну діяльність, поведінку та відносини в усі сфери суспільного життя соціуму, та, по-друге, залученням останнього у політичне життя краї­ни, регіону.

Важливими умовами розвитку сучасного суспільства є його культурний розвиток, який відбувається на двох рівнях — у масштабі країни та на тери­торії регіону. Це обумовлено тим, що цей розвиток впливає на формування моральних, етичних, духовних та інших якостей як соціуму в цілому, так і кожного окремого індивіда. Отже, виділення культурної форми розвитку відбувається на засадах розуміння того, що її складові присутні у всіх фор­мах життєдіяльності соціуму та мають суттєвий вплив на формування якості регіонального соціуму.

Визначення сутності культурної форми розвитку регіонального соціуму зумовлює встановлення дефініції такого поняття, як культура. Так В. В. Ко­валенко визначає, що це сукупність матеріального і духовного надбання пев­ної людської спільноти (етносу, нації), нагромадженого, закріпленого і збагаченого протягом тривалого періоду, що передається від покоління до покоління, включає всі види мистецтва, культурну спадщину та цінності, на­уку, освіту та відображає рівень розвитку цієї спільноти [173].

Визначення сутності культурної форми розвитку регіонального соціуму полягає у тому, що, по-перше, відтворення культурної складової соціального життя неможливе без відповідної державної політики, програм та підтримки, що сприяють зростанню духовності та зміцненню моральних засад суспільс­тва, патріотичному вихованню, формуванню здорового способу життя тощо. По-друге, саме на регіональному рівні культурні процеси мають особливу специфіку, що пов’язано з національними, етнічними та географічними осо­бливостями території. Формування умов культурного розвитку на регіональ­ному рівні відбувається на засадах поєднання місцевих особливостей із зага­льнодержавними тенденціями.

Культурна форма розвитку регіонального соціуму формується із таких складових: об’єктів культурної сфери, до яких відноситься мережа закладів культури, яка представляє комплекс підприємств, установ, організацій і за­кладів культури державної та комунальної форми власності, метою якої є створення умов для відтворення культурного розвитку населення. До цих за­кладів належать:

• об’єкти охорони здоров’я, культури, освіти, фізкультури і спорту, побуто­вого обслуговування, культурної спадщини, бази відпочинку, пансіонати;

• суб’єктів культурної сфери, які представлені фізичними та юридичними особами, що провадять культурну діяльність або реалізують владні пов­новаження у сфері культури;

• інститутів культурної політики, призваних досліджувати правові, еконо­мічні та соціальні проблеми культурної сфери, прогнозувати її розвиток, здійснювати моделювання культурної політики, розробку рекомендацій

для органів влади та органів управління, законодавчі та нормативні роз­робки для сфери культури; відносин та зв’язків у сфері культури.

Важливим є те, що в українському соціумі культурна діяльність спрямо­вана на створення умов для забезпечення розвитку творчості людини, зби­рання, збереження, використання і поширення інформації про матеріальні та духовні культурні цінності, наукові розробки, а також на забезпечення ціліс­ності культурного простору України, доступності національного культурно­го надбання, дотримання прав громадян у сфері культури [174]. Метою цієї діяльності є впровадження таких соціокультурних цінностей, як національ­но-культурне відродження, підвищення освітнього рівня, розширення куль­турного кругозору та інше, що стає найважливішими складовими у відтво­ренні регіонального соціуму.

Формування умов культурного розвитку регіонального соціуму передба­чає здійснення таких видів діяльності у сфері культури: художньої літерату­ри, кінематографії, театрального, музичного, хореографічного, декоративно- ужиткового мистецтва, архітектури, фотомистецтва, дизайну, нематеріальної культурної спадщини, охорони національного культурного надбання; музей­ної справи, колекціонування, архівної та бібліотечної справи, книговидання, художньо-естетичної освіти, міжнародних культурних зв’язків та іншої дія­льності, основною метою якої є створення, збереження, розповсюдження і використання культурних цінностей, культурної спадщини та культурних благ.

Культурні потреби, на відміну від економічних, формуються та розвива­ються в процесі соціалізації особистості. Сучасний етап розвитку регіонально­го соціуму зумовлений підвищенням ролі культури у всіх сферах суспільного життя. Це визначається, перш за все, тим, що саме культура сприяє розвитку інтелектуальних та моральних здібностей індивіда, його становленню як осо­бистості.

При визначенні впливу культури на розвиток регіонального соціуму важ­ливим є той факт, що всі складові культурної форми життєдіяльності соціу­му є невід’ємною частиною, що впливає на формування, існування та розви­ток інших форм життєдіяльності. На думку українських вчених О. П. Крупсь- кого та Ю. М. Стасюк, стан економіки відображає той рівень культури, який можуть репрезентувати окремий індивід і все суспільство в цілому. Економічна культура, яка є найважливішою складовою загальної культури, відображає економічний досвід, накопичений попередніми поколіннями людей, який ви­користовується в сучасному економічному житті. Економічна культура нако­пичує норми, правила, образи економічної поведінки, що склалися в минуло­му, відбирає їх, вилучивши ті, які вже не відповідають новим умовам; пере­дає, транслює ці «відібрані» правила і зразки від минулих поколінь сучасним (через механізми соціалізації); одночасно з’являється багато нових зразків економічної культури й економічної поведінки в нових, сучасних умовах (ін­новаційна функція). У той самий час виникають нові, затребувані сучасними умовами, зразки економічної поведінки, основу мотивації яких становлять цінності, властиві західній економічній культурі, відбувається їх запозичен­ня [175, с. 57].

Учені наголошують, що феномен економічної культури охоплює різні се­гменти економічної форми розвитку соціуму [176]. Цей тезис підтверджує існування таких різновидів економічної культури: споживання, управління, організаційної, корпоративної, професійної, праці та інші. Отже, економічна культура як система цінностей, норм, сенсів, пов’язаних із господарською ді­яльністю, яка формується та розвивається разом із соціумом, з одного боку, є важливим чинником оновлення економіки, з іншого, є однією із найважливі­ших складових способу життя у різноманітних сферах людської життєдіяль­ності [177].

Соціальна культура, в основу якої закладено культуру соціальної взає­модії, являє собою відносини, які складаються в суспільстві й реалізуються через соціальні інститути [178] й визначається цінностями та ідеалами, які зумовлюють поведінку людей у суспільстві. О. Костенко стверджує, що со­ціальна культура індивіда є основою соціального прогресу будь-якого соці­уму. На його думку, «існує безпосередній закономірний зв’язок між рівнем соціальної культури громадян та станом їхнього життя. Отже, життя людей можна змінити на краще лише шляхом розвитку їхньої... культури» [179, с. 17].

Політична культура тлумачиться через систему ідеологічних і соціальних цінностей як стан самосвідомості соціуму, набір соціальних норм, елемент культури і політики, підсистема культури суспільства тощо. Українські нау­ковці розглядають політичну культуру як сукупність поглядів, переконань, орієнтацій і зразків поведінки, які визначають ставлення людей до політич­ної форми розвитку соціуму, рівень і спрямованість їх політичної активності [180]. Л. Нагорна вважає [181], що за допомогою політичної культури визна­чається рівень цивілізованості соціуму, культури політичного мислення й політичного спілкування, культури поведінки політиків і населення як суб’єктів політичного процесу. Являючи собою єдність соціально-нормати­вних компонентів свідомості й поведінкових стереотипів, політична куль­тура надає політичній формі життєдіяльності соціуму цілісності та інтегра- тивності.

Інформаційна культура соціуму спирається на залучення найсучасніших засобів інформації, інформаційно-комунікаційних технологій (ІКТ). Вона ві­дображає досягнутий рівень організації інформаційних процесів у суспільст­ві та ступінь ефективності створення, зберігання, опрацювання, подання й використання інформації, що забезпечує цілісне бачення світу, його моделю­вання, передбачення результатів рішень, які приймаються індивідом [182].

Сутність інформаційної культури полягає в готовності не тільки викорис­товувати останні досягнення інформаційної техніки, а й в умінні сприймати нову інформацію. Ю. Брановський описує інформаційну культуру як певний рівень ефективності створення, збереження, переробки, передачі, збору та використання інформації, який забезпечує цілісне бачення світу та передба­чає наслідки прийняття рішень [183].

Особливістю розвитку сучасного соціуму є збільшення ролі інформацій­ної сфери в його розвитку. Існування інформаційного суспільства нерозрив­но пов’язане з усвідомленням фундаментальної ролі інформації, наявністю таких феноменів, як інформаційні ресурси та технології, інформатизація. Інформаційна сфера, рівень розвитку якої визначається кількістю та якістю накопиченої інформації, її доступністю, висуває на перший план інформацію як одне з головних джерел її розвитку [182].

О. В. Олійник, О. В. Соснін та Л.Є. Шиманський інформаційний простір визначають як сукупність національних інформаційних ресурсів та інформа­ційної інфраструктури, які дозволяють на основі єдиних принципів і загаль­них правил забезпечувати інформаційну взаємодію індивідів, суспільства і держави з їх рівним правом доступу до відкритих інформаційних ресурсів та максимально повним задоволенням інформаційних потреб [184].

Обґрунтовуючи необхідність визначення інформаційної форми розвитку регіонального соціуму, доречно нагадати висловлювання Н. Ротшильда, у якому підкреслюються необхідність, важливість та своєчасність володіння інформацією. Він стверджував, що той, хто володіє інформацією, той воло­діє світом.

Безпосередньо інформаційна форма розвитку розглядається як відносно самостійна, але, як і культурна, вона є допоміжною щодо інших форм — економічної, політичної, соціальної та культурної. Отже, інформаційна дія­льність спрямована на забезпечення інформаційним продуктом усіх форм життєдіяльності регіонального соціуму.

Основу інформаційної форми розвитку регіонального соціуму складає інформаційна діяльність, під якою, відповідно до Закону України «Про інфо­рмацію» [185], слід розуміти створення, збирання, одержання, зберігання, використання, поширення, охорону та захист інформації, тобто сукупність дій, спрямованих на задоволення інформаційних потреб соціуму.

Складовими інформаційної форми розвитку регіонального соціуму є:

• об’єкти інформаційної сфери, до яких відносяться інформаційні ресурси, які ґрунтуються на ідеях і знаннях, нагромаджених у результаті науково- технічної діяльності людей і подані у формі, придатній для збирання, реа­лізації та відтворення;

• інформаційна інфраструктура, яка представлена організаційною структу­рою, що забезпечує функціонування і розвиток інформаційної сфери, інфо­рмаційно-телекомунікаційною структурою, інформаційними, комп’ютер­ними та телекомунікаційними технологіями, системою засобів масової ін­формації, які забезпечують організацію взаємодії інформаційних потоків, функціонування та розвиток засобів інформаційної взаємодії та інформа­ційного простору регіонального соціуму [185].

Суб’єктами є фізичні та юридичні особи; господарські, громадські, полі­тичні, культурні, соціальні та політичні (державні) спільності. Інформаційні відносини як один із видів суспільних відносин виникають у разі цільового виробництва, розповсюдження та споживання інформаційних ресурсів об’єк­тами та суб’єктами інформаційної форми розвитку регіонального соціуму.

Поведінка регіонального соціуму в інформаційному суспільстві відобра­жає активність індивіда як суб’єкта, що пізнає, його вміння орієнтуватися в інформаційному просторі. В інформаційній поведінці проявляється ступінь доступності та комфортності використання сукупних інформаційних ресур­сів або, іншими словами, ті можливості, які суспільство надає індивіду, який прагне відбутися як професіонал та особистість. Уявляється, що у найближ­чий час доля кожної конкретної людини буде залежати від того, наскільки вона здатна своєчасно знаходити, отримувати, адекватно сприймати і проду­ктивно використовувати нову інформацію (точніше, нове знання) у своєму повсякденному житті [186].

Таким чином доведено, що діагностику відтворення продуктивних сил в контексті розвитку регіонального соціуму доцільно здійснювати з позиції осмислення важливості різноманіття форм його розвитку з урахуванням су­спільно-історичного процесу, що становить об’єднання діяльності та суспіль­них відносин, в якому з часом змінюються і природа, і соціальні структури, і людина, і суспільні відносини.

1.4.