2.4. Порядок створення, реєстрації і припинення діяльності комерційних банків

Комерційні банки в Україні почали створюватися з 1988 р., ще за часів СРСР, коли банки реєструвалися в Москві і пов’язано це було з процесами перебудови економіки, які розпочалися у другій половині 80-х років минулого століття.

Першим з українських банків 24 листопада 1988 р. був зареєстрований Держбанком СРСР АКБ "Таврія", [143, с.38-40] потім 24 січня 1989 р. АК "Укрінбанк", [220, с.40] 22 березня 1990 р. АК "Полтава-банк" [203, с.41], 26 червня того ж року АК "Добродій" (пізніше перейменований у ВАТ "Мегабанк"[9]. Упродовж 1988 – 1991 років до Всесоюзної книги реєстрації було включено близько 60 українських комерційних банків [143, с.38-39].

Після проголошення незалежності України почався бурхливий розвиток комерційних банків і реєструвати їх став Національний банк держави. За перший рік незалежності в Україні було зареєстровано 60 комерційних банків, а на кінець 1992 р. їх налічувалось – 133. Найбільше комерційних банків було зареєстровано у 1993 р. – 84 [199, с.22-24].

Порядок створення та функціонування українських банків визначається чинним законодавством. Основними законодавчими актами з цього питання є Цивільний Кодекс України, Закони України "Про господарські товариства", "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб – підприємців", "Про банки і банківську діяльність" та відповідні нормативно-правові акти НБУ. Зокрема, Положення про порядок створення і державної реєстрації банків, відкриття їх філій, представництв, відділень, затверджено постановою НБУ від 31.08.2001 р. №375 із наступними змінами (далі постанова 375) [189].

Відповідно до зазначеного законодавства банки в даний час можуть створюватися лише у вигляді відкритого акціонерного товариства, або кооперативного банку, за участю юридичних й фізичних осіб, резидентів та нерезидентів, а також держави в особі Кабінету Міністрів України або уповноважених ним органів.

Юридична чи фізична особа, яка має намір придбати істотну участь у банку або збільшити її таким чином, що така особа прямо, чи опосередковано володітиме чи контролюватиме 10,25, 50 та 75 відсотків статутного капіталу чи права голосу придбаних акцій (паїв) в органах управління банку зобов’язана отримати письмовий дозвіл НБУ. Власники істотної участі банку повинні мати бездоганну ділову репутацію та задовільний фінансовий стан.

Закон України "Про господарські товариства" (ст. 23 ч. 3) та ст. 3 п. 6 Закону України "Про статус народного депутата" встановлюють обмеження відносно осіб, які не можуть обіймати керівні посади в органах управління банків. До таких осіб належить посадовці органів державної влади та місцевого самоврядування, посадовці усіх правоохоронних органів, військовослужбовці, депутати місцевих рад, які працюють у цих органах на постійній основі, а також особи, яким суд заборонив займатися певною діяльністю та які мають непогашену судимість за крадіжки, хабарництво та інші корисливі злочини.

Першим кроком до створення банку є рішення кількох осіб про його заснування. Кілька осіб – не випадковий висновок, оскільки чинним законодавством України не передбачено право на існування приватного банку та й 100 відсоткова власність на капітал банку окремої юридичної особи є надто проблематичною. Рішення про створення банку, приймається письмово і йому надають форму протоколу установчих зборів. Із самого сенсу поняття "установчі збори" випливає, що це найперші збори засновників банку, тобто тих осіб, які засновують банк. В самому Законі "Про банки і банківську діяльність" не згадується про те, що повинно міститися в протоколі установчих зборів засновників. А відповідно до постанови Правління НБУ №375 від 31.08.2001 р. протокол установчих зборів (зборів учасників) повинен містити таку інформацію: місце та дату проведення зборів, їх правочинність, порядок денний, порядок голосування рішення про створення банку, прийняття статуту, обрання спостережної ради банку і ревізійної комісії, призначення голови правління (ради директорів), головного бухгалтера та членів правління банку (ради банку) та уповноваженої особи, відповідальної за реєстрацію банку інші положення відповідно до чинного законодавства.

Основною передумовою створення комерційного банку, як звичайної юридичної особи є формування статутного капіталу - фонду коштів, що вносяться засновниками для забезпечення стабільності банку та виконання ним банківських операцій. Відповідно до чинного вітчизняного законодавства без певного розміру статутного капіталу банк створений бути не може. Наявність власного капіталу в банківських установах має велике значення, оскільки він є первинною майновою базою діяльності банку. У даний час статутний капітал існуючих банків має становити не менше як 5 млн. євро, а для новостворених банків – не менше як 10 млн. євро [173].

Формування та збільшення статутного капіталу комерційного банку здійснюється шляхом грошових внесків. Грошові внески резиденти України здійснюють у гривнях, а нерезиденти – в іноземній вільно конвертованій валюті або у гривнях.

Статутний капітал не може формуватися з непідтверджених джерел. Банк має отримати від учасників банку документи й відомості, потрібні для з’ясування джерел походження коштів, що спрямовуються на формування його статутного капіталу. Забороняється використовувати для формування статутного капіталу банку бюджетні кошти, якщо ці кошти мають інше цільове призначення, банківські метали, а також кошти, одержані в кредит та під заставу.

Для формування статутного капіталу новостворюваного банку в територіальному управлінні НБУ за місцем знаходження комерційного банку відкривається накопичувальний рахунок, на який кожний учасник вносить визначену установчими документами частку статутного капіталу. Підставою для відкриття накопичувального рахунку є установчий договір учасників і заява на відкриття рахунку.

Під час формування статутного капіталу банку з іноземним капіталом кошти в іноземній валюті акумулюються іноземним учасником банку на накопичувальному рахунку, який відкривається в НБУ.

Аналіз чинного законодавства про банки свідчить, що вся діяльність зі створення комерційного банку складається із декількох послідовних етапів. Спочатку засновники або їх організаційна група готують проекти всіх документів, необхідних для реєстрації. При цьому визначають організаційно-правову форму діяльності майбутнього банку, тобто господарське товариство, у вигляді якого він функціонуватиме. Далі засновники визначаються з тим, яку частку статутного капіталу вносить кожний із учасників у статутний фонд.

Після нагромадження необхідної суми статутного капіталу, учасники комерційного банку скликають установчі збори, за рішенням яких оформляються усі належні документи, необхідні для реєстрації банку.

Другим етапом створення банку – є державна його реєстрація. До недавнього часу це питання вирішувалось Законом України "Про банки і банківську діяльність" та вище уже згаданою постановою Правління НБУ №375 від 31.08.2001 р.

Відомо, що реєстрація господарських товариств (небанківських), з того часу, як вони почали створюватися в Україні здійснюється органами місцевої виконавчої влади за місцезнаходженням господарського товариства. В той же час комерційні банки, незалежно від місця їх розташування та територіального характеру діяльності проходили реєстрацію у НБУ в Києві. Саме з моменту реєстрації банку Національним банком в Державному реєстрі банків він вважався створеним та набував статусу юридичної особи.

Але сьогодні стає актуальним знову таке, здавалось б вичерпане і вирішене питання як державна реєстрація банків. Це пов’язано з тим, що 15 травня 2003 р. Верховна Рада України ухвалила Закон "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб – підприємств" [167]. Відповідно до цього Закону в Україні запроваджується єдиний для всіх суб’єктів господарювання порядок державної реєстрації, незалежно від їхньої організаційно-правової форми, форми власності та підпорядкування. Новий порядок передбачає проведення державної реєстрації виключно професійним державним реєстратором у виконавчому комітеті міської ради, міста обласного значення, або районній, районній у містах Києві та Севастополі державній адміністрації за місцезнаходженням юридичної особи та обов’язкове відображення всіх даних у Єдиному державному реєстрі юридичних осіб та фізичних осіб – підприємців. Тільки після проведення державної реєстрації у порядку, передбаченому цим Законом, суб’єкт стає юридичною особою, а зміни до статуту набувають чинності.

Названий вище Закон набрав чинності з 1 липня 2004 р. А це означає, що фактично з цієї дати НБУ не здійснює державну реєстрацію банків.

Передбачений законом про державну реєстрацію порядок є досить простим і свідчить про прагнення законодавця зменшити бюрократичний тиск на підприємців та зробити прозорішим сам процес реєстрації.

Але Закон України "Про банки і банківську діяльність" та постанова Правління НБУ №375, до комерційних банків як установ надзвичайної ризиковості, що працюють зі специфічним товаром – грошовим ресурсами, висувають вимоги вищого рівня щодо порядку їх створення, порівняно з іншими суб’єктами господарювання. Спеціальні вимоги при створенні банку включають наступне: попередню перевірку засновників та власників істотної участі в банку, їх фінансового стану, джерел походження коштів, професійної придатності керівників майбутньої банківської установи. Попередня перевірка новостворюваного банку, на нашу думку, є необхідністю і має бути проведена на високому фаховому рівні. А це кваліфіковано може зробити тільки НБУ. Нехтування щодо цього досвідом НБУ було б абсолютно невиправданим. Слід зважати також на те, що Національний банк є центральним органом державного управління, який забезпечує стабільність гривні та банківської системи, і відповідно має достатні важелі впливу на банківські установи. Зокрема, НБУ видає банкам ліцензії на право здійснення банківських операцій, проводить перевірки їх діяльності. Виходячи з цього новостворений банк не може бути зареєстрованим в державному органі реєстрації без попередньої перевірки первинних документів, які визначені статтями 14-17 Закону України "Про банки і банківську діяльність"

Такий підхід випливає із самого ж Закону "Про державну реєстрацію юридичних осіб та осіб-підприємців" в п.4, 5 статті 8 в яких зазначено "У разі, коли законом встановлено вимоги щодо реєстрації установочних документів, такі документи подаються з відміткою про їх реєстрацію в органі, визначеному законом. ...У випадках, які передбачені законом, установчі документи повинні бути погоджені з відповідними органами державної влади.

З урахуванням цих положень до Закону України "Про банки і банківську діяльність" слід внеси зміни та запровадити механізм, відповідно до яких державній реєстрації у виконавчому комітеті передуватиме реєстрація статуту (змін до статуту) Національним банком.

Іншим шляхом урегулювання колізії є визначення Національного банку державним реєстратором у сенсі Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб – підприємців" з наданням йому права вносити записи до Єдиного державного реєстру юридичних осіб і фізичних осіб-підприємців. Такий варіант, на наш погляд, є доцільнішим, оскільки при забезпеченні цілісності системи державної реєстрації він водночас дає банкам змогу використовувати при їх реєстрації принцип "одного віконця", тобто одержувати дозвільні документи "з одних рук".

Практика створення нових банків після того, як закон про державну реєстрацію юридичних осіб набрав чинності (з 1 липня 2004 р.) йде таким шляхом: до реєстрації відповідного банку в державному органі реєстрації його засновники готують необхідні документи і якщо вони відповідають вимогам Закону "Про банки і банківську діяльність" Національний банк дає попередню згоду на реєстрацію банка в державному органі реєстрації.

Стосовно документів, які потрібно подати, щоб банк був зареєстрований. Згідно зі ст. 17 Закону України "Про банки і банківську діяльність" для державної реєстрації банку уповноважена засновниками особа або голова спостережної ради попередньо подає до територіального управління НБУ за місцем створення такі документи: заяву про реєстрацію банку за підписом уповноваженої особи або голови спостережної ради; установчий договір, підписаний засновниками (учасниками) банку та засвідчений відбитком їх печатки. Підписи фізичних осіб-засновників засвідчуються в нотаріальному порядку; статут банку, затверджений установчими зборами (зборами учасників) і підписаний головою правління банку. Одразу зауважимо, що ст. 17 Закону "Про банки і банківську діяльність" вимагає подання статуту банку для проведення його державної реєстрації, проте не містить вимог щодо його оформлення і підписання. На нашу думку, з юридичної точки зору це не відповідає належному оформленню такого важливого документа яким є статут банку. Крім того, чи правильно вимагати підписання проекту статуту головою правління майбутнього банку, якщо ст. 42 Закону твердить: "Голова правління банку... заступає на посаду після надання письмової згоди на це Національним банком України. На наш погляд, доцільно було б надати повноваження щодо підписання першого статуту банку голові спостережної ради банку.

Крім зазначених документів подаються ще й такі: бізнес план, що визначає види діяльності, які банк планує здійснити, на поточний рік і стратегію діяльності на наступні три роки (на кожен рік окремо), який засвідчується підписами засновників банку та/або головою спостережної ради; відомості про склад спостережної ради, правління, ревізійної комісії; документи, що дають можливість зробити висновок про професійну придатність і бездоганну ділову репутацію голови, його заступників та членів правління і головного бухгалтера, його заступників; копію звіту про наслідки підписки на акції (для банку, що створюється у формі відкритого акціонерного товариства), зареєстрованого Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку з доданням переліку акціонерів банку; копії платіжних документів про здійснення юридичними та фізичними особами – учасниками банку сплати внесків до статутного капіталу.

Територіальне управління НБУ за місцем знаходження створюваного банку в місячний строк з дати отримання документів готує висновок про відповідність установчих документів банку вимогам чинного законодавства України, і направляє їх до розгляду в Генеральний департамент банківського нагляду НБУ. Генеральний департамент подає документи Комісії Національного банку з питань нагляду та регулювання діяльності банку. Комісія приймає рішення про професійну придатність і ділову репутацію кандидатів на керівні посади в банку.

На керівні посади в банках не можуть бути призначені особи, які не мають бездоганної ділової репутації, професійні та управлінські здібності яких не відповідають вимогам Закону, у тому числі:

1) які не виконали зобов’язань з оплати боргу щодо будь-якого банку або іншої фізичної чи юридичної особи;

2) незаконні дії яких у минулому призвели до банкротства або ліквідації банку чи іншої юридичної особи;

3) які були звільнені на вимогу Національного банку;

4) які були звільнені за статтями 40 (підпункти 2, 3, 4, 7, 8), 41 Кодексу законів про працю України.

До прийняття Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємств" рішення про державну реєстрацію банку або про відмову в реєстрації приймав НБУ не пізніше тримісячного строку з моменту подання повного пакета документів, зазначених вище. В даний же час НБУ дає тільки попередню згоду на державну реєстрацію банку. В окремих випадках він може відмовити банку в цьому. Зокрема в разі: порушення порядку створення банку; невідповідності установчих документів, потрібних для реєстрації банку, чинному законодавству України; подання неповного пакета документів або невідповідності поданого пакету вимогам чинного законодавства України, в тому числі нормативно-правовим актам НБУ; незадовільного фінансового стану принаймні одного із засновників, які мають істотну участь у банку; відсутності бездоганної ділової репутації принаймні одного із власників істотної участі в банку; професійної непридатності чи відсутності бездоганної ділової репутації голови та/або членів правління (ради директорів), головного бухгалтера банку.

Після того, як НБУ дає попередню згоду на реєстрацію банку, він повинен бути внесений у Державний реєстр. Відповідно до ст. 3 Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців" банки набувають статус юридичної особи лише з моменту їх державної реєстрації у порядку, встановленому даним Законом.

Державна реєстрація банку згідно з цим Законом проводиться реєстратором виключно у виконавчому комітеті міської ради міста обласного значення або у районній, районній у містах Києві та Севастополі державній адміністрації за місцезнаходженням банку.

Рішення про державну реєстрацію банку або про відмову в реєстрації приймає державний реєстратор. Строк державної реєстрації банку не повинен перевищувати три робочих дні з дати надходження повного пакету документів.

Реєстрацію банків в державному реєстрі можна вважати спрощеною, оскільки майже всі документи необхідні для реєстрації готуються відповідно до банківського законодавства і попередньо розглядаються в НБУ, а державний реєстратор переглядає їх на відповідність їх закону про державну реєстрацію юридичних осіб.

Реєстрація банку здійснюється шляхом внесення відповідного запису до Єдиного державного реєстру. Свідоцтво про державну реєстрацію банку повинно бути оформлено і видано (надіслано рекомендованим листом за описом вкладення) засновнику або уповноваженої особі державним реєстратором не пізніше наступного робочого дня з дати державної реєстрації банку. З дати внесення запису в Єдиному державному реєстрі банк набуває статусу юридичної особи.

Державний реєстратор не пізніше наступного дня з дати державної реєстрації банку зобов’язаний передати відповідним органам статистики, державної податкової служби, Пенсійного фонду України, фондів соціального страхування повідомлення про проведення державної реєстрації банку із зазначенням номера та дати внесення відповідного запису до Єдиного державного реєстру.

Відмову в проведенні державної реєстрації банку може бути, як це передбачено законом про державну реєстрацію юридичних осіб, оскаржено в суді.

Після державної реєстрації банку в територіальному управлінні НБУ за його місцезнаходженням відкривається кореспондентський рахунок, на який не пізніше наступного дня після його відкриття з накопичувального рахунку перераховуються зібрані кошти, що утворюють статутний капітал.

Закон про державну реєстрацію юридичних осіб регламентує і порядок внесення змін до установчих документів юридичної особи, зокрема до статуту. Такі зміни підлягають обов’язковій державній реєстрації шляхом внесення відповідних записів до Єдиного державного реєстру в порядку, встановленому цим законом.

Відносно відокремлених підрозділів (філій, представництв) банків залишається чинним передбачений Законом "Про банки і банківську діяльність" порядок їх відкриття за згодою НБУ та їх реєстрації Національним банком, оскільки згідно із п.4 ст. 4 Закону "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців" підрозділи юридичної особи не підлягають державній реєстрації.

Для створення банку з іноземним капіталом його засновники зобов’язані отримати попередній дозвіл НБУ. Для набуття діючим банком статусу банку з іноземним капіталом його правління також має отримати попередній дозвіл НБУ.

При будь-якому набутті банком статусу банку з іноземним капіталом його засновники подають до територіального управління НБУ за місцем створення банку необхідні документи, що передбачені при створенні кожного вітчизняного банку, а крім того, додатково ще й такі: нотаріально засвідчену за місцем видачі копію легалізованого рішення уповноваженого органу управління іноземного інвестора про участь у банку в Україні (для юридичних осіб); нотаріально засвідчений за місцем видачі легалізований витяг з торгового (банківського) реєстру або інший офіційний документ, що підтверджує реєстрацію іноземного учасника в країні, у якій зареєстровано головний офіс іноземного інвестора (для юридичних осіб); нотаріально засвідчену за місцем видачі легалізовану копію висновку іноземної аудиторської організації про фінансовий стан іноземного інвестора на кінець останнього повного календарного року (для юридичних осіб). Якщо визначений висновок надається іноземною аудиторською організацією, яка не входить до переліку іноземних аудиторських організацій, визнаних Національним банком, то такий висновок має бути підтверджений українською аудиторською організацією.

У разі, якщо іноземний інвестор є фізичною особою, він подає письмову згоду на участь іноземного інвестора у банку в Україні видану державним контролюючим органом країни. Письмова згода має бути легалізована в консульській установі України, якщо інше не передбачено міжнародними договорами, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України; документи мають подаватися мовою оригіналу з перекладом на українську мову, засвідченим нотаріально.

Після одержання попередньої згоди НБУ на реєстрацію банку з іноземним капіталом, цей банк, має пройти державну реєстрацію і при цьому подати такі ж документи, як і українські банки.

Крім того, відповідно до внесених змін в Закон "Про банки і банківську діяльність" від 16 листопада 2006р., іноземним банкам надано право відкривати філії та представництва на території України [162].

Порядок їх відкриття та функціонування здійснюється відповідно до законодавства України, яке стосується до банків України.

Отже, процес створення комерційних банків є досить складною процедурою, пов’язаною з оформленням численних документів, добором кваліфікованих кадрів, вибором відповідного приміщення, забезпечення його необхідним обладнанням тощо.

Ускладнена процедура створення банків зумовлена надзвичайною ризиковістю їх діяльності, вищим порівняно з іншими юридичними особами рівнем вимог щодо їх фінансового стану та бездоганності ділової репутації. Така процедура уявляється обґрунтованою, оскільки необдумана дія, прорахунок, чи порушення закону здатні викликати серйозні наслідки не тільки для самого банку, а й для його клієнтів – тисяч, і навіть мільйонів людей – в залежності від розміру банку.

На відміну від звичайних господарських товариств, більшість з яких можуть починати фінансово-господарську діяльність одразу після державної реєстрації, комерційні банки навіть зареєстровані в Єдиному державному реєстрі, не мають права здійснювати банківські операції без отримання відповідної ліцензії НБУ.

Ліцензія – це дозвіл, що надається комерційному банку, зареєстрованому в Єдиному державному реєстрі на здійснення окремих або всіх банківських операцій, якщо умови діяльності банків відповідають чинному законодавству України і не загрожують інтересам клієнтів [65, с.334-335].

Отже, щоб зареєстрований банк мав право здійснювати банківські операції факту державної реєстрації недостатньо. Незважаючи на те, що з моменту державної реєстрації банк признається самостійним суб’єктом цивільно-правових відносин і володіє правоздатністю, до одержання ліцензії на здійснення банківських операцій його правоздатність має характер загальної або універсальної правоздатності. Це означає, що створений банк може займатися будь-якою законною діяльністю, крім тієї, для здійснення якої необхідно одержати спеціальний дозвіл (ліцензію).

Відповідно до ст. 19 Закону України "Про банки і банківську діяльність" та Положення про порядок видачі банкам банківських ліцензій, письмових дозволів та ліцензій на виконання окремих операцій, затвердженого постановою Правління НБУ 17 липня 2001 р. №275 із наступними змінами [181] (далі постанова №275), банківська ліцензія видається НБУ на підставі клопотання банку та представлення документів, що підтверджують: наявність оплаченого та зареєстрованого підписаного капіталу банку у розмірі, що встановлений вище зазначеним законом; забезпеченість банку належним банківським обладнанням, комп’ютерною технікою, програмним забезпеченням, приміщеннями відповідно до вимог НБУ; наявність як мінімум трьох осіб, призначених членами правління банку, які мають відповідну освіту та досвід, необхідний для управління банком.

НБУ може відмовити в надані ліцензії, якщо зазначені вище умови не виконані банком протягом одного року з дати державної реєстрації банку.

Рішення про надання банківської ліцензії чи про відмову в її наданні, НБУ приймає протягом одного місяця з дня отримання повного пакету документів, зазначених вище. Банківська ліцензія не може передаватись третім особам.

НБУ може відкликати банківську ліцензію тільки у таких випадках: якщо було виявлено, що документи, надані для отримання ліцензії, містять недостовірну інформацію; якщо банк не виконав жодної банківської операції протягом одного року з дня отримання банківської ліцензії; у разі порушення чинної законодавчо-нормативної бази, що спричинило значну втрату активів і настання неплатоспроможності банку; на підставі висновку тимчасового адміністратора про неможливість приведення банку у правову відповідальність з вимогами даного закону та нормативно-правових актів НБУ; недоцільності виконання плану тимчасової адміністрації щодо реорганізації банку.

Банк, який одержав повідомлення про відкликання у нього банківської ліцензії, протягом трьох днів зобов’язаний повернути її НБУ. Після відкликання ліцензії банк втрачає право на здійснення будь-яких банківських операцій [67, с.82-89].

Ліцензування комерційних банків запроваджено з метою підвищення надійності та стабільності банківської системи, забезпечення захисту інтересів кредиторів і вкладників.

На підставі банківської ліцензії комерційні банки мають право здійснювати такі банківські операції: приймання вкладів (депозитів) від юридичних і фізичних осіб; відкриття та ведення поточних рахунків клієнтів і банківських кореспондентів, у тому числі переказ грошових коштів з цих рахунків за допомогою платіжних інструментів та зарахування коштів на них; розміщення залучених коштів від свого імені, на власних умовах та на власний ризик.

Банк, крім перелічених вище операцій, має право здійснювати такі операції та угоди: операції з валютними цінностями; емісію власних цінних паперів; організацію купівлі та продажу цінних паперів за дорученням клієнтів; здійснення операцій на ринку цінних паперів від свого імені (у тому числі андеррайтинг); надання гарантій і поручительств та інших зобов’язань, які передбачають їх виконання у грошовій формі; придбання права вимоги на виконання зобов’язань у грошовій формі за поставлені товари чи надані послуги, приймаючи на себе ризик виконання таких вимог та прийом платежів (факторинг); лізинг; послуги з відповідального зберігання та надання в оренду сейфів для зберігання цінностей та документів; випуск, купівлю, продаж і обслуговування чеків, векселів та інших оборотних платіжних документів; випуск банківських платіжних карток і здійснення операцій з їх використанням; надання консультаційних та інформаційних послуг щодо банківських операцій.

За умови отримання письмового дозволу НБУ банки також можуть здійснювати й такі операції: здійснення інвестицій у статутні фонди інших юридичних осіб; здійснення випуску, обігу, погашення державної та іншої грошової лотереї; перевезення валютних цінностей та інкасацію коштів; операції за дорученням клієнтів або від свого імені: з інструментами грошового ринку; з інструментами, що базуються на обмінних курсах та відсотках; з фінансовими ф’ючерсами та опціонами; довірче управління коштами та цінними паперами за договорами з юридичними і фізичними особами; депозитарну діяльність і діяльність з ведення реєстрів власників іменних цінних паперів.

Таким чином, встановлений Законом України "Про банки і банківську діяльність" та постановою Правління НБУ №275 механізм ліцензування банківської діяльності, крім класичних банківських операцій, дозволяє комерційним банкам здійснювати широкий спектр різноманітних операцій та послуг, що є необхідною умовою комплексного обслуговування клієнтів та розвитку конкуренції на фінансових ринках.

Водночас на комерційні банки накладено певні обмеження щодо їх діяльності. Так, банками забороняється діяльність у сфері матеріального виробництва, торгівлі (за винятком реалізації пам’ятних, ювілейних, та інвестиційних монет) та страхування (крім виконання функцій страхового посередника).

Спеціалізованим банкам (за винятком ощадного) забороняється залучати вклади (депозити) від фізичних осіб в обсягах, що перевищують 5% капіталу банку.

Банк може мати у власності нерухоме майно загальною вартістю не більше 25% капіталу банку. Це обмеження не поширюється на приміщення, яке забезпечує технологічне здійснення банківських операцій, майно, яке перейшло банку у власність на підставі реалізації прав заставодержателя відповідно до умов договору застави, майно, набуте банком з метою запобігання збиткам за умови, що таке майно має бути відчужене банком протягом одного року з моменту набуття права власності на нього.

Припинення діяльності банку відбувається в результаті його реорганізації або ліквідації. Реорганізація банку здійснюється добровільно за рішенням його власників або примусово за рішенням НБУ.

Припинення діяльності будь-якої юридичної особи здійснюється відповідно до статей 104-112 Цивільного кодексу України. Порядок припинення діяльності комерційних банків (як спеціальних суб’єктів) визначений низкою Законів України, зокрема, "Про банки і банківську діяльність", "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців", "Про відновлення платоспроможності боржника або визначення його банкрутом", а також Методичними рекомендаціями про порядок реорганізації, реструктуризації комерційних банків, які затверджені постановою Правління НБУ №395 від 9 жовтня 2000 р. [188].

Реорганізація банків здійснюється в різних формах: шляхом злиття, приєднання, поділу, виділення або перетворення. Тобто за змістом реорганізація може набувати об’єднувальних, розподільчих форм, а також мати характер перетворення. На думку деяких науковців під реструктуризацією банківської установи слід розуміти зміну структури її активів і пасивів, внутрішньої побудови, управління, тощо, які мають сприяти подоланню фінансової нестабільності цієї банківської установи та відновити її платоспроможність [121, с.13].

Згідно зі ст. 26 Закону України "Про банки і банківську діяльність" злиття передбачає припинення діяльності двох (або кількох) комерційних банків як юридичних осіб та передачу всіх їхніх майнових прав і зобов’язань новоствореному банку. Приєднання – це припинення діяльності одного банку як юридичної особи з передачею всіх його майнових прав і зобов’язань іншому на правах філії чи без відкриття філії. Злиття та приєднання відносяться до об’єднувальних форм.

Поділ передбачає припинення діяльності одного банку як юридичної особи та передачу за розподільчим актом у визначених частинах усіх його майнових прав і зобов’язань кільком новоствореним банкам. Виділення полягає у створенні банку (або кількох банків), до якого (яких) за розподільчим актом у відповідних частинах переходять майнові права і обов’язки банку, що реорганізовується. З метою підвищення ефективності діяльності великих банків, а також в умовах кризової ситуації може виникнути потреба у розділенні їх капіталу й реорганізації цих банків шляхом їх поділу, а також у виділенні (за умови достатності капіталу кожного з них). Поділ та виділення відносяться до розподільчих форм.

Реорганізація банку може здійснюватися шляхом перетворення. Підставами для реорганізації банку шляхом перетворення є переорієнтація напрямів діяльності, збитковість окремих філій, необхідність зміни умов капіталізації та управління тощо.

За ініціативою проведення реорганізація поділяється на примусову (обов’язкову) та за ініціативою власників банку (за рішенням загальних зборів акціонерів).

Стосовно банків, що перебувають у стані фінансової скрути, передбачено примусову реорганізацію за ініціативою НБУ (у тому числі за заявою кредиторів). У разі необхідності Національний банк надсилає таким банкам лист попередження з відповідною вимогою. Якщо банк протягом визначеного періоду не відреагує належним чином, НБУ може прийняти рішення про його ліквідацію.

Технологічна схема примусової реорганізації така: надходить лист попередження від НБУ; банк протягом десяти днів із дня його отримання надсилає лист зобов’язання з поясненням причин погіршення фінансового стану і конкретні заходи щодо реорганізації та звіт про виконання вимоги НБУ щодо реорганізації. У разі невиконання вимоги щодо реорганізації НБУ приймає рішення про ліквідацію банку.

Протягом двох днів після прийняття рішення про ліквідацію банку НБУ зобов’язаний повідомити про це Фонд гарантування вкладів фізичних осіб.

Ліквідацію банку Національний банк і законодавство розглядають як крайній захід до проведення якого необхідно вжити заходів, що запобігають банкротству. Серед них: фінансове оздоровлення; призначення тимчасової адміністрації, реорганізацію банку.

Ліквідація банку в кожному випадку має свої чинники та специфічні особливості, зокрема, у разі його неплатоспроможності. Закон України "Про банки і банківську діяльність" під неплатоспроможністю банку розуміє – неспроможність банку своєчасно та в повному обсязі виконати законні вимоги кредиторів через відсутність коштів або зменшення розміру капіталу банку до суми, що становить менше однієї третини мінімального розміру регулятивного капіталу банку. Коли банк опиняється в такому становищі право звернення до суду із заявою про визнання банку неплатоспроможним та його ліквідацію мають кредитори банку і Національний банк України.

Кредитори банку направляють до НБУ заяву про ліквідацію банку в разі настання ознак неплатоспроможності з доданням документально підтверджених доказів наявності невиконаних грошових зобов’язань банку перед ними. Якщо продовж одного місяця з дня направлення заяви зазначені особи не отримали відповідь НБУ, вони мають право звернутися до суду із заявою про визнання банку неплатоспроможним. При підготовці справи до розгляду суддя повинен отримати обґрунтований висновок НБУ щодо доцільності ліквідації банку або рішення НБУ про відкликання банківської ліцензії та призначення ліквідатора.

Орган, що ініціював рішення про ліквідацію, призначає ліквідатора, який приступає до виконання обов’язків негайно після відкликання ліцензії.

Ліквідатором здійснюється опублікування відомостей про відкриття ліквідаційної процедури у газеті "Урядовий кур’єр" чи "Голос України" за рахунок банку.

У чинному законодавстві України відносно ліквідації банків в разі їх неплатоспроможності існує багато розбіжностей, невизначеностей, що помітно ускладнює вирішення цих питань, про що свідчить практика діяльності господарських судів [58, с.152-158]. Зокрема, в Законі України "Про банки і банківську діяльність" вичерпно не врегульовані питання пов’язані із порушенням справи про визнання проблемного банку неплатоспроможним за заявою НБУ, а також питання про захист інтересів кредиторів проблемного банку у разі, коли НБУ не відкликається банківська ліцензія за наявності ознак його неплатоспроможності.

Процедура ліквідації банку має досить істотні відмінності від аналогічної процедури, передбаченої розділом III Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" (далі Закон про банкрутство). Якщо строк ліквідаційної процедури за Законом про банкрутство не може перевищувати 12 місяців і може бути продовжений судом ще на 6 місяців, [164] то за Законом України "Про банки і банківську діяльність" процедура ліквідації банку повинна бути завершена не пізніше 3 років з дня відкликання ліцензії [162].

Право на звернення до суду із заявою про порушення справи про банкрутство банку, на нашу думку, доцільно надати не лише кредиторам, а й органу банківського нагляду НБУ та Фонду гарантування вкладів фізичних осіб.

Проблема вдосконалення банківського законодавства про ліквідацію банків у зв’язку з їх неплатоспроможністю має гостру соціальну спрямованість. За даними державної та банківської статистики за більш як 15 років свого існування банківська система України втратила більше ста банків. І нині чимало банківських установ перебувають у стані ліквідації. На січень 2006 р. із 186 банків, включених до Державного реєстру, в такому стані перебували – 20 [137, с.56-67]. Банкрутство банків само по собі негативне явище – воно збурює фінансовий ринок і підриває довіру населення до банківських установ. Тому особливої уваги потребує чітка правова регламентація порядку ліквідації комерційних банків та здійснення дієвого контролю НБУ за їх діяльністю.

Закон України "Про банки і банківську діяльність", прийнятий 7 грудня 2000 р. врегулював процеси реорганізації та реструктуризації банків досить чітко.

Початок об’єднань банків було покладено кременчуцьким "Автокразбанком", який приєднав до себе "Універсалбанк", і банком "Столичний", який поглинув одеський банк "Арманд". Потім було приєднання "Укрнафтогазбанку" до "Укргазбанку", сумського банку "Слобожанщина" до столичного банку "Надра". В цей час відбулися і деякі й інші об’єднання банків. Але широкого поширення процес злиття та поглинення банків в Україні не набув. Хоча злиття, як і поглинення банків – досить поширене явище у сучасному світі. Тільки, наприклад, в США за післявоєнний період відбулося поглинення більш як 4 тисяч банків [196, с.543-544]. До процесів злиття чи об’єднання долучались банки Німеччини, Франції, Великобританії, Японії та інших країн.

В даний час в Україні більш поширеною є тенденція до зменшення комерційних банків шляхом їх ліквідації. З 1991 по 2006 роки в Україні було ліквідовано, чи у певний спосіб реорганізовано 112 комерційних банків [13, с.69-70].

Отже, як видно з наведених даних за указані роки було ліквідовано більше сотні банків. Ці дані підтверджують тенденцію до зменшення кількості комерційних банків в результаті їх ліквідації, що обумовлено низьким рівним їх капіталізації, ліквідності та платоспроможності. Але як показує досвід банківської практики в Україні банкрутами стають не тільки малі, а й великі комерційні банки, і не лише із-за платоспроможності. Досить згадати, що такі банки як: "Градобанк", "Слов’янський", "Україна" та нещодавно банк "Алонж", "Прем’єр-банк"[99, 2005. – 19 квіт.] збанкрутили не від нестачі капіталу, а в наслідок свідомих зловживань з боку посадових осіб цих банків. Фахівці з банківської справи зазначають, що від банкрутства не застрахований жоден банк не залежно від обсягів капіталу, організаційної структури чи належності до певної сфери економіки [191]. Про це свідчить банкрутство столичних банків, зокрема, АКБ "ОЛ Банк", "Гарант", "Інтерконтинентбанк", ТОВ "Київський універсальний банк", що сталися у першому кварталі 2006р. [94, 2006. – 17 бер.]. Ліквідація як банкрута навіть одного банку суттєво впливає на загальну політичну ситуацію та на стан фінансового ринку країни. Це й обумовлює винятковість процедури ліквідації банків та необхідність виваженого підходу в кожному окремому випадку до їх ліквідації.

В цілому у подальшому можна прогнозувати посилення тенденції до злиття й поглинення серед вітчизняних банків через посилення вимог до капіталізації, рівня стабільності банківської системи, довіри, у зв’язку з об’єктивними процесами розвитку конкуренції у банківській сфері тощо.