Залучення ресурсів в діяльності комерційних банків та страхових компаній

У загальному обсязі ресурсів, якими володіє комерційний банк, переважають зобов'язання банку. Під зобов'язаннями банку слід ро­зуміти вимоги до активів банківської установи, що зобов'язують її сплатити фіксовану суму коштів у визначений час у майбутньому.

• кошти вкладників;

• кошти в розрахунках;

• цінні папери власного боргу;

• кошти на інвестиційних та поточних рахунках клієнтів;

• кореспондентські рахунки інших банків;

• депозити до запитання та строкові депозити;

• кошти кредиторів;

• кредити інших банків;

• фінансову допомогу держави.

В економічній літературі зобов'язання прийнято поділяти на за­лучені та запозичені кошти. Залучені кошти є найбільшою части­ною зобов'язань банку. Це основне джерело формування ресурсів банку, які спрямовуються на проведення активних операцій.

До залучених коштів банку належать: залишки коштів на поточ-

Рис. 8.1. Структура зобов'язань банку

них, бюджетних і розрахункових рахунках клієнтів, ощадні та стро­кові вклади фізичних і юридичних осіб, вклади до запитання, різні види депозитних рахунків, таких як умовні, заставні, брокерські, цільові депозити, депозити в іноземній валюті, а також кошти на ко­респондентських рахунках інших банків (лоро-рахунки). У банків­ській практиці всі рахунки клієнтів, відкриті в банку, у цілому нази­вають депозитами, а залучені кошти - депозитними зобов'язаннями.

Депозит (вклад) (від лат. - річ, віддана на збереження) - це зобов'язання банку за тимчасово залученими коштами фізичних і юридичних осіб або цінними паперами за відповідну плату.

Депозити утворюються за рахунок вкладу в банк суми грошей готівкою або у безготівковій формі у вигляді цінного паперу, що на­лежить до оплати.

Якщо для здійснення певних кредитних операцій у банку не ви­стачає наявних залучених коштів, то банк може запозичити ресурси на ринку. Операцію запозичення коштів називають купівлею фон­дів, а джерела запозичення - недепозитними зобов'язаннями бан­ку. Особливість запозичених коштів полягає в тому, що у процесі їх формування ініціатором виступає банк, тоді як у створенні депозит­

ної бази ініціатива належить клієнтам банку. Основними джерелами запозичення коштів для комерційних банків виступають:

• позики НБУ;

• міжбанківський ринок ресурсів;

• проведення операцій репо;

• міжнародний фінансовий ринок;

• ринок депозитних сертифікатів;

• позики в небанківському секторі.

Так, позики НБУ можуть надаватись комерційним банкам через:

• проведення операцій на відкритому ринку;

• надання стабілізаційних кредитів.

Кредитування банків через проведення операцій на відкритому ринку здійснюється НБУ тільки під забезпечення державних цін­них паперів, векселів суб'єктів господарської діяльності (резидентів України) та векселів державного казначейства України, врахованих комерційним банком за дисконтною ставкою, не нижчою за облі­кову ставку НБУ. Кредитування комерційних банків на відкритому ринку можуть проводитися у формі:

• кількісного або процентного тендера для надання кредитів на строк до 14 днів та на строк до 180 днів;

• відкриття постійно діючої лінії рефінансування для надання кредитів «овернайт».

Кількісний тендер передбачає, що НБУ наперед оголошує ціну (тобто відсоткову ставку), за якою банки можуть одержати кредити, а розподіл коштів відбувається відповідно до поданих заявок до за­кінчення запропонованої на тендері суми. Якщо цієї суми недостат­ньо, то кредитні кошти за оголошеною ціною розподіляються між усіма банками пропорційно до поданих ними заявок.

Процентний тендер передбачає, що банки самостійно пропону­ють відсоткову ставку (з точністю до 0,1 процентного пункту), за якою вони погоджуються запозичити кошти, але ця ставка має бути не нижча за облікову. На процентному тендері заявки задовольня­ються за принципом зниження пропонованої в них ставки, почина­ючи з найвищої і до закінчення запропонованого обсягу кредитів або задоволення всіх заявок банків. Якщо два або більше учасників

запропонували однакову ставку, а обсягу кредитів, що залишився, недостатньо для задоволення всіх таких заявок, то кошти між бан­ками розподіляються пропорційно.

Тендери мають певні правила допуску учасників та обмеження:

• до участі допускаються банки, які не порушують установле­них економічних нормативів, своєчасно подають звітність та повер­тають отримані від НБУ кредити;

• філії комерційних банків та новостворені банки (з періодом діяльності менш як 1 рік) до участі не допускаються;

• банком сформовано резерв для відшкодування можливих втрат за кредитними операціями;

• прострочені та сумнівні кредити в портфелі банку не переви­щують 10 % від обсягу кредитного портфеля;

• кредити, надані іншим банкам на міжбанківському ринку, не перевищують 5 % кредитного портфеля банку;

• сума позики одному банку не може перевищувати 50 % загаль­ного запропонованого на тендері обсягу кредитів;

• сума заборгованості за кредитами НБУ з урахуванням поданої на тендер заявки має не перевищувати 50 % величини регулятивно­го капіталу банку за останнім балансом.

Постійно діюча лінія рефінансування призначена для вирів­нювання тимчасових коливань ліквідності банківської системи та підтримання короткострокової (миттєвої) ліквідності комерційних банків. Цей механізм рефінансування передбачає надання кредиту на один робочий день (кредит «овернайт») під забезпечення дер­жавних цінних паперів перерахуванням коштів у день отримання заявки від банку.

Стабілізаційний кредит призначено для надання комерційним банкам, переведеним у режим фінансового оздоровлення, або бан­кам, які взяли на себе борг банку, що перебуває у режимі фінансово-

го оздоровлення. Стабілізаційний кредит надається лише за умови забезпечення його ліквідною заставою або гарантією чи порукою іншої стабільної фінансової установи (в т. ч. й банку). Заставою можуть бути ліквідні активи після проведення експертної оцінки їх вартості, які перебувають у власності банку-позичальника і не об- тяжені іншими зобов'язаннями. Банкам не дозволяється надавати кредити за рахунок коштів стабілізаційного кредиту, отриманого від НБУ. У загальному випадку стабілізаційний кредит надається бан­кам на строк до трьох років, але якщо програма фінансового оздо­ровлення забезпечує достатні грошові потоки то банку може бути наданий короткостроковий кредит.

Міжбанківський ринок кредитних ресурсів - це ефективний ме­ханізм перерозподілу грошових коштів: з одного боку, міжбанків- ський кредит дозволяє банкам з недостатньою ресурсною базою ви­конувати вимоги НБУ або задовольняти потреби клієнтів у креди­тах, а з іншого боку, міжбанківський ринок служить для підтримки зростання депозитів і надає кредиторам можливість вигідного роз­міщення тимчасово вільних коштів.

Строки надання міжбанківських кредитів визначаються в діа­пазоні від кількох годин до кількох місяців (як правило, не більше шести місяців).

На міжбанківському ринку укладаються кредитні угоди трьох типів:

• одноденні угоди - кредити типу «овернайт» - укладаються, як правило, по телефону без письмового оформлення і передбачають повернення коштів наступного дня (не пізніше як через 24 години);

• строкові угоди - кредити, термін надання яких (дні, тижні, мі­сяці) чітко обумовлюється сторонами та фіксується письмово;

• безстрокові (відкриті) угоди - кредити, за якими термін надан­ня не визначається, а автоматично продовжується щодня доти, доки один із учасників не вирішить перервати дану угоду.

Операції репо - це угода про надання міжбанківської позики під забезпечення цінними паперами за умови зворотного їх викупу піс­ля повернення коштів кредиторові.

Угоди репо є одним з видів ломбардного кредиту на міжбанків- ському ринку і використовуються, коли учасники недостатньо добре знають один одного або виникає сумнів щодо кредитоспроможності

позичальника. Термін дії таких угод може тривати від кількох годин до кількох місяців. Залежно від строку дії угоди репо, як і міжбан- ківські кредити, бувають трьох типів:

1) нічне репо: тривалість - один день, ставка фіксована;

2) строкове репо: тривалість чітко визначена угодою, ставка фік­сована;

3) безстрокове (відкрите) репо: термін не фіксується, дія угоди припиняється за вимогою однієї зі сторін, ставка плаваюча.

Міжнародні фінансові ринки - це одне із популярних джерел запозичення коштів комерційними банками. Доступ на такі ринки мають великі міжнародні банки. Місцеві банки можуть одержати кредит через взаємодію з тими банками, які щодня працюють на за­значених ринках.

Ринок депозитних сертифікатів. Депозитний сертифікат по суті є гібридним інструментом: офіційно - це депозитний рахунок, але практично депозитний сертифікат - це різновид боргової розписки (типу ІОY «I owe you» - я вам винен). Отже, за формою депозит­ні сертифікати можуть бути віднесені до депозитних зобов'язань, але за економічним змістом їх розглядають як джерело запозичення коштів, оскільки ініціатором їх випуску завжди є банк. Отже, депо­зитний сертифікат - це процентне боргове зобов'язання (розписка) банку, яке підтверджує вкладення певної суми коштів у банк на ви­значений термін за конкретною відсотковою ставкою або за став­кою, що розраховується за умовами укладеної угоди.

Позики в небанківському секторі. До фінансових небанків- ських установ належать пенсійні фонди, страхові компанії, інвес­тиційні фонди, кредитні спілки, взаємні фонди, трастові компанії. Як правило, у небанківських установах акумульовано значні кошти, котрі потребують надійних напрямів розміщення. Тимчасово вільні кошти цих учасників ринку можуть вкладатися у високоякісні цінні папери та надаватися на умовах позики надійним клієнтам, якими і є банки.

На вибір не депозитних джерел коштів банку впливають такі чинники:

• відносна вартість конкретного джерела;

• граничні строки погашення;

• рівень надійності джерела;

• правила й обмеження щодо використання;

• доступність;

• кредитні можливості банку-позичальника - величина капіта­лу, рейтинг, можливості реалізації комерційних паперів.

Основною метою управління запозиченим капіталом комерцій­ного банку є забезпечення залучення достатнього обсягу коштів для здійснення активних (кредитних) операцій на вигідних для банку умовах, в обсязі і порядку, визначених чинним законодавством.

Для досягнення даної мети є необхідним:

• постійне узгодження обсягів, часових і вартісних характерис­тик пасивних операцій з поточними і прогнозованими активними операціями. Це досягається за допомогою контролю динаміки руху депозитних коштів (особливо короткострокових), що найбільшою мірою сприяють забезпеченню відповідної ліквідності балансу;

• підтримання резерву вільних грошей на мінімальному рівні;

• використання джерел, що оптимізують витрати на залучення коштів (отримання прибутку за рахунок дешевих ресурсів);

• оптимізація процентних ставок за депозитами і ощадними вкладами залежно від строків та інших характеристик. Метою цього є забезпечення необхідного обсягу коштів за мінімально можливу в даних умовах ціну і, в остаточному підсумку, максимізація прибутку;

• забезпечення раціонального співвідношення між джерелами банківських ресурсів та підтримка оптимальної структури джерел коштів;

• пошук нових джерел коштів.

Значна кількість завдань, які вирішуються в процесі цього управ­ління, визначає необхідність розробки спеціальної фінансової по­літики - політики залучення коштів комерційним банком, що являє собою частину загальної фінансової стратегії комерційного банку, яка полягає в забезпеченні найефективніших форм та умов залучен­ня ресурсів з різних джерел відповідно до потреб банку.

Процес формування політики запозиченого капіталу комерцій­ного банку складається з таких основних етапів (рис. 8.2):

- перший етап - аналіз залучення та використання ресурсів у по­передньому періоді. Мета такого аналізу - вивчення обсягу, складу й форм залучення ресурсів та оцінка ефективності їх використання. Об'єктом аналізу є:

Рис. 8.2. Етапність процесу формування банківської політики залучення коштів

• динаміка загального обсягу зобов'язань банку;

• відповідність динаміки зобов'язань банку темпам зростання капіталу, активів, обсягам кредитної та інвестиційної діяльності;

• динаміка питомої ваги окремих складових зобов'язань банку;

• визначення співвідношення складових зобов'язань банку за строками залучення ресурсів та оцінка їх відповідності строкам роз­міщення в активи;

• аналіз складу основних вкладників і кредиторів банку;

• аналіз ефективності використання ресурсів банку в цілому та за окремими складовими;

- другий етап - визначення обсягів та структури зобов'язань бан­ку в плановому періоді;

- третій етап - оцінка вартості залучення ресурсів з різних дже­рел. Результати такої оцінки слугують основою розробки управлін­ських рішень відносно вибору альтернативних джерел залучення ресурсів, що задовольняють потреби банку в них.

Оцінка вартості ресурсів банку має ряд особливостей, головними з яких є:

• відносна простота формування базового показника оцінки

вартості. Таким базовим показником, що підлягає подальшому ко­регуванню, є вартість обслуговування боргу у формі процента за депозит, кредит, ставки купона за облігацією. Цей показник прямо обумовлений умовами відповідних договорів (контрактів);

• урахування в процесі оцінки податкового коректора. Оскіль­ки виплати з обслуговування боргів (процентів за кредит, депозит тощо) відносяться на витрати, то вони зменшують розмір бази опо­даткування, а відповідно, зменшують розмір вартості залучених ре­сурсів на ставку податку на прибуток;

• вартість залучених ресурсів значною мірою пов'язана з рівнем кредитоспроможності банку: чим вищий кредитний рейтинг банку на ринку, тим нижчою є вартість ресурсів, що залучаються цим банком.

Залучення ресурсів з депозитних та недепозитних джерел за­вжди пов'язане зі зворотним грошовим потоком не тільки з обслу­говування боргу, але й з погашення зобов'язань за основною сумою цього боргу;

- четвертий етап - визначення співвідношення залучених ресур­сів, що формуються на коротко- та довгостроковій основі. Розра­хунок потреби в короткострокових та довгострокових ресурсах ба­зується на цілях їх використання в плановому періоді. Розрахунок необхідного обсягу залучених ресурсів у межах кожного періоду здійснюється за окремими цільовими напрямками їх майбутнього використання.

Головною метою даного етапу є забезпечення узгодження обся­гів і часових характеристик пасивних операцій з поточними і про­гнозованими активними операціями.

а) забезпечення необхідного обсягу залучення ресурсів з депо­зитних джерел;

б) забезпечення необхідного обсягу ресурсів, залучених з неде- позитних джерел;

в) оптимізація співвідношення депозитних та недепозитних дже­рел ресурсів банку.

Факторами, що визначають можливості банку з залучення кош­тів, є:

• фактичний розмір капіталу;

• імідж банку на відповідних фінансових ринках (депозитних

внесків, поточних рахунків, міжбанківських кредитів, ринку цінних паперів);

• ефективність маркетингової, насамперед, конкурентної полі­тики банку;

• кваліфікація персоналу, у тому числі культура обслуговування клієнтів;

• технології, що використовуються банком, у частині їх відпо­відності потребам наявних і потенційних клієнтів;

• широта номенклатури послуг, що надаються клієнтам у про­цесі обслуговування їх поточних, депозитних й інших рахунків;

• рівень конкуренції в банківській сфері;

• фінансові можливості з оплати залучених коштів, обумовлені ефективністю їх подальшого розміщення;

• поточна кон'юнктура ринку;

• регулювання з боку НБУ;

• нормативно-правова база з оподаткування валютних операцій, антимонопольного законодавства;

• стан грошово-кредитної системи;

• рівень інфляції.

У процесі формування запозиченого капіталу комерційних бан­ків необхідним є врахування двох основних параметрів - вартості залучених коштів та їх обсягу.

Для забезпечення бажаної структури, обсягів та рівня витрат за депозитними зобов' язаннями в комерційних банках використову­ються різні методи залучення коштів, які загалом поділяються на дві групи - цінові та нецінові методи.

Сутність цінових методів полягає у використанні відсоткової ставки за депозитами як головного важеля в конкурентній боротьбі за вільні грошові кошти фізичних і юридичних осіб. Підвищення пропонованої банком ставки дозволяє залучити додаткові ресурси. І, навпаки, банк, перенасичений ресурсами, але обмежений неба­гатьма прибутковими напрямами їх розміщення, зберігає чи знижує депозитні ставки.

Банки встановлюють диференційовані ставки залежно від виду депозитного рахунку, строку розміщення коштів на депозиті та суми вкладу. Ціноутворення за депозитними зобов' язаннями банку базу­ється на аналізі співвідношення між депозитною ставкою, яка відо­

бражає ринкову вартість залучення коштів, і витратами банку з об­слуговування кожного виду депозитних рахунків. Якщо операційні витрати банку за рахунком значні, наприклад, для розрахункових рахунків клієнтів, то ставка буде низькою, або взагалі відсотки не виплачуватимуться. Іноді банк покриття витрат з обслуговування депозиту перекладає на клієнта, стягуючи фіксовану комісійну ви­нагороду чи встановлюючи вартість проведення кожної операції за рахунком, і одночасно виплачує відсотки за залишком коштів на клі­єнтському рахунку.

В основу формування депозитних ставок покладено визначення базової ринкової ставки, яка показує той мінімальний рівень дохід­ності, що задовольнить інвестора у разі вкладення власних коштів у банк. Взаємозв'язок між номінальною і реальною відсотковими ставками та рівнем очікуваної інфляції вперше дослідив американ­ський економіст І. Фішер.

Рівняння Фішера показує, що номінальна відсоткова ставка до­рівнює реальній відсотковій ставці такого самого терміну плюс очі­кувані зміни рівня цін самий період (тобто очікуваний темп ін­фляції):

де і - номінальна ставка процента;

і₄ - реальна ставка процента;

І - темп інфляції.

Рівняння показує, що номінальна ставка процента може зміню­ватись з двох причин:

• по-перше, через зміну реальної ставки процента;

• по-друге, через зміну темпу інфляції.

Наприклад, якщо вкладник поклав на рахунок у банку суму гро­шей, яка приносить йому 10 % річних, то номінальна ставка такого вкладу становитиме 10 %. Якщо рівень інфляції становитиме 6 %, реальна ставка за вкладом становитиме лише 4 %.

Отже, на рівень базової депозитної ставки впливають такі основні чинники:

• реальні темпи економічного росту в країні;

• очікуваний рівень інфляції протягом періоду вкладання кош­тів;

• ризик неповернення коштів, пов'язаний з конкретною банків-

ською установою. За своїм економічним змістом процентна ставка - це ринкова ціна (вартість) грошей, яка відображає альтернативні варіанти їх розміщення та ризики.

Депозитна ставка є платою власникові тимчасово вільних гро­шових коштів за їх використання впродовж: певного періоду часу, яка має компенсувати упущені можливості інших напрямів їх роз­міщення.

Визначаючи депозитну ставку, банк повинен ураховувати те, що власник грошових заощаджень розглядає різні варіанти вкладення коштів: підприємницьку діяльність, купівлю реальних активів (зо­лото, будівлі, автомобілі тощо), придбання цінних паперів, надання позик. Під час вибору одного з варіантів інвестор прагне компен­сувати втрачені можливості одержання доходу, які передбачалися в інших варіантах.

Щоб зацікавити вкладника у розміщенні грошей в банку і зму­сити відмовитися від інших варіантів, банківські установи мають компенсувати йому середній рівень дохідності в економіці країни. Вважається, що цей рівень майже дорівнює реальним темпам еконо­мічного зростання за певний період часу, який відображає реальне економічне зростання на противагу інфляційному росту цін на това­ри та послуги. В такий спосіб визначається початкова, або основна, вартість позичених коштів, відома як реальна відсоткова ставка.

Реальна відсоткова ставка вкладень - це ставка на майбутній пе­ріод, і в момент інвестування вона невідома.

Отже, розрахунки відсоткових ставок за депозитом ґрунтуються на оцінці чи прогнозі рівня реального економічного зростання, який очікується протягом періоду вкладення коштів.

Розрахунки виконуються за формулою визначення майбутньої вартості грошей (РУ):

де FV - теперішня вартість інвестиції;

r - відсоткова ставка (річна, %);

n - кількість періодів вкладення коштів (роки).

Номінальна безризикова ставка вкладень (і₀) - це рівень відсо­ткової ставки з урахуванням темпів економічного зростання та ін­фляції/

При внесені грошових коштів на рахунки комерційного банку, вкладник банку бере на себе певний ризик щодо ймовірності непо­вернення грошей. Рівень даного ризику визначається статистични­ми методами та показує кількість вкладень, які можливо не будуть повністю або частково повернені в розрахунку на сотню зроблених вкладів. З огляду на це вкладник змушений підвищити вимоги щодо рівня дохідності тих внесків, які повернуться вчасно і з виплатою процентів, а також компенсувати втрати від інфляції та альтернатив­ного розміщення грошових коштів. Депозитна ставка, яка враховує реальні темпи економічного зростання, інфляцію та ризик називаєть­ся базовою депозитною ставкою (і₁), яка визначається за формулою:

)

де R - теперішня вартість із врахуванням ризику неповернення грошових коштів.

У фінансових розрахунках і в аналізі використовується поняття ефективної ставки відсотків, яка відображає реальний відносний дохід, що отримується в цілому за рік. Наприклад, щоб залучити вкладників банк може застосувати номінальну відсоткову ставку, визначену на базі річної норми, але капіталізовану в більш короткі інтервали часу. Як наслідок, отримуємо більш високу річну відсот­кову ставку, яка називається ефективною відсотковою ставкою. Да­ний показник визначається за формулою:

де і_еф - ефективна річна відсоткова ставка;

n - річний розмір капіталізації, тобто кількість разів нарахування відсотків за рік.

Застосування ефективної відсоткової ставки обумовлено зрос­танням конкуренції між фінансовими установами і пошуками шля­хів залучення вкладників через рекламування частої капіталізації відсотків.

За умов нестабільного економічного розвитку передбачити рі­вень інфляції, визначити ризик банківської установи, а також - про­гнозувати темпи зростання досить складно. Тому вітчизняні банки, встановлюючи депозитну ставку, орієнтуються на рівень облікової ставки НБУ та пропонують клієнтам плаваючу ставку, що пере­глядається в разі зміни облікової ставки. Несприятливі економічні

процеси змусили банки перейти до короткострокового залучення коштів, коли депозити приймаються на такий період часу, у межах якого темпи інфляції більш чи менш точно можуть бути передбаче­ні. Використання облікової ставки НБУ як орієнтиру щодо пропози­ції ставок за депозитними рахунками цілком обґрунтоване, оскільки в обліковій ставці очікуваний рівень інфляції вже врахований, а в Україні саме інфляція є суттєвими чинником, що впливає на рівень банківських ставок.

Депозитна ставка банку здебільшого трохи нижча за облікову, хоча іноді такі чинники, як попит і пропонування грошових коштів на ринку та конкурентні позиції банку призводять до суттєвих від­хилень від цього правила.

Таким чином, пошук оптимального рівня депозитної ставки - складне завдання, яке має вирішувати менеджмент кожного банку самостійно залежно від ринкової ситуації, власних потреб і можли­востей. Занадто низький рівень ставки призводить до відпливу де­позитів з банку, зменшує обсяг кредитних ресурсів, а отже, звужує можливості проведення активних операцій та отримання доходів. Завищення депозитної ставки тягне за собою зростання процентних виплат за рахунками клієнтів і за браком високоефективних напря­мів розміщення ресурсів спричиняє зменшення маржі банку чи на­віть завдає збитків.

Нецінові методи управління залученими коштами банку базу­ються на використанні різноманітних прийомів заохочення клієнтів, які прямо не пов'язані зі зміною рівня депозитних ставок. До та­ких прийомів належать реклама; поліпшений рівень обслуговуван­ня; розширення спектра пропонованих банком рахунків та послуг; комплексне обслуговування; додаткові види безкоштовних послуг; розташування філій у місцях, максимально наближених до клієнтів; пристосування графіка роботи до потреб клієнтів. У боротьбі за клі­єнтів банки вдаються до таких прийомів, як проведення лотереї се­ред клієнтів, безкоштовне розсилання виписок з рахунків, відкриття депозитів новонародженим як подарунок від банку, обладнання без­коштовних автомобільних стоянок біля банку, встановлення банко- матів у громадських місцях, проведення безготівкових розрахунків за допомогою пластикових карток, надсилання клієнтам привітань і подарунків до свят від імені керівництва банку тощо.

В умовах загострення конкурентної боротьби в банківській сфері менеджмент велику увагу приділяє саме неціновим методам управ­ління, оскільки підвищення депозитних ставок має обмеження, і не завжди цей метод управління можна застосовувати.

Нецінові методи управління базуються на маркетингових дослі­дженнях того сектору ринку, який обслуговується банком, вивченні потреб клієнтури, розробленні нових фінансових інструментів та операцій, що пропонуються клієнтам. У цілому застосування неці- нових методів потребує деяких (іноді й значних) витрат. Тому, оби­раючи метод управління залученими коштами, менеджмент банку має порівняти витрати, пов'язані з підвищенням депозитної ставки, та витрати, котрі супроводжуватимуть впровадження нецінових прийомів. На практиці ці методи можуть застосовуватись пара­лельно.

Залучений капітал страховика включає: страхові резерви, забез­печення наступних витрат і платежів, цільове фінансування.

Страхові резерви - основний елемент залученого капіталу стра­ховиків, які представляють собою грошові кошти, що утворюються страховиками з метою забезпечення майбутніх виплат страхових сум і страхового відшкодування залежно від видів страхування (перестрахування). Страхові резерви, сформовані за рахунок залу­чених коштів (страхових премій), мають виключно цільове призна­чення: вони протистоять зобов'язанням з відшкодування збитків і уособлюють ту частку ресурсів страхової компанії, яка за звичайних умов діяльності достатня для сплати страхового відшкодування за усіма укладеними договорами страхування.

Склад і структура страхових резервів визначаються галузевою спрямованістю страхової діяльності (страхування життя чи загаль­не страхування) і залежать від того, які види страхування здійснює страховик. Згідно з чинним законодавством, страхові резерви по­діляються на технічні резерви (показник, який виражає грошову оцінку обов' язків страховика за страховий зобов' язаннями, і одно­часно - сума коштів, що є гарантією виконання зобов' язати перед страхувальником з огляду на наявні у портфелі страховика угоди страхування), які формують страховики, що здійснюють загальне страхування, та резерви із страхування життя, які формують «лай- фові» страховики (табл.8.1).

Таблиця 8.1

Страхові технічні резерви та їх призначення

Згідно з Законом України «Про страхування», до складу техніч­них резервів відносяться:

• резерви незароблених премій;

• резерви збитків, що включають зарезервовані несплачені суми страхового відшкодування за відомими вимогами страхувальників (інша назва - «резерви заявлених, але не виплачених збитків»);

• резерви збитків, які виникли, але ще не заявлені;

• резерв катастроф;

• резерв коливань збитковості.

Перші два види технічних резервів - резерви незароблених пре­мій і резерви заявлених, але не виплачених збитків - є обов'язковими для формування усіма страховиками.

Окрім цих обов'язкових резервів, страховики мають право фор­мувати за необхідності резерви збитків, які виникли, але ще не за­явлені; резерв катастроф; резерв коливань збитковості. Рішення про запровадження таких технічних резервів з початку наступного ка­лендарного року страховики повинні приймати у поточному році, заздалегідь письмово повідомивши про це наглядовий орган. Систе­му технічних резервів, які законодавче передбачені для формування вітчизняними страховиками, подано на рис. 8.2.

Рис. 8.2. Система страхових технічних резервів, котрі формують страховики, що здійснюють загальне страхування

Існують окремі види страхування, здійснення яких вимагає до­даткових гарантій, і в зв'язку з цим існують додаткові вимоги щодо формування страховиками технічних резервів за цими видами стра­хування. До таких видів страхування в Україні належать:

• обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземного транспорту;

• обов'язкове страхування цивільної відповідальності за ядер­ну шкоду. Висока ризикованість цих видів страхування (в першому випадку - через масовий характер збитків, а в другому - через їх катастрофічний характер) потребує створення додаткових гарантій, отже для них законодавством встановлений розширений перелік страхових резервів, обов'язкових для формування.

На практиці величина страхових резервів показує обсяг зобо­в'язань страхової компанії на звітну дату. Оскільки в основу роз­рахунку страхових резервів покладено оцінку невиконаних зобов'я­зань страховика, розмір страхових резервів змінюється адекватно збільшенню чи зменшенню страхової відповідальності страховика укладеними договорами. Високі темпи зростання обсягів страхових премій віддзеркалюються показниками зростання обсягів страхо­вих резервів.

До складу позикового капіталу входять такі елементи: довго- і короткострокові кредити банку, кредиторська заборгованість, дохо­ди майбутніх періодів.

Довгострокові зобов'язання включають усі форми функціоную­чого у компанії позикового капіталу з терміном його використання більше одного року. Основними формами цих зобов' язань є довго­строкові кредити банків і довгострокові позикові кошти (відстрочені податкові зобов'язання, тобто заборгованість за податковим креди­том; заборгованість за емітованими облігаціями; заборгованість за фінансовою допомогою, наданою на поворотній основі тощо), термін погашення яких ще не настав чи не погашені в передбачений термін.

Поточні зобов'язання включають усі форми позикового капіталу з терміном його використання до одного року. Основною формою цих зобов'язань є короткострокові кредити банків. Як правило, коротко­строкові кредити надаються комерційними банками, що здійснюють розрахунково-касове обслуговування страхової компанії. Формально вони носять незабезпечений характер, але фактично забезпечується розміром дебіторської заборгованості компанії і її коштів на поточно­му та інших рахунках у цьому ж банку. Крім того, кредит є «самолікві- довним», тому що здійснена за його посередництвом операція генерує при її завершенні грошовий потік, достатній для його повного пога­шення. Наприклад, такий кредит використовується в ситуаціях, коли потрібно надати страхувальнику перестраховий захист, а страхова премія від нього ще не надійшла, а вільних власних коштів, необхід­них для сплати премії перестраховику, у прямого страховика не виста­чає. У цій ситуації страховик має бути упевнений, що страхувальник у повному обсязі розрахується за договором страхування. У даному випадку страхувальником, наприклад, може виступати V№-клієнт компанії, з яким у страховика склалися міцні партнерські відносини.

Довгострокові і короткострокові кредити банку як структурні елементи позикового капіталу, який не є основними щодо фінансу­вання діяльності страхової організації, оскільки вона є фінансовою установою. Але, хоча основу страхового бізнесу складає залучений капітал у вигляді страхових резервів, страховик часом використо­вує кредити банків (позиковий капітал). Використання позикового капіталу дає страховику додаткові можливості щодо розширення обсягів господарської діяльності, забезпечення більш ефективного використання власного капіталу, прискорення формування цільових фондів, а в кінцевому рахунку - сприяє підвищенню ринкової вар­тості страхової компанії.

2.