ФІНАНСОВІ ПОСЕРЕДНИКИ ВЕЛИКОЇ БРИТАНІЇ

Фінансово-кредитна система Великої Британії - одна з найстаріших у світі. Внаслідок особливостей економічного та історичного розвитку вона має високий ступінь концентрації і спеціалізації, добре розвине­ну банківську інфраструктуру, тісно пов'язана з міжнародним ринком позикових капіталів.

Система фінансових посередників Великої Британії є триступене­вою. На першому (верхньому) рівні перебуває центральний банк, на другому - комерційні (депозитні), на третьому - спеціалізовані банки (торгові, іноземні, ощадні банки, облікові доми) та фінансові інститути.

Основою кредитної системи є Банк Англії - центральний емісій­ний банк країни, один з найстаріших центральних банків світу, засно­ваний 1694 р. (у формі акціонерної компанії за участю 1 268 акціонерів, торговців і фінансистів, внесок кожного з яких становив 1 200 фунтів стерлінгів, капітал сьогодні становить 14 553 млн фунтів стерлінгів). У 1946 р. Банк Англії націоналізовано шляхом викупу акцій в обмін на трьохвідсоткові облігації державної позики за співвідношенням 1:4. Націоналізація означала законодавче закріплення за Банком Англії функцій центрального банку країни, зокрема, можливість визначати грошову політику, право надавати рекомендації комерційним банкам і, за погодженням з Державним казначейством, випускати директиви, а також право вимагати від них надання необхідної інформації.

Банк Англії посідає помітне місце в системі державних органів та є важливим інститутом державного регулювання. Його завдання - забез­печувати зв'язок між державними органами та приватним сектором, про­водити загальнонаціональну політику в галузі фінансів і кредиту специ­фічними методами (зокрема, шляхом варіювання відсоткових ставок).

У 1979 р. закон про банківську діяльність уперше в історії Великої Британії закріпив за Банком Англії статутні права й обов'язки нагляду за банківською системою. До того часу діяльність кредитних установ регламентували на підставі “джентльменських угод”. Остаточно права й обов'язки Банку Англії визначені законами 1987,1998 і 2009 років.

Головні функції Банку Англії такі: проведення грошової політики, забезпечення стабільності фінансової системи через прямий контроль над банками й іншими учасниками фінансового ринку та організа­ція сталої й ефективної системи платежів, забезпечення і підвищення ефективності та конкурентоспроможності фінансової системи всере­дині країни. Клієнтами Банку Англії є комерційні банки, уряд та цен­тральні банки інших країн.

Банк Англії розподілений на два департаменти - емісійний і бан­ківський. Перший відображає на своїх рахунках лише операції з ви­пуску банкнот і їхнього забезпечення, другий - усі інші операції, які проводить Банк Англії.

Керівним органом Банку Англії є Рада директорів, що складається з керуючого та двох його заступників (призначають на п'ять років) і дев'ятьох директорів (призначають на три роки).

Формуванням грошово-кредитної політики банку займається Ко­мітет монетарної політики, у складі якого дев'ять осіб (у тім числі керуючий і два заступники). П'ятеро членів комітету мають вирішаль­не право голосу, а четверо - дорадче (мають один голос).

Для обговорення конкретних практичних питань при Раді директо­рів діє спеціальний комітет казначейства, до якого належать керую­чий, його заступник і п'ять директорів.

Відносини Банку Англії з центральним урядом і місцевими орга­нами влади мають ще одну особливість: банк забезпечує їхнє креди­тування в різних формах. Надходження коштів на рахунки держави відбувається шляхом обов’язкових для Банку Англії відрахувань з отриманого прибутку та шляхом операцій з державними цінними па­перами. Банк Англії також керує державним боргом.

Головний офіс Банку Англії розташований у Лондоні, а на території країни є вісім відділень.

Структура британської банківської системи доволі диференційована і багато в чому унікальна. Тут панує принцип спеціалізованих банків. На­йменування “банк”, згідно з законом про банківську діяльність 1987 р., за­кріплене за фінансовими установами, що мають капітал, який перевищує 5 млн фунтів стерлінгів, або за банками, що зареєстровані за кордоном.

Усі англійські банки можна розділити на дві групи:

1) роздрібні - здебільшого депозитні, що обслуговують усі категорії клієнтів і мають широку мережу філій;

2) оптові - що спеціалізуються на великих угодах з торгівельно- промисловими компаніями та фінансовими інститутами.

Важливою ланкою в кредитній системі Великої Британії є банків­ські установи, що історично спеціалізувалися на залученні депозитів, тому часто їх називають депозитними. Крім депозитної діяльності, комерційні банки провадять короткотермінове кредитування, фінан­сування зовнішньої торгівлі, а також управління коштами вкладників.

Основу англійської банківської системи становлять клірингові бан­ки - депозитні банки, які є в складі провідних банківських установ сві­ту. Це найбільші акціонерні банки, що виконують депозитно-позикові операції, є членами Лондонської клірингової палати, активно займають­ся міжнародними операціями і керують за кордоном мережею дочірніх компаній, філій та відділень (мають представництва й у країнах СНД).

Із середини 80-х років ХХ ст. унаслідок лібералізації правил торгівлі цінними паперами на Лондонській фондовій біржі й за її межами, а та­кож через посилення конкуренції у сфері традиційних банківських опе­рацій з боку будівельних товариств та інших небанківських кредитних установ клірингові банки почали активно розширювати коло фінансо­вих і навколобанківських послуг. Організаційно це виявилося в оброс­танні клірингових банків безліччю спеціалізованих дочірніх компаній (з торгівлі цінними паперами, лізингу, факторингу та ін.) і в перетво­ренні їх на кредитно-фінансові конгломерати, у яких банківські опера­ції стали лише частиною загальної діяльності.

Серед найважливіших депозитних банків виділяють банки, пред­ставлені, перш за все, “великою четвіркою” лондонських клірингових банків, що уособлюють фінансовий капітал Великої Британії й фінан­сову могутність країни, - “Барклейс банк”, “Національний Вестмінстер- ський банк”, “Мідленд” (входять до банківської групи HBSC holdings), “Ллойдс” (Lloyds Banking Group). Усі ці банки - члени Лондонської клірингової палати. “Велика четвірка” надає клієнтам приблизно од­наковий набір послуг на рівних умовах. Залежно від мети вкладники можуть вибирати між поточними і строковими (ощадними) депози­тами. Банки традиційно зосереджують увагу на короткотерміновому кредитуванні приватних і корпоративних позичальників, здійснюють позикові операції та облік векселів. Особливістю короткотермінового кредитування у Великій Британії є широке застосування овердрафту.

Кліринговим банком є Національний Жиробанк - державне підпри­ємство, створене 1968 р. для розрахунків через поштові відділення. Він є конкурентом системи чекового клірингу, характерного для комер­ційних банків. Уже в 2003 р. він мав понад 800 тис. клієнтів.

До депозитних банків належать також фінансові доми, серед яких перш за все виокремлюють спеціальні банки споживчого кредитування. Фінансові доми, зазвичай, є дочірніми підприємствами великих банків і страхових компаній. Вони залучають ресурси за допомогою коротко­термінових депозитів великих підприємств, обліку векселів та міжбан- ківських кредитів; спеціалізуються на кредитуванні продажу споживчих товарів і деяких видів промислового обладнання з відтермінуванням пла­тежу, з яких понад 60% надають на придбання автомобілів. Роль фінансо­вих домів у загальному обсязі кредитних операцій нині невелика. Багато з них втратило самостійність, і їх контролюють депозитні або торгові бан­ки. Держава надає фінансову допомогу таким корпораціям або відіграє роль гаранта. Щораз частіше фінансові доми виконують звичні банківські операції, у тім числі інвестиційні, лізингові та розрахункові.

Облікові доми та акцептні банки - це особливі структурні елементи кредитної системи Великої Британії. В інших країнах аналогічних кре­дитних установ або взагалі немає, або їхня роль незначна. З часом на їхній базі виникли торгові банки, що поряд з банківськими виконують промислові й торговельні функції.

Облікові доми - установи, що функціонують на грошовому ринку, традиційно залучають ресурси до запитання та спеціалізуються на об­ліку векселів, а також провадять операції купівлі-продажу державних облігацій та зобов’язань місцевих органів влади.

До 80-х років вони забезпечували рух коштів між Банком Англії та комерційними банками, які отримували позики не прямо, а проводя­чи операції з обліковими домами. Облікові доми були єдиними уста­новами, які мали право на кредити Банку Англії в обмін на посеред­ництво у розміщенні векселів Державного казначейства. Банк Англії й надалі провадив операції на грошовому ринку в одному з облікових домів, проте вони вже не мали таких привілеїв і їхнє значення змен­шувалось. Головним напрямом роботи цих домів було надання позик шляхом переобліку векселів. Облікові доми - активні агенти з продажу короткотермінових урядових паперів, а також акцій і облігацій місце­вих органів влади. Вони давали змогу депозитним банкам інвестувати частину коштів у вигляді депозитів до запитання, які гарантували їм ліквідність і значний прибуток. За умов швидкої перебудови грошово- кредитної сфери ці вузькоспеціалізовані інститути-посередники втра­тили актуальність та припинили діяльність.

Акцептні банки (сьогодні торгові банки) спершу спеціалізувалися на акцепті векселів, однак поступово коло їхньої діяльності розширя­лося. Вони виникли ще у другій половині XVIII ст. Акцептні операції цих банківських установ сприяли зростанню лондонського коротко­термінового грошового ринку, оскільки акцептовані ними векселі охо­че враховували комерційні банки й облікові компанії, вони підлягали переобліку в Банку Англії. Акцептні банки приймали строкові вклади і внески на поточні рахунки, враховували векселі, надавали позики об­ліковим компаніям, підприємствам, місцевим органам влади та іно­земним позичальникам.

Торгові банки значно менші від клірингових. Вони спеціалізуються на виконанні акцептно-кредитних операцій, крім того, сьогодні активно займаються довготерміновим кредитуванням, операціями з дорогоцін­ними металами, андерайтингом, довірчими операціями, фінансуванням зовнішньої торгівлі і міжнародними кредитно-фінансовими операція­ми, надають організаційно-консультаційні послуги. Торгові банки по­єднують депозитно-позикові операції для обмеженої кількості клієнтів з емісійно-засновницькою діяльністю, а також з консультаційними по­слугами. Вони організовують консорціуми, керують портфелями цінних паперів, є посередниками в операціях злиття й поглинання компаній, відіграють важливу роль на валютному ринку і ринку золота. Особли­вою рисою торговельних банків є те, що вони не зобов’язані публікува­ти детальні відомості про фінансовий стан і проведені операції.

Іноземні банки - найчисленніша група банківських установ Великої Британії, що пояснюють перш за все міжнародним значенням Лондона як фінансового центру. Нині найбільшу кількість банків становлять банківські установи США, Японії, Франції та Німеччини. Головною сферою діяльності закордонних банків є торгівля й обслуговування англійських транснаціональних компаній, а головними функціями - фінансування зовнішньої торгівлі, кредитування інвестицій, надання консультацій та ін. Їх приваблюють, передусім, перспективи діяльнос­ті на ринках єврооблігацій та евровалют.

Банки Співдружності - офіційна назва колишніх британських ко­лоніальних банків. Нині їх не виокремлюють, оскільки більшість з них увійшла до складу великих банківських груп. Відмінність таких уста­нов - переважна діяльність у країнах ЄС, хоча їхні штаб-квартири та акціонери перебувають у Великій Британії. У складі провідних клірин­гових банків колишні колоніальні банки, зазвичай, виконують функ­ції спеціальних міжнародних підрозділів, трансформуючись у між­народні банки. Вони працюють у ПАР, країнах Карибського басейну, континентальної Європи, Південній Америці, Південній Азії, Східній і Центральній Африці.

Консорціумні банки - це інститути, що засновані банками принайм­ні двох країн, з яких жодна не має контрольного пакета. Ці фінансові посередники почали особливо швидко розвиватися з посиленням єв- роринку. Оскільки їх створюють на засадах пайової участі банки про­відних країн, то вони мають змогу мобілізувати на євроринку значні суми й на тривалі терміни.

До ощадних інститутів держави належать довірчо-ощадний банк, національний ощадний банк, будівельні товариства.

Довірчо-ощадний банк Великої Британії за масштабами діяльності поступається лише банкам “великої четвірки” і виконує всі операції комерційного банку.

Національний ощадний банк, заснований 1861 р., - розгалужена система державних ощадних кас при поштових відділеннях, кількість яких перевищує 20 тис. Головна мета національного ощадного банку - залучення заощаджень населення через мережу поштових відділень і виплата процентів, а також фінансування державних позик. Кредитів банк не видає; залучені кошти інвестує в державні цінні папери, а де­позити вкладників гарантовані державою. Банк провадить два види рахунків - звичайні та інвестиційні (за інвестиційними процент ви­щий, проте одержати вклади можна з попередженням за місяць).

Будівельні товариства акумулюють найбільшу частину заоща­джень населення, їхні сумарні активи в 90-х роках подвоїлись і можуть зрівнятися за розміром з провідними депозитними банками. Серед будівельних товариств триває процес централізації, однак вони є ко­оперативними інститутами. Ресурси ці фінансові посередники спря­мовують переважно на довготермінове кредитування будівництва або купівлю житлових будинків (квартир) і вкладення в цінні папе­ри. Останніми роками товариства почали займатися багатьма банків­ськими операціями, торгувати нерухомістю. У 1987 р. два найбагатші будівельні товариства стали членами банківської клірингової системи.

Поряд з банками найбільші постачальники позикового капіта­лу для фінансування капітальних вкладень приватних підприємств і державних витрат - страхові компанії та пенсійні фонди. Фінансово- кредитна діяльність є другорядною стосовно їхньої спеціалізації - страхової справи та приватного пенсійного забезпечення.

Нині на території Великої Британії зареєстровано понад 800 стра­хових компаній. Близько 600 з них мають право займатися лише за­гальними видами страхування, зокрема: страхуванням від пожеж і нещасних випадків, промисловим страхуванням, морським та авіа­ційним страхуванням, перестрахуванням.

Найвизначнішу роль відіграє корпорація “Ллойдс”, яка оперує на п'яти основних самостійних ринках: морському, загальному, майново­му, автомобільному і короткотермінового страхування життя.

Контракти майнового страхування є короткотерміновими, їх, за­звичай, щорічно переукладають. Більша частина коштів повертаєть­ся до застрахованих протягом року у вигляді відшкодування збитків і лише невелика частина залишається в страхових компаній як резерв, який можна тимчасово інвестувати в цінні папери.

Компанії зі страхування життя мають “довгі” кошти (10-30 років), що пояснюють наявністю значного розриву в часі між укладанням контракту і настанням відповідальності за ним. Вони, спираючись на статистичні таблиці смертності, можуть достатньо точно розрахувати суми й терміни майбутніх виплат і очікуваних надходжень.

Страхові організації з довготривалого страхування (страхування життя та пенсійного страхування) спрямовують ресурси у довготермі­нові інвестиції через ринок цінних паперів як інституційні інвестори.

Проте страховий ринок Великої Британії найконсервативніший. Тут існує організація страхових синдикатів, які були і є світовими лі­дерами в страхуванні банківських ризиків.

Інвестиційні трасти займаються винятково операціями з цінни­ми паперами. Шляхом емісії власних акцій та облігацій вони залуча­ють капітал, який вкладають у цінні папери інших компаній. У разі зниження курсу цінних паперів вони зазнають фінансових труднощів, збитків і банкрутують. Особливістю цих установ, що не мають регу­лярних надходжень, є велика залежність від ринкової кон'юнктури. Однак кошти інвестиційних компаній і трастів - важливе джерело фі­нансування капітальних вкладень у промисловість та інші галузі гос­подарства.

Довірчі пайові фонди за спеціалізацією подібні до інвестиційних трастів, вони акумулюють грошовий капітал і вкладають його в цінні папери. Та оскільки пайовик будь-коли може продати свій пай провід­ній компанії, то капітал цих фондів змінюється: він залежить від пере­важного характеру операцій - продажу чи купівлі паїв. Продаж паїв - єдине джерело поповнення капіталів довірчих фондів. Довірчі фонди не мають права емітувати на ринку власних зобов’язань чи капіталізувати частину свого прибутку. Акумульований капітал вони вкладають у цін­ні папери. Структура активів фондів подібна до структури активів ін­вестиційних трастів: близько 80% становлять акції приватних компаній.

Особливу роль на кредитному ринку відіграють лізингові компанії. Позичальник отримує в своє розпорядження обладнання, що нале­жить банку (тобто його дочірній компанії, яка спеціалізується на лі­зингу). Контракт укладають, зазвичай, терміном на п’ять років, після його завершення позичальник може або викупити обладнання, або продовжити його оренду, проте в обох випадках на пільгових умовах. Середня ставка за лізинговими платежами становить 6% від початко­вої вартості орендованого обладнання в квартал і охоплює амортиза­цію та позиковий процент.

15.3.