ТЕОРІЇ ГРОШЕЙ

Інтерес до грошей був у людей з моменту їх виникнення. Вивченню проблем грошей приділяли увагу як античні, так і сучасні вчені. Ре­зультати цих досліджень втілені у різноманітних теоріях.

2.1.1. Металістична теорія грошей

Металістична теорія грошей виникла у XIV ст., у період первин­ного нагромадження капіталу, хоча її паростки з'явилися ще в античні часи. Вона відображала погляди купців, її напрям у політичній еконо­мії отримав назву меркантилізм (від італ. mercante - купець). Виділя­ють два періоди розвитку меркантилізму: ранній і пізній.

Ранні меркантилісти були проти псування монет і пов’язували свою теорію з ученням про гроші (золото та срібло) як про багатство нації; джерелом багатства вважали зовнішню торгівлю. Вони наголошували на необхідності накопичення грошей (золота і срібла), яке мало бути забез­печене адміністративними методами, передусім регулюванням грошово­го обігу і зовнішньої торгівлі. На їхню думку, в країну потрібно залучати якомога більше грошей і не допускати їхнього “витікання” за кордон.

Пізні меркантилісти багатством називали активний торговельний баланс. Вони відступили від ідей жорсткого регламентування обігу і вва­жали, що гроші (золото і срібло) можна вивозити за кордон, проте потріб­но забезпечити перевищення вартості товарів, які вивозять з країни, над вартістю товарів, які ввозять. Отже, представники цієї теорії ототожню­вали грошовий обіг з товарним обміном і стверджували, що золото та срі­бло за природою є грошима. Відповідно до теорії пізнього меркантилізму, джерелом багатства нації є зовнішня торгівля, і держава тим багатша, чим більша різниця між вартістю вивезених і ввезених товарів.

Одним з перших представників металістичної теорії вважають французького вченого XIX ст.

Металістична теорія грошей мала певні недоліки. По-перше, її представники вважали, що багатство суспільства полягає у нагрома­дженому золоті й сріблі, а не в сукупності матеріальних і духовних благ. По-друге, вони не передбачали необхідності заміни повноцінних (металевих) грошей паперовими.

У XVIII і першій половині XIX ст. металістична теорія, яка відобра­жала інтереси представників торгового, а не промислового капіталу, втратила позиції. Джерелом багатств у той період почали вважати не зовнішню торгівлю, а діяльність мануфактур і землеробство та, відпо­відно, надавали перевагу розвитку внутрішнього ринку, для функціо­нування якого не потрібні повноцінні металеві гроші, які зумовлюють непродуктивні витрати нації.

Відродження металістичної теорії відбулося в другій половині XIX ст. з огляду на введення золотомонетного стандарту в Німеччині (1871-1873). Німецький учений К. Кніс (1821-1898), представник історичної школи, модернізував погляди ранніх меркантилістів відповідно до нових умов. Як гроші він розглядав не тільки золото, а й банкноти, які обов’язково повинні бути розмінними на золото. Проте, визнаючи банкноти, К. Кніс заперечував використання паперових грошей, нерозмінних на золото. В цей період металістична теорія набула значного поширення.

Її відродження та модернізація відбувалося й пізніше, зокрема, піс­ля запровадження золотодевізного стандарту, а також після Другої світової війни. Деякі економісти пропонували ввести золотий стан-

дарт у внутрішньому обігу. У 60-ті XX ст. роки французькі економісти Ж. Рюефф, А. Тулемон, а також англійський економіст Р. Харод реко­мендували ввести золотий стандарт у міжнародному обороті. Спроба обґрунтувати повернення до золотого стандарту була зроблена в США за президентства Р. Рейгана. Проте створена ним 1981 р. спеціальна комісія, яка досліджувала цю проблему, дійшла висновку, що запро­вадження золотого стандарту недоцільне.

2.1.2. Номіналістична теорія грошей

Наприкінці XIX ст. панівне становище в політекономії посіла номі­налістична теорія грошей. За нею гроші розглядають як умовні зна­ки, що не містять внутрішньої вартості і виникли внаслідок угоди між людьми для полегшення обміну.

Номіналістична теорія зародилася ще за рабовласницького ладу. Ран­ні номіналісти виправдовували псування монет для збільшення доходів скарбниці. Повністю ця теорія сформувалась у XVII-XVIII ст. Вона роз­риває зв'язок грошей з золотом. Об'єкт її захисту - білонні монети.

Першими представниками раннього номіналізму були англійський філософ Дж. Берклі (1685-1753) та економіст Дж. Стюарт (1712-1780). Головні положення їхньої теорії полягали у такому: гроші створює держава, вартість грошей визначена їхнім номіналом, сутність грошей зводиться до ідеального масштабу цін.

Подальшого розвитку номіналістична теорія набула наприкінці XIX - на початку XX ст. Найяскравішим представником номіналізму в цей період був німецький економіст Г. Кнапп (1842-1926), який опу­блікував 1905 р. працю “Державна теорія грошей”. У теорії Г. Кнаппа гроші - це “продукт державного правопорядку, творіння державної влади”. Він також стверджує, що “сутність грошей полягає не в мате­ріалі знаків, а в правових нормах, які регулюють їхнє використання”. Головною функцією грошей, на думку Г. Кнаппа, є засіб платежу. Пла­тіжною силою гроші наділяє держава, яка визначає їхню купівельну спроможність своїми законодавчими актами. Тобто гроші є “харталь- ним платіжним засобом”.

У дослідженні він враховував лише паперові гроші (казначейські білети) і розмінні монети.

Послідовником державної теорії грошей Г. Кнаппа був австрійський економіст Ф. Бендіксен, який спробував економічно обґрунтувати номі­налізм, розглядаючи гроші як умовні знаки цінності, як свідчення про на­дання послуг членам суспільства, що надає право на отримання зворот­них послуг. Найліпшими, на його думку, грошима є нерозмінні банкноти, а “вся золота валюта з її вільним карбуванням стоїть під знаком атавізму”.

Далі номіналізм розвивався в період економічної кризи 1929­1933 рр.

У XX ст. номіналістична теорія грошей стала панівною. Американ­ський економіст П. Самуельсон у книзі “Економікс” стверджував, що паперові гроші втілюють суть грошей, їхню внутрішню природу. Він характеризував гроші як “штучну соціальну умовність”.

2.1.3. Кількісна теорія грошей

Кількісна теорія грошей зародилася у XVI ст. У цей період приплив золота й срібла з американських колоній призвів до “революції цін” у Західній Європі. Причину різкого підвищення цін на товари і послуги з огляду на збільшення кількості дорогоцінних металів у Франції впер­ше намагався пояснити французький просвітник і філософ Ж. Боден (1530-1596). Саме його вважають одним з основоположників кількіс­ної теорії грошей. Пізніше в розвиток кількісної теорії грошей зробили внесок інші відомі вчені XVII-XVIII ст. англійські філософи Дж. Локк (1632-1704), Д. Юм (1711-1776), французький філософ Ш. Монтеск’є (1689-1755) та ін.

Зокрема, Дж. Локк уважав, що вирішальним чинником, який впли­ває на вартість грошей, є їхня кількість. Д. Юм у праці “Про гроші” (1752) стверджував, що збільшення кількості монет у країні вдвічі повинно спричинити зниження їхньої вартості в два рази і подвоїти абсолютний рівень усіх цін. Сучасні вчені називають це ”постулатом однорідності”. На початку XIX ст. кількісна теорія грошей отримала подальший розвиток у працях Д. Рікардо (1772-1823) - представника класичної школи політичної економії, який намагався поєднати цю те­орію з теорією трудової вартості.

Сутність кількісної теорії полягає у твердженні, що кількість гро­шей в обігу є першопричиною пропорційної зміни рівня товарних цін і вартості грошей: чим більше грошей в обігу, тим нижча їхня цінність. Свою назву ця теорія отримала тому, що вплив грошей на економічні процеси її представники пояснювали винятково кількісним чинни­ком - зміною кількості грошей в обігу.

Кількісна теорія ґрунтується на двох постулатах: постулаті при­чинності (рівень цін на товари і послуги залежить від кількості гро- шей) та постулаті пропорційності (ціни змінюються пропорційно до зміни кількості грошей). Ці твердження стосуються як металевих, так і паперових грошей.

Трансакційний варіант кількісної теорії грошей. Значний вне­сок у розвиток кількісної теорії грошей зробив американський вчений І. Фішер (1867-1947). Він у книзі “Купівельна сила грошей” (1911) фор­малізував залежність між масою грошей і рівнем товарних цін за допо­могою рівняння обміну: де M (money) - кількість грошей в обігу; V (velocity) - швидкість обігу грошей за певний період; P (price) - середній рівень цін; Q (quantity) - фізичний обсяг товарів і послуг.

З цієї формули випливає, що

тобто рівень цін змінюється:

1) прямо пропорційно до зміни кількості грошей в обігу М;

2) прямо пропорційно до зміни швидкості обігу грошей V;

3) обернено пропорційно до зміни фізичного обсягу виробленого продукту Q.

Якщо швидкість обігу грошей V і обсяг виробленого продукту Q є незмінними або змінюються дуже повільно у довготерміновому пе­ріоді, то рівень цін Р змінюється лише прямо пропорційно до зміни кількості грошей в обігу М.

Отже, І. Фішер найточніше виразив сутність кількісної теорії гро­шей, використавши математичний апарат. Він є найвідомішим при­хильником класичної кількісної теорії грошей, а його “кількісне рів­няння обміну” стало базовим у сучасному монетаризмі.

Кембріджська версія кількісної теорії грошей. Представника­ми цього напряму кількісної теорії грошей є англійські економісти А. Маршалл (1842-1924) і його послідовники А. Пігу, Р. Хоутрі, Д. Ро­бертсон, Д. Патінкін, Дж. М. Кейнс у ранніх працях. На відміну від ”трансакційного” варіанта І. Фішера, ці вчені зосередили увагу не на обігу грошей, а на їхньому нагромадженні в суб'єктів господарювання. Тобто вони використали мікроекономічний підхід до вивчення моти­вів поведінки економічних суб'єктів і чинників, що формують попит на гроші (касові залишки). Найповніше кембріджська версія кількіс­ної теорії грошей висвітлена у працях А. Пігу. У дослідженнях учений зробив акцент на індивідуальних капіталах і поведінці їхніх власників. Він розглядав мотиви, які змушують їх зберігати в себе певний запас грошей (касові залишки). До “касових залишків” А. Пігу зачислив го­тівкові гроші і залишки на поточних рахунках. Кембріджське рівняння має вигляд

де M^d - попит на гроші; k - коефіцієнт, що виражає частину річного доходу, яку суб'єкти зберігають у ліквідній (грошовій) формі. За зміс­том k обернений до показника швидкості грошей, його визначають як k = 1/V і називають “коефіцієнтом Маршалла”; Y - загальний обсяг ви­робництва в натуральному вираженні; P - середній рівень цін.

Якщо прийняти умову, що в “кембріджському рівнянні” k і Y є стали­ми, то зміна номінальної кількості грошей M^d повинна привести до про­порційної зміни рівня цін Р. Тобто зберігається головний постулат кіль­кісної теорії грошей про залежність рівня цін від кількості грошей в обігу.

Ідеї кембріджської школи набули подальшого розвитку у працях Д. Патінкіна, який розвинув думку про прямопропорційну залежність між масою грошей та цінами і розглядав “касові резерви” як найлік- віднішу форму інвестицій, за якою ідуть інвестиції в цінні папери, а потім - у реальний капітал.

2.2.