Економічні системи та їх класифікація. Власність як економічна категорія

Економічна система - це упорядкована система зв'язків між виробниками і споживачами матеріальних і нематеріальних благ і послуг.

Основні елементи економічної системи:

1. Конкретні економічні зв'язки між суб'єктами, що господарюють.

2. Соціально - економічні відносини, що ґрунтуються на відповідних формах власності на економічні ресурси і результати господарської діяльності.

1. Організаційні форми господарської діяльності: поділ праці, спеціалізація і кооперування виробництва.

2. Господарський механізм, тобто спосіб регулювання економічної діяльності на макрорівні.

Економічні системи, багатомірні і записуються у вигляді:

ES - економічна система, що визначається особливостями A₁, A₂,...A_n. Ці особливості виступають критеріями при визначенні типу економічної системи.

Типи економічних систем:

І. Ринкові економічні системи:

1. Ринкова економіка вільної конкуренції - чистий капіталізм (IXX ст. - 1-і дес. XX в). їх основні ознаки: приватна власність; вільна конкуренція; воля учасників економічної діяльності; ринкове ціноутворення; стихійне ринкове регулювання.

2. Сучасна ринкова економіка - сучасний капіталізм або змішана економіка. Основні ознаки: поєднання колективної, приватної державної власності; державне регулювання економіки з метою стимулювання споживчого попиту і пропозиції; маркетингова система керування виробництвом.

II Неринкові економічні системи.

1. Традиційна економічна система (слаборозвинені країни). Основні ознаки: відстала технологія; ручна праця; натуральне виробництво; перевага дрібнотоварного виробництва; активна роль держави.

2. Адміністративно-командна система. Основні ознаки: держав­на власність на засоби виробництва; монополізація і бюрократизація економіки; централізоване планування і керування виробництвом; централізований розподіл матеріальних, трудових і фінансових ресурсів.

Власність - приналежність речей, матеріальних і духовних цінностей окремим особам, юридичне право на таку приналеж­ність та економічні відносини між людьми з приводу приналеж­ності, розподілу, переділів об'єктів власності.

Суб'єкт власності (власник) - активна сторона відносин вла­сності, що має можливість і право володіння об'єктом власності.

Об'єкт власності - пасивна сторона відносин власності у вигляді предметів природи, речовини, енергії, інформації, майна, інтелекту та ін. Серед різноманітних бажань і устремлінь людини, що представляють відображення його економічної природи, гідне місце посідає інтерес до володіння матеріальним багатством.

Види і форми власності, характер відносин власності служать визначальними ознаками економічної системи. Так, якщо центра- лізовано-розпорядницькій, командно-розподільній системам вла­стива державна форма власності на засоби виробництва, то рин­кова економіка спирається на весь спектр форм і відносин влас­ності, виходить із принципу їх рівних прав на існування.

Відносини власності являють собою систематично повторю­вані, відтворені між людьми відносини, нерозривно пов'язані з майновими правами володіння, розпорядження, керування, вико­ристання і присвоєння як засобів виробництва, так і результатів їхнього використання.

Відносини, що виникають між суб'єктом власності й об'єктом власності, характеризують одночасно міру володіння об'єктом з боку суб'єкта і вид функції, реалізованої суб'єктом у процесі практичного втілення відносин власності. Говорячи про зв'язки між суб'єктами та об'єктами власності, необхідно розрізняти від­носини володіння, користування, розпорядження й відповідаль­ність, що представляють одночасно юридичні, правові й еконо­мічні категорії.

Володіння - форма власності на землю, будівлі, основні за­соби, майно, гроші, цінні папери, природні ресурси. Представляє фактичне володіння річчю або документально підтверджену пра­вомочність мати об'єкт власності. Володіння об'єктом надає пра­во використовувати його, передавати об'єкт у розпорядження ін­шим особам, продавати, дарувати.

У ряді випадків володіння перетворюється у формальне пра­во, яким власник не користується, а часом і не знає, як користува­тися, і не прагне до цього. Так, наприклад, державні органи, не будучи юридичними власниками державної власності (таким но­мінально є народ), фактично виступають у ролі власників. Вони здають в оренду і навіть продають державну (загальнонародну, суспільну) власність, використовують її самі, а іноді й привлас­нюють, не маючи на те повноважень від номінальних власників.

Користування означає застосування об'єкта власності відпо­відно до його призначення і по розсуду та бажанню користувача. Володіння і користування власністю можуть об'єднуватися в ру­ках одного суб'єкта, а також бути розділеними між різними су­б'єктами. Останнє означає, що користуватися об’єктом можна не маючи права власності. І навпаки, можна бути власником і не ко­ристуватися об'єктом власності, передавши це право іншому су­б'єкту. Так, наприклад, найманий робітник використовує засоби виробництва, не будучи їх власником, а, скажемо, власник готе­лю сам ним, звичайно, не користується. Якщо користувач не є власником та розпорядником об'єкта власності, він здійснює до користування протягом конкретно обумовленого терміну і відпо­відно до умов, наданих йому первинним суб'єктом власності.

Розпорядження представляє в сучасних умовах найбільш всеосяжний, вищий спосіб реалізації відносин між об'єктом і су­б'єктом власності, що дає суб'єкту право і можливість розпоря­джатися об'єктом й використовувати його будь-яким бажаним способом аж до передачі іншому суб'єкту, перетворення в інший об'єкт і навіть ліквідації. Суб'єкт, що володіє правом розпоря­дження, має можливість реалізації основних прав та можливостей власника: установлення шляхів застосування об'єкта власності, права здійснення угод (продажів, здавання в оренду, дарування) щодо об'єкта власності. Фактично власник, одержує права й реа­льну можливість розпоряджатися об'єктом власності. Делегуван­ня, передача прав розпорядження означає, по суті, передачу пов­новажень власника в інші руки.

Відповідальність - "тягар власності". Функція відповідаль­ності, на перший погляд, не вимагає спеціального виділення, оскільки автоматично випливає з попередніх функцій. Однак, це не зовсім так. "Тягар власності" означає як інтерес до активного використання засобів виробництва, так і відповідальність за них, за їхню долю, за їхнє ефективне функціонування, відшкодування збитку, нанесеного об'єкту.

У структурі форм і відносин власності варто розрізняти на­турально-речовинний і вартісний аспекти. При неподільності на­турально-речовинного об'єкта власності розподілу може підляга­ти тільки грошова вартість. Тому цілком можливі і часто спосте­рігаються ситуації, коли власник уповноважений претендувати на грошову вартість об'єкта, але не на сам об'єкт.

Відмітною рисою приватної власності є те, що власник без­посередньо здійснює і реалізує права володіння, розпорядження, керування, використання і присвоєння. Приватна власність конк­ретизується у володіннях конкретних осіб, кооперативів, това­риств, акціонерних компаній і корпорацій.

Суспільна власність виникає як альтернатива приватної власності. Суспільна власність припускає спільне володіння, роз­порядження і виключає індивідуальне. Якщо приватна власність персоніфікована, тобто кожен її суб'єкт конкретний, а отже існує конкретна відповідальність, то суспільна власність деперсоніфі- кована, тобто знеособлена. Усі члени суспільства володіють спі­льно. Оскільки власність суспільна, тоді й володіння спільне, от­же вона зрівнює всіх у відношенні засобів виробництва.

Сукупність форм власності охоплює:

• загальнонародну - у вигляді природних багатств загаль­нонародного користування, з загальною і рівною доступ­ністю для всіх членів суспільства;

• державну - земля, природні ресурси, основні виробничі фонди, оборотні кошти, інформація, що представляє час­тину загальнонародної власності, будинки, матеріальні ре­сурси, фінанси, коштовності, суб'єктами-розпорядниками яких є органи державної влади і її суб'єкти;

• регіонально-державну, передану у володіння і розпоря­дження регіональних державних органів;

• комунальну, муніципальну, передану в розпорядження місцевих органів;

• колективну, що представляє неподільну частину загаль­нонародної, державної, регіональної власності, передану на певний строк колективу підприємства, а також викуп­лену чи орендовану колективом і використовувану відпо­відно до системи правил і норм, установлених законом;

• індивідуальну, що представляє майно, предмети, інфор­мацію, які належать особисто індивідууму і використову- ються ним за власним розсудом при дотриманні правових норм, що поширюються на громадян-власників.

Доцільно також виділяти власність громадських організа­цій і групову, сімейну власність, а також загальну, спільну і часткову. Підкреслимо, що не існує і не може існувати абсолют­ного розподілу форм власності, неминучі змішані форми власно­сті, у тому числі перехідні від однієї форми до іншої.

Перетворення державної форми власності в приватну має на­зву приватизації. Спосіб приватизації характеризує механізм зміни власника, за допомогою якого відбувається перехід від державної до акціонерної власності. Першочерговою ознакою приватизації є спосіб, за яким вона здійснюється. Такою ознакою є міра платності за передачу приватизованого об'єкта у володін­ня новому власнику. Одночасно спосіб відображає методи, орга­нізацію, технологію процесу переходу від однієї форми власності до іншої. Способи приватизації відрізняються також залежно від виду об'єкта приватизації. Принаймні, необхідно враховувати специфіку приватизації таких об'єктів як земля, природні багатс­тва, житло, основні засоби (виробничі фонди) підприємств, буди­нки і приміщення соціально-культурного призначення, об'єкти сфери послуг. Особливо складну проблему представляє привати­зація з використанням іноземного капіталу.

1.4.