4. Грошово-кредитне регулювання

Якщо раніше (ще в середині XX ст.) державне регулювання економіки знаходилося у тіні фінансового регулювання, то в сучас­ний період воно стало однією з провідних форм державного впливу на ринкову економіку.

Монетарна політика — система заходів держави з використан­ням грошових і кредитних важелів з метою економічного регулю­вання. Монетарна політика полягає у зміні пропозиції грошей в економіці, тобто впливі на грошову масу.

Грошові і кредитні методи регулювання діють у комплексі, то­му що, з одного боку, — сучасна грошова система є системою кре­дитних грошей, а з іншого — пануючою формою сучасного креди­ту є грошова форма. Усі способи грошово-кредитного регулювання мають сенс лише у тому випадку, коли не порушують вимог зага­льної економічної рівноваги товарної і грошової маси.

Ця рівновага фіксується рівнянням обміну, відомим ще як рів­няння Фішера:

де M — пропозиція грошей;

V — швидкість їх обігу;

P — загальний рівень цін;

Q — пропозиція товарів.

Регулювання грошової маси здійснюється центральним емісій­ним банком країни такими методами:

— операції на відкритому ринку;

— встановлення облікової процентної ставки;

— зміна обов’язкових резервних вимог.

В Україні використання названих важелів макроекономічного регулювання знаходиться ще у зародковому стані, тому особливо цінним для нас є осмислення і критичний аналіз досвіду застосу­вання форм грошово-кредитного регулювання, набутого країнами із розвинутою ринковою системою господарства.

Операції на відкритому ринку грунтуються на тому, що держа­ва, купуючи чи продаючи власні цінні папери на відкритому ринку, збільшує або зменшує напругу грошово-кредитних потоків, які, у свою чергу, обслуговують зустрічний рух товарів і послуг.

Отже, маневруючи операціями купівлі і продажу скарбничими цінними паперами, держава має змогу реально впливати на динамі­ку валового національного продукту. Вона стимулює економічне зростання на стадії рецесії і стимулює його, коли насувається небе­зпека надмірного зростання і порушення економічної рівноваги. Довгострокові боргові зобов’язання державної скарбниці (державні цінні папери) випускаються державою в обіг і для вирівнювання дефіциту державного бюджету. Продаючи свої облігації, держава стає боржником комерційних банків, які їх купують.

Важливою формою грошово-кредитного регулювання є зміна процентної ставки обліку векселів центральним банком, що допов­нює операції на відкритому ринку. Облікова процентна ставка центрального банку пов’язана із обліком веселів при кредитуванні комерційних банків. З моменту появи центральних банків з’явля­ється можливість активного впливу держави на механізм ринкового формування позичкового процента. Центральний банк стає креди­тором комерційних банків та інших інституцій кредитної системи. Він бере на себе функцію банку банків. Зокрема, центральний банк надає позику кредитним установам під заставу векселів. Така опе­рація центрального банку отримала назву обліку (дисконту) вексе­лів. Кредит при цьому надається за встановленою обліковою проце­нтною ставкою.

За умов підвищення облікової ставки проценту обсяги кредиту­вання комерційних банків центральним банком зменшуються, а кредит для функціонуючих капіталів (наданий комерційними бан­ками) стає дорожчим. При зниженні облікової процентної ставки кредитні ресурси комерційних банків зростають, тому позика гро­шей для функціонуючих капіталів стає дешевою.

Особливою формою грошово-кредитного регулювання є зміна норм обов’язкового резервного покриття. Для сучасної кредитної системи розвинутих країн звичайною практикою стало утримання центральним банком частини резервів усіх інших кредитних уста­нов. Це означає, що комерційному банку законодавчо заборонено використовувати усі 100 % депозитованих клієнтами грошових ко­штів. Якщо, наприклад, ставка обов’язкових резервів дорівнює 12 %, то 88 грошових одиниць на кожну сотню депозиту банк має право використати для позики своїм клієнтам, а 12 грошових оди­ниць — зобов’язаний утримувати на безпроцентній основі у цент­ральному банку. Практика резервування є необхідною формою під­тримання ліквідності та страхування усієї кредитної системи від банкрутства. Якби на початку 30-х років XX ст. індустріальні дер­жави мали відлагоджену систему банківського резервування, щоб послабити обвальний циклічний спад виробництва у роки «Великої депресії», то уся історія людства отримала б шанс розвиватися далі у іншому руслі.

Для комерційного банку утримання значних коштів у вигляді резервів є очевидною втратою, адже це зменшує частку тих коштів, які банк міг би використати з прибутком. Але, з іншого боку, утри­мання низької резервної ставки посилює ризик банкрутства. Міра ризику залежить як від форми депозиту, так і від маси депозитив- ного капіталу. Так, центральний банк ФРН на початку 90-х років утримував найвищі ставки обов’язкових резервів щодо іноземних безстрокових депозитів. Вони коливалися від 11,0 до 14,5%. На безстрокові депозити національних кредитних установ, залежно від розміру вкладу, ставки обов’язкових резервів коливалися від 6,6 до 12,0 %, на строкові вклади — від 4,5 до 7,15 % та на ощадні вкла­ди — від 4,2 до 4,5 %.

Завдяки політиці контролю грошової маси, держава має змогу впливати на динаміку національного виробництва.

Інвестування може здійснюватися готівкою і безготівковими грошовими засобами. Готівка знаходиться у розпорядженні цент­рального банку (нею він кредитує комерційні банки). Безготівкові чекові гроші в обіг випускають комерційні банки (так звана креди­тна емісія). Основою їх забезпечення є поточні (позастрокові) бан­ківські рахунки. Кредитувати усі їх засоби небезпечно, це може за­кінчитися банкрутством банку, якщо клієнти захочуть забрати гроші з поточних рахунків, а їх нема в наявності — вони кредито­вані. Саме це змусило утворити часткові банківські резерви. Готів­ка і обов’язкові резерви складають активи центрального банку.

Політика контролю грошової маси спрямовується на регулю­вання грошового обігу і кредитного забезпечення з метою гаранту­вання стабільності національної валюти, що, у свою чергу, є моне­тарною передумовою рівноважного економічного зростання і дотримання високого рівня зайнятості.

Гроші, перебуваючи у формі поточних (позастрокових) депози­тів, спричиняють ланцюгову реакцію самозростання через кредит­ну емісію. Міра цього самозростання або мультиплікації залежить від трьох змінних:

— норми обов’язкових резервів;

— частки готівки у загальній грошовій масі;

— обсягу активів центрального банку.

їх певне співвідношення визначає обсяг грошової маси в обігу:

во-кредитної) політики: політика «дешевих грошей» і політика «дорогих грошей».

Політика «дешевих грошей» має на меті зробити кредит «деше­вим» і легкодоступним. Політика «дорогих грошей» полягає в об­меженні пропозиції грошей, «подорожчанні» кредиту.

Коли центральний банк проводить політику «дешевих грошей», він намагається збільшити їх пропозицію такими діями:

— купівля державних облігацій в комерційних банків і населення;

— зниження резервної норми або зниження облікової ставки проценту. Але це не означає, що усі ці дії відбуваються одночасно. Як результат — зростання інвестицій, чистого експорту, націона­льного доходу і зайнятості. Політика «дешевих грошей», як прави­ло, проводиться для подолання економічного спаду за умов стагна­ції економіки.

Політика «дорогих грошей», тобто зменшення грошової пропо­зиції, досягається такими діями:

— продаж державних облігацій;

— зростання резервної норми або підвищення облікової проце­нтної ставки.

Наслідком цього буде скорочення грошової пропозиції, інвес­тицій, сукупного попиту і зайнятості. Цей напрям грошово- кредитної політики застосовується для подолання інфляції попиту в період економічного зростання.

Грошово-кредитна політика лише створює відповідні умови для заміни пропозиції грошей, але вона не може гарантувати, що бан­ківська система відреагує на них адекватно, тобто змінами у креди­туванні, особливо в період економічного спаду.

4.