Бюджетне та грошово-кредитне регулювання інвестиційної діяльності

Бюджетні методи регулювання для України мають особливе значення, оскільки ринок інвестиційних ресурсів недостатньо сформований, існують гіпертрофована структура економіки, надмірна диференціація технічного рівня виробництв, високий рівень монополізації, незамкненість на внутрішній ринок виробничих циклів, банки здійснюють довгострокове кредитування у незначних обсягах, а власних інвестиційних коштів підприємствам бракує.

Для збільшення бюджетного інвестування необхідно реформувати структуру бюджетних видатків, зменшуючи при цьому витрати дотаційного характеру і відповідно збільшуючи фінансування інвестиційно-інноваційних програм. З цією метою в поточний бюджет країни доцільно ввести окремою статтею бюджет розвитку, основним завданням якого є фінансування державних інвестиційних проектів. Джерелом поповнення бюджету розвитку можуть бути кредити міжнародних організацій, кредити НБУ, виплати за раніше наданими позиками, надходження від випуску в обіг довгострокових інвестиційних облігацій з доходом, який гарантується заставою конкретного майна, що перебуває в державній власності.

Розширення бюджетного інвестування має супроводжуватися реформуванням системи оплати праці, передовсім збільшенням частки заробітної плати у витратах на виробництво продукції. Це можливо тільки у разі реалізації інноваційних проектів, запровадження яких підвищить продуктивність праці та стане підставою для зростання оплати праці. Збільшення заробітної плати дасть змогу відмовитися від багатьох соціальних програм і субсидій, дещо скоротивши видатки бюджету з одночасним вивільненням додаткових коштів на потреби структурної перебудови.

Істотним фактором активізації інвестиційних процесів є грошово-кредитна державна політика. Така політика впливає на інвестиційні умови, регулюючи грошовий обіг і роботу банківської системи, яка мультиплікативно створює грошові кошти.

Протягом останніх років Національний банк України проводив дуже непослідовну політику зміни облікової ставки. Так, протягом 1997—1998 рр. вона змінювалася вісім разів і коливалася від 15 % наприкінці 1997 р. до 82 % наприкінці 1998 р. (рис. 4.5). Занадто широкий діапазон коливань облікової ставки НБУ призвів до різкого зменшення питомої ваги довгострокових кредитів і згортання інвестицій у сферу матеріального виробництва. У 1998 р. реальні інвестиції знизилися проти попереднього року на 6,9 %, при цьому найбільше знизились інвестиції в об’єкти виробничого призначення. Починаючи з січ­ня 1999 р. процентна ставка послідовно знижувалася, що стало однією з основних причин активізації інвестиційного процесу у 1998—2002 рр. Так, на початок 1999 р. процентну ставку було встановлено на рівні 82 %, а в грудні 2002 р. вона досягла рівня 7 % за рік, проте адекватного зниження процентної ставки за кредитами комерційних банків не відбулося. Середня процентна ставка за кредитами комерційних банків протягом 2002 р. знизилася з 30,5 % до 21,8 %, тобто перевищувала «ціну» грошей у 2,5—3 рази.

Національний банк України справляє істотний вплив на інвестиційний процес через регулювання норми обов’язкових або мінімальних резервів. Норми обов’язкових резервів для комерційних банків установлюються у вигляді певного процента від суми депозитів, які в НБУ зберігаються на їхніх рахунках. При збільшенні кредитних ресурсів комерційні банки розширюють кредитні операції, збільшують частку довгострокових кредитів.

Рис.

Держава через НБУ проводить операції на фондовому ринку, тобто здійснює емісію, продаж, купівлю державних цінних паперів. Установлюючи вигідні для покупця умови (ціна або дивіденди) щодо своїх цінних паперів, держава стимулює купівлю їх юридичними та фізичними особами, зменшуючи кількість вільних грошей, що можуть бути використані для кредитування інвестицій через банківську систему. І навпаки, зменшуючи вигідність цінових і дивідендних умов державних цінних паперів, держава стримує продаж їх юридичними та фізичними особами. У них з’явля­ються додаткові кошти, які через банківську систему або безпосередньо використовуються для фінансування інвестицій. У 1995 р. НБУ вперше здійснив випуск державних облігацій строком на 1 рік і номінальною вартістю 100 млн крб під 140 % річних. На першому аукціоні комерційними банками було куплено таких облігацій на суму 1,133 млрд крб. У 1997 р. випущено ОВДП на загальну суму 11 258,8 млн грн за номінальною вартістю, що в 2,8 раза перевищує суму випущених у 1996 р. ОВДП. У результаті їх розміщення до бюджету надійшло коштів у сумі 8858,1 млн грн, на покриття дефіциту бюджету — 4945,9 млн грн. Погашення та ви­плата доходу за ОВДП 1996—1997 рр. становили 4838,8 млн грн. Отже, можна сказати, що нині за рахунок державних облігаційних позик розв’язуються лише проблеми ліквідації поточної заборгованості, а не довгострокового інвестування в пріоритетні галузі.

Порівняно із ринком цінних паперів банківська система у фінансовому та організаційному плані більше готова до активного включення в інвестиційні процеси. Однак і досі переважає мотивація до короткострокового кредитування й розрахунково-касового обслуговування клієнтів. Мережі спеціалізованих інвестиційних банків, як це має місце в промислово розвинених країнах, так і не створено. Необхідно стимулювати процес створення таких банків, пропонуючи вигідніші економічні нормативи їхньої діяльності, орієнтуючись на мінімальну визначену частку довгострокових інвестиційних кредитів. Установлений на законодавчому рівні принцип децентралізації інвестиційної діяльності треба підкріпити відповідним блоком заохочень до нагромадження та реінвестування. Банківська система вже має неабиякий капітал, придатний для інвестицій. Так, капітал комерційних банків України у 2002 р. становив майже 9 млрд грн. Необхідно розробити механізм стимулювання перерозподілу банківських активів у бік довгострокового інвестування. Активізувати участь комерційних банків в інвестиційному процесі можна переходом на змінні процентні ставки, створенням промислово-фінансових груп, пільговим оподаткуванням доходів банків від довгострокових кредитів.