7.7. Грошово-кредитне регулювання

Грошово-кредитна політика є оперативним і ГНУЧКИМ до­повненням політики бюджетної. Світова практика свідчить, що за її допомогою держава впливає на грошову масу та відсоткові ставки, а вони, відповідно, - на споживчий та інвестиційний попит.

Грошово-кредитна політика грунтується на принципах монетаризму і має низку переваг над фіскальною політикою. Нега­тивні моменти полягають у тому, що ця політика непрямо впли­ває на комерційні банки з метою регулювання динаміки пропо­зиції грошей, а тому не може безпосередньо змусити їх зменшу­вати чи збільшувати кредити. *

Головною функцією центрального банку кожної держави (у

193

США - Федеральної резервної системи) є регулювання грошової маси, забезпечення її відповідності масі товарів і підтримки та­ким чином стійкої купівельної спроможності грошей, що є дуже важливою умовою нормального функціонування ринкового ме­ханізму.

Фінансова політика центрального банку зумовлена станом економіки. Якщо економічна активність на ринку погіршується і відбувається спад виробництва, скорочення робочих місць, цент­ральний банк робить спробу збільшити грошову масу і кредит. Якщо ж витрати стають загрозливо збитковими, унаслідок чого зростають ціни і вивільняється багато робочих місць, він робить усе можливе, щоб зменшити грошову масу і кредит.

Завдання грошово-кредитної політики в Україні - забезпе­чити фінансову стабільність, поступово знизити інфляцію, виве­сти економіку з кризи.

Величину і стан грошової маси оцінюють за допомогою гро­шових агрегатів. Для поточного вимірювання кількості грошей, використовуваних як платіжний засіб, доцільно скористатися аг­регатом Ml, який найповніше відображає виконання грішми функції засобу платежу.

Для прогнозування ситуації в економіці України та аналізу можливих результатів її реформування потрібно використовува­ти агрегат М2, оскільки включені в нього строкові депозити і ощадні вклади можуть суттєво вплинути на сукупний попит.

Реальна насиченість економіки національною грошовою ма­сою протягом 1995-1996 pp. була досить низькою - на рівні 7-6% від ВВП за грошовою базою та 10.3-9.4% за агрегатом М2. Швидкість обігу грошей знизилась з 14.9 обертів за агрегатом М2

194

у 1995р.до 13,1 у 1996р.1 Тому позики держави на внутрішньому фінансовому ринку потрібно збільшувати поступово і відповідно до зростання реальної насиченості національної економіки гро­шовою масою.

В Україні рівень монетаризації ВВП (співвідношення між на­явною грошовою масою і обсягом ВВП) один з найнижчих серед держав з перехідною економікою. У 1997 p. цей показник стано­вив лише 13.6%, тоді як у Польщі, був у 2.0-2.5 раза вищий, і в 1997 p. становив 40%, в Угорщині перевищив 42%, у Чехії- 71%. У Китаї рівень монетаризації зріс протягом 1991-97 pp. з 87.4 до 120.8%.2

Недосконала у нас і структура грошової маси. У розвинутих країнах обсяг готівки у складі загальної грошової маси не пере­вищує 10%. Водночас з 1994 по 1997 pp. частка грошей v поза-банківському обігу в Україні збільшилася удвічі - з 24.7 до 49.3%. У 1990 p. у структурі грошової маси готівка становила лише 15%, а рівень монетаризації - 80%.

В Україні державне грошово-кредитне регулювання прова­дить Національний банк України, який виконує функції загально­державної резервної системи. Державне регулювання грошово-кредитної сфери можна застосувати у тому випадку, коли держа­ва через центральний банк здатна впливати на масштаби та ха­рактер приватних інституцій, оскільки в розвинутій ринковій еко­номіці саме вони є визначальною складовою усієї грошово-кре­дитної системи.

Головне завдання Національного банку України - створення умов неінфляційного розвитку економіки держави. Виникнення цього завдання зумовлене відокремленням торгівлі грошима від торгівлі товарами і відносною самостійністю кожної з них. На­ціональний банк впливає на процеси формування попиту і пропо­зиції позичкового капіталу, проводить емісію, грошово-кредитну

_____

1 Мельник ОМ. Особливості нового етапу в антиінфляційній політиці України // Фінанси України. 1998. №9. С.101.

2 Кучма Л.Д. Про заходи щодо економічної стабілізації та стимулювання вироб­ництва // Урядовий кур'єр. 1998. №223-224.

195

політику, забезпечує концентрацію тимчасово вільних чи обов'яз­кових резервів інших банків.

Основними методами грошово-кредитного регулювання є маніпулювання обліковими ставками, регулювання обсягів рефі­нансування, зміна розмірів обов'язкових банківських резервів, які кожний комерційний банк держави зберігає у центральному банку.

Резервні вимоги - один із найстаріших і найпоширеніших інструментів регулювання грошово-кредитної сфери, який нале­жить до непрямих монетарних методів. Уведення обов'язкової нор­ми резервування зумовлено потребою забезпечення достатнього рівня ліквідності комерційних банків, уніфікації контролю за їхньою діяльністю.

Уперше норми банківських резервів були введені у США в 1913р., їх увели і в інших країнах, зокрема у Німеччині (1948 p.), Франції (1979 p.).

У світовій практиці зміна норм обов'язкових резервів є так званим інструментом жорсткого регулювання і не належить до гнучких і оперативних важелів. Обов'язкові резерви є умовою нор­мального функціонування платіжно-розрахункового механізму банківської системи, виконують функцію страхування ненадійних позик, знижують ризикованість банківських вкладень, мінімізу­ють втрати від банкрутств банків і тому є гарантією стабільності банківської системи в цілому.

Змінюючи норму обов'язкового резерву, центральний банк безпосередньо впливає на пропозицію грошей та банківського кредиту.

Міжнародний досвід свідчить, що мінімальні обов'язкові резерви використовують для вирішення довготермінових проб-

196

лем стабілізації грошового обігу та антиінфляційної боротьби. Обов'язкові резерви застосовують для обмеження темпів зростан­ня грошової маси, вилучення надлишкових коштів із грошової сфери, формування жорсткого зв'язку між грошовою базою і гро­шовою масою, регулювання попиту на банківські ресурси.

Застосування цього методу регулювання у різних країнах має суттєві, відмінності, пов'язані з національними особливостями їхніх економік. Однак найпоширенішою формою запровадження резервних вимог є визначення норми як відсотка від депозитів. У цьому випадку вимоги ставлять до загальної суми пасивів чи ок­ремих її частин. Загальновизнані пасиви для визначення резерв­них вимог - строкові депозити і депозити до запитання.

Норми обов'язкових резервів у різних країнах неоднакові. Найвищий їх рівень в Італії, Австрії (25%) та Іспанії (17%). В Японії норма резервування коливається в межах 0,125-2,5%, в Англії резервних вимог практично нема.

Національний банк України використовує політику мінімаль­них резервів для регулювання обсягів грошової маси в обігу, підтримки ліквідної діяльності комерційних банків з їхніх зобо­в'язань щодо залучених коштів юридичних та фізичних осіб. Відповідно до Закону України "Про банки і банківську діяльність" НБУ запроваджує для комерційних банків нормативи обов'язко­вих резервів.

В Україні норми обсягів резервування змінюють досить час­то. Протягом 1993-1997 pp. НБУ тричі змінював порядок форму­вання комерційними банками мінімальних резервів. Крім того, часто змінюють види залучених коштів, які підлягають резерву­ванню.

Підвищення норм обов'язкових резервів призводить до зро­стання бездохідних активів і, відповідно, до зниження прибутко­вості комерційних банків. Зміна норм резервування не сприяє роз­робці комерційними банками довготермінових стратегій розвит­ку, оскільки обов'язкове резервування є прихованою формою опо­даткування. Зі збільшенням вимог резервування банки неохоче надають довготермінові кредити.

197

Згідно з положенням "Про порядок формування банківською системою України обов'язкових резервів" комерційні банки фор­мували обов'язкові резерви у розмірі 11% від залучених коштів як у національній, так і в іноземній валютах незалежно від тер­міну і характеру внеску. На початку 1998 p. НБУ змінив норму резервування з 11 до 15% з метою зменшення пропозиції грошей і гальмування інфляції.

Крім політики резервування, НБУ здійснює грошово-кредит­не регулювання шляхом провадження дисконтної політики, інстру­ментами якої є офіційна облікова ставка. Її застосовують для об­ліку державних короткотермінових зобов'язань або переобліку ко­мерційних векселів і ставки рефінансування у разі надання кре­дитів комерційним банкам.

У світовій практиці облікова ставка з погляду комерційних банків - це витрати надлишкових резервів. Тому коли Національ­ний банк її знижує, то тим самим стимулює комерційні банки до отримання позик. Відповідно кредити, які видають комерційні банки за рахунок цих позик, збільшують пропозицію грошей. І навпаки, підвищуючи облікову ставку, центральний банк послаб­лює стимули комерційних банків до отримання позик, що змен­шує обсяг кредитів, виданих банками, а отже, і пропозицію грошей.

Головним елементом відсоткової політики НБУ протягом 1995-97 pp. було підтримання позитивної реальної дисконтної ставки. Таку політику почали вести 1994 p. з метою стримування інфляції та забезпечення зацікавленості підприємств і населення зберігати гроші в банках. Дисконтну ставку визначають з огляду на поточні темпи інфляції, попит та пропозицію кредитних ре­сурсів на міжбанківському ринку, ситуацію на валютному та фон­довому ринках.

З травня 1995 p. дисконтна ставка почала відігравати актив­ну регулівну роль і стала базовою ставкою для кредитних угод. НБУ зобов'язав комерційні банки вводити до кредитних угод пункт про коригування відсоткової ставки залежно від зміни дисконт­ної. У вересні 1996 p. вимоги щодо коригування відсоткових ста-

198

вок за кредитами відповідно до змін дисконтної ставки було ска­совано.

Суттєве зниження інфляції в 1995 p. дало змогу знизити дис­контну ставку НБУ з 225 до 71 %. Кредитна ставка знижувалась із запізненням.

Протягом 1997 p. НБУ поступово знижував дисконтну став­ку з 40% річних (на початок року) до 16%(серпень 1997р.). Відпо­відно кредитна ставка (за одномісячними кредитами) знизилася з 64 до 45% річних. Незбалансованість валютного ринку змусила НБУ з листопада 1997 p. підвищити дисконтну ставку до 35% річних. Протягом перших семи місяців 1998 p. дисконтна ставка змінювалась п'ять разів: 6 лютого - з 35 до 44%; 18 березня -до 41; 21 травня - до 45; 29 травня - до 51%. На кінець липня, коли інфляція в Україні становила 2.1%, облікова ставка НБУ була 82%.

За умов розгортання світової фінансової кризи США, Вели­кобританія, Японія та інші країни вдавалися до зниження обліко­вих ставок. Таким шляхом пішов і центральний банк Росії, запро­вадивши облікову ставку на рівні 42%.

Регулювання дисконтної ставки НБУ є чинником подвійної дії, його використовують як для підвищення, так і зниження інфляції. З одного боку, підвищення дисконтної ставки в коротко­терміновому періоді дало змогу дещо стримати відплив спекуля­тивного іноземного капіталу з ринку облігацій внутрішніх дер­жавних позик (ОВДП), що спостерігалося наприкінці 1997 p. Це позитивно (лише в короткотерміновому періоді) вплинуло на стан виконання державного бюджету. З іншого боку, цей захід зумовив зростання кредитних ставок, яке відшкодовують підприємства або шляхом підвищення цін, або затримкою заробітної плати, чи іншим шляхом. У разі зниження поточних темпів інфляції знижується дисконтна ставка і, відповідно, відсоткова ставка за кредити.

Високий рівень кредитних ставок комерційних банків по­рівняно із дисконтною ставкою НБУ обумовлюють такі чинники:

1. Високі інфляційні очікування, що перевищують поточний рівень інфляції, та відчуття штучного стримування інфляційного

199

процесу, що безпосередньо підтримує високий рівень відсотко­вих ставок.

2. Різке збільшення у пасивах банків обсягу коротко- і середньотермінових депозитів порівняно з коштами клієнтів.

3. Низька питома вага кредитних операцій в активах банків.

4. Нижньою межею для відсоткової ставки за кредити є дохідність безризикових фінансових активів - вкладень в об­лігації внутрішньої державної позики. Очікувана динаміка відсоткових ставок за ОВДП більше впливає на відсоткову став­ку за кредити, ніж нормативне зниження дисконтної ставки. Тому у разі залучення Мінфіном грошей на фондовому ринку шляхом підвищення дохідності ОВДП збільшаться ставки і на кредит­ному ринку.

5. В Україні імпорт - одна із найбільш дохідних сфер зас­тосування капіталу, тому банкам вигідніше кредитувати його під високі відсотки (набагато вищі. ніж для виробничого сек­тора).

6. В умовах економічного спаду та важкого фінансового ста­ну всіх підприємств різко зростає ризик неповернення кредиту і відсотків за його використання. Відсутність орієнтирів зростан­ня, несприятливий інвестиційний клімат, невизначеність еконо­мічної і соціальної перспективи - це ті причини, які перешкод­жають комерційним банкам проводити кредитну політику; спря­мовану на зростання галузей матеріального виробництва.

На думку економістів, у країнах із перехідною економікою необхідною умовою поступового неінфляційного зростання гро­шової маси та нагромаджень у національній валюті для фінан­сування національної економіки є підтримання системи відсот­кових ставок на рівні 5 -9% для депозитів та 7-17% для кредитів.1 Наближення відсоткової ставки за кредити до дисконтної став­ки, забезпечення економіки кредити за оптимальною відсотко­вою ставкою можливе лише за умови підтримування стабільних

_____

1 Me Kinnon R.J. The Order of Economic Liberalisation-Baltimore and London: The John Hopkins UP, 1991.

200

макроекономічних параметрів і невисокої дисконтної ставки три­валий час.

У 1994 p. НБУ визначив, що в умовах перехідного періоду відсоткова політика повинна мати індикативний характер, а дис­контна ставка - відображати інтереси вкладників і забезпечувати збереження реальної вартості депозитів. Ці принципи є актуаль­ними і сьогодні, оскільки в Україні досить висока ймовірність зро­стання інфляції.

Серед основних способів реалізації державою грошово-кре­дитної політики в розвинутих країнах важливу роль відіграють операції на відкритому ринку. Ці операції передбачають купівлю і продаж державних облігацій центральним банком з одного боку і комерційними банками, фінансовими компаніями і населенням - з іншого. У випадку купівлі центральний банк переказує відповідні суми комерційним банкам, збільшуючи залишки на їхніх резервних рахунках. У разі продажу центральний банк спи­сує суми з цих рахунків.

Головними покупцями на ринку ОВДП в Україні є банки. НБУ налагодив механізм обігу ОВДП, створив систему електронного обліку цінних паперів.

Пряма участь НБУ у фінансуванні бюджетного дефіциту че­рез операції на первинному ринку ОВДП звела до мінімуму вико­нання ним своєї основної функції - ролі кредитора останньої інстанції стосовно комерційних банків, що відповідно звузило їхні можливості кредитувати національну економіку.

Важливою передумовою ринкової трансформації економі­ки та ефективності її функціонування є становлення фінансо­вих ринків - грошового, фондового; валютного та ринку цінних паперів. В усіх країнах провадиться державне регулювання цих ринків з огляду на їхню важливу роль, оскільки вони переміщу­ють кошти від тих, хто має їх у надлишку, однак не може вико­ристати продуктивно, до тих, хто відчуває в них нестачу і може використати їх ефективно. Таке регулювання спрямоване на ре­алізацію національних інтересів держави та всіх учасників цих

201

ринків, насамперед, на захист прав громадян, які передають свої заощадження фінансовим посередникам, проте не мають спе­ціальних знань та кваліфікації, щоб самим захистити свої інтереси.

Державне регулювання фінансових ринків - це комплекс за­ходів щодо упорядкування, контролю та нагляду за ринками з метою забезпечення їх прозорості, ефективності та запобігання зловживанням і порушенням з боку фінансових посередників.

Загальноприйнятими елементами державного регулювання фінансових ринків є такі:

ліцензування професійної діяльності на ринках, тобто виз­начення відповідності суб'єкта підприємницької діяльності (фінансово-економічного стану, організаційно-правової форми, кваліфікації співробітників та інше) вимогам державного законо­давства, яке регулює цю професійну діяльність, та видача спе­ціального дозволу (ліцензії) в разі, якщо така відповідність є;

нагляд за діяльністю фінансових посередників, що передба­чає подання періодичної фінансової звітності про діяльність відпо­відним державним органам з метою її аналізу; безпосередній на­гляд за діяльністю професійних учасників фінансових ринків з метою виявлення порушень державного законодавства;

моніторинг діяльності учасників фінансових ринків з метою виявлення порушень законодавства, що регулює ці ринки. Він передбачає проведення планових та позапланових перевірок діяль­ності учасників цих ринків і з'ясування всіх обставин і відомос­тей щодо фактів виявлених порушень законодавства;

правозастосування, тобто вжиття державою відповідних за­ходів щодо запобігання і припинення порушень законодавства з боку фінансових посередників шляхом застосування санкцій, пе­редбачених законом.

Система законодавчого регулювання фінансових ринків в Україні - це багаторівнева ієрархічна структура, в основі якої є Конституція України. У ст. 92 Конституції зазначено, що "заходи створення та функціонування фінансового, грошового та інвес­тиційного ринків" визначені винятково законами України. До актів

202

законодавства, за допомогою яких ведуть законодавче регулювання фінансових ринків, належать Цивільний кодекс України, Кодекс про адміністративні правопорушення. Кримінальний Кодекс Ук­раїни, Закони України "Про власність", "Про цінні папери та фон­дову біржу", "Про господарські товариства", "Про банки і банків­ську діяльність", "Про державне регулювання ринку цінних па­перів в Україні", пакет законів про приватизацію тощо.

Система органів, у компетенції яких передбачено регулюван­ня, контроль або інші функції управління фінансовими ринками, складається із кількох груп.

До першої групи належать Верховна Рада, Президент Украї­ни та Кабінет Міністрів України, які шляхом прийняття законо­давчих та нормативних актів з питань фінансових ринків і фінан­сових показників забезпечують загальні засади державного регу­лювання усієї фінансової сфери. До цієї групи можна віднести і Міністерство юстиції, яке виконує загальну нормотворчу функ­цію у державі.

Друга група об'єднує державні огани, які контролюють або виконують функції управління на фінансових ринках. Це Міністер­ство фінансів, НБУ, Державна комісія з цінних паперів та фондо­вого ринку, Антимонопольний комітет, Фонд державного майна, Міністерство економіки. Державна податкова адміністрація та деякі інші.

До третьої групи належать державні органи, які виконують спеціальні функції контролю та нагляду за дотриманням законо­давства і правозастосування в державі, - Міністерство внутрішніх справ. Генеральна прокуратура. Служба безпеки. Вищий арбіт­ражний суд.

Державне регулювання фінансових ринків сприяє збільшен­ню довіри населення до фінансових інституцій. У міру лібералі­зації економіки воно буде посилюватись і деталізуватись з одно­часним збереженням і підтриманням ринкових сил та ініціативи учасників цих ринків.

Доцільно розробити концепцію розвитку ринку державних цінних паперів, щоб вирішити такі проблеми:

203

забезпечення інформаційної відкритості первинного ринку, особливо таких його показників як обсяг, продаж, активи, дохо­ди, кількість учасників (резидентів та іноземних інвесторів) тощо;

розширення обсягу залучення коштів для фінансування де­фіциту державного бюджету шляхом випуску ОВДП з терміном погашення від одного до трьох років, що дало б змогу більше за­лучати кошти населення;

випуску середньо- і довготермінових державних цінних па­перів під заздалегідь визначені конкретні інвестиційні проекти;

цілісності, прозорості, відповідності законодавчої бази за­гальноприйнятим стандартам захисту інтересів інвесторів.

Необхідно запровадити ефективний механізм регулювання ринку облігацій внутрішньої державної позики. Потрібні законо­давчі обмеження на прибутковість державних запозичень. Вона не повинна перевищувати середню відсоткову ставку за кредита­ми комерційних банків, що їх надають суб'єктам господарюван­ня. Така норма є у багатьох країнах і повинна сприяти переорієн­тації фінансових потоків у сферу виробництва.

* * *

Періодичні фінансові кризи у країнах світу потребують відпо­відних оперативних дій з боку уряду України і НБУ.

З появою перших ознак можливого розгортання фінансової кризи в Україні у серпні-вересні 1998 p. уряд разом з Національ­ним банком України розробили антикризові заходи фінансової ста­білізації, затверджені постановою KM України від 10 вересня 1998 p. №1413. Зокрема, НБУ було вжито низку заходів з упоряд­кування операцій купівлі-продажу валюти тільки через валютні біржі, а готівку - на аукціонах української міжбанківської валют­ної біржі. Запроваджено обмеження на виконання резидентами-імпортерами авансової оплати у вільно конвертованій валюті, на закупівлю іноземної валюти банками-нерезидентами. Забороне­но кредитування комерційними банками резидентів для реалізації контрактів, за винятком придбання товарів критичного імпорту, посилено валютний контроль за діяльністю комбанків та обмінних

204

пунктів тощо. Це припинило вимивання валюти з банківської си­стеми, зокрема у Росію, уповільнило темпи девальвації гривні.1

Практика запровадження валютного коридору гривні сприяє стабілізації офіційного валютного курсу, підтриманню прогнозованості ситуації, появі більш-менш реалістичних орієнтирів для суб'єктів господарювання та запобігає втраті довіри населення до гривні.

Важливим завданням НБУ є підтримання ліквідності банків­ської системи, збільшення обсягів і поліпшення кредитного порт­феля комерційних банків, його орієнтації на обслуговування ре­ального сектора. З цією метою визначено вимоги щодо повного формування комерційними банками резервів на покриття кредит­них ризиків до 1 січня 1999 p., підвищено норми обов'язкового резервування до 16,5% від суми залучених коштів, змінено поря­док зарахування коштів у покриття обов'язкових резервів, прове­дено взаємозалік заборгованостей за міжбанківськими кредита­ми, депозитами тощо.

_____

1 Мусіна Л.О. Український шлях подолання фінансової кризи//Моніторинг інве­стиційної діяльності. 1998. Вип. 4. С.6.

205

Додатки до теми 7

Додаток 1. Закон України "Про державний бюджет України на 1999 рік" (короткий зміст)

Цей закон передбачає дефіцит бюджету в 1 млрд 247 млн грн., або 1 % від ВВП держави.

Дохідну частину бюджету затверджено в розмірі 23 млрд 895 млн грн., видаткову - 25 млрд 135 млн грн. Згідно із законом про держбюджет граничний розмір державного внутріш­нього боргу України станом на 1 січня 2000 p. визначено в розмірі 20 млрд 260 млн 949.4 тис. грн. Граничний розмір зовнішніх запо­зичень у 1999 p. для погашення державного боргу та фінансуван­ня дефіциту держбюджету затверджено в розмірі 825 млн 495 тис USD.

Захищеними статтями бюджету на 1999 рік законом визнано оплату праці працівників бюджетних установ, виплату заборгова­ності з зарплат та пенсій, видатки на освіту, придбання медика­ментів та перев'язувальних матеріалів, відсотки за державним боргом, трансфери органам державного управління, а також пенсій, допомог та стипендій населенню. На соціальний захист та со­ціальне забезпечення видатки держбюджету затверджено у розмірі 2 млрд 210 млн 476.7 тис. грн., у тому числі на виплату пенсій та допомог - 876 млн 5 тис. грн. На покриття боргів, що виникли з виплати зарплат працівникам бюджетних установ та за іншими соціальними виплатами, заплановано використати 1 млрд 61 млн 174.5 тис. грн.

На фінансування органів державного управління з держбюд­жету буде використано 1 млрд 143 млн 667.8 тис. грн., з яких на функціонування законодавчої влади буде виділено 763 млн 333.1 тис. грн., виконавчої - 444 млн 357.3 тис. грн. На судову владу з бюджету виділено 100 млн грн., на національну оборону -1 млрд 700 млн 255.6 тис. грн., 1 млрд 441 млн 133.6 тис. грн. з яких буде скеровано на утримання Збройних сил. На правоохо­ронну діяльність та безпеку держави у бюджеті-99 заплановано виділити 1 млрд 653 млн 421.4 тис. грн.

На обслуговування державного боргу з бюджету України пе-

206

редбачено 3 млрд 844 млн 56 тис. грн., на проведення виборів Пре­зидента України - 75 млн грн. На погашення боргу за знецінени­ми заощадженнями в установах Ощадного банку передбачено ви­ділити 200 млн гривень, на погашення реструктуризованого бор­гу держави перед комерційними банками 53 млн 913.5 тис. грн.

Додаток 2. Системи бюджетів. Основні терміни

Бюджет - план утворення, розподілу та використання фінан­сових ресурсів для забезпечення функцій і завдань держави та місцевого самоврядування протягом бюджетного періоду.

Бюджетний процес - передбачений законодавством порядок складання, розгляду, затвердження, виконання бюджетів, звіту про їх виконання та процедури контролю.

Бюджетний період - термін, на який планують бюджет.

Бюджетний цикл - термін виконання всіх операцій за бюд­жетним процесом одного бюджетного періоду.

Бюджет місцевого самоврядування (місцевий бюджет) -план утворення і використання фінансових ресурсів для забезпе­чення повноважень місцевого самоврядування та заходів, перед­бачених бюджетом.

Закон про Державний бюджет - законодавчий акт за визна­ченою цим законом формою та змістом, прийнятий у визначеному законом порядку, який містить повноваження органам виконавчої влади здійснювати повноваження протягом бюджетного періоду.

Рішення місцевої влади про місцеві бюджети - правовий акт Автономної Республіки Крим, обласної, міської, районної, се­лищної та сільської ради за визначеною цим законом формою та змістом, прийнятий у визначеному законом порядку, який містить повноваження органам державної виконавчої влади та самовряду­вання здійснювати повноваження протягом бюджетного періоду.

Бюджетна класифікація - систематизоване згрупування над­ходжень та видатків за ознаками їх економічної, функціональної та організаційної сутності.

207

Бюджетне асигнування - планове витрачання коштів на кон­кретні цілі, передбачені у бюджеті.

Бюджетне призначення - повноваження головному розпо­ряднику коштів робити асигнування на конкретні заходи.

Бюджетні установи - установи й організації, які фінансу­ють за рахунок бюджету.

Головні розпорядники коштів - міністерства, управління, інші органи центральної виконавчої влади, органи місцевого са­моврядування в особі їхніх керівників, які отримують бюджетні повноваження.

Розпорядники коштів -установи, організації, місцеві орга­ни виконавчої влади в особі їхніх керівників, яким головні розпо­рядники коштів надали право отримувати бюджетні асигнування.

Надходження - платежі в бюджет, отримані як через дохо­ди, так і шляхом залучення коштів через боргові зобов'язання.

Доходи - фінансові ресурси фіскального характеру, а також надходження, отримані в результаті послуг, наданих бюджетни­ми установами, експлуатації активів та пасивів та інші, визначені законодавством і передбачені бюджетом.

Видатки - платежі з бюджету.

Дефіцит бюджету - перевищення видатків над доходами.

Профіцит бюджету - перевищення доходів над видатками.

Цільове використання - бюджетне призначення, яке виз­начає зв'язок між конкретними видами надходжень та конкрет­ними бюджетними призначеннями.

Бюджетне регулювання - процедура перерозподілу бюджет­них ресурсів між бюджетами різних рівнів з метою забезпечення виконання органами виконавчої влади та самоврядування визна­чених законодавством їхніх повноважень.

Бюджетні компенсації - кошти, які передають з одного бюд­жету в інший для компенсації збитків чи недоотриманих доходів у результаті прийняття рішення чи дій органів влади.

Бюджетний запит - документ, підготовлений і поданий роз­порядником бюджетних коштів Міністерству фінансів чи місце­вому фінансовому органу, що містить пропозиції щодо обсягу бюд-

208

жетних коштів, потрібних для його діяльності, з відповідним об­грунтуванням такої діяльності.

Борг - загальна сума заборгованості держави чи самовряд­них органів, яка включає всі непогашені боргові зобов'язання, в тому числі зобов'язання, що виникають у результаті дії виданих гарантій за кредитами.

Дотації - бюджетні кошти, отримані на безповоротній і без­оплатній основі з одного бюджету в інший для вирівнювання до­хідної спроможності бюджету, що їх отримує на виконання пе­редбачених законодавством функцій та повноважень.

Субвенції - бюджетні кошти, що надходять з одного бюдже­ту в інший за умови їх використання на цілі і в порядку, визначе­ному тим органом, який прийняв рішення про надання субвенцій.

Субсидії - бюджетні кошти, які надають фізичним та юри­дичним особам на цілі, визначені органом, який прийняв рішення про їх надання.

Місто обласного значення - територіальна громада, всі пов­новаження місцевого самоврядування якої (як власні, так і деле­говані) виконують власні виконавчі органи.

Районний бюджет - план утворення та використання фінан­сових ресурсів, потрібних для забезпечення спільних інтересів та повноважень територіальних громад сіл, селищ, міст, переданих до виконання районними державними адміністраціями.

Обласний бюджет - план утворення та використання фінансо­вих ресурсів, потрібних для забезпечення спільних інтересів та про­грам територіальних громад районів та міст обласного значення.

Бюджет функціонування - доходи і видатки місцевого бюд­жету, потрібні для забезпечення поточного функціонування та відтворення матеріальної бази самоврядування.

Бюджет розвитку - доходи і видатки місцевого бюджету, потрібні для зміцнення матеріальної бази самоврядування та реа­лізації програм соціально-економічного розвитку.

Мінімальний норматив соціальної забезпеченості - га­рантований державою рівень соціальних послуг населенню в межах території України згідно з делегованими повноваження­ми держави.

209

Норматив бюджетної забезпеченості - гарантований дер­жавою рівень забезпечення послуг населенню з власних повнова­жень самоврядування.

Додаток 3. Види податків і зборів (обов'язкових платежів) і порядок зарахування їх до бюджетів та державних цільових фондів1

Стаття 13. Види податків і зборів (обов'язкових платежів), що справляються на території України

В Україні справляються:

загальнодержавні податки і збори (обов'язкові платежі);

місцеві податки і збори (обов'язкові платежі).

Стаття 14. Загальнодержавні податки і збори (обов'язкові платежі)

1. До загальнодержавних належать такі податки і збори (обов'язкові платежі):

1) податок на додану вартість:

2) акцизний збір;

3) податок на прибуток підприємств;

4) податок на доходи фізичних осіб;

5) мито;

6) державне мито;

7) податок на нерухоме майно (нерухомість);

8) плата (податок) за землю;

9) рентні платежі;

10) податок з власників транспортних засобів та інших само­хідних машин і механізмів;

11) податок на промисел;

12) збір за геологорозвідувальні роботи, виконані за рахунок державного бюджету;

_____

1 Податкове законодавство України (станом на 1 березня 1998 p.). Офіційне ви­дання. К., 1998. С. 30-33.

210

13) збір за спеціальне використання природних ресурсів;

14) збір за забруднення навколишнього природного середо­вища;

15) збір до Фонду для здійснення заходів щодо ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи та соціального захисту на­селення;

16) збір на обов'язкове соціальне страхування;

17) збір на обов'язкове державне пенсійне страхування;

18) збір до Державного інноваційного фонду;

19) плата за торговий патент на деякі види підприємницької діяльності.

2. Загальнодержавні податки і збори (обов'язкові платежі) встановлюються Верховною Радою України і справляються на всій території України.

3. Порядок зарахування загальнодержаних податків і зборів (обов'язкових платежів) до Державного бюджету України, бюд­жету' Автономної Республіки Крим, місцевих бюджетів і держав­них цільових фондів визначається згідно з законами України.

4. Податки і збори (обов'язкові платежі), зазначені в пунктах 7, 8, 10, 11, 13, 14 частини першої цієї статті, на території Авто­номної Республіки Крим встановлюються Верховною Радою Ав­тономної Республіки Крим. При цьому ставки податків і зборів (обов'язкових платежів) визначаються в межах граничних розмірів ставок, установлених законами України.

Стаття 15. Місцеві податки і збори (обов'язкові платежі)

1. До місцевих податків належать:

1) податок з реклами;

2) комунальний податок;

2. До місцевих зборів (обов'язкових платежів) належать:

1) готельний збір;

2) збір за паркування автотранспорту;

3) ринковий збір;

4) збір за видачу ордера на квартиру;

211

5) курортний збір;

6) збір за участь у бігах на іподромі;

7) збір за виграш на бігах на іподромі;

8) збір з осіб, які беруть участь у грі на тоталізаторі на іподромі;

9) збір за право використання місцевої символіки;

10) збір за право проведення кіно- і телезйомок;

11) збір за проведення місцевого аукціону, конкурсного розпродажу і лотерей;

12) збір за проїзд по території прикордонних областей ав­тотранспорту, що прямує за кордон;

13) збір за видачу дозволу на розміщення об'єктів торгівлі та сфери послуг;

14) збір з власників собак.

3. Місцеві податки і збори (обов'язкові платежі), механізм справляння та порядок їх сплати встановлюються сільськими, селищними, міськими радами відповідно до переліку і в межах граничних розмірів ставок, установлених законами України, крім збору за проїзд по території прикордонних областей автотранс­порту, що прямує за кордон, який встановлюється обласними ра­дами. При цьому податки і збори (обов'язкові платежі), зазначені у пункті 2 частини першої і пунктах 2-4, 13 та 14 частини другої цієї статті, є обов'язковими для встановлення сільськими, селищ­ними та міськими радами за наявності об'єктів оподаткування або умов, з якими пов'язане запровадження цих податків і зборів.

4. Суми податків і зборів (обов'язкових платежів), зазначе­них у цій статті, зараховуються до місцевих бюджетів у порядку, визначеному сільськими, селищними, міськими радами, якщо інше не встановлено законами України.

Стаття 16. Джерела сплати податків і зборів (обов'язкових платежів)

1. Джерела сплати податків і зборів (обов'язкових платежів) встановлюються відповідними законами про податки, збори (обо­в'язкові платежі).

212

2. Державні та інші цільові фонди, які не передбачені цим Законом, мають своїм джерелом виключно прибуток підприємств, який залишається після сплати всіх податків і зборів (обов'язко­вих платежів), передбачених статтями 14 і 15 цього Закону. Відра­хування до цих фондів здійснюються на добровільних засадах.

Стаття 17. Порядок сплати податків і зборів (обов'язкових платежів)

Сплата податків і зборів (обов'язкових платежів) провадить­ся у порядку, встановленому цим Законом та іншими законами України.

Податки і збори (обов'язкові платежі), які відповідно до за­конів включаються до ціни товарів (робіт, послуг) або відносять­ся на їх собівартість, сплачуються незалежно від результатів фінан­сово-господарської діяльності.

Стаття 18. Усунення подвійного оподаткування

1. Сума доходу або прибутку, одержана юридичними особами, їх філіями, відділеннями за кордоном, включається до загаль­ної суми доходу (прибутку), що підлягає оподаткуванню в Україні, і враховується при визначенні розміру податку.

Суми податку на дохід (прибуток), одержані за межами тери­торії України, її континентального шельфу та виключної (морсь­кої) економічної зони, сплачені юридичними особами, їх філіями, відділеннями за кордоном відповідно до законодавства іноземних держав, зараховуються під час сплати ними податку з доходів (при­бутку) в Україні. При цьому розмір зараховуваних сум не може пе­ревищувати суми податку з доходів (прибутку), що підлягає сплаті в Україні, стосовно доходу (прибутку), одержаного за кордоном.

2. Доходи, одержані за межами України фізичними особами з постійним місцем проживання в Україні, включаються до скла­ду сукупного доходу, що підлягає оподаткуванню в Україні.

Суми податку з доходів фізичних осіб, сплачені за кордоном відповідно до законодавства іноземних держав громадянами з постійним місцем проживання в Україні, зараховуються під час

213

сплати ними податку з доходів фізичних осіб в Україні. При цьо­му розмір зараховуваних сум податку з доходів, сплачених за ме­жами України, не може перевищувати суми податку з доходів фізичних осіб, що підлягає сплаті цими особами в Україні.

3. Суми податку на нерухоме майно (нерухомість), сплачені за кордоном відповідно до законодавства іноземних держав фізич­ними особами, які постійно проживають в Україні, за об'єкти, що знаходяться за її межами, зараховуються під час сплати ними по­датку на об'єкти в Україні. При цьому розмір зарахованих сум податку, сплачених за межами України, не може перевищувати суми, що підлягає сплаті цими особами в Україні.

4. Зарахування сплачених за межами України сум податків, зазначених у частинах першій-третій цієї статті, провадиться за умови письмового підтвердження податкового органу відповід­ної іноземної держави щодо факту сплати податку та наявності міжнародних договорів про уникнення подвійного оподаткуван­ня доходів і майна та запобігання ухиленням від сплати податку.

Стаття 19. Міжнародні договори

Якщо міжнародним договором України, ратифікованим Вер­ховною Радою України, встановлено інші правила, ніж ті, що їх містять закони України про оподаткування, то застосовуються правила міжнародного договору.

Стаття 20. Контроль за справлянням податків і зборів (обо­в'язкових платежів)

Контроль за правильністю та своєчасністю справляння по­датків і зборів (обов'язкових платежів) здійснюється державни­ми податковими органами та іншими державними органами в межах повноважень, визначених законами.

За стягнення податків і зборів (обов'язкових платежів), які не передбачені цим Законом, посадові особи державних податко­вих органів та інших державних органів несуть відповідальність згідно з законами України.

214

Додаток 4. Зведений баланс фінансових ресурсів України (1997-1999 pp.), млн грн.

215

Закінчення дод. 4

216

Додаток 5. Закон "Про фіксований сільськогосподарський податок". Основні терміни

Товарна сільськогосподарська продукція - це продукція сільськогосподарського виробництва, призначена для реалізації.

Фіксований сільськогосподарський податок-податок, який не змінюється протягом визначеного цим Законом терміну і справ­ляється з одиниці земельної площі.

Фіксований сільськогосподарський податок сплачують у ра­хунок таких податків і зборів (обов'язкових платежів):

податку на прибуток підприємств;

плати (податку) за землю;

податку з власників транспортних засобів та інших само­хідних машин і механізмів;

комунального податку;

збору за геологорозвідувальні роботи, виконані за рахунок державного бюджету;

збору до Фонду для здійснення заходів щодо ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи та соціального захисту на­селення;

збору на обов'язкове соціальне страхування;

збору на будівництво, реконструкцію, ремонт і утримання ав­томобільних доріг загального користування України;

збору на обов'язкове державне пенсійне страхування;

збору до Державного інноваційного фонду;

плати за придбання торгового патенту на провадження тор­говельної діяльності;

збору за спеціальне використання природних ресурсів (щодо користування водою для потреб сільського господарства).

Інші податки та збори (обов'язкові платежі), визначені Зако­ном України "Про систему оподаткування", сплачують сільсько­господарські товаровиробники в порядку і розмірах, визначених законодавчими актами України.

217