Праця як базисний економічний інститут

Розгляд інституту праці має потребу у двох попередніх заува­женнях. По-перше, у рамках предмета монографії праця розгля­дається тільки як економічний інститут, тобто як відособлена, соціалізована, інституціоналізована сфера життєдіяльності її суб’єктів.

Конкретизуючи триелементну структуру простих моментів праці, виділимо в ній такі складові:

1) суб’єкт трудової діяльності -— люди як біосоціальні іс­тоти;

2) об’єкт трудової діяльності — зовнішній матеріальний світ (природа і суспільство), на який спрямований трудовий процес;

3) засоби трудової діяльності — визначені результати мину­лої діяльності, за допомогою яких люди вступають у взаємодію з об’єктом трудової діяльності і між собою;

4) суспільні відносини -— відносини людей у процесі трудової діяльності, відносини, що виникають з обміну видів діяльності;

5) суспільні інститути — форми спільнот, організації людей у процесі трудової діяльності.

У межах цієї структуризації з-поміж безлічі субстратних, ат­рибутивних, видових, рольових характеристик праці зупинимося на чотирьох підходах до її визначення (табл. 10).

У табл. 10 окреслено структурну (горизонталь) і функціональ­ну (вертикалі) специфіку індивідуальної трудової діяльності. Якщо в рамках техніко-природного підходу вона виступає як та­ка, що перетворює природний компонент на продукт (або на то­вар чи «натурпродукт»), то функціональним (ціннісно-зорієнто- ваним заданою метою) результатом праці з позицій організацій­но-управлінського підходу є вже товарні властивості продукту (споживча вартість і вартість). При цьому трудова діяльність за переходу до другого (і наступних) підходу не тільки функціона­льно все більшою мірою набуває рис соціальності, вона і струк­турно виявляється ближче до результату.

ці. Особливо чітко це проглядається по вертикалі суб'єктного й об’єктного компонентів у структурі процесу праці.

Як ціль, так і результат визначаються не самі собою і не самі по собі, а безпосередньою призначеністю цільового результату. Якщо ціль відповідає на запитання, яким має бути результат праці, то призначення відповідає на запитання, заради чого він досяга­ється. З боку суб’єкта праці усвідомлення (правильне чи неправи­льне — це вже інше питання) результату з погляду його призна­чення як умови існування індивіда фіксується у формі інтересу.

Яким чином у міру «занурення» одного підходу в інший (від «природного до соціального») специфікується і наповнюється соціальним змістом суб’єктний компонент у структурі процесу праці, так само якісні зміни торкаються і його об’єктного компо­нента. Одна справа — виробляти продукт, інша — його товарні властивості, третя — цікавитись лише однією з цих властивостей (доходом), четверта — «задовольнятись як першими трьома спо­собами», так і четвертим — самою трудовою діяльністю як та­кою. Можливість в одному випадку тільки спожити продукт, у другому — продати чи спожити, у третьому — купити і спожити, у четвертому — скористатися кожною з трьох можливостей або отримати «задоволення від самого процесу» — ось замкнута вер­тикаль об’єктного компонента в структурі праці, що відбиває че­рез розширення свободи вибору логічні й історичні форми соціа­лізації індивідуальної праці.

Поряд з питанням про виняткову роль праці в процесі утво­рення вартості і додаткової вартості, Маркс також визначає різні за цілями ціннісні орієнтири здобутих результатів процесу праці. Продукт — товар — вартість — нова вартість — додаткова вар­тість — ось неповний логічний ряд результатів праці, заданих різ­ними ціннісними орієнтирами. «Піраміда результатів» процесу праці, сформована за залишковим принципом методом «послідов­ного відсікання» елементів одного рівня змістовності результатів праці за переходу на інший рівень, може виглядати так (рис. 12):

Безумовно, з позицій навіть схематичного розгляду необхідно Дотримуватися вимог суміщення. На рис. 12 очевидні різні під­стави порівняння для рівнів 1—II, III—V, і VI—VII. Однак з по­гляду логіки зсуву ціннісних орієнтирів трудового процесу порів­няльна характеристика розглянутих рівнів, на нашу думку, може бути прийнятною. Принаймні, не страждають алогічністю цілі і підцілі виробництва створити продукт; і не стільки продукт, скі­льки товар; і не стільки товар, скільки вартість; і не стільки вар­тість, скільки додаткову вартість і т. ін.

Рис. 12. Рівні ціннісних орієнтирів результатів процесу праці

Інституціональна характеристика праці припускає можливість бачення в ній особливого типу й особливої сфери діяльності, роз­межовувати які принципово необхідно. «Сфери» -—- це визначені «ділянки» життєдіяльності суспільства, соціальної дійсності. Сфе­ри діяльності виявляються в принципі байдужими до того чи ін­шого типу діяльності, тобто можуть «заповнюватися» будь-якими різними типами діяльності. Праця може бути простою або склад­ною, розумовою або фізичною, такою, що перетворює природний чи духовний предмет і т. ін., але якщо саме вона, а не власність, влада чи управління виступає підставою отримання засобів існу­вання для її носіїв, відособлюючись в окрему сферу їхньої життєді­яльності, — вона набуває змісту базисного економічного інституту.

Інше питання — чи є праця єдиною підставою одержання «по­стачальником» доходу? Звівши проблему в ранг «основного пи­тання політекономії», ми маємо досить короткий шлях її вирішен­ня — віднести до царини віри. Очевидно, до певного рівня змістовності економічного аналізу і цей варіант може виявитися прийнятним, як цілком «мирно співіснує» окремий розгляд питань економічної ефективності і справедливості, волі і рівності, курсів «економікс» і «політекономії» нарешті. При цьому «зануреною в ідеологію» може, на наш погляд, виступати лише проблема оди­ничності джерела, але аж ніяк не підстави одержання доходу.

Ті чи інші доходи «вмінюються», «приписуються» до того чи іншого фактора на підставах власності, влади, управління чи праці, а не через те, що останні виступають їх джерелами. Якщо проблема джерела — це проблема безпосереднього виробництва, то підстави — суто розподільча проблема. У цьому плані легкість підміни проблеми джерела доходу на підстави його одержання — це неприпустимість змішування чи хоча б виставлення в один ряд виробничих і розподільчих відносин. Якщо хтось претендує на вищу заробітну плату на підставі більшої складності своєї праці, в політекономії знаходяться аргументи (наприклад теорія редукції праці), що обгрунтовують справедливість такого розпо­ділу. Але те саме повинно вочевидь стосуватись і таких підвалин, як власність, влада, управління.

Якщо останні — не мертві абстракції, а реальні інституціона- лізовані сфери життєдіяльності, що обумовлюють для їхніх носіїв можливості одержання специфікованих доходів, то навіть при за­кріпленні за працею ролі єдиного джерела -— доходу, всі інші специфіковані доходи та підстави їх одержання повинні бути ви­ведені з неї. Однак, якщо існує можливість виведення, має існу­вати і можливість зведення; редукція не тільки «всередині самої праці» — складної в просту, а й у певному розумінні редукція від­особлених форм — власності, влади, управління — у працю вза­галі. Праця особи, що несе тягар і власності, і влади, і управління, завжди виявляється «складнішою», ніж просте створення спожив­чої вартості і вже з цієї причини може бути «редукована» з на­ступною розподільчою процедурою диференціювання підстав «вменених» доходів.

У цьому розумінні праця може вважатися єдиним джерелом, яке приносить доходи тільки за повної підготовленості умов її реального здійснення, тобто завжди за наявності інституціональ- но оформлених власністю, владою чи управлінням факторів ви­робництва. При цьому, як узагалі наявність елементів є неодмін­ною умовою їхнього структуроутворення, проблема єдності чи відриву праці від інших інститутів відносно до самого факту іс­нування цих інститутів повинна сприйматись як вторинна, яку б значущість для політекономії вона не мала.

Ще одне питання, яке має бути розглянуте в рамках інституціо- нальної характеристики праці, — транзитивність індивідуальної в суспільну працю і специфіка останньої. У контексті Марксової теорії двоїстого характеру праці — праця, оскільки вона вираже­на у вартості, уже немає тих ознак, що належать їй як творцю споживчої вартості.

Двоїстий характер праці товаровиробника має у своєму під­грунті двоїсту функцію робочої сили. З одного боку, робоча сила виступає як фактор, найважливіший елемент продуктивних сил суспільства. У цьому зв'язку праця розглядається як корисна, до­цільна діяльність, що виражає активне ставлення людини до нав­колишнього середовища (конкретна праця). При цьому сюди включаються і відносини учасників конкретної праці в рамках сукупного робітника, що мають характер їхнього сукупного став­лення до природи. З іншого боку, робоча сила одночасно є й не­обхідним суб’єктом суспільно-виробничих відносин. У цьому плані вже на мікрорівні праця виступає як носій найважливішого суспільного зв’язку, як особливі суспільно-виробничі відносини (абстрактна праця). «Приватна праця, -— писав К. Маркс, — по­винна виявити безпосередньо себе як свою протилежність, як су­спільна праця; ця перетворена праця як безпосередня протилеж­ність приватної праці є абстрактно загальна праця, тому і виражає себе в деякому загальному еквіваленті» [117, т. 23, с. 114].

З макроекономічних позицій, за визначенням, суспільна праця —- це діяльність, яка:

1) задана цілями розвитку суспільства і визнана суспільством безпосередньо;

2) базується на суспільних ресурсах;

3) усуспільнена в процесі поглиблення суспільного поділу праці, її типів та форм;

4) задовольняє своїми результатами суспільні потреби.

У цьому розумінні суспільна праця може бути структурова- ною за аналогією з індивідуальною працею по лінії цілі — ресур­си — витрати —результати або за іншими варіантами в рамках уже розглянутих підходів до визначення праці. При цьому слід зазначити, що ані суспільна власність, ані суспільний поділ пра­ці, ані навіть їх парні та множинні взаємозв’язки самі по собі ще не наділяють працю якістю безпосередньої суспільності. Праця набуває суспільного характеру не тільки тому, що застосовує су­спільні ресурси, а й тому, що має ознаки соціальності як за ме­тою, так і за результатами, що далеко не автоматично задається суспільною власністю й усуспільненням праці. У цьому сенсі еволюція суспільної праці по лінії безпосередньо приватна праця — опосередковано приватна праця — опосередковано суспільна пра­ця — безпосередньо суспільна праця не є тільки еволюцією форм власності чи поділу праці, вона за ознаками «усуспільнення» ці­лей економічного розвитку є еволюцією типів економічних сис­тем — натурального господарства, простого товарного господар­ства. ринкової економіки, соціально орієнтованої економіки, а за характером «усуспільнення» ресурсно-витратної бази — рухом від доіндустріального до постіндустріального суспільства.

Найістотнішою «постіндустріальною» тенденцією в зміні зміс­ту праці є зростаюче значення компонентів творчої діяльності. При цьому праця виступає вже не стільки як включена у процес виробництва, скільки як така, за якої людина, навпаки, ставиться до самого процесу виробництва як його контролер і регулюваль­ник... Замість того, щоб бути головним агентом процесу виробни­цтва, працівник стає поруч з ним (Маркс).

Сучасні зміни в технологіях праці в «суспільстві знань» обу­мовлюють появу нових її змістових характеристик, серед яких у крайньому разі слід виокремити три:

Перша', найзначнішого поширення в такому суспільстві набуває феномен «телспраці» (telework). Це діяльність, заснована на широ­кому використанні комп’ютерних технологій і телекомунікацій. її наслідком є принципова зміна змісту індивідуального трудового процесу і, головно, параметрів кооперації в рамках сукупного тру­дового процесу. Змінюється також характер організації робочого місця, контролю і керування, процесів передачі і використання продуктів діяльності, одержання сировини і т. ін. Діяльність стає децентралізованою, роз’єднаною, безособистісною тощо.

Друга є наслідком першої: трудова діяльність поступово пе­реміщується зі спеціально створених підприємств (заводів, офі­сів) в індивідуальні помешкання працівників.

Третя', особливий характер техніко-виробничої організації (чи, точніше, технологічного боку) праці в новому суспільстві. Праця в цих умовах організовується особливим способом, ство­рюються мережі (net-works), які є спеціальною формою коопера­ції праці, використання сировини, засобів виробництва і резуль­татів діяльності.

Більшість теоретиків постіндустріалізації визнають інституціо- нальні підстави існування в рамках «третьої хвилі» класової структури з притаманними їй ієрархією та конфліктами.

Якщо власність була критерієм членства в колишньому домі­нуючому класі (мається на увазі клас капіталістів — панівний клас індустріального суспільства), то в новому домінуючому кла­сі критерієм є знання і рівень освіти.

Вищий менеджмент і інвестори все більшою мірою розділя­ють частину своєї влади з творцями інтелектуальної власності, чиї знания й ідеї є двигуном високотехнологічного інформацій­ного суспільства. Отже, не дивно, що в деяких галузях права на інтелектуальну власність стають навіть важливішими за фінанси.'

Подібну тенденцію соціального розшарування фіксував І Б. Клейнберг: «...триваючий процес поширення автоматизації і кібернетизації буде за необхідності приводити до меритократич- ної стратифікації населення на технократичну еліту, нижчий тех­нічний клас, страту інших сервісних працівників і частину робіт­ників, що залишилися [ 185, с. 147].

З погляду П. Друкера, колишній класовий розподіл капіталістич­ного суспільства в «суспільстві знань» узагалі відпадає чи стає не­суттєвим. «Представницькими соціальними групами в суспільстві знань не будуть ні «капіталісти», ні «робітники»... Правлячими групами стануть: працівники знань (knowledge workers), адміністра­тори знань (knowledge executives), професіонали знань (knowledge professionals) і підприємці знань (knowledge entrepreneurs), які віда­ють, як розподілити знання для виробництва» [64, с. 127]. J

Одна з головних тез П. Друкера — майбутнє суспільство буде «капіталізмом без капіталістів».

«Доіндустріальне суспільство... було скеровано тими, хто конт­ролював землю як рідкий ресурс, — лендлордами, що царювали в найбільш організованих суспільствах протягом трьох-чотирьох ти­сячоріч. Індустріальні суспільства були керовані тими, хто контро­лював капітал як рідкий матеріальний ресурс у вигляді машинного устаткування, фабрик, банків, — промисловими капіталістами, чия гегемонія тривала двісті років. Постіндустріальне суспільство керо­ване тими, хто контролює розумову силу і досвід як рідкий ресурс, тобто людський капітал, інвестиційну вартість навчання й утво­рення. На відміну від землі і матеріального капіталу, людський ка­пітал може бути поширений настільки, наскільки людські здібності і навчання можуть дозволити це, а отже, поширюється набагато далі в соціальному масштабі, чим колишні форми капіталу. Він також настільки різноманітний, наскільки різноманітні форми навчання, тому він може бути і розповсюдженим, і обмеженим залежно від конкретної форми. Але форми, в яких він приносить владу, зв'язані з контролем потоків доходів, що належать урядовій бюрократії і кор­поративному менеджменту» [64, с. 86].

Таким чином, інститут праці, історично і логічно маючи свою відособлену від інших базисних інститутів сферу існування та рушійні сили еволюції, здійснює домінуючий вплив на характер трансформаційних процесів, які відбуваються як у розвинутих країнах, так і в країнах з перехідною економікою. Ступінь цього домінування, своєю чергою, визначається його взаємодією з уже розглянутими іншими базисними інститутами — власністю, вла­дою, управлінням — парні та множинні взаємозв'язки між якими формують «каркас» інституціональної підсистеми економіки.