Інститут управління

З часів становлення школи наукового управління сфера управ­лінських відносин все більше відмежовується від економічної тео­рії в окремий об’єкт дослідження. Мабуть, тільки в інституціона-

льному відгалуженні економічної теорії управлінню та ііогЛ структурно-функціональній основі — організації — приділене відповідну значимості проблеми увагу.

У методологічному плані в систему знань про управління варто включати, по-перше, «управлінські аспекти» дослідження суспільних наук, по-друге, дослідження про окремі операції функції управління, по-третє, теорію процесу прийняття рішень] і, нарешті, теорію мистецтва управління. При цьому різні підхо-І ди до визначення предмета управління формувались як «ззов-| ні», у рамках «управлінських аспектів» інших наук (біхевіо-І ристський, системний, інституціональний підходи), так і «зсе-| редини» — з боку конкретних досліджень про окремі функції! управління (операційний і функціональний підходи), власне те-| орії (класична, неокласична школи) і практики управління (си-1 туаційний підхід).

Ключовим поняттям у теорії управління виступає організація.] У кожному з визначень управління воно аніскільки не тавтологіч-І но може бути описане колом як «процес організованого впливу! на організацію».

Організація як функція суб’єкта управління фіксує «свій ре-1 зультуючий слід» у структурі його об’єкта, який, своєю чергою,І забезпечує зворотний об’єктно-суб’єктний, структурно-функ­ціональний зв’язок в управлінських відносинах. Такий «круго­обіг» процесу управління, в якому структурна еволюція органі-1 зацій^[IV], накладаючись на еволюцію пріоритетів у організаційно­му впливі², обумовлює зміну підходів у визначенні предмета¹ теорії управління. Ця залежність розвитку теорії управління від практики структурно-функціональної еволюції організації може бути унаочнена такою схемою (табл.

У наведеній таблиці на основі зіставлення різних підходів до визначення предмета теорії управління відбито низку ключових критеріїв його класифікації. Насамперед слід відзначити, що по­слідовність такого розгляду зовсім не обов’язково має бути ви­тримана хронологічно. Еволюційну зміну одних шкіл управлін­ня іншими варто характеризувати, скоріше, з позицій «зану­рення», «просякнення» одних підходів у інші, а не як їх пряме заперечення.

Таблиця 8

ЕВОЛЮЦІЯ ОРГАНІЗАЦІЇ Й ОСНОВНІ ПІДХОДИ ДО ВИЗНАЧЕННЯ ПРЕДМЕТА ТЕОРІЇ УПРАВЛІННЯ

Те саме стосується, мабуть, і класифікації типів організацій! запропонованої І. Ансоффом. Дуже логічним і наближеним дсі практики виглядає набір характеристик, що відбивають зміси змін у типах організацій по лінії орієнтації: на минуле (традицій-І ний тип) — сьогодення (виробничий тип) — екстрапольоване! майбутнє (маркетинговий тип) — передбачене майбутнє (страте­гічний тип) — непередбачене майбутнє (гнучкий тип організації). Разом з тим стверджувати, що організації, переходячи від одного типу до іншого, цілком «відмежовуються» від напрацьованих! управлінських традицій, мабуть, не можна. Так, зовсім практичне! питання для вітчизняного менеджменту — вибір типу організації (а для нас точкою відліку і сьогодні є виробничий тип організації управління) певною мірою — це питання про розширення і пріо­ритети маркетингового чи стратегічного типу організації. За всієї привабливості гасла «краще відразу братися за краще», його ви­сування повинне спиратися на аргументи на користь можливості «перестрибування» через окремі фази в еволюційному розвитку організації. У принципі, це стосується і більш широких сфер ре­формування в перехідних умовах — вибору домінуючих галузей і технологій, моделі ринкової економіки і т. ін.

Еволюцію типів організацій варто розглядати і ширше — з позицій їх ролі і місця в соціально-економічній системі. За Т. Парсонсом, у менеджменті фірми виділяється три рівні управ­ління — технічний, адміністративний, інституціональний.

Накладаючи та поширюючи концептуальне бачення структури управління фірмою на більш загальну проблему еволюції органі­зації, можемо казати про погляди на організацію як на: 1) деякий раціональний інструмент для досягнення поставлених цілей; 2) соціальну систему; 3) соціально-економічний інститут. У пер­шому разі основними характеристиками організації можуть вважа­тися цілі і відповідна їм ієрархія органів і посад управління. Ієрар­хія доповнюється системою правил, що формально вводяться, і процедур: стимулювання і контроль будується таким чином, щоб забезпечити виконання в рамках запрограмованих розпоряджень. Така модель організації характерна для технічного підходу до управління і припускає пріоритет техніко-організаційних рішень. У принципі допускаються відхилення від «раціональності», але вони розглядаються, скоріше, як випадковий «додаток» чи як неточ­ність у розрахунках. Організація розглядається як комплекс більш- менш автономних підрозділів, кожний з яких може окремо вдоско­налюватися для підвищення ефективності організації в цілому.

Одна з основних проблем, що беруться до уваги в рамках цьо­го підходу —- це спеціалізація і механізми координації. Якщо нау­кова школа управління зосереджувалася на нижчій ланці органі­зації, то вже в рамках класичної школи було відпрацьовано по­няття організаційної структури управління як системи взаємо­зв’язків між посадами і ролями. Фактично організація розглядалась як замкнута система, а поліпшення її функціону­вання забезпечувалося за рахунок внутрішньої раціоналізації без урахування впливу зовнішнього середовища.

Близька до позицій класичної школи і теорія бюрократичної організації, що поєднує у своїй концепції такі фактори, як поділ праці і спеціалізацію працівників (керівників), поділ влади, за­снований на ієрархії, пов'язуючи їхню дію зі зміною комунікації, а також з підвищенням ролі затверджених норм, стандартів вико­нання, формальних критеріїв оцінки. При цьому передбачається, що всі організації в міру ускладнення завдань і власного зростан­ня рухаються до типу, що об’єднує перелічені структурні власти­вості.

Раціоналізація процесів організації й управління перебувала і перебуває в центрі уваги інших підходів до управління, таких як кількісний і системний. У межах останнього організація розгля­дається вже як відкрита динамічна система, що протиставляється традиційній статичній моделі. Тут уже явно простежується вихід на ситуаційний підхід, який припускає, що окремі підрозділи ор­ганізації можуть і повинні взаємодіяти із секторами зовнішнього оточення, або суботочення. Чим більше розбіжностей між суб- оточеннями з погляду темпів змін, вірогідності інформації про них і періоду часу, потрібного для одержання зворотної інформа­ції про наслідки дій, тим значнішими будуть розбіжності мі» підсистемами з погляду організаційної структури.

Вихід практики менеджменту на міжособистісні зв’язки і ра­ціоналізацію поведінки соціальних груп — наступний етап в ево­люції організації. Поряд з формальною структурою тут особлива роль уже приділяється неформальній структурі, а ефективність організації ставиться значною мірою в залежність від взаємодії формальної і неформальної структур — людина розглядається не тільки як функціонер, що виконує визначене завдання, а і як ін­дивід з притаманними йому соціальними властивостями.

Структура організації як соціальної системи може мати такі характеристики (табл. 9).

Таблиця 9

СТРУКТУРА ПРОЦЕСУ УПРАВЛІННЯ ОРГАНІЗАЦІЄЮ

ЯК СОЦІАЛЬНОЮ СИСТЕМОЮ

Якщо розглянута модель організації цілком сумісна з концеп­ціями школи «людських відносин», то з погляду системного під­ходу уявлення про організацію як соціальну систему вже виходить на рівень уявлення про людину як про складник організаційної си­стеми.

Концепцію «організаційної поведінки», тобто поведінки лю­дини як підсистеми організації, здається привабливим характери­зувати як чергове повернення до раціоналізму класичної школи. Однак, якщо для організацій як технічних систем людина розгля­далася як внутрішній елемент формальної структури, то «органі­зацій¹⁴³ поведінка» — уже результат зовнішньої взаємодії люди­ни і формальної структури.

Третій етап у розвитку організації — її інституціоналізація. Організацію—інститут можна подати як коаліцію груп, кожна з яких реалізує свої цільові настанови. Інакше, нормальне функ­ціонування організації обумовлюється не тільки раціональністю структури, урахуванням соціально-психологічних потреб її чле­нів як індивідів, а й інтересів різних соціальних груп, що діють як усередині організації, так (причому більшою мірою) і поза неї.

В інституціональній теорії (від Р. Коуза) інститут характери­зується тим, що він реагує на структурні обмеження, породжую­чи нові обмеження, а ринок — тим, що він містить у собі механіз­ми вибору, реалізованого під примусом, причому примус (обме­ження) має переважно кон’юнктурний характер. Поняття «орга­нізація» з’являється, таким чином, на стику цих двох визначень. Пристосовуючись до обмежень, породжених інституціональним середовищем, вона може чи змінити їх, чи пристосуватися до них. Тією самою мірою, якою організація має владу над ринком (якою б малою чи локально діючою та не була), вона має владу і над інститутами.

Паралельно з цим організація характеризується створенням внутрішніх обмежень: вона являє собою завжди інституціоналі- зацію економічних відносин між агентами за допомогою обраної ієрархічної структури, стимулюючих механізмів, правил внутрі­шніх змін і т. д. Цим пояснюється одночасно багатозначність і обумовлена нею складність засвоєння поняття організації. Бага­тозначність полягає в тім, що неможливо аналізувати організа­цію, не беручи одночасно до уваги інституціональні складові і механізми, що поєднують організації між собою (у нашому випад­ку це насамперед ринки). Розуміння ускладнюється в міру того, як виявляється якісна визначеність згаданих відносин, котрі не так легко піддаються виміру чи моделюванню.

Традиційному мікроекономічному підходу притаманна тенден­ція поступитися цьому наміру (виміру чи моделюванню). Концен­труючи основну увагу на ситуаціях досконалої конкуренції, тра­диційний підхід пропонує розглядати одиниці прийняття рішень як однорідні сукупності, позбавлені специфічних характеристик, Що дозволяють пояснити їхню диференціацію на ринку. Але на­віть очищене в такий спосіб уявлення про ринкову економіку по­роджувало проблеми, для вирішення яких було потрібно викори­стання поняття організації.

У сучасній теорії управління фундаментальне пояснення причині існування організацій апелює до поняття трансакційних витрат. |

Стратегія економічної теорії трансакційних витрат для операціо-І налізації цього обґрунтування використовує такий організаційний] імператив: узгодити трансакції (різні за своїми властивостями) з управлінськими структурами (витрати на які і повноваження яких ■ різні) у диференційований спосіб (головним чином — мінімізува­ти трансакційні витрати). Отже, до вже згадуваного докладання зусиль при відкритті основних параметрів, за якими різняться трансакції, потрібно далі визначити й описати основні управлінсь­кі структури — фірми, ринки, гібридні моделі — за якими можна доцільно розподілити трансакції. Диференційоване узгодження трансакцій та управлінських структур — джерело спростовних на­слідків, і відіграє воно значну роль як у концептуальній, так і в емпіричній складовій набору пріоритетів дослідження економіч­ної теорії трансакційних витрат.

Аналіз цих витрат веде справді до того, щоб виправдати теоре­тично наявність організацій у ринковій економіці і деякі характе­ристики, що показують відмінність їх від механізму координації, яким є ринок. Проте, з іншого боку, власність на підприємство не обов'язково обмежується власністю на засоби виробництва, що розміщені на ньому (їх можна взяти в оренду). Скоріше, вона яв­ляє собою сукупність прав, у тому числі: право на висновок і змі­ну договорів з усіма суб’єктами; право на реалізацію повно­важень, що випливають з даних договорів; право на частину прибутку підприємства і право на відчуження всіх цих прав.

Проблема полягає в тім, що якщо інститути на рівні підприєм­ства не будуть погоджені з інститутами макроекономічного рівня і зв'язками між підприємствами, то вони не зможуть бути досить ефективними. Разом з тим варто враховувати і специфіку інсти- туціональних форм на рівні підприємства, що аж ніяк не являють зменшену копію ринкових, характерних для економіки в цілому. Спроби впровадити в структуру великого підприємства елементи децентралізації лише частково вирішують проблему. Незалежне підприємство, на відміну від підрозділу фірми, зазнає постійного тиску конкурентів і погрозу банкрутства, унаслідок чого в нього набагато сильніші, ніж у підрозділів, стимули до інновацій і стра­тегічного інвестування, у цілому велика орієнтація на ризик.

Виграш великих фірм від зниження трансакційних витрат (менше партнерів, з якими треба домовлятися) може бути пере­критий програшем як унаслідок ослаблення стимулів, так і зрос­тання витрат на організаційний і економічний контроль. Не мож­_на думати, що розрахунок на додатковий прибуток на ринку є та- _кИй самий, що й розрахунок на додатковий прибуток усередині підприємства. Тому спроби перенести угоди з ринку всередину підприємства (і навпаки) без зміни стимулів і/чи засобів керуван­ня і контролю приречені на невдачу. Стимули і механізми керу­вання і контролю, що добре працюють в організаційних структу­рах визначеного типу, в організаціях іншого типу звичайно не тільки не дають очікуваного ефекту, а й здатні викликати нові несподівані труднощі. Тому певна організаційна форма, система стимулів і управлінсько-контрольні механізми повинні установ­люватися взаємозалежно й одночасно.

До числа інституціональних напрацювань у сфері організацій­них структур управління варто віднести концепцію структури ор­ганізації, що обґрунтовує з позицій теорії трансакційних витрат можливість їх зниження на кожній з інтегрованих стадій разом з мінімізацією витрат контролю як порівняти з функціональними формами організації. Це дозволяє дати теоретичне пояснення процесам структурних змін і концентрації, що спостерігається останніми десятиліттями. Справді, створення широких мереж на основі дво- чи багатосторонніх міжфірмових угод дозволяє міні­мізувати витрати як порівняти з витратами за цілком інтегрованої форми організації, що, своєю чергою, має менші витрати проти витрат за суто ринкових трансакцій.

Однак, якщо для теоретичного аналізу концепція трансакційних витрат має першорядне значення, то для обгрунтування прийняття конкретних рішень вона не завжди достатня, тому що залишає в тіні складні відносини контролю, що виникають між різними учас­никами договірних операцій. У даній концепції не наводиться роз­біжність між контролем з боку групи і контролем у рамках самої групи. З цього погляду її добре доповнює теорія агентства.

Відносини агентства, чи делегування, виникають тоді, коли один агент передає всі чи частину своїх повноважень у сфері прий­няття рішень іншому агентові. Отже, поняття делегування може бути поширене на всі форми кооперації між будь-якими економіч­ними партнерами: між власниками і керівниками, кредиторами і позичальниками, працедавцями і найманими працівниками.

Значною мірою це стосується THK. Складна структура світо­вих промислових груп, диверсифікованих у галузевому і геогра­фічному плані, вкрай ускладнює завдання здійснення контролю. У цих умовах центральна влада прагне мінімізувати витрати кон­тролю, розділивши процес прийняття рішень на окремі стадії — висування ініціатив, їхнє схвалення (ратифікація), реалізація, на­гляд. При цьому виникає питання, наскільки вигідно розділяй функції, пов’язані з управлінням і контролем. Звичайно, об’єд нання таких функцій дозволяє мінімізувати витрати агентства хоч разом з тим і зменшує шанси на успіх «власника-керівника- контролера». Водночас поділ цих функцій, підвищуючи витратг делегування, дає групі інші переваги— зменшує витрати функ­ціонування, забезпечує легший доступ до фінансових засобів і т. д. Делегування може застосовуватися до різних форм договір­них відносин між компаніями, що швидко розвивалися в останнє десятиліття, таким як міжнародний підряд, партнерство, коопе­рація тощо. Загалом можна стверджувати, що теорія трансакцій і теорія делегування, застосовані до міжфірмового співробітницт­ва, можуть доповнювати одне одного, при цьому витрати фізич­них трансакцій (зв’язані з процесом виробництва) можуть роз­глядатись як форма витрат делегування.

Узагальнюючи викладене, ще раз відзначимо, що основна проблема, яка ставиться в рамках інституціонального підходу до управління, — це визначення меж впливу і ступеня врахування вимог різних соціальних груп усередині організації, з одного бо­ку, а з іншого — формування соціально значущих для суспільст­ва в цілому цілей і взяття соціальної відповідальності (на базі ле- гітимності і суспільного контролю) у галузях, що виходять за рамки уявлення про організацію як виробничу систему з легально задекларованими комерційними орієнтирами.

Формування цього підходу пов'язано з розробленням інститу­ціонального напряму в цілому й особливо ідей партисипативного й корпоративного управління. Дальший розвиток поглядів на ор­ганізацію як на соціально-економічний інститут припускає залу­чення у сферу досліджень відносин корпорації з різними соціаль­ними силами суспільства, що охоплюють такі проблеми, як соціальна відповідальність бізнесу, політичне середовище і кор­поративна власність на владу, групова ідеологія носіїв власності, влади, управління, праці.

2.1.4.